«Вся ця історія — це комбінація з того, що я бачив у житті і що мені випало пережити…»
Ведучи розмову про найвідоміший із творів В. Нестайка — трилогію «Тореадори з Васюківки», слід зауважити, що це не єдина картина барвистого, сонячного та вільного сільського дитинства у доробку письменника. Уже в його ранніх оповіданнях («Лілії», «Таємниця старого склепу», «Синє ведмежа Гришка», «Пригода в кукурудзі», «Тореадори з Васюківки» та навіть у «Пашці-чоботареві» й «Усмішці Ілліча») «неміський» простір оповитий веселковими барвами неймовірних можливостей і краси. У «Тореадорах…» цей світ лише набуває живої конкретики, обростає географічними, соціальними та мовними деталями, залишаючись, по-суті, заповідною територією дитинства. Згодом, у повісті «Пригоди Грицька Половинки» (1978), письменник зі смаком покепкує над власним дитячим «обожненням» села, але не попрощається з ним і вкотре розгорне перед читачем його відкриті до людей сонячні простори у «Чудесах у Гарбузянах» (1984).
Трилогія «Тореадори з Васюківки», що набула всесвітнього розголосу й поставила В. Нестайка у ряд із кращими дитячими письменниками світу, писалася впродовж десятиліття (1963–1973), починаючи з оповідань «Пригода в кукурудзі» та «Тореадори з Васюківки». Згодом з’явилися «Надзвичайні пригоди Робінзона Кукурузо…» (1964), «Незнайомець з тринадцятої квартири...» (1966) та «Таємниця трьох невідомих» (1970), що у 1973 р. вперше були об’єднані в трилогію.
Поява перших оповідань про Яву та Павлушу на сторінках «Піонерії» була радо зустрінута і читачами, і критикою. «Нарешті-то у нас, в українській дитячій літературі, з’явився талановитий письменник-гуморист», — раділа на засіданні комісії з питань дитячої літератури Спілки письменників України Наталя Забіла. Та вже перша повість трилогії викликала неочікувану полеміку: критик М. Бугаєнко брутально перебрехав авторські думки на сторінках «Літературної України». Та письменника щиро підтримав Л. Бойко, а згодом — і В. Григоренко.
Сюжетну колізію, що викликала до життя Яву з Павлушею, «подарував» Нестайкові його перший ілюстратор Василь Євдокименко, а типаж і навіть родичі одного з героїв «знайшлися» у плавнях на річці Удай на Полтавщині, де письменникові довелося полювати з друзями.
У творі чимало описів реальних місць і «прикмет часу». Та попри реальні прив’язки до часу й простору, «Тореадори…», насамперед, — барвисте породження письменницької уяви, живі спогади та переживання автора. Не дарма письменник зізнається, що якщо Ява — живий герой, то Павлуша — трошечки схожий на нього. Можливо, саме тому розповідь у двох кращих частинах трилогії ведеться від імені цього героя. Так само на мапі України немає жодного з оспіваних письменником мальовничих сіл. Васюківка, Гарбузяни, Дідівщина, Піски — то власна його географія, яка ще чекає свого дослідника, бо при уважному зіставленні явно перетинається з художніми світами Панаса Мирного та І. Нечуя-Левицького, витворюючи в тексті своєрідну «глибину» сприйняття.
У різний час критика по-різному трактувала трилогію, але незмінним залишалося визнання за письменником майстерності в розумінні та відтворенні психології дитини, теплого живого гумору і захоплюючого сюжету твору. Привертало увагу також плідне «співавторство» героїв і письменника: «І в письменника, і у Яви, і в Павлуші характери добрі, щирі, фантазія — яскрава, нестримна. А ще — почуття гумору (о, яке то дорогоцінне почуття!). А ще — любов до пригод…» [1]. На думку А. Алєксіна феномен Нестайка полягає саме в оцій здатності «зберегти в собі дитинство, вміти дружити з дитинством». Ю. Ярмиш визнає, що не одним гумором живуть герої В. Нестайка, що є в трилогії елементи лірики, пригод і детективу. Але всі ці позитиви трактуються ним вузько ідеологічно. У межах загальнолюдських категорій чи не першим спробував проаналізувати трилогію В.Я. Неділько. Саме цей дослідник першим вказав, що успіх «Тореадорів…» визначається, насамперед, «переконливими й живими характерами головних персонажів Яви та Павлуші, їх типовістю» (поєднання «веселого витівника, пустуна, у якого, крім витівок і жартів, за душею немає нічого» та «дисциплінованого відмінника, з якого автори хочуть створити взірець» [14, С. 91]). Так само позаідеологічно В. Неділько розуміє причини вчинків героїв: до пустощів, пошуків незвичайного їх приводить прагнення діяти, перетворювати світ, «наївна готовність поставити загальне вище особистого», «бажання вчинити справді щось потрібне людям… і звичайно прославитися» [14, С. 92-94]. Отже, Павлуша й Ява, попри свою «не зразковість», можуть бути зразком для читача, бо вміють дружити, вболівати за спільне, готові до вчинку, мають честь і совість. Це не зразкові, але гарні люди, з яких обов’язково буде щось путнє.
