«Найголовніше, все-таки, в людині —це людяність»
Повість «Одиниця з «обманом» (1976) окреслила й утвердила у творчості В. Нестайка тему міського дитинства. Власне, Місто постало в усій красі та значимості історичного й соціально-просторового розмаїття уже в оповіданнях письменника. Та лише на сторінках оповіді про щоденне буття київських четвертокласників воно нарешті наповнилося живим дитячим багатоголоссям. У подальшому рідний гомін київських вулиць, сміх і сльози зрослих серед його пагорбів і новобудов поколінь раз по раз виплескуватиметься у драматичні й, попри все, світлі книжки В. Нестайка.
Своєрідним місточком між світом «сільського» («Тореадори…») та «міського» («Одиниця з «обманом») дитинства стала повість «Пригоди Грицька Половинки, а також Котьки Швачка, Чайника, Петікантропа та деяких інших у воді, на суходолі і в міжпланетному просторі» (1978). Відрядивши одного зі своїх уславлених четвертокласників (Котьку Швачка) «на село», письменник отримав нагоду не лише очима сільських хлопчаків «оцінити» столицю (як це було в «Тореадорах…»), а й роздивитися в наближенні «колиску й оберіг народу», українське село з погляду звичайного київського школяра. Побачене попри карколомність сюжету та веселість викладу, насторожує: у Капустянах бракує добрих доріг, порожній сільмаг, усі працездатні жителі — цілодобово на роботі включно зі школярами, а головне, справжнім «нащадком» духовних традицій виявляються не зледащілі уродженці села Чайник і Петякантроп, а міський хлопчик Грицько Половинка, волею випадку вимушений жити у діда. І хоча письменник акцентує позитивні зміни (Свєта буває в опері частіше за киянина Котьку, діти листуються з ровесниками з Німеччини, знають про останні новини науки та фантастики тощо), Капустяни справляють враження не живого села, а дивного простору, що відійде за лаштунки історичної сцени, як тільки роз’їдуться відпочиваючі та вимруть діди й баби. Але саме на цих майже легендарних просторах стає Людиною киянин Котька.
Твір побудовано на принципі театральності. Так, Котька прагне у «справжнє село», щоб програти всі ті чудові ролі й ситуації, про які так захоплююче розповідав Дмитруха. Але життя — не гра. Тому ключовими для розуміння закладеної в повісті ідеї стає неочікуване трактування автором поширеної Шекспірівської фрази «Весь світ — театр, і люди в нім — актори»: «Ех! Любий читачу! Якби то в житті було, як у театрі — спершу репетиція, а тоді вже спектакль… Але пізно! Не переграєш. У житті репетицій не буває. Одразу грається спектакль. І хоч бийся головою об стінку — нічого не допоможе. Спектакль закінчено, публіка розійшлася, грати нема перед ким…». Отже, дозволяючи своїм героям (а з ними й читачеві) награтися, письменник, з одного боку, дає їм змогу прорепетирувати майбутні дорослі вчинки, внести корективи в обраний образ, а з іншого, усім перебігом подій доводить, що «гратися» у життя не вийде ні в кого, що рано чи пізно кожному доведеться «повернутися на Землю» і ставати Людиною.
Критика неоднозначно сприйняла повість. Скажімо, О. Єфремов вважав, що секрет її успіху у тому, що «дітям просто цікаво читати книги, де так багато подій, несподіванок» [4]. Він відзначив, що герої В. Нестайка, як і герої Марка Твена «живуть цікаво,.. пізнаючи світ, щоденно пізнають себе», а сам автор у буденному зна-ходить те, що «міцно тримає увагу читача». Та найважливіше для критика, що письменнику вдалося створити напрочуд сучасних героїв («ну просто сьогоденні, тільки-що побачені. В житті їх багато, а в книгах – поки ще недостатньо») [4, С. 58]. Натомість В. Неділько, загалом високо оцінивши повість, визнає, що автор часом «віддає данину невибагливому сміхацтву», річ «дещо розтягнена, багатослівна і, сказати б, перевантажена дріб’язковими епізодами, що не мають істотного значення для розвитку сюжету» [14]. Порівняно з попередніми твір В. Нестайка насправді рясніє прямими авторськими звертаннями до читача, докладними описами та «вставними» епізодами. Але саме так, багатовимірно, не тримаючи увагу лише на головному, бачить світ дитина, і письменник художньо достовірно відтворює це бачення.
