Сонячний зайчик людської самотності
Всеволод Нестайко — унікальне явище в історичній долі української книжки: він єдиний із прозаїків, які писали тільки для дітей, упродовж більше, ніж півстоліття залишається не лише найчастіше друкованим і тиражованим автором, а й найбільше читаним і реально затребуваним. Його ім’я стало візитівкою української літератури для дітей, твори ввійшли до шкільної програми і відзначені численними преміями та нагородами. Але попри все це доробок письменника, як і його творчий шлях, і досі залишається поза межами наукового дискурсу. Численні інтерв’ю жодним чином не розкивають драматичні колізії буття книговидання для дітей в Україні, до яких він був причетний, а рецензії та публікації на загал тиражують одну й ту саму думку про «гумор» і «доброту» творів Нестайка, їхні «цікаві сюжети», «добру мову» та «позитивних» героїв. Зрештою, видається, що слова А. Костецького, буцім про більшість непересічних творів В. Нестайка можна говорити «тільки напівжартома» [9], — не стилістичний зворот, а доконаний науковий факт.
Натомість під титлом «доба Нестайка» залишаються неосмисленими як значний пласт української культурної спадщини XX ст., так і мистецький феномен успішного, «надчасного» вітчизняного художнього тексту для дітей. За завісою щирої всенародної любові й афішованого культурним загалом визнання бовваніють хіба обриси сонячного світу митця. Гадаю, сталося так через традиційну байдужість українського суспільства до книжки для дітей, розуміння її як «малого» культурного явища, не вартого прискіпливої уваги. Прикриваючись побіжними величаннями, наука та критика все ще обходять увагою навіть знакові, визначальні для цілих поколінь явища з царини книговидання для дітей.
Попередня Наступна 