Нині критика впала в іншу крайність, відмовляючи В. Нестайкові у правдоподібності письма. Так, В. Костюченко, справедливо вказавши, що після застарілих романів О. Копиленка і О. Донченка «Тореадори…» стали «першим пригодницьким твором про сучасність, що здобув визнання мільйонної читацької аудиторії», наголошує: «Роман не відображав дійсність. І в цьому його сила. Навпаки, він відходив від сірої, нудної дійсності, що жила в гаслах «щасливого дитинства»… В. Нестайко запропонував інший світ — вигаданий, веселий, пригодницький. І діти цей світ сприйняли» [10, С. 201]. З цим важко погодитися, бо письменник художньо правдиво й достовірно відобразив тогочасне дитинство, але саме і лише з погляду цього самого дитинства, а не дорослих. Книжка тому і стала видатним явищем у дитячій літературі, що повноцінно відтворила саме дитячий світ, а не погляд дорослого на нього. Тим самим вона стала в ряд із кращими творами світу для дітей.
Ява Рень і Павлуша Завгородній — сільські шибайголови, що жодної миті не хочуть згаяти, а прагнуть зробити світ кращим чи хоча б «стати героями на весь світ»… Їхні вигадки — химерні та щирі, мрії — по-справжньому величні, а мова і спосіб існування в художньому просторі — правдиві. Цілісність і повнота передачі письменником живої, повсякчас змінюваної дитячої особистості, природність відтворення її реакцій на оточуюче, повнокровна «смаковита» мова викликає спогади про кращих героїв І. Котляревського, І. Нечуя-Левицького, М. Гоголя, О. Довженка та О. Гончара, весь той славний творчий набуток, що вивів перед очі світу образ невгамовного, трудящого, щирого та незборимо оптимістичного українця як окремий національний тип. На рівні художнього відображення світу дитинства Ява та Павлуша В. Нестайка так само глибоко народні та національні герої, що стали високохудожнім, зрозумілим для представника будь-якого народу втіленням того, що зазвичай визначаємо поняттям «українська дитина», а отже, й «українська ментальність». Для читачів різних поколінь і країн вони розкривають суть і смак буття по-українськи, без патетики та дидактизму вщент розбиваючи налиплі за століття стереотипи, як робили це для своїх народів герої Шолом-Алейхема чи Шукшина.
Перші сторінки книжки, коли хлопці у бур’янах слухають смаковиту лайку діда Варави, викликають в уяві як початок Твенівського «Тома Сойєра», так і Довженкову «Зачаровану Десну». А чого варте сповнене тонкого гумору пародіювання Гоголя на перших сторінках частини третьої, в якій «…посварилися Іван Васильович з Павлом Денисовичем…»! А опис київського пляжу, що так і «підморгує» Вишневими усмішкам та гуморескам П. Глазового! Щодо промовистих імен персонажів і говорити не варто. Хіба можна забути мудру корову Контрибуцію, врятованого цуцика Собакевича чи того ж Яву, що сам собі «виговорив» оте ім’я зі звичайного Іван?
Читаючи майже детективні історії щоденних клопотів хлопців, дивуєшся не лише їх щирості, вмінню з гумором ставитися до життя, здатності на високі та напрочуд інтенсивні переживання, а й «непрактичності» щодо пошуку вигод для себе особисто. Вони не бояться помилятися і виправляють власні та чужі помилки з такою ж завзятістю й наполегливістю, як і беруться за нові справи, не бояться жити, бо не мають сумніву щодо доцільності і високого призначення власного існування. Можливо, саме тому, на відміну від героїв того ж М.Твена, з якими їх часто порівнюють, хлопцям на думку не спадає розжитися на власній вигадливості чи когось «провчити». Вони щиро хочуть стати справжніми героями і ощасливити світ: зробити його кращим і світлішим для всіх.
На пропозицію І. Малковича письменник дещо переробив «Тореадорів». «Вирішив …прибрати ідеологічне нашарування», — зізнається В. Нестайко, — «…усе редагувалося дуже обережно. Додав кілька нових гумористичних епізодів і трохи переробив кінцівку — в нинішньому варіанті вона не патетична, як колись, а з усмішкою» [21]. Зміни виявилися й у деталях: «слово «здорово» замінив на «класнючо», …прийшлося змінити назви окремих вулиць і номери трамвайних маршрутів, щоб Київ, як і раніше, був упізнаваним. Головне — дружба і відданість залишилися»[15].
Та «сільська» тема, як уже вказувалося, не вичерпується у творчості письменника «Тореадорами…». У 1984 р. побачила світ повість «Чудеса в Гарбузянах», що так само містила три розділи-пригоди («Чарівний талісман», «Секрет діда Коцюби», «Пасажири таємничого «Мерседеса») та була сповнена теплого гумору й карколомних пригод. Вона, по-суті, завершила і підсумувала образ села у творчості письменника, гармонійно вплівши цей шматочок сонячного світу В. Нестайка в загальне полотно його драматичного всесвіту. На жаль, як і перші оповідання письменника та низка інших текстів, повість залишилася поза увагою критики.
