«Тонкий візерунок дивовижної уяви і фантазії»
Як уже згадувалося, саме літературна казка вивела В. Нестайка у перші ряди дитячих письменників. В. Неділько, зокрема, вказує, що вже першою казкою «В Країні Сонячних Зайчиків» В. Нестайко заявив про себе як про «письменника самобутнього, з оригінальною манерою письма, з умінням творити казкові образи й ситуації, спираючись на традиції літературної казки, але не йдучи в їх річищі, шукаючи нових обширів у казковій фантастиці, сміливо вводячи в казку гумор» [14, С. 97]. Цілком справедливо А. Костецький називає Всеволода Зиновійовича «монополістом, творцем і владарем казкових країн у нашій літературі, яка твориться для дітей» [18]. Адже на сьогодні письменник написав низку чудових казкових повістей для наймолодших, витворивши національні в суті, впізнавані та неповторні світи Сонячних зайчиків і Лісової школи, подарувавши юному читачеві чарівних, неймовірно справжніх і сучасних Колька Колючку та Косю Вуханя, Грайлика й Терентія, Веселесика й Журавлика та ще низку породжених українською міфопоетичною та ментальною суттю персонажів, котрі вільно почуваються в ряду найвідоміших світових дитячих казкових героїв.
Сам В. Нестайко зізнається, що казка живе з ним упродовж життя ще з далекого дитинства: «Пам’ятаю, як колись із моїм двоюрідним братом Толею (його вже нема на цьому світі) малювали королів, принців, принцес і, звичайно ж, темних чаклунів. Адже без злих сил жодна казка не обходиться. Потім вирізали ці фігурки, гралися ними, а вже тоді «сочіняли» свої перші казки» [21].
Дослідники найчастіше звертаються саме до казкової творчості В. Нестайка. Так, О. Грачковська наголошує, що: «Письменник завжди пропагує дітям прості, однак вічні цінності — дружбу, взаємодопомогу, доброту, тонко вплітаючи мораль в опис захоплюючих світів та подій». А задля того, аби читач «відчував звичне для себе середовище, міг ототожнювати себе з героями», осучаснює міфологію, «даючи до рук героям …комп’ютери та мобільні телефони» [3, С. 65]. Дослідниця доводить, що домінантним засобом організації сюжету та образної структури його казок є «індивідуально нестайківський часопросторовий континуум», а їх ідейно-дидактичний каркас формується на основі фольклорних «виховних кодексів» («кожному конкретному вчинкові відповідали конкретні, а не загальні «форми розплати»). Та, засвоюючи загальнонародні уявлення, В. Нестайко використовує лише ті з них, що узгоджуються з його поглядами [3, С. 69]. Також дослідниця виявляє у творах письменника відбиток часопростору, в якому він живе і формувався.
Та найбільш чітку загальну характеристику казкової творчості В. Нестайка дав В. Неділько, відзначивши попадання текстів письменника «в тон» із казковими творами А. Шварца, С. Михалкова, М. Трублаїні, С. Маршака, О. Іваненко, В. Бичка, Н. Забіли та «жартівливе переосмислення» в них дійсності. Серед головних рис казок В. Нестайка вчений називає «самобутність, яскравість, неповторність ліплення казкових образів, побудови сюжету казки, а головне — переконливість і невимушеність розповіді, гумористичне забарвлення». Важливо, що В. Неділько чи не першим наголосив, що «тонка іронія, незлобивий жарт, приправлене посмішкою чи й сміхом повчання, гумористичне осучаснене осмислення подій, образів, реалій нашого життя не просто викликають інтерес у дітей, а й посилюють виховний вплив казок В. Нестайка» (підкреслення — Н.М.). Натомість, власне інтерес дітей до читання зумовлюють «введені в казку «опорні точки» з сучасної реальності, «емоційна напруга розповіді» [14, С. 97]. Тому гумор у творах письменника — не мета, а суто художній засіб «наче між іншим, по-доброму кепкуючи, зачіпає він гумористичним пензлем якусь деталь — і вона виступає ясніше, чіткіше підкреслюючи якісь окремі вади нашого побуту» [14, С. 99].
