«Світ крізь призму дитячого яснобачення»

Писати про дітей і для дітей набагато важче, ніж про дорослих і для дорослих. По-перше, на все життя такому авторові треба залишатися в душі Великою Дитиною, зберігати особливу чистоту вражень, почуттів, почувань і відкриттів, під яку жодна доросла людина навіть при найбільшому бажанні зумисно підтасуватися не може. По-друге, той, хто збирається творити літературу для маленьких, мусить однозначно й завжди визнавати потенційних читачів настільки ж дорослими, настільки зрілим себе вважає кожне дитя (« – Я великий! – мало не зі сьозами на очах відчайдушно захищає право на таку дорослість уже навіть трирічний пуцьверіньок). По-третє, не повинен ставати й навіть найменшою мірою нав’язливим у своїх умовиводах і повчаннях: діти самі можуть і люблять робити висновки. А ще пам’ятати, що гра і навчання для дітей у їх дивовижній країні Дитинства – це головні різновиди доступної малятам праці. Праці – ви чуєте, дорослі дядечки й тітоньки, родичі й учителі? Не байдикування, не відпочинку, не дозвілля, а саме праці! Але й це ще далеко не все. Щоб дитина-читач або слухач, якщо читати ще не вміє, стала своєрідним співавтором письменникові – а інакше його твір до серця вона не сприйме і літературним персонажам не повірить, – необхідно, щоб автор у своїй книжці жодного разу не злукавив навіть у найменших дрібницях, не сфальшивив у світосприйнятті й оцінках подій, не засюсюкав обраних ним для розкриття тем. А найголовніше: щоб жодного разу не прикидався тим, ким насправді не є, адже у такому разі буде з превеликим тріском ганебно викритим, як «брехло нещасне».

Письменників, які беруться писати для дітей, багато. Інша річ, що дев’яносто дев’ять відсотків із них усього лише «беруться писати», бо досягти, наприклад, рівня художності не те що Івана Франка з його віршованим «Лисом Микитою» і збіркою казок «Коли ще звірі говорили», а й значно ближчим до нас у часі Миколою Вінграновським із його геніальним «Сіроманцем» й отими кільканадцятьма віршами, які не забуваються і в сімнадцять, і в п’ятдесят років, тобто у душі кожного колись давним-давно маленького читача продовжують бриніти навіть на величезній відстані від першого, найчеснішого і найсправжнішого, сприймання-прочитання, нікому з цих нині й дуже розкручених (іноді аж до небезпечного потріскування пружини їх здебільшого карликових талантів) скорописців так і не вдається, бо талант – це не рекламний трюк і не могорич рецензентові. Талант – це коли тебе можуть узагалі не знати, навіть прізвища твого не пам’ятати, а ось твір – цитувати напам’ять не заради відмінної оцінки чи хизування про особисте знайомство з його автором, а тому, що коли цитуєш – знову переживаєш хвилюючі моменти відкриття чогось дуже гарного й цінного, такого, що крила виростають уже від одного дотику.

Серед сучасних поетів, які пишуть для дітей і підлітків, особливе місце займає Анатолій Качан. Врешті, його вірші не завадить іноді читати й дорослим, особливо коли життя їх бере за жабри і здається, що вже нема ні виходу, ні рятунку, ні навіть світла у темному тунелі безпросвітних українських буднів. Не вірите? А ви прочитайте:

Благословлялося на світ.

Ось дика курочка крилата

Чи то летить, чи то біжить

То по воді, то по лататтю.

Скидалась риба вдалині,

Латаття квіти розпускало,

І все ж, здавалося мені,

Чогось іще не вистачало…

Та раптом десь у комиші

Очеретянка заспівала –

І легше стало на душі,

І поплавці затанцювали.

І тут я заново відкрив,

Мабуть, колись уже відкрите,

Що без пташиних голосів

Немає радості на світі» («Світанок у плавнях»).

Полегшало? Якщо не дуже, то маєте ще одну поезію під ваш песимістичний настрій, яка здатна прогнати й тривогу, й більше надумані, аніж реальні, як і в того риболова, негативні переживання-очікування:

Рано-вранці електричка

Пролітала по мосту

І гудками сонну річку

Привітала на льоту.

Затремтіла яворина,

А в тумані під мостом

Раптом скинулась рибина

І – шарахнула хвостом!