Очима дитини В. Нестайко тонко підмічає та художньо-достовірно відтворює фальш і мізерію «дорослих» стосунків. Це вже не ті «зразкові» чи «негідні» персонажі, що старанно відтіняли героїв «Тореадорів…», а живі й далеко не однозначні люди. Так, батько Котьки — «легковажний» («любив несподіваний жарт, сюрпризи, розіграші») «Комедіант» (образ тата доволі автобіографічний, В. Нестайко йому віддав власну історію перебування статистом у театрі Лесі Українки та винесену з вистави «свою» фразу: «Всі по місцях! Замкнути браму!».), бо «лізе на трибуну» зі своєю «правдою-маткою». Мама — практична, «поміркована й вдумлива», але істерична, авторитарна та позбавлена почуття гумору. Обоє вони явно запобігають перед «начальником» та його комизливою дружиною.
Вводить автор до твору й «недитячі» промовисті епізоди, покликані озвучити його власну позицію щодо дражливих на той момент питань. Скажімо, поблажливо нехтуючи «правдою-маткою» Котьчиного тата й не переймаючись його закидами на свою адресу, начальник каже: «Краще хай говорить, ніж думає і мовчить. Якби всі говорили те, що думають, легше було б порозумітися». Є в творі й близькі письменникові колоритні образи сільських старожилів (дід «Жива природа», пасічник Мирон, баба Надя), майстровитих «рукатих» чоловіків (батько Котьки, комендант бази) та митців (ілюзіоніст Аврамчук). Усі вони позначені «дитинністю» — наївною чистотою неймовірних і веселих задумів, безпосередністю реакцій, здатністю прийти на допомогу й просто радіти світові та людям. Слід віддати належне й мові твору: діалоги й описи сповнені смаковитих слів і зворотів («їжі, як на Маланчину свадьбу»), дотепних порівнянь («найбільше хотів у цю мить бути жирафою»), словогри (планета Укриц Анера (Арена Цирку), галактика Яізюлі (Ілюзія)) та «промовляючих» прізвиськ (Петякантроп, Котька) тощо.
У повісті Нестайко вперше відкрито задекларував, що змальовує «звичайних», таких як усі, типових людей. Бо саме ця «середня» більшість і творить насправді епоху та народ. Центральний персонаж оповіді, знайомий нам із повісті про 4-Б Котька Швачко, — «не головний герой», бо «такі, як він, не бувають головними героями. Такі, як він, — це маси. Таких тисячі і мільйони…». Зате сам він помічає все й до всього намагається бути дотичним, ось тільки керується зазвичай словами «авторитетних», «особливих і виняткових» людей на кшталт Ігоря Дмитрухи. Котю шокує, що саме йому довелося вступити в контакт із інопланетянином, бо це «неправильно». Такі значимі речі мають ставатися з «Дмитрухами», з яких виростають ті, «хто дивує світ», а не з «Котьками», з яких будуть «лікарі, інженери, актори аматорського театру — звичайнісінькі собі люди». За цією дитячою певністю чути відчай письменника: бо тисячі чудових, здібних і перспективних зростають у переконанні, що їм «нічого не світить», що мріяти про велике мають «великі» люди, а їхнє місце — у сірих буднях… І дивовижний сон Котьки — не лише алегорія «зайшлості» на сільських просторах міських «відпочивальників», а й осмислення себе дитиною як виняткового, відповідального за все, що з ним і навколо коїться… І повернення на землю за «знаряддям праці» — цілком логічне, бо лише в праці звичайна людина стає незвичайною, а знайшовши свою, «відповідну» їй працю, — щасливою.
