Ведуча: Дорогі діти! 6 грудня цього року минає 60 років від дня народження відомого українського дитячого письменника — Анатолія Георгійовича Костецького. На жаль, його вже серед нас немає, і ми не можемо запросити його до нашої бібліотеки. Але Анатолій Георгійович залишив нам понад 50 своїх книжок: вірші, повісті, казки: «Все — як насправді!», «Бюро знахідок», «Все про тебе», «Мої та твої таємниці». Правда ж, цікаві назви? Про що ж писав Анатолій Костецький? А писав він про дітей і для дітей, про їхнє життя, радощі і турботи, оскільки добре розумів своїх читачів і добре пам’ятав, як був хлопчиком. Для дитячого письменника це дуже важливо — не забувати свої дитячі роки. А оскільки книжки — це своєрідна машина часу, то ми можемо познайомитися з автором навіть тоді, коли він був дитиною. Отож, прошу — Анатолій, а точніше — Толик Костецький.
На сцену виходить Толик, Мама і Тато.
Толик: Добрий день, друзі! Знаєте, я мріяв стати письменником ще в 5 років. Тому що...
Що б мені не говорили
хто з батьків чи вчителів,
я на все шукаю рими,
ніби хтось мене завів...
Скаже тато:
Тато: Як уроки?
Толик: Я йому:
— Летять сороки?
Скаже мама:
Мама: Ти поїв?
Толик: Я їй тут же:
— Сто корів.
Вже й мені це все набридло,
та чомусь до голови
знову лізуть рими й рими,
хто б і що б не говорив...
То ж скажу вам по секрету:
мабуть, буду я поетом!
Ведуча: Народився Анатолій Костецький 6 грудня 1948 року у родині вчителів. Як пізніше сам згадував з гумором, дитинство його було «важким»: вчителі були і вдома, і в школі.
Толик: Ну і мамо! Ну і тато!
Наче справжні дошкільнята!
Нічогісінько не знають —
смішно і сказать комусь —
бо щодня мене питають
лиш одне: «чому» й «чому»?
Мама: Ти чому образив Віту?
Тато: А чому отримав двійку?
Мама: І чому прийшов так пізно?
Тато: Ти чому в шкарпетках різних?
Мама: Ти чому такий непослух?
Тато: А чому не стелиш постіль?
Мама: І чому такий синець?
Толик: Ох! Настане мій кінець!
Не поясниш їм ніколи,
хоч би й дуже захотів...
Треба їх оддать до школи —
хай питають вчителів!
Ведуча: Багато віршів Анатолія Костецького присвячено шкільному життю. І зараз ми помандруємо разом з ним до школи. Щоправда, уроки в ній будуть дещо незвичними...
На сцену виходять діти-читці.
Ведуча: Першим уроком у нас — математика.
Читець 1: Якщо дві руки до лопати додати,
а потім додати бажання завзяте,
а потім відняти від них неохоту,
помножити все на веселу роботу,
зібрати дітей і дорослих усіх,
і порівну все розділити на них,
то будемо мати один результат.
Всі разом: Зелений, співучий, заквітчаний сад!
Ведуча: Наступний урок — української мови...
Толик: Я хотів би страшенно, як хочете знати,
все у світі по-своєму знову назвати.
Читець 2: Я назвав би волошку тоді голубинка,
щоб дорослі ще більше її полюбили.
Читець 3: А хлоп’ят і дівчат я б назвав любенята,
щоб іще веселіше було їм гуляти.
Читець 4: Я б ласкаву тополю назвав лопотуля,
щоб вона для птахів дарувала притулок.
Читець 5: А бабусю назвав би тоді я любуся,
щоб світилася ніжністю кожна бабуся.
Толик: І цвіли б любенят голубинкові очі,
і любусі гуляли б із ними охоче,
а над ними співала б собі лопотуля,
і цю пісню її всі б навколо почули!
Та речей безіменних на світі нема.
Жаль, що є вже для всього давно імена.
Ведуча: І останнім уроком буде малювання.
Читець 1: Малювати сіла Ліза,
та бере її одчай,
бо у голову не лізе,
чим малюнок розпочать!..
Довго думала-мудрила,
аж затерпла голова!