А в човні дрімав рибалка

І спросоння марив так:

„То не риба, а русалка

Подала рибалкам знак”.

На воді під очеретом

Він оглянув поплавки:

„Ох, недобра це прикмета,

Треба змотувать вудки…”

На світанку електричка

Промайнула по мосту,

Розбудила сонну річку

І – ту-ту!» («Туманний ранок»).

Якщо ж вам і це не допомогло, то поезія «Білі ночі в Одесі» таки остаточно розжене ваш смуток і депресію:

По вулицях Одеси

В святковому вбранні

Акації-принцеси

Гуляють навесні.

Над морем в тихий вечір

Акації стоять,

Накинувши на плечі

Південний аромат.

З Приморського бульвару,

Мов сивий капітан.

В зелених окулярах

Вітає їх платан…

Коли у білій тиші

Акації цвітуть,

Стає вночі світліше

У місті і в порту.

Шепоче хвиля хвилі:

„На берег подивись, –

Ц е з н о в у н о ч і б і л і

В О д е с і п о ч а л и с ь».

Анатолій Качан не перевдягається в клоунську машкару. Він зовсім не збирається смішити ні малого читача, ні дорослого. Поет золотим ключем Слова відчиняє хвіртку у світ Краси, а ще точніше – у Райський Сад, доводить, що цими міфологемами є реальна Україна, яка пережила чимало випробувань на шляху власного становлення, і наймолодше покоління українців зобов’язане про це знати, бо ж діти – маленькі, але не дурненькі! Та найголовніше – їхнє дзвінкоголосе й цікаве до всього на світі покоління вже сьогодні, тобто у своєму дуже юному віці, має бути свідомим того, що завтра буде покладено на їхні плечі, їхню відповідальність, їх уже дорослий життєвий вибір:

Дерева – свідки давнини:

І груші ці, і осокори

Ще пам’ятають три війни

І три страшні голодомори…

Після війни прийшли сюди

Стальні сокири й бензопили

І так почистили сади,

Що лиш одні пеньки лишили…

Ось два скрипучі явори

Ведуть розмову на горі:

– Де кримка, груша запашна?

– Її спиляли дроворізи.

– Де груша винна? – А вона –

Уже давно в Червоній Книзі.

А ще ж були, – кигиче чайка, –

І лісова красуня-грушка,

І дуже рання груша майка,

І дуже пізня груша бушка…

– А де тополя з течії,

Що запорожців пам’ятала?

– Тополю п’яні гультяї

Торік на дрова розпиляли…

Без вороття летять роки,

Минають тижні-семиденки.

А де ж нові садівники?

Де наші юні Симиренки?

Ось пише дівчинка мала

На дошці крейдою у класі:

„Цей сад був гордістю села

І річки Божої окраса…”

Іще за партами сидять

Нові герої покоління,

Які відродять Райський сад

– Квітучу нашу Україну.

На сад такий і виноград

Пора збирати не каміння, –

Прийшла пора збирать насіння

На райські саджанці і сад» («Райський сад», а присвята у цьому вірші, як і колись у Віктора Близнеця, особлива: «Південному Бугу, річці Бога, на берегах і хвилях якої минуло і моє Дитинство»).

Тональність чудової книжки «За нашим садом грає море» Анатолія Качана чиста і завжди приємна. Ліричний герой багатьох віршів – ровесник юних читачів, тому думає, як вони, фантазує, як вони, уявляє, як вони ж, бо ж доросла людина не здатна помітити, наприклад, отаке диво-дивезне й саме так «розрулити» незвичайну ситуацію:

Із моря яром, Я р о м з м о р Я –

Куди це крадеться туман?

Ось він уже на косогорі,

Ось заповзає… н а б а ш т а н…

Отож, із моря та із яру

На тихий дідовий баштан

Упав Туман, як сива хмара,

Аби знайти кавун-туман.

Туман тинявся по баштану,

Бо запитав якось Нептун:

„Я знаю, що таке т у м а н и,

А що таке т у м а н-к а в у н?..»

Туман здаля на море глянув:

„Ото здивується Нептун,

Коли на берег із баштану

Я прикочу туман-кавун…”

Та раптом вийшов до криниці

Вусатий сторож з куреня

Дідусь БАБАХНУВ із рушниці –

Лиш для острашки, навмання.

Туман присів і розгубився,

Із переляку скрикнув: „Ой!”

