«Найголовніше, все-таки, в людині —це людяність» (продовження)
За час дії твору хлопчик проходить шлях від переживання своєї абсолютної окремішності, самоти, до усвідомлення власної пов’язаності з людством. Письменник знаходить промовисту деталь: якщо на початку твору мапа на стіні лише нагадувала про відсутність тата (червона від позначок, де той бував), то в кінці за нею хлопчик бачить сонми людей, які свідомо, чи ні, багато роблять одне для одного («усі люди на землі потрібні одне одному»).
Інші персонажі-діти змальовані випукло, яскраво, але без внутрішньої динаміки. Пірат, який, як виявилося, зазнає принижень від скупої непорядної матері, по суті не змінюється, а лише в певній ситуації чинить не менш совісно, ніж інші. Ігор лише болісно реагує на раптом посталу правду: у ролі ницого зрадника, сина безбатченків, хлопчик емоційно вибухає, але читач не знає, чи зробив цей біль його людянішим… А Зірка повсякчас залишається ідеальною дівчинкою, вартою любові героя.
Дорослі персонажі розповіді не лише досить розмаїті, а й доволі характерні та багатогранні. Так, родина Гнатюків, в якій «представлені всі прошарки суспільства» (вчителька, селянин, інженер, робітник, науковець, оператор ЕОМ), геть незвично облаштувала життя: квартири об’єднані в одну, кімната обставлена як сільська хата, серед літа приходить Дід Мороз, автівка з купою «секретів» тощо. Незвичайні також члени цієї родини. Вони не бояться жити та вибудовувати світ довкола себе. Читач поступово «входить» до цієї родини разом із героєм, переймається її духом і досвідом, на її прикладі навчаючись вірити людям і співпрацювати з ними, робити добро з потреби власної душі, не керуючись «загальною думкою» чи «здоровим глуздом».
Натомість, про антагоністів Гнатюків — родину Івашенко, в якій безсовісні діти відселили стару маму та забули про неї («пропадай мамо! Живи як хочеш»), читач, як і герой, дізнається «з чужих вуст»: від розлюченої сусідки, медсестер тощо. Взявши на себе чужу роль і віднісши незнайомій бабусі до лікарні термоси з призначеною для нього їжею, Денис робить «свою першу в житті самостійну добру справу». Хлопчик так жодного разу й не зустрічається віч-на-віч із людиною, яку підтримав у скруті. Перемагаючи «недобрі почуття до цієї родини, до цього пещеного хлопчика», він примушує Ігоря поїхати в лікарню до бабусі. Письменник акцентує увагу читача на душевному стані онука до і після зустрічі рідних. Окрім онука ми побачимо лише сина старенької — директора хлібозаводу, чиї «безсоромні очі» фільмує дід Кирило, аби він хоч так глянув матері у вічі.
Завершуючи розповідь про щастя та природну потребу людей родичатися й гуртуватися описом вечері в Івашенків («вечеря була не вечеря, а сама радість»), В. Нестайко знаходить свіжий, по-справжньому міський і зримий образ дерева роду: в уяві Дениска зринає веломобіль, де педалі поряд із ним і Зіркою весело крутять усі покоління нині живих родичів.
Попередня Наступна 