І раптово — зрозуміла:
«Треба сонце малювать!
Читець 2: Починати сонцем буду!
Буде сонце — і за мить
враз до звідусюди
все на світі заспішить!..»
Читець 3: Так і сталось,
як гадалось:
вийшло сонце з-під руки, —
і до нього позлітались
і комашки, і пташки,
Читач 4: А за ними — трави й квіти,
буйні зарості дерев,
а за ними — вийшли звідкись
справжня лань і навіть лев!
Читець 5: А за ними — люди й люди:
і дорослі, і малі!
Всі вітають сонце любо
і танцюють на землі!
Толик: Як ти думаєш, про що це
в цьому вірші я сказав?
Щоб і ти, мій друже, сонцем,
чуєш? — сонцем,
тільки сонцем
всі малюнки починав!
Ведуча: Але ж у віршах Анатолія Костецького, як і в житті, у школі не лише вчаться. Ще й дружать, бешкетують, і навіть... закохуються. Не вірите? А от запитаймо автора.
Толик: Коли б невидимкою раптом я став,
то після уроків сміливо
Наталку б додому щодня проводжав,
щоб хлопці мене не дражнили!..
Сказав я учора Наталці про це,
коли ми спішили до школи...
Та тільки вона відвернула лице
і мовила:
Наталка: Більше ніколи
не треба й до школи зі мною іти —
не терплю таких боягузів, як ти!
Зі мною ти ходиш даремно —
ти й так невидимка для мене!
Толик: Ну що вам сказати? Образився я!
Образився так — як ніколи!
І вирішив я: власна гордість моя
за нею іти не дозволить!..
Так думав три дні. А сьогодні — остиг
і після уроків до неї підбіг
і зразу сказав їй: — Дозволиш
тебе проводжати зі школи?
Всміхнулась Наталка:
Наталка: Ну й диво!
Ти, мабуть, уже — невидимий!
Та завтра ж на першім уроці
задражнять тебе наші хлопці!
Толик: Рукою махнув я на все — і удвох
Щодня ми до школи й назад ідемо!
І весело нам, і щасливо всі дні
ходити отак — і Наталці, й мені!
Я навіть і сумку Наталки несу —
та хіба мені жалко!
А хлопці мене не дражнили —
ні до, ані після уроків,
бо хлопці мене зрозуміли!..
І навіть позаздрили трохи...
Толик: А ще зі мною в дитинстві траплялися найнеймовірніші дива! Наприклад, я вмів літати! І вчив цьому моїх друзів...
Інсценівка уривку повісті А. Костецького «Хочу літати!».
На сцену виходять Наталка, Ігор і Борька.
Борька: Ну і як ви літаєте?
Ігор: Розумієш, треба зняти сандалії або кеди — що там у тебе... Потім стати на зарошену траву і тричі проказати...
Всі (крім Борьки): Як легкий травневий вітер
Я лечу, лечу над світом,
Над розквітлими садами,
Поруч з теплими зірками!
Борька: І все?
Толик: І все!
Борька робить все, що сказали йому друзі, але в нього нічого не виходить.
На сцену виходить кіт Корнелій.
Корнелій: Мр-р... Шкарпетки зніми.
Всі: Ой! Хто це?
Корнелій: Я.
Толик: Корнелій... Це справді ти?
Корнелій: Я. А що тут дивного?
Ігор: Як «що»? 3відки ти розмовляти навчився?
Корнелій (сердито): «Звідки, звідки!». Захотів — то й навчився. Я ж не питаю, звідки ви літати навчилися. Літаєте — то й літайте собі на здоров’я. А то, бач, причепилися: «Коти не розмовляють!».
Наталка: Вибач нам, Корнюсю, ми не хотіли тебе образити.
Корнелій: Ото ж бо... Ну, от що, часу на теревені немає, своїх справ по горло! Просто хочу вас попередити: літати — літайте, але стережіться діда!
Толик: Якого діда?
Корнелій: Наступної весни у вас буде новий сусід — от і стережіться його! (Іде).
Толик: Ну й нічка! Мало того, що ми літаємо, ще й коти розмовляють! І що то за новий сусід?
Борька: Пусте! І взагалі — скоро канікули! Ура!
На сцену виходять читці.