Туман до моря покотився,

Утік з баштану наш герой.

А за завісою Туману

Ревів-стогнав маяк-ревун,

Немов питав безперестанно:

„А де ж, а де ж туман-кавун?..»,

«Ось так, з порожніми руками,

Туман розтанув по росі.

А міг би він, скажу між нами,

Один туманчик попросить.

Чи обмінять кавун і диню

На дорогу морську перлину.

Сказав би сторож: „Я, їй-богу,

Не пожалію кавуна.

Та ще для кого? Для самого

Морського бога Н е п т у н а!”» («Морський Туман»).

Такий унікально вдалий сюжет – не виняток. Моя шестирічна внучка Софійка, велика непосида й шокуюча всю родину своїми світоглядними оцінками вже з трьох років розумниця, яку за будь-якою книжкою не заставиш засидітися, після кожного мною прочитаного вірша Анатолія Качана спромагається лише на одне слово: «Ще!» Й це означає або заново читати один і той же вірш, якщо йдеться про поезію-безконечник, або перегортати сторінку й… Ну, звичайно, знайомити з ліричними персонажами нової поезії! А хіба може дитина бажати чогось іншого, якщо кожен переважно виразно сюжетний вірш цього автора – це казково-неповторний світ, у якому хочеться погостювати хоч кілька хвилин. Не вірите? Ось, для прикладу, забалакалися дві дівчинки-подружки по телефону й забули про все на світі, але навколо них триває такий захоплюючий процес, від якого вже читача годі відірвати:

А тим часом наша киця

Узяла у лапки спиці

І зв’язала для Марічки

Спершу ліву рукавичку,

Потім праву дов’язала.

А розмова все тривала,

Все тяглася та розмова,

Наче нитка кольорова,

Із якої для Марічки

Киця в’яже рукавички.

Ось помиє посуд киця,

Підмете хвостом у хаті,

А тоді, як учениця,

Буде азбуку вивчати,

Щоб читать казки рядочками

Про пригоди пана Коцького» («Мобільна розмова»).

Чи трапилася надзвичайна у межах села пригода:

Прибіг на пасіку Сірко,

За ним – захеканий Сашко:

– В саду… я слухав… солов’їв…

Аж раптом… рій… на грушу… сів!..

Сірко похвастати хотів:

„Це я Сашка у сад привів!..”

Він аж на задні лапи став,

Та вийшло, як завжди, – гав-гав!» («Бджолиний рій»).

А самі бджоли постають і роботящим, і дружним комашиним народом:

Одна розвідниця-бджола

У вулик звістку принесла,

Що на околиці села

Пахуча липа зацвіла.

Тут Паніматка подала

Команду: „Всі на крила!”

І ось вже липа край села,

Як вулик, загуділа.

А далі всі помовчимо,

Згадаєм Паніматку.

І знову дружно почнемо

Цю забавку спочатку:

Одна розвідниця-бджола

У вулик звістку принесла,

Що на околиці села

Пахуча липа зацвіла…» («Медові дні»).

Навіть слово Паніматка тут чи не найвлучніше!

Чи юна яблунька, що вперше зацвіла, несподівано попросила вгадати, в якому вусі, ой, у яблуньки вух нема, їй дзвенить:

Ніби школярка з бантами,

Що в перший клас пішла,

Вперше в житті під хатою

Яблунька зацвіла.

Яблунька та заквітчана

Тихо мені бринить:

„А відгадай-но, дівчинко,

В квітці якій дзвенить?..”» («Райські дні»).

Чи звіявся вітер і пригнав з моря страшенну грозу:

Сад притих у передгроззі –

Ні ку-ку, ні тьох-тьох-тьох.

Раптом з хмари перші сльози

Покотились, як горох…

Перші сльози, хмари чорні –

То не горе, друже мій.

Та за ними – ось де горе! –

Суне з клекотом із моря

Синя хмара-градобій!..

Від тієї хмари з льодом

Стало холодно в саду.

Кличе груша біля броду,

А опудало з городу:

„Ми вам станем у пригоді,

Відверніть від нас біду!!!”

І далі:

Літня злива відшуміла,

Як небесний водоспад.

Злива яблук натрусила,

У саду – яблукопад…

У саду на свіжім сіні

Спить хлопчина в курені.

Відвернувши хмару синю,

Він під соло солов’їне

Усміхається вві сні» («Хмари з моря»).