В. Неділько вирізняє у творчості В. Нестайка казки-притчі та казки-повісті. У першому випадку загальний принцип фольклорної казки конкретизується: «Виділяється якась певна теза, підкреслюється певна риса, найчастіше — негативна, і весь художній заряд казки спрямовується на донесення до читача авторської оцінки зображуваного. Вся художньо-образна система, розвиток подій, увесь стрій казки підпорядкований вимогам дидактичного звучання». У другому — дидактичне поступається реалістичному: «За образами, сюжетними поворотами, зовнішніми атрибутами подій і інтер’єру чітко проступають сучасні прикмети, конфлікти, клопоти. Герої … набувають досить-таки умовних прикмет фантастичних персонажів…, а сюжет залишається при цьому цілком реальним, із яскравими й точними прикметами сучасності» [14, С. 98].
Трилогію «В Країні Сонячних Зайчиків» В. Нестайко писав упродовж сорока років. Початок їй поклала однойменна повість-казка, що вийшла з друку 1959 р. і засвідчила прихід в українську літературу для дітей обдарованого сучасного казкаря. Книжка, що відразу полюбилася читачам, була добре сприйнята критикою, хоча В. Малець і закидав авторові, що той занадто розтягнув експозицію твору та «замість правильних понять пропонує дітям вигадку, котра не має під собою ніякого ґрунту» [12]. Нині подібні зауваження звучать дивно, бо нікому не спадає на думку відібрати у дітей Распе, Носова чи Роулінг на тій підставі, що вони «спотворюють» реальність. Саме з цих позицій відстоюють твір Ю. Ярмиш [25] і О. Гарачковська [3], переконуючи, що віра у казку не зашкодила ще жодній дитині, а лише стимулює й розвиває її уяву та креативне мислення. Натомість В. Костюченко наголошує, що саме з цієї книжки починається Нестайко-гуморист, і альфою й омегою його творчості стала сформульована в ній сентенція «сміх — найкращі ліки від усіх хвороб» [10].
У трилогії письменник витворив неповторний часово-просторовий континуум, в якому гармонійно поєдналися міфо-поетичний простір українства та обшир індивідуального досвіду автора. Як доводить О. Гарачковська, у казках Нестайка сюжетний хронотип підпорядковується морально-етичним принципам і визначає основну канву розповіді. А конкретика місця (це завжди певна місцина: Ластовинія, Рудоград, Лісовий масив тощо) та часу (для трилогії це 60-80 роки ХХ ст.) розкриває «соціально-історичний хронотоп і національний український колорит» оповіді. Також дослідниця відзначає наявність у трилогії іронії та натяків, зрозумілих лише дорослим, і те, що диво присутнє лише в безпосередньому «нині» героїв, тоді як їхнє майбутнє завжди «не чарівне». Таким чином реалізується достовірність письма та віра у здійсненність казки [3, С. 69].
Власне, у трилогії в захоплюючій простій формі розповідається про одвічну боротьбу добра та зла, світла і пітьми в світі та людській душі. Це протистояння виявляється у знайомих із дитинства, але ніким раніше художньо не конкретизованих образах сонячних зайчиків і Морока.
Перші — втілення всього світлого, щирого та насправді доброго в людському бутті — беззаперечна знахідка В. Нестайка. Це відчутний для дитини опредмечений образ добра як щастя, мети та способу людського буття й водночас самобутні казкові персонажі. Як символи найкращих людських рис зайчики «скромні й не звикли, щоб їм дякували. Вони завжди робили свої добрі діла безкорисливо і таємно», вони «ховаються у твоїй веселій усмішці, у твоїх очах, радісних і щасливих. … завжди, коли тобі гарно і весело, коли ти робиш чесну і хорошу справу – сонячні зайчики поряд з тобою». А як казкові герої вони мають рудий колір, ведуть війни з хмаровиками-громовиками, паном Мороком і його посіпаками, працюють в сонячній паровій машині та кузні, допомагають лікарям, ведуть наукові дослідження тощо. А ще вони невловимі, хоча й залежні від сонця та дзеркалець і мають побратимів — місячних зайчиків, котрі відрізняються хіба кольором (срібно-білі) та тим, що працюють вночі, розносячи щасливі сни та не допускаючи до людей кошмарів. Але головна риса всіх світлих зайчиків та, що при їх появі «забувається все погане, зле й вороже», бо «вони існують тільки для того, щоб робити життя людей світлим і щасливим». Ці чарівні істоти діють на сторінках трилогії і як спільноти, і як самостійні персонажі. Серед останніх — колоритний статечний дядечко Ясь, мужній і дотепний Терентій, беручкі, відважні та винахідливі Сяйвик і Олелько.