Котьці автор віддає власні роздуми над сенсом і проблемами життя. Так, хлопчик переймається: «Як важко тримати таємницю! Розпирає тобі груди, ламає ребра — рветься до людей. Де взяти сил не пустити її з язика?», або дивується: «Диваки ті дорослі! Тут не знаєш, як його швидше вирости, як швидше зробитися дорослим, щоб кимось стати, щоб мрії здійснилися, щоб щось у житті таке зробити. А вони за дитинством зітхають! Та що в ньому хорошого, в тому дитинстві? Самі неприємності. Весь час доля по носі клацає: то спіткнешся, упадеш, то щось розірвеш, розіб’єш, поламаєш… весь час тобі рота затикають…, весь час щось забороняють, не дозволяють…». Хто з дорослих представників творчої інтелігенції України не повторив би ці «дитячі» зізнання наприкінці «щасливих» сімдесятих?!
Котьчиними очима читачі бачать «справжніх сільських хлопців» — довготелесе «ледащо» Васю Чайника та «драчуна за справедливість» Петюкантропа. Ця пара — своєрідна пародія на героїв «Тореадорів…»: у їхніх фразах («Хто все життя в гною буде бабратися, а хто — в космос зможе полетіти», «Що ви у подвигах тямите?!») явно чути відгомін проголошуваних ще Явою сентенцій. Як наголошує В. Неділько, хлопці не перевиховалися, а «лише замислилися», і то — на рівні «гри» (зауважили, що зневажений ними Грицько «набагато краще підготовлений до зустрічі з пришельцями, бо він справжній друг, щира людина, яка поважає інших, не цурається праці й готовий допомогти кожному, в чому зможе») [14, С. 96]. У житті хлопці залишилися такими ж егоїстичними та нездатними на людські вчинки, і їм «ще дуже й дуже готуватися треба до запуску на Землю».
Натомість «маленький, щуплий» міщанин Грицько Половинка, волею випадку занесений до Капустян, вражає Котьку несхожістю й водночас ідентичністю з ним самим. Саме усвідомлення відмінного в Грицькові — його людяності, що робить хлопчика здатним на справжні великі вчинки, примушує Котьку свідомо стати Людиною та «спуститися на Землю». Отже, Половинка — не головний герой твору (він статичний у власній довершеності), а зразок уже сформованого підлітка, спроможного жити, а не гратися, чинити, а не «видумляти». О. Єфимов зауважує: «Чесний, спокійний, працьовитий, ввічливий. Майже ідеальний? Так, але зовсім не пай-хлопчик. Грицько приваблює чистотою, довірливістю, привітною вдачею» [4, С. 57]. Та не йому, а Котьці автор дає змогу подорослішати на очах у читача, відкрити найбільшу людську таємницю, що: «мужність, хоробрість, відвага, про які так багато він думав,.. — не найголовніше. Вовк теж хоробрий. А орел відважний. А мангуст … мужній… Найголовніше все-таки в людині — це людяність. … Це і доброта, і чуйність, і благородство, і самопожертва… і, головне,… розуміння, що ти людина і мусиш завжди чинити, як людина…». Саме Котька перетворився зі «звичайного» в «справжнього»: тепер він «на Землі» й спроможний не здаватися, плекаючи в собі і навколо себе людяність.
Наступний «київський» твір В. Нестайка — «історико-пригодницький роман» (за визначенням автора) «Загадка старого клоуна» (1982), неймовірно тепла й тривожно відкрита до читача розповідь про глибинні складові власного буття й творчості — почуття єдності з людьми та радості буття.
Головний герой твору Стьопа — живе продовження славного роду сільських «шалапутів» і «жевжиків» раптом стає киянином. Вирваний із рідної стихії, вимушений заново вибудовувати стосунки зі світом, хлопчик мимоволі вглядається в себе й знаходить чимало хиб. Письменник «оселяє» героя у рідному собі й читачам 4-Б. Але нині — це вже шестикласники й завоювати їхню прихильність непросто. Тому замість стати визнаним веселуном, Стьопа зробився загальним посміховиськом, «Мухою». Самотній і розгублений він знаходить єдину розраду — подорожі Києвом, серцем якого для хлопчика стає цирк (саме цирк — центральне місце в Ластовинії, а клоуни — її найдостойніші жителі). І не тому, що тут він колись визначився зі своїм майбутнім, побачивши виступ Олега Попова, — вистави заряджають Стьопу «гумором, сміхом» і він «готовий триматися і не здаватися». Життєдайна радість, продукована у неймовірному, ілюзорному й, водночас, такому справжньому й живому світі арени, повертає виштовхнутій за межі уваги ближніх дитині інтерес і довіру до життя. Останнє критика вирізняє як основу характеру героя [23].