Чи закінчується літо й уже майже дорослі пташенята, за якими спостерігає дітвора, стають на крило, адже скоро – далека дорога у вирій:

В небі, де розлита синя акварель,

Ластів’ята з вереском крутять карусель.

Ластівки ті виросли в нашому дворі

І від нас навчилися цій веселій грі…

Як минеться літо, крикнем ластівкам:

– Завтра вам до вирію і до школи нам!» («Ластівчані ігри»).

А ось дівчинка, яка так наслýхалася розповідей дорослих про вічно теплі краї, що й сама в осінню пору таки зібралася у дорогу вслід за перелітними птахами й, хоча до вирію дійти їй не вдалося, зате погостювала в добрих людей, відчула, якою чарівною теплотою огорнута батьківська земля, Україна:

В пастухів знайшлися від зайця

У торбині хліба окрайці.

А до хліба – сіль, цибулина

І смачна картопля-жарина.

А іще знайшлись небилиці,

Як украли зайці рушницю,

Як на конях циганські діти

Доганяли червоне літо.

Аж надвечір з пучком калини

Поверталась вона в долину.

Пахло степом ситцеве плаття,

Пахли руки димом багаття.

Біля хати під яворами

Виглядала дівчинку мама.

Перепало б їй на горіхи,

Та сказала дівчинка тихо:

– Не гнівися, матінко, і не лай,

Я сьогодні бачила т е п л и й к р а й» («Теплий край»).

Тож критик зі Словаччини Іван Яцканин дуже тонко підмітив основну рису Качанових творчих набутків: «Читаєш його поезію – і відчуваєш тепло цього краю, тепло, яке не визначити ніяким термометром» Тільки чому це я так широко цитую самого Анатолія Качана? А тому, що сказано поетом настільки влучно, що й переповідати окремі сюжети не хочеться: зовсім не так звучатиме!

Загалом це унікальний автор. У його поетичній книзі «За нашим садом грає море» є паліндромні рядки-перевертні, наприклад, «Козак з казоК», «Я р о м з м о р Я». Доречно також згадати, що всі ці сучасні новаторства – відгомін творчих експериментів епохи Бароко, власне, давньої української літератури, яка навіть у ті часи була виразно найпередовішим національним красним письменством у всій Європі. Давньоукраїнські поети часто практикувалися у написанні віршів-фігур, і це також у А. Качана має місце як у цілому в окремих поезіях, наприклад, вірш у вигляді паруса:

До

Сходу

Сонця

На світанні,

Біля старого

маяка

Біліє парус на Лимані –

Трикутний лист від моряка» («До…»),

так і лише в окремих рядках, виокремлених кольором:

А ген завмерли біля моря

Ведмідь-гора із Ведмежатком.

Колись вони жили у горах

Неподалік від Мухалатки.

Та якось ради забаганки

Лишили звірі ліс і гори,

прийшли на берег на світанку,

Щоб подивитися на море.

Ведмідь завмер від здивування,

А ведмежа заверещало,

Коли негадано-неждано

Із моря СОНЦЕ випливало –

Червона куля в три обхвати,

У три обхвати ведмежати…

Ось так я розгадав загадку

Ведмідь-гори і Ведмежатка» («Шумить у мушлі море»);

Десь там, десь там біля воріт,

Куди веде мене дорога,

В саду над айстрами висить

Останнє яблукО – для Бога» («Веде дорога у степи»);

Ми годинник знайшли в діброві,

В нього стрілка лише одна.

А навколо – чотири слова:

Літо – Осінь – Зима – Весна…

Де ж тепер мій годинник з боєм? –

Шум діброву питає в сні. –

Без будильника ми з тобою

Проспимо кращі дні в е с н и”» («Знахідка у діброві»).

У вірші «Відлига» підкреслені нами слова графічно зображені як бурульки, тому ці лексеми розташовані не горизонтально, а вертикально:

Стеляться низом сизі дими –

В гості відлига йде до зими.

– Що ти, відлиго, хочеш робить?

– Хочу я, зимо, сніг розтопить!

Хочу лизати я залюбки

Кригу й бурульки-льодяники…

Вранці бурульки бачили ми –

Довгі замерзлі сльози зими…».