Натомість Морок — оживлена страхами пітьма, що може проникнути в будь-яку шпарину чи набути рис злого безликого карлика з чорними дірками замість очей, чия сила та влада — у чарівному плащі, з яким він може бути непомітним, літати й маніпулювати людьми. Морок нічого не творить, а лише спотворює вже існуюче: перетворює дітей на Гориничів і Кощіїв, «затьмаривши розум», примушує співпрацювати Веснянку тощо. Та якщо «найвпливовішу темну силу» Королеву Глупу Ніч зрештою було знищено, всюдисущий Морок залишається, бо Королева — породження пітьми, а Морок — страху: поки люди бояться жити і плодять кошмари, він — незнищенний.
В. Нестайко вигадав низку казкових країн, центральне місце серед яких посідає Країна Сонячних Зайчиків — казковий ідеал процвітаючої демократії: серед сонячних зайчиків немає «ні начальників, ні підлеглих. Усі вони були рівноправні між собою». Формально це — дивовижний квітник, де одночасно квітнуть усі квіти світу. Переплітаючись, вони утворюють хатки та інші присадибні споруди. Письменник із неймовірною вигадливістю докладно та дотепно описує садибу та щоденні клопоти родини дядечка Яся, пригощання запахами, відпочинок на квіткових ложах, околиці та найважливіші споруди. Згодом виявляється, що саме з цієї країни, де зберігається світло добра і знань, приходять кращі вчителі й сюди ж вони повертаються на щорічні курси.
Країна Місячних Зайчиків описана значно скупіше. Це також квітник, але з нічних квітів, розташований на захмарній вершині гори Селенги. Центральна споруда — Срібний Палац Несподіваних Радощів, бо саме їх місячні зайці вважають «найбільшою радістю з усіх» і намагаються приносити її дітям, підказуючи дорослим у снах потрібні добрі ідеї.
Особливе місце у розповіді відведено квітам. Автор не лише перераховує чимало їх видів, а й створює своєрідні вставні легенди про улюблену квітку сонячних зайчиків кульбабку, царя сонячних квітів соняха та сон-траву. Згодом з’являються подібні оповіді про «недобрі» омелу та «вовчі ягоди», художньо обігруються назви та властивості матіоли, ломи-каменя, дурману.
Країни Сонячних і Місячних Зайчиків розуміються як чарівні не лише щодо буденного світу читача, а й щодо інших вигаданих країн трилогії (Ластовинії, Хуліганії тощо). Адже вони — джерело світла і дива, до якого можуть доторкнутися лише обрані. Водночас, саме ці країни визначають долю всіх інших. Так, завдяки сонячним зайчикам звільнилася Ластовинія, у чиїх обрисах проступає чіткий український колорит: чепурненькі біленькі хати, квітучі сади, де родить «все, що є на світі» тощо. Руді веснянкуваті ластовини — «тихі, мирні та працьовиті» люди, переконані, що «найкраща, найкрасивіша і найдобріша людина тоді, коли вона весело й радісно сміється», а найбільше щастя — «дарувати людям сміх, радість». Тому цирк — центральне місце столиці Ластовинії Рудограда, а її жителі залюбки працюють клоунами в усіх цирках світу.