Саме в цирку зустрічає герой диво в образі незнайомого старого з примітною зовнішністю на прізвисько Чак. Відтепер, повіривши в неймовірну історію колишнього клоуна, Стьопа вирушить у найважливішу свою мандрівку — спершу за легендарною «сміх-травою» (знаючи секрет якої, хлопчик сподівається «реготати в лице образникам»), а зрештою — на пошуки джерела справжнього сміху, того, що повертає до життя та робить людяним. Поступово історія Чака-гімназиста розгортається в оповідь про трагічну долю клоуна П’єра та його коханої Терези. Разом із героєм читач знайомиться як зі звичайними добрими людьми (бляхарем Йосипом, арсенальцем-піротехніком Ф.І. Смирновим), так і зі спадкоємцями таємниці «сміх-трави» (дідом Хихинею, запорожцем Тимохою Сміяном, скоморохом Губою) та огидними, страшними у своєму егоїзмі типами (малий шантажист Слимаков, підступний Анем, монахи-кати Ігнацій та Боніфацій), отримає змогу опинитися в Києві різ-них епох, доторкнутися до його живого, докладно описаного життя (поблукати цирковим закуліссям, пройти вулицями й присілками кінця XIX ст. і років війни, поринути в гомін Євбазу, відчути дотик плетених крісел перших трамваїв і холодних стін в’язниці чи келії). Ця мандрівка у часі не лише розгортає перед підлітком картини буремного насиченого буття Міста, а й виявляє нерозривність полотна доль його жителів, вселенську кревну пов’язаність людей. Зрештою, пошуки приводять хлопця до одного зі страчених у повстанні 1068 р. скоморохів — Терешка Губи. Саме тут, побачивши, як людська радість під дією «хміль-зілля» обертається безумством і безволлям («засвітившись сміхом із середини», натовп вибухає злістю, непогамованістю найнижчих лютих інстинктів), Степан розуміє, чому так притягує лихих людей «сміх-трава». А добрі, як переконується герой, і так мають у собі незгасну іскру радості, що може зігріти та надихнути до життя ближнього.
Фінал роману неочікуваний. Зазирнувши в майбутнє, Стьопа дізнається, що став токарем, а зовсім не клоуном, і всі інші теж — «звичайні» хороші люди. Та мрія Чака справдилася, бо в цирку йде вистава за Стьопиним сценарієм, в якому ожили персонажі їхньої дивовижної подорожі.
Є у творі й звичні для письменника розповіді з сучасного, пов’язані з появою в 6-Б хлопчика-актора Сурена та щоденним життям Степанової родини й однокласників. Є також обов’язкові для В. Нестайка всюдисущі «діди». Але тепер це — не списані з життя сільські веселі мудреці, а своєрідні «внутрішні легенди автора»: казковий «лісовик-інспектор по Києву та області» Єлисей Петрович, цілком реальний і водночас дивовижний силою пам’яті клоун Чак, «легкий вдачею» та незламний духом Хихоня й, нарешті, глибоко автобіографічний «неповажний, несерйозний» і «хлоп’якуватий» дід Грицько. Саме він, глузливий і насмішкуватий, невгамовний і безкінечно добрий відкрив зрештою онукові та читачам справжню таємницю сміху: «Радість повинна бути не від трави. То тільки коровам від трави радість… Сміх — справа колективна… тримайся людей, Стьопо!».
У 1986 р. з’явилася ще одна «київська» книжка В. Нестайка «Таємниця Віті Зайчика», що окрім знайомих читачеві творів («Пригоди Грицька Половинки», «Синє ведмежа Гришка») містила повісті «Дивовижні події в 6-Б» та «Таємниця Віті Зайчика», побудовані за спільним принципом: картини буденного життя школярів, написані в формі психологічного оповідання, чергуються з вигаданими пригодами, стилістично близькими казкам письменника.