А ось слово «маЯк» у цього автора в багатьох віршах графічно уподібнене до відповідної споруди, яка світить морякам, показуючи безпечний шлях у рідний порт, додому:

Бо то мигав для моряка,

Манив на берег батьківщини

Не просто вогник маЯка,

А перший вогник України» («Рідні береги»).

Саме образ маяка часто виявляється дуже логічно вплетеним у тканину творів. Наприклад, образ маяка і давним-давно затонулого корабля, в каютах якого знайшла притулок різна морська живність, а це для юних читачів ой як цікаво! – творять дивовижну пригодницьку історію, тим більше, що дуже доречним стає цікавий образ його старого капітана:

На березі цьому багато вже літ

МаЯк-чорноморець в дозорі стоїть.

Вертаючи з мандрів навколо Землі,

Гудками вітають його кораблі.

Як вірного друга, шанують маЯк

Рибалки, поети і кожен моряк.

Йому буревісник махає крилом,

Дельфін із води салютує стрибком»…

Бурчить капітан той: „Ой жаль мені, жаль,

Добро пропадає, іржавіє сталь.

Штурвал корабельний, гвинти і вали

Морською травою давно заросли.

На щоглах погасли вогні-ліхтарі,

В намулі загрузли важкі якорі.

В каютах, де жарти дзвеніли і сміх,

Живуть черепахи і спрут-восьминіг.

А ще в тім ковчезі притулок знайшли

Бички, хвостоколи, дві риби-пили…” («Таємниця маЯка»).

Майстер дивовижних алітерацій (відтворення приголосними звуками хлюпотіння води, плескоту камінців і весел, сюрчання коників-стрибунців, шуму молодого листя на деревах, першого травневого грому, шерхоту сніжинок, сторожких кроків хитрого лиса, Анатолій Качан ніколи не забуває, що навіть найвища майстерність не може бути самоціллю, а завжди повинна містити розвивальні елементи (подорож лиса до і від лісу – й це в самому лісі! – цьому явищу прекрасна ілюстрація):

Хлюп-хлюп, хлюп-хлюпають човни

Між квітами латаття.

Махають веслами вони,

Мов учаться літати («Цвіте латаття»);

Ка-мін-ці-мої-стри-ба-ють,

Ска-чуть-по-во-ді,

З кри-ком-їх-на-здо-га-ня-ють

Чай-ки-мо-ло-ді.

А вода під камінцями

Тихо плюскотить,

Ніби веслами-руками

Човен хлюпотить.

Це дід бабу через море

На базар повіз

Продавати помідори

Купувати кіз («Пе-ре-віз-ник»);

Лише цвіркун безперестанку

Всю ніч сюрчить аж до світанку

Десь у леваді біля саду

Свою любовну серенаду:

„Розквітли яблуні і груші,

Хвилюють пахощами душу.

Але без Вас, моя Сюррчилла,

Чомусь весна мені не мила” («Співучий сад»);

Разом з Шумом у веснянках

І Шумихою в намисті

Сад шумить безперестанку

Молодим зеленим листям («Біля тихого Дунаю»),

Знову над нашим хутором

З хмари, що йде на Крим,

Склавши долоні рупором,

Пробує голос грім («Райські дні»),

За річкою метелиця

У лузі спати стелиться («Мете метелиця»),

Над лісом січень сіяв сніг.

Крізь снігову завісу

Пів лісу лис до лісу біг,

А далі – вже із лісу» («Походеньки лиса»),

А ще поезія має збагачувати дитину знаннями, мимохідь знайомити з важливими цікавинками, як-ось:

Ось поглянь: цвітуть сади,

А ремез із пряжі

На вербі біля води

Рукавичку в’яже.

В рукавичці, як і слід,

Є аж два віконця, –

Щоб дивитися на схід

І на захід сонця» («Розливається Дунай»).

Також поезія А.Качана покликана з малих літ привчати до спостережливості:

Сонце заходить, і на льоту

Ластівка воду п’є золоту» («Літо в Ольвії»).

Або ж:

І вся риба руслом давнім

Від рибальських ставників

Дружно рушила у плавні

Слухать шепіт комишів.

Рибам теж цікаво знати

Все на світі і скоріш:

Чи розквітло вже латаття

І про що шумить комиш?

Манять їх і трави травня,

Тож коли росте вода,

Риба йде гуляти в плавні,

Як до лугу череда» («На широкому Лимані»).

Чи:

Ще море тепле, ще сади

Не одягалися в червоне,

А вже ранкові поїзди

Привозять іній на вагонах» («Ще море тепле»).