Світлим краям протистоять різноманітні темні. Так, Хуліганія славиться ненавистю до дітей (жителі регочуть лише від дитячих страждань), бо втрачаючи молоді покоління, всяка країна втрачає надію на майбутнє, а хуліганці люблять підкорювати інших. Так само шаржовано виглядає «дурне й темне» плем’я хмаровиків-громовиків, чиї очільники — товстопузий тріскучий Цар Грім і худа нервова Цариця Блискавиця, постійно сваряться. Натомість, заснована Мороком Зландія нагадує кооператив «Три погибелі» з «Пригод у Гарбузянах», з тією різницею, що саме тут опиняється ніде конкретно не локалізована у першій книжці трилогії Печера «Тридцять три нещастя» з усіма хворобами світу, а також погребня з прихованими в ній палатами Морока та підземна крамниця «Чарівниця». Світ Зландії значно модерновіший за своїх попередників: вража сила, що її населяє, має не лише суто казкові атрибути (як-от, сік рослини-дорослини), а й реактивну ступу, мітлу на транзисторах, чарівні крила, кошмарлю тощо. Власне, це вже звичайний людський світ, тільки спотворений Мороком. Саме тому достатньо «замороченим» дітям поглянути на себе у чарівне дзеркало (заглянути собі в душу), як морок спадає і все відновлюється в первісному стані. А ось розташована «у Вражому Лісі за Чорним Озером» країна нічних кошмарів Страхолюндія прямо пов’язана з суто фольклорною традицією. Хоча її очолює цілком літературний персонаж, усі інші запозичені з народної казки. Хіба що хабарники Гургур Петрович і Блисьблись Іванівна нагадують очільників хмаровиків-громовиків із першої книжки трилогії.
Кожна з частин трилогії має власного головного героя, котрий виступає рупором провідних ідей автора. У повісті «В Країні Сонячних Зайчиків» таким є загальний улюбленець, «кмітливий і моторний» дев’ятилітній сирота Веснянка. Письменник знаходить чудовий образ для характеристики героя: хлопчик такий сонячний, «такий рудоголовий, рудовіїй, рудобровий, що рудою біля нього робиться вночі пітьма». Веснянка тісно пов’язаний зі світом природи, він сміливець і життєлюб. Вихованець найстарішого циркового артиста Ластовинії Діда Маноцівника, Веснянка втілює собою неперервність у людях сонячного, безкорисливого, відкритого до світу начала.
Головний герой повісті «Незнайомка з Країни Сонячних Зайчиків» — четвертокласник Вася Глечик ніби запозичений зі шкільних повістей письменника. Зіткнувшись із неймовірним, хлопчик сміливо йде назустріч пригодам і перемагає там, де зазнає поразки його показний друг Валера. Причина — у внутрішній цілісності та совістливості героя: як і Веснянка, Вася насамперед думає про інших, кмітливий і уважний до оточуючого, він переймається облаштуванням світу, бо відчуває себе його природною складовою. Саме тому на понівеченій галявині та біля забрудненої річки йому соромно за людей як за себе, а поряд із оберненими на «вражу силу» однокласниками боляче за них. Незнайомка стає для героя не наставником, а старшим товаришем, здатним не вести за собою, а йти поруч, підтримуючи та заохочуючи. Саме завдяки їй герой усвідомлює, що «всі дорослі — колишні діти», а отже «лихі, погані люди … беруться з колишніх дітей — ледарів, ябед, хуліганів, егоїстів…».
Героїнею заключної повісті трилогії «В Країні Місячних Зайчиків» стала симпатична дівчинка Ганнуся (Нуся), котра «любить людей і завжди намагається покращити людям настрій». Сміливо вирушивши у казкові світи за сонячним зайчиком Терентієм, дівчинка не так діє сама, як підтримує чин та ініціативу інших: летить до Країни Місячних Зайчиків, безстрашно проходить крізь кошмари та мороки в Страхолюндії, рятується з Цибулькою від Баби Яги тощо. Вона, як і попередні герої, повсякчас думає про спільну справу та потреби інших, тому й оточуючі віддячують дівчинці щирою симпатією та підтримкою. Пригоди вчать Нусю виявляти ініціативу в добрих справах, адже «дарувати комусь радість — це ж і самому радість! І, може, найбільша радість на світі».