У першій повісті перед нами знову 6-Б. Але це не той клас, із яким ми стикалися в «Загадці старого клоуна». Це інші діти й інша школа, хоча, звичайно, в чомусь вони подібні. Але тепер письменника не так цікавлять самі школярі, як доросле життя довкола, що їх формує. На тлі розповіді про «злочин» і самовикриття двох друзів, присмаченої карколомними вигадками одного з них, розгортається докладний зріз буття київської інтелігенції кінця минулого століття. Тому дитячі персонажі слугують лише засобом розгортання сюжету, а в характерах героїв типової для В. Нестайка пари «видумляки»-мрійника та «абсолютного реаліста» не з’являється ніяких нових, порівняно з їх попередниками, рис. Серед персонажів-дітей привертає увагу образ «крученого, нещирого, лукавого» Агашкіна. Це новий тип підлітка, тонко підмічений письменником. Хлопчик — породження часу, коли «еліти» почали відчутно віддалятися від «народу». Якщо раніше (пригадайте Лялю з «Одиниці з обманом») академік Іванов відразу припинив возити онуку на машині до школи й щиро обурився її зверхній поведінці, то Агашкін зростає в атмосфері свідомого наголошування на власній винятковості («Він начебто одверто й не зазнавався, не зневажав інших, але разом із тим дивився на сіх звичайних людей із щирим співчуттям, великодушно прощаючи їм їхню звичайність»). Хоча автор визнає, що в хлопцеві є «щось гарне й навіть привабливе» (скажімо, «моторна вигадливість», здатність на авантюру, відсутність страху перед життям). Тому саме Агашкін проголошує тезу, що на новому рівні розкриває ідеал, сформульований батьком-фронтовиком із оповідання «Лист»: «Жити треба цікаво. Не сидіти довбнею перед телевізором. І не стояти в куточку, чекаючи… Треба самому бути творцем свого щастя».
Ще одним новим типом став у повісті загадковий Прометей Гаврилович, зовнішність якого нагадує Тараса Шевченка, як його описували сучасники: невисокий, гарний, кремезний і дужий. Гадаю, цей персонаж алегорично втілив у творі образ українських «в’язнів совісті», усіх тих «неугодних», котрі на час написання твору отримали змогу повернутися на Батьківщину. Син мрійника-сталевара, про минуле якого ніхто нічого не знав, ставши завгоспом, швидко навів лад у школі та завоював повагу учнів. Його вчинки й духовна вивершеність привернула увагу як «модернової» Жориної мами-хіміка, так і «класичного» Лесикового дідуся-реставратора, устами яких письменник оцінив колись відторгнутих суспільством «неблагонадійних» титанів: «Цінний чоловік! Чиста душа! Жаль, що таких не дуже багато…». Саме втрата Прометеєвого вогню призводить до «здичавіння» світу у фантазії Лесика й саме задля визволення Прометея Гавриловича об’єднуються в цій фантазії діти й учителі. Бо тільки він один і вірив, що люди варті кращого.
У повісті письменник створює цілісний портрет педагогічного колективу школи. Кожного з учителів змальовано укрупнено, без уточнення внутрішніх характеристик, які замінює «ярлик»-прізвисько, дане учнями на основі грецької міфології. Власне, оці «педабоги»-«олімпійці», котрі діють як єдиний узгоджений механізм і по одинці не можуть бути оцінені, й втілюють, як на мене, «державну машину», «громаду» тощо. Їхній «товариський суд» над Прометеєм Гавриловичем, повсякчасна правильність і, водночас, безпомічність перед реальними викликами (невиправна «трійця», учень, котрий вийшов на карниз тощо) тривожить і дратує.
Окремо слід спинитися на родинах Лесика й Жори. Перша з них — «ретро», в якій шанують зв’язок поколінь і духовний поступ особистості та людства загалом. Лесикові батьки й діди багаті не меблями, а мистецькими набутками (музика, живопис) і внутрішньою легкістю взаємостосунків. Вони живуть хаотично, віддаючись мистецтву та почуттям: співають, малюють стіннівки, «салютують» з козацької гарматки тощо. Натомість, родина Жори — ультрасучасна: батьки-науковці живуть, встигаючи за досягненнями НТР: складають щоденні плани, займаються «збереженням здоров’я». Усе в них найновіше та найпрестижніше. Правда, жодним словом ніде не згадані Жорині дідусі й бабусі… Автор явно симпатизує родині Лесика, але разом із героєм вимушений визнати, що Жора встигає зробити втричі більше, його родина не менш щаслива й гармонійна, ніж Лесикова.