Всі разом: «Канікули! Канікули!», — співає все навколо.
Канікули, канікули, канікули у школі!
Толик: А що таке — канікули?
Читець 1: Це літні дні барвисті,
це час, коли нам ніколи
хоча б на мить присісти.
Читець 2: Бо треба мчати босими
наввипередки з вітром,
Читець 3: з густих лісів приносити
горіхів повні відра.
Читець 4: Це час у річці хлюпатись,
підсмажувати спини.
І зранку в лузі слухати
тонку струну бджолину....
Читець 5: Це час, коли за хлопцями
ми скучим, як ніколи.
Всі: І нам страшенно хочеться
скоріше знов до школи.
Толик: Постривайте! А ви знаєте, де найкраще відпочивати влітку? У се-лі Козинцях! По-перше, там є все — ліс, річка, поле. По-друге, над цим селом з весни до осені кружляють лелеки. А по-третє (і це найголовніше), там живе моя найкраща, найрідніша бабуся! Вона знає дуже багато казок. Ось ми вам розповімо одну з них...
Інсценівка вірша «Полювання».
На сцену виходять три мишки.
Ведуча: Серед ночі тишком-нишком
мовчки йшли три сірі мишки.
Толик: А куди ж вони ідуть,
і куди лягла їм путь?
Ведуча: В мишок відповідь проста:
Мишки (всі, пошепки): Полювати...на кота!
Ведуча: Перша тягне — бам-бам-бам.
Здогадались?
Толик: Барабан.
Ведуча: Друга тягне — бу-бу-бу!
Здогадалися?
Толик: Трубу!
Ведуча: Ну а третя, ще й гармату!
Мишки (всі, пошепки): Стережися, кіт вусатий.
1-ша мишка: Як ударять в барабан — бам-бам-бам!
2-га мишка: Як задмухають в трубу — бу-бу-бу!
3-тя мишка: А з гармати я-ак бабахнуть,
кіт злякається — аж ахне!
Мишки (разом): І довіку буде знати,
як на мишок полювати.
Де ж ти, коте, ходиш, де?!
Толик: А він тихцем слідом йде...
Мишки: Ой! (Розбігаються).
З’являється кіт Корнелій.
Котику, а хочеш мишу?
Корнелій: Мяу, так, неси скоріше!
Толик: Котик, хочеш ковбаси?
Корнелій: Мяу, так, скоріш неси!
Толик: Хочеш, з другом познайомлю?
Корнелій: Хто ж він?
Толик: Просто пес бездомний.
Корнелій тікає.
Фр-р — і вже кота нема!
Що ж, не хоче — і дарма.
Ведуча: Отак у фантазіях, навчанні, пустощах (як і всі ви) зростав Толик — майбутній дитячий поет і письменник Анатолій Георгійович Костецький. Теж хотів скоріше вирости і стати знаменитим. Мрія його здійснилася. Але назад, у чарівний час дитинства дороги немає. Тому частіше пригадуйте його вірш «Про дорослих»:
Всі учасники читають уривки з вірша А. Костецького «Про дорослих».
Читець 1: Ніколи і нізащо дорослим не позаздрю!
Читець 2: На них дивитись — просто сміх.
Скажіть: хіба життя у них,
коли нічого в світі
не можна їм робити.
Читець 3: Не можна їм на дерево,
хоч це і дуже просто,
аж на вершечок здертися.
Адже вони — дорослі.
Читець 4: Не можна грати у футбол
на вулиці завзято,
і у вікно забивши гол,
через паркан тікати.
Читець 5: Та й серед парку, по траві,
босоніж, без сорочки
не можна погасати їм.
Адже вони — дорослі.
Ведуча: Та ще скажу по честі,
щоб ви про все вже знали:
дорослим можна дещо,
хоч дуже й дуже мало.
Мама: Ну, з’їсти віз морозива
дозволено дорослому.
Тато: Ну, можна, скільки влізе
дивитьсь телевізор.
Ведуча: Ну, можна ще не спати —
і цілу ніч читати.
Читці (разом): Але хіба ж то здасться
така дрібниця щастям?..
Толик: Тому ніколи і ніде
дорослим я не заздрю,
бо я дорослим буду теж,
а він малим — нізащо!