Трилогія про сонячних зайчиків завершується закликом автора до читачів: «якщо ти можеш подарувати комусь несподівану радість — даруй не вагаючись!», адже тільки так і можна перетворити буденність на казку, серед мороку відшукати свого сонячного зайчика…
Отже, у казковій і, водночас, зримо-знаній кожному формі автор наближає до дітей сенс найглибших філософських одкровень людства: щастя — бути потрібним, зло може віддячити своїм слугам лише злом, добро і світло в життя приносимо лише ми самі, як і морок і страх.
Повість-казка «Пригоди близнят-козенят» (1972) — динамічна трагікомічна розповідь для наймолодших про відповідальність людини за себе та довколишній світ, силу любові та щастя бути людиною. Сюжет твору «розгортається стрімко, кожний епізод, немов кадр кінофільму, сприймається реципієнтом візуально, у ланцюговому єднанні сцен, колізій» [3, С. 72].
Головні герої твору, близнюки Вітя та Вова, попри цілком щасливе життя почуваються невдоволеними, бо щодня доводиться поводитися «по-людськи»: стежити за собою, бути ввічливими, не капостити тощо. Письменник дає їм змогу відчути на собі всі принади життя «не людського»: близнюки перетворюються на козенят і потрапляють до казкової Пуршамії. Лише переживши низку страшних пригод, у буквальному сенсі слова примірявши на себе «чужу шкуру», хлопчики розуміють, яке щастя й, водночас, відповідальність — бути людиною. А ще вони переконуються в силі материнської любові та важливості співчуття одне до одного та живого загалом. Події у Пуршамії примушують Вітю та Вову пригадати як свої «нелюдські» вчинки у минулому, так і всі вигоди «людського» життя, які вони раніше не помічали: хлопці сумують за буденними справами, їжею та обов’язками, пригадують, як «готували для цирку» кошеня. Лише коли герої стали думати не про себе, а про інших (відчули, як хвилюється мама), Пуршамія «відпустила» їх в людський світ.
Критики відзначають, що «попри постійне очікування героями смерті, казку читати навіть весело» [3, С. 72]. Адже в основі вигадки письменника — життєва правда та глибока любов до людей, відтак, прості зрозумілі висновки казки сприймаються як щире одкровення маленьких героїв, яким вдалося за час пригоди віднайти в собі людяність.
Написана для дошкільнят казка «Олексій, Веселесик і Жарт-Птиця» (1975) — чи не найкраща в українській дитячі літературі оповідь для малечі, котра щойно починає відвідувати садочок. Письменник зумів щиро розповісти про драматичні часи першого найболючішого розриву з мамою і рідною домівкою та прилучення до дитячого колективу. В. Нестайко не лише пропонує вихід із «безвихідної» для малюка ситуації, а й перетворює це на захоплюючу повчальну історію.
Головний герой твору — Лесик, «хороший, симпатичний хлопчик», якого і вдома, і в садочку всі люблять. Та раптом він починає плакати й капризувати та перетворюється на Олексія-Плаксія. Письменник не просто констатує цей факт, а опредмечує його вчинками, відомими дітям із власного досвіду: хлопчик по дорозі до садочка плаче, аж перехожі озираються, у садочку «сидить у кутку й позирає спідлоба», — тобто, робить те саме, що й малі читачі, опинившись одним із багатьох у садочку, замість і далі бути єдиним маминим «сонечком». Та замість звинуватити героя в негідній поведінці, автор вустами дідуся-чарівника запрошує його до казки. Дідусь Нежурись, який усміхається, «як уміють усміхатися тільки добрі чарівники», — узагальнений образ казкаря: доброї людини, яка попри всі складнощі світу певна, що всі історії завжди закінчуються добре, бо кожен зрештою потрапляє до омріяної казки, аби віднайти себе. Найбільше дратує героя схожий на нього, але постійно радісний ляльковий Веселесик, якого мама купила для сина. Саме на нього й обертається герой, аби разом із іншими іграшками знайти Жарт-Птицю та врятуватися від Вередазмії-Капризмії, яка, власне, й обернула Олексія на Плаксія. Подорож іграшок — традиційний казковий квест, упродовж якого герой виконує низку завдань, здобуваючи знання та помічників. Іграшки набувають у казці людських рис: лялька Галька, жертвує собою заради хлопчика, а заєць Сергій, плюшеві Вовчик-братик і Лисичка-сестричка, слон Филимон і качечка Крячечка, дізнавшись, яке лихо з ним трапилося, радо приходять на допомогу (слон перевіз усіх через пустелю, робот-конструктор дозволив зробити із себе міст тощо). Вигадав письменник також чудові у своїй простоті й глибині образи Горіху-сміху та Жарт-Птиці, поєднавши закладений у ментальності українського народу образ світового дерева з ідеєю сміху як джерела духовної сили та спасіння від життєвих незгод. Зрештою, здобувши перемогу в казці, хлопчик прокидається не Плаксієм, а «маминим сонечком», а знайти спільну мову з оточенням дитині допомагає казка: герой переповідає свої пригоди дітям (власне, стає казкарем) і саме в цій якості знаходить своє місце в новому оточені.