Лейтмотивом твору можна вважати слова одного з героїв: «Ще раз упевнивсь я, що доброта, справжня щира доброта найбільше на людину діє». Саме мотив перевиховання людини, її олюднення на перекір озлобленню та знічевленню світу є провідним у повісті. З перших сторінок читач поринає в ідилічний, знайомий з початкових рядків «Миколи Джері» І. Нечуя-Левицького, світ сільського літнього раювання. Гарбузяни — таке собі українське село «з пісні», де і «гора високая…», і річечка Голубенька, і «три богатирі» (нехай ще підліткового віку!). Герої твору — троє Сашків: веснянкуватий розважливий Марусик, «оптимістичної» вдачі «замурзаний смаглявець» Циган і довготелесий добросердечний мрійник Журавель, — чимось невловимо нагадують билинних Іллю, Добриню та Альошу. Навіть час у повісті тече за своєрідним міфо-поетичним «сонячним ритмом»: кожен розділ розпочинається чарівним сходом сонця та картиною всміхненого прокидання «найкращого в світі» села, події чітко діляться на «вранішні» та «вечірньо-нічні», а завершуються щирою сонячною радістю всього живого. Як завжди у Нестайка, текст містить чимало чудових описів природи та людської причетності до її краси: сільські світанки, прогулянки до озера, «грибне» полювання, Липки тощо. Та якщо тон оповіді й герої дуже нагадують попередників із «Тореадорів…», їхнє оточення змінилося невпізнавано. Коли Яві з Павлушею доводилося мати справу з ровесниками та результатами власної нестримної вигадливості, то «Сашкам» випало зіткнутися з цілком дорослим бажанням мати власну автівку, розжитися на загальному майні, присвоїти прадідівський скарб чи підлеститися до «високого начальства». Письменник свідомо, прикрившись звичними образами бешкетників, самовіддано виписав дорослі негаразди часу, під ковдрою дитячої книжки ховаючи свої недитячі роздуми та жалі. Відтак, за пригодами та несподіванками його тексту відчутно проглядають типажі «Кайдашевої сім’ї» І. Нечуя-Левицького, Шевченкової «Катерини» та «Дитинства Чіпки» Панаса Мирного тощо. Торкається В. Нестайко й болючої теми винищення села, української еміграції та драматичних перипетій Другої світової. І хоча ця проблематика прив’язана до карколомних пригод і несподіванок, за «дитячим» сюжетом чітко проступає жорстока правда селянської беззахисності, зруйнованих лихоліттям родин, страху перед «органами» та складного життя емігрантів.
Світ дорослих, порівняно з «Тореадорами…», значно розмаїтіший і представлений не лише позитивними персонажами (мудрий дід Іван, чия мова і вчинки сповнені гумору та мудрості, бойова, працьовита та симпатична Тайфун Маруся (знову так і проситься порівняння з «Козир-дівкою» Г. Квітки-Основ’яненка), «нова людина», справжній інтелігент Сергій, уважні до людей мудрі керівники Михайло Львович і М. Б. Танасієнко), а й негативними, карикатурними (пустопорожня красуня Клава, хапуги, безгосподарні негідники та підлабузники Степан Михайлович, бригадир Бобешко та шофер Бобинець, нікчемний лайдак Тимофій Гузь). Різняться вони не лише вчинками, а й мовними партіями. Скажімо, позитивні персонажі не вживають правильних фраз і газетних штампів («свідомість переродилася», « суспільні інтереси», «радянській людині не байдуже, по якій землі вона ходить» тощо), натомість їхня мова пересипана влучними дотепними виразами та смаковитими словами («комахи не здають недобудовані мурашники» та ін.). Так само напрочуд колоритно та психологічно достовірно відтворює душевне сум’яття «міс Гапки» її «діаспорне» мовлення.
Особливе місце в творі посіли сни. Кожен із «Сашків» бачить свою історію, де діють «осучаснені» персонажі казок, що ніби зійшли зі сторінок оповіді про Країну Сонячних Зайчиків. Присутні у снах також Володар Часу Мить Митьович Тік-Так, тітонька Незабудь і кіт Лаврентій (праобраз майбутнього Чорлі), котрі вчать хлопців совістливості та відповідальності. Письменник вигадав чудовий образ — «світлий час» на позначення часу, витраченого «з максимальною користю для інших», що переростає в реальні «хвилини, години, дні й роки трудового життя, відданого народові» діда Івана, які ніколи не забудуть вдячні односельці. Таким чином, часопростір сільської дитячої «вольниці», вічного літа і пригод, гармонійно перетнувся не лише з буднями міських ровесників, а й із цариною казки, органічно вплівшись у загальне полотно творчості В. Нестайка.
Попередня Наступна 