Налаштовує вона і на самостійне бажання робити добрі справи:

Сьогодні на світанку

Дізнався я з листів,

Що яблунька-мерзлянка

Боїться холодів.

Із в’язкою соломи

Подався я у сад

І яблуньку знайому

Закутав аж до п’ят.

Щоб у зимову пору

На ніжнім стовбурці

Не обгризали кору

Морози і зайці.

Шле яблунька зимою

Останній лист мені:

„У гості із бджолою

Я жду вас навесні”» («Листи із саду»).

Саме такі твори здатні ненав’язливо й непомітно виховувати дитину не в остогидло-шароварному, а у справжньому щемливо-глибокому патріотизмі. Національній самоідентифікації, усвідомленню того, що все рідне, споконвіків успадковане від дідів-прадідів, – набагато дорожче від заморських благ, присвячений вірш «Приморська осінь»:

Не журися, саде, це не горе,

Що ми знов зостанемось одні:

Той, хто зимуватиме за морем,

Ще позаздрить нам на чужині.

Природа в поезіях Анатолі Качана – не байдуже й статичне тло розповіді, а завжди і кожного разу зокрема – повноцінна дійова особа, яка проявляє свій характер, здатна на вчинки, поради, застереження:

Річка сховалась: є і нема –

Льодом засклила річку зима…

Січень надворі, а для дітей

Річка щебече, мов соловей:

Кине хто грудку чи камінець, –

Тьох-тьох-тьохкає лід-ясенець» («Річка сховалась»);

Завиває завірюха

Десь у димарі:

„Не виходьте без кожуха

Навіть на поріг!

Бо сьогодні я повинна

Снігом замести

Всі дороги і стежини,

Вулиці, мости.

Тож міцніше зачиняйте

Двері на замок,

А із хати випускайте

Тільки дим-димок!» («Завиває завірюха»).

Закономірно, що й автор – великий природолюб, людина, яка не уявляє себе позбавленою щастя тонко помічати зміни в природі:  й й» 

Та ось латаття відцвіло,

Летять птахи до Криму.

Ось літо в осінь перейшло,

А тиха осінь – в зиму…

Коли ж прийшли і холоди,

Згадав я річку світлу –

І, як латаття на воді,

Душа моя розквітла («Цвіте латаття»);

Дві сороки в тихий день

наробили галасу: –

Осінь гралася з вогнем –

І таки догралася»;

Знову з айстрами з садів

Підуть в школу діти.

Та до тих багатих днів

Треба ще дожити («Осінь гралася з вогнем»).

Або:

Море п’ятки нам лоскоче,

Сліпить зайчиками очі,

Камінцями-стрибунцями

Грає в крем’яхи із нами,

Роздає на знак пошани

Черепашки і рапани…

Аж не віриться, що вчора

Тут гуляли хвилі-гори» («Після бурі»).

Бачити у звичайному дивовижне, навіть неймовірне, порівнювати школярський наплічник із сумкою для парашута вдається лише завдяки величезній уяві автора, його романтичному світосприйманню:

На світанку вулицею міста,

Де шумлять про зиму явори,

З рюкзаками, як парашутисти,

Поспішають юні школярі.

Наша рідна школа біля гаю

Схожа на літак-аероплан.

Цей літак щоранку вирушає

До Країни творчості і знань.

Опадає з кленів жовте листя

На кущі калини, мій рюкзак.

Осінь у червоному намисті

Проводжає літо на літак» («Крилата школа»).

Боже, як гарно! Й запам’ятовується вже після першого прочитання.

В окремих поезіях ліричним героям (героями) віршів стають звірі, тварини, птахи. Ось лякливі лелечата чекають свого батька з гостинцем і наперед відгадують, що смачненького він сьогодні їм принесе:

– Що ж це тато упіймав на світанку –

Неслухняне жабеня чи тараньку?

– Може, йоржика впіймав, може, щучку,

Тільки, Боже борони, не гадючку! («У долині журавель»).

Море, степ, небо, сад, ліси в Анатолія Качана уміють розмовляти, здатні тривожитися або радіти, сумувати чи сміятися:

Дивувалися ліси:

– Де поділися вівси?

– А вони зими злякалися

І в комори заховалися.

Дивувалися гаї:

– Де поділись солов’ї?

– Солов’