Казка «Пригоди журавлика» (1979) — перша казка В. Нестайка, головними героями якої стали не діти, а птахи та звірі. У центрі оповіді — протистояння доброго, веселого та мужнього Журавлика, який, як тільки «вистромив на білий світ свого довгого цікавого носа», почав радіти життю та красі світу, та професора комахо-знавства Жабурина Жабуриновича Кваквакума, який нібито вичитав у Книзі Джерел, що журавлі «народжуються на світ тільки для того, щоб журитися… І приносять всім лише сльози і печаль». Журавлик не здатен повірити в Жабуринову правду, бо вона не відповідає велінню його серця. Він утверджується в світі добрими справами, тоді як «мудріший із наймудріших» лише озвучує банальні істини так званого «здорового глузду»: «Кожен мусить робити те, що він мусить», або «Доля завжди карає тих, хто не погоджується» тощо. Зрештою виявляється, що та мудрість, як і Книга — вигадки самого «професора», котрий є звичайною старою жабою.
Та саме зі щирого намагання вибачитися перед «авторитетом» розпочинаються неймовірні пригоди Журавлика: шукаючи «професора», він знайомиться з чижиком Ціві-Тівіком, який відкриває малому, що в житті головне — мати справжнього друга. На своєму шляху герой стикається з різноманітними персонажами. Це і волелюбний добрий пес Грай, і діяльний горобчик Чик Чирикчинський, і нагло вивезений із рідного лісу їжачок Колько Колючка, і підступний нахабний кіт Мордан та ін. Кожному Журавлик прагне допомогти, бо його серце відкрите до всіх.
Люди відіграють у казці допоміжну роль: через їхнє ставлення до світу живої природи автор розкриває суть людяності. Скажімо, дядя Женя, Галочка бачать у Журавликові та живому світові довкола джерело краси й радості, а перекупка Кислиха, її онук Валерка, Алик Бараболя певні, що світ створений лише для їхніх особистих потреб, а всяка жива істота варта рівно стільки, скільки коштує.
Історія перебування Журавлика у Києві та його пошуки друга дають змогу письменникові вибудувати динамічний сюжет, заснований на чергуванні різножанрових картин-новел: ліричний, психологічно точний опис зустрічі Галочки з Журавликом і його першого польоту змінюється гумористичною оповіддю горобчика Чика та сатиричним «виучуванням» Мордана на «першого летючого кота», розповідь про нічне звільнення пташок — пародійним «звітом» про горобенцію. Свої «київські» історії проживають також пес Грай, їжачок Колько та чижик Ціві-Тівіком. Саме вони власним прикладом доводять Журавликові, що він приносить не журбу, як твердив нікчемний Жабурин, а радість, і по праву може зватися «веселиком». Казка завершується описом відльоту Журавлика у його перший вирій. Але це не тужливе прощання, а щемке «до побачення!» друзів, які обов’язково ще зустрінуться. Попри цілком казкову колізію та прозору дитячість розповіді, ця історія прочитується як своєрідна притча про український дух, символом якого зазвичай виступає саме журавель. За В. Нестайком сила цього духу полягає саме у доброті, радості та мужності.