Та основна колізія твору розгортається навколо очікування та появи академіка Іваницького, який є рупором провідних ідей твору. Йому віддав письменник і суто автобіографічне зізнання: «Все життя заздрю художникам. Нікому не заздрю — тільки художникам. Бо вони бачать світ так яскраво, так своєрідно, як ніхто. І помічають те, чого не помічають інші. Вони завжди несуть людям тільки радість, тільки насолоду, роблять людей кращими, добрішими…». Говорить герой і про совість як визначальну рису людського єства «найвизначальніша риса виду «гомо сапієнс», по-моєму, зовсім не розум, а саме совість…. Але риса це не вроджена. Цю рису треба виховувати в собі. Все життя». У завеликій як для дитячої книжки промові академік розкриває також проблему омніциду та відстоює гумор і сміх як засоби відновлення душевного здоров’я.
Щодо пригод у «доісторичні» часи, то вони стилізовані під дитячу розповідь і сприймаються швидше як «сміховина», можливість відволіктися від заскладного для сприйняття дітьми тексту, обтяженого натяками, розлогими побутовими описами та відступами-дискусіями.
Заголовна для збірки повість «Таємниця Віті Зайчика» — незаслужено обійдений увагою критики та науковців унікальний текст, в якому як ніде більше письменник розкрив серцевинні витоки своєї творчості: те, як увійшла у його життя дивовижна пані Таємниця, та чому за сміхотливими вибриками його героїв чути щирий жаль і співчуття. Суто формально — це єдина повість, де розділи не мають розлогих «діккенсівських» назв, а лише номери. Можливо, попри чітке чергування картин і завершеність кожної окремої розповіді, письменник не уявляв фрагментарного прочитання цього тексту, оскільки вигадка та реальність у ньому невід’ємні складові долі й душі головного героя. Власне, перед читачем — щемка й болісно відверта розповідь про переломний момент дорослішання тонкої творчої натури, котру за щирістю переживання можна порівняти хіба з «Чорною куркою» А. Погорєльського.
Книжник і фантазер Вітя постає перед читачем у момент, коли з ним трапляється диво: з тіней і тиші до хлопчика приходить одягнена в чорне Незнайомка, аби відвести до Нього. Герой не вагається жодної миті, адже чарівна пані може вести лише до Тата, якого Вітя так добре знає з листів і світлин, але майже не пам’ятає. Власне, оцей тривожний болісний шлях пошуків батька і є рушієм сюжету як в межах реальної оповіді, так і в просторі вигадки.
Трагізм ситуації полягає в самому існуванні Таємниці, як такої. Неправда про батька, яку роками приховують від Віті мама з бабусею, оживає в його уяві в образі вигаданої Міс Таємниці, яка є алегорією суспільної думки, що «все знає», але на всі запитання відповідає сакраментальним «так треба», не уточнюючи, кому й чому саме.
Осібне місце в тексті посідає розповідь про перші почуття героя. Письменник тонко відтворює стан Віті при зустрічі з Кірою. Її рукави-крильця викликають в уяві хлопчика образ метелика й за мить дівчинка для нього — метелик, що «знявся і полетів». Та Вітя чує цинічні слова нової дружини батька дівчинки й тремтить «як ударений струмом», адже виходить, що Кіра — сирота при живому татові. Так само важливим є епізод товаришування з «вихованим і доглянутим» товстеньким Дмитриком. Герой потрапляє в атмосферу щасливої повної родини. Дмитрикові «мамонт» і «татонт» — симпатичні добрі люди, які щиро прийняли хлопчика в своє товариство. Саме з ними він вперше потрапляє до справжнього лісу та йде босоніж по землі («Його охопило якесь блаженство. Він качався на траві і нюхав її. І вона йому так пахла, як ніщо й ніколи в світі»). Але приязнь виявилася удаваною, простою вихованістю: як тільки внутрішньо Вітя повірив чужому татові, як своєму («здалося, що то його тато тримає ззаду велосипед і біжить, і важко дихає, і каже щось гарне»), життя довело, що ніхто не радіє успіхові чужого сина більше, ніж рідного.