Історія «казкового серіалу» (як називає його автор) «Дивовижні пригоди в лісовій школі», що пишеться В. Нестайком уже більше 20 років, започаткована «Пригодами їжачка Колька Колючки та його вірного друга і однокласника зайчика Косі Вуханя» (1979), що друкувалися у журналі «Барвінок» і відразу полюбилися читачам. Згодом вони доповнювалися новими й новими історіями про нерозлучних друзів та їхніх невгамовних однокласників і нині цикл становлять вісім повістей: «Сонце серед ночі», «Пригоди у Павутинії», «Секрет Васі Кицина», «Енелолик, Уфа і Жахоб’як», «Загадковий Яшка», «Сонячний зайчик і сонячний вовк», «Таємний агент Порча і козак Морозенко», «Таємниця лісею «Кондор» і книга оповідей «Найновіші пригоди Колька Колючки і Косі Вуханя».
Письменник зізнається, що його Лісова школа — «прообраз сучасної школи», у героях якої кожний може пізнати своїх учителів і самих себе [8]. Натомість В. Неділько, відзначивши, що «духу сучасності казці надає суть конфлікту та особливості характерів персонажів» [14, С. 99], наголошує, що, на відміну від народної казки, у циклі добро втілене «не в окремих образах добротворців, а має… колективістський характер»: герої виступають як звичайні, працьовиті «люди», здатні у скрутній ситуації «відстояти ідеали добра і справедливості» [14, С. 98]. Це не одинаки, які вершать історію, а друзі-однодумці, котрі «знайшли й силу, й відвагу» у «дружбі та одностайності». На думку вченого, внутрішнім стержнем казки є «мотив утвердження добра, …яке треба боронити, відстоювати дружно, спільними зусиллями» [14, С. 100]. В. Костюченко наголошує, що: «В цій кра-їні, що її можна назвати Матінка-Природа, діє той же Нестайківський принцип — доброта у ставленні один до одного, сміх, що лікує від усього… Педагогіка лісової школи побудована на доброті, оптимізмі» [10, С. 203].
Насправді серед героїв циклу є представники чи не всіх «верств суспільства»: Косятин Вухань — співробітник НДІ капусти, Коляй Колючка — завідуючий відділом критики «Лісової газети», Білобіл Вивірчук — верхолаз-висотник, Шакал Бацила — злодій-рецидивіст, яким той уявляється дітям («справжній страшний дорослий хуліган») тощо.
Колектив лісової школи, як і «штат» лісею «Кондор», теж складається з напрочуд колоритних типових образів учителів, уже не раз описаних В Нестайком у «шкільних» повістях і ранніх оповіданнях. Так, класний керівник і вчителька математики Пантера Ягуарівна нагадує стриману, вимогливу та безкінечно людяну Лiну Митрофанiвну з «Одиниці з «обманом». А Лисавета Патрикіївна, Мамонт Африканович, Жирафа Жирафіївна, Макак Макакович і Бегемот Гіпопотамович викликають в уяві «педабогів» із «Дивовижних подій в шостому «Б». Так само й лісові учні дуже різні та відображають розмаїті дитячі типажі, неодноразово описувані В. Нестайком раніше. Скажімо, центральна пара циклу — Колько Колючка й Кося Вухань — типові для письменника образи друзів-«маміїв», позбавлених спершу будь-яких геройських рис. Лише у ході розповіді вони розкривають свої кращі риси: доброту, мужність, сміливість тощо. Але відначально їхній характер визначає обов’язкова для письменника тріада: совістливість, людяність і внутрішня симпатичність. Схожі до героїв реалістичних повістей письменника й інші звірята: Рудик Лисовенко та Вовчик Вовченко — типові «неблагополучні» діти, схильні до правопорушень і дрібної підлоти, Михайлик Ведмеденко — зразкова «учительська дитина», відмінник і лідер, Боря Сук — «такий як усі» хороший хлопчик, Раїска Мняу та Зіна Бебешко — впевнені у собі «бойові» дівчатка тощо.
Попередня Наступна 