Образи інших дітей у творі виписані побіжно. Докладніше автор спиняється лише на драматичних персонажах: сироті Альховці (дружба з дядею Васею), доньці п’яниці Клаві Журилко (новелка про «кицьчині іменини» для бездомного кошеняти) та синові випадкового вбивці Юрі Лякіну («син на все життя буде сином убивці. На все життя! А він, він, чим винен?»). Дорослі поза родиною Віті теж описані лише тією мірою, яка пояснює, чому цей персонаж посів певне місце в Добряднії чи Зландії, або ж як герої окремих вставних новел (Георгій Вадимович, родина Дмитрика).
Образ головного героя повісті глибоко автобіографічний. Пам’ять і вигадка в його бутті не менш реальні й вагомі, ніж буденні клопоти та оточення. Герой «чує голос крові», коли в його уяві оживають прадіди (дивовижна пара художниці та віолончеліста, чия любов дала життя не нащадкам, а творам), і він отримує змогу полетіти у чарівний світ. Та у вигаданих пригодах Віті опосередковано присутнє його буденне життя. Так, у Зландії та Добряндії поряд із «переодягненими» персонажами народних казок діють вихоплені з реальності баба Маша, дядя Вася, тітка Гортензія, Альховка, Кіра, принц Зландії схожий на хлопців із дворового «кодла», а вартові, котрі стережуть бранку, грають у «Ворону» та футбол, як і його однокласники. Усе у вигадці відбувається за законами казки: Вітя вимушений визволяти принцесу, яку видають заміж за нелюба, потрапляє в пастки та вступає у бій тощо. Однак, попри всі зусилля героя та допомогу Міс Таємниці обов’язковий для доброї казки щасливий кінець так і не настає, бо реальність, до якої прагне Вітя, — лише ще одна родинна вигадка. Її герой викриває, лише вийшовши за межі родини: Вітя уперше відчуває «неприязнь до бабусиної ніжності» та потребу реальної батькової присутності в своєму житті («тут потрібен чоловік. Є в хлопчачому житті справи, які може зрозуміти тільки чоловік, тільки тато»).
Образ батька, знаного незнайомця, — наскрізний у тексті й долі дитини. Він існує в розповідях-легендах бабусі та мами, світлинах, листах і дарунках, а головне, в пам’яті хлопчика. Як і світ фантазії, котрий ожив завдяки любові легендарних Амадея та Стефанії, так і Тато, фактично витворений із любові до дитини бабусі та мами, став для Віті реальним. Герой не просто «знає» про тата, він справді пам’ятає небувале — батьків подих на тілі «теплий, приємно-лоскотний і такий рідний». Це відчуття прийшло разом із розповідями, як його, Зайчика, знайшли у капустяному листячку у пухнастій сірій шубці, а тато «притулив до грудей і почав дихати, хукати». Цей батьків подих — єдине, що Вітя відчув у своїх мандрах чарівним світом.
Вимріяний і докладно «вибудуваний» жінками образ тата абсолютно ідеальний: Григорій Михайлович — фантазер, спортсмен, взірець усіх чеснот. Вітя пильно приглядається до батьків інших дітей і виявляє страшну в своїй буденності правду: тато сусідки Каті помер від інфаркту, батько іншої — п’яниця, батько однокласника Юри через трагічний збіг обставин став убивцею й засуджений, а Кірин — пішов із родини. І героєві стає не лише жаль однолітків, а й соромно, що в нього з татом усе так чудово, як у житті, виявляється, не буває.
Глибокий внутрішній зв’язок-потребу сина в батькові В. Нестайко втілив у напрочуд дитячому образі «секрету» (сховку з пам’ятними дрібничками), який чекає на тата, щоб бути відкритим і довести, «як Вітя скучав, як любить». Та правда виявилася жорстокішою за страхи: вимріяний батько насправді був негідником, який втік до народження сина й навіть не платить аліменти. Динамічний опис внутрішнього вибуху в героєві сплавлює воєдино реальний і фантазійний пласти, творячи нову «дорослу» особистість героя.
Автор художньо тонко змальовує феномен пам’яті як живої неперервності людського буття. Власне, пам’ять є ще одним повноцінним персонажем твору. Адже всі, вигадані та реальні герої оповіді, нерозривно пов’язані саме пам’яттю поколінь родини Коротницьких, і ключем до розуміння тексту є слова бабусі біля портрета чоловіка: «поки існує пам’ять, людина не вмирає. Поки є ті, хто її пам’ятають, вона продовжує жити…». Саме ця духовна аксіома дає зрештою героєві змогу «вбити батька»: дізнавшись і прийнявши страшну правду, хлопчик викреслив зі своєї пам’яті вигаданий образ, щоб родина жила далі: «Вони прощалися сьогодні з татом, веселим, добрим, мужнім, чесним, працьовитим, щирим, благородним — втіленням майже всіх можливих людських чеснот. Прощалися назавжди». Новий день застає Вітю за буденною «чоловічою» роботою, яку немає на кого перекладати, — настав час «ставати господарем в хаті», а ще у спадок від батька йому залишилася Міс Таємниця — дивний і тривожний, але незрадливий супутник на все життя.
Завершує «київські» повісті В. Нестайка «Скринька з секретом, або Таємниця квартири номер сім» (1987), адресована молодшим школярам, що розгортає перед читачем колізію, в чомусь близьку «Соборові» О. Гончара: перед очима дитини, через її серце проходить життя як «незвичайної» родини, де щасливо співіснують кілька поколінь, так і тієї, де кревний зв’язок нагло та жорстоко зруйновано. На реальних і доступних юному читачеві прикладах автор розкриває ідею взаємопов’язаності та взаємозалежності людей у світі, їх природну потребу одне в одному.
Аналізуючи твір, М. Ямпольська відзначила, що: «Справжні герої повісті — дорослі й діти, єдині в своєму прагненні зробити світ щасливішим і справедливішим». Водночас вона вважає, що повість переобтяжена «необов’язковою інформацією, що уповільнює розвиток дії» та повчальними сентенціями, ніби запозиченими з підручника. Щодо надто швидкого «перевиховання» негативних персонажів у творі критик справедливо зауважує, що: «у дитячої книжки свої закони, і один із них — рішуче й повне відновлення справедливості та щасливе завершення всіх пригод» [24].
Пригод у повісті справді багато, але, на відміну від попередніх творів, усі вони — реальні, зумовлені певними життєвими ситуаціями. Письменник вихоплює своїх героїв із казкового дитинства й веде до непростого дорослого світу, аби вони вчилися бути його повноправною складовою, в буквальному сенсі слова — «господарями свого щастя». Саме тому він наголошує на переважанні в світі доброго начала та дає змогу героям «виправити» всі хиби. Адже мета письменника — не «розкрити дитині очі» на негаразди нашого буття, а переконати її в тому, що лише від неї залежить, що пануватиме довкола — краса й доброта, чи підлість і ницість.
Головний герой повісті Дениско вимушений самостійно освоювати новий простір. Автор психологічно тонко передає стан нудьгуючої, полишеної на себе дитини: «Повно на землі людей, а пограти у футбол ні з ким». Місточком між хлопчиком і оточуючим стає м’яч, що психологічно «заміняє» дитині тата, який постійно в експедиціях, а перше почуття до сусідської дівчинки спонукає діяти із завзяттям і серйозністю справжнього чоловіка. Хлопчик самостійний у рішеннях і вчинках і, водночас, по-дитячому наївний та щирий. А ще він дуже уважний і тому читач бачить суть того, що відбувається. Так, попри захват від удосконаленої автівки батьків Зірки та робота Парамона, Дениско підмічає теплоту стосунків у родині та здатності щиро визнавати досягнення одне одного («щоб усі отак підхвалювали своїх дружин, тоді б ніхто не розлучався»).
Попередня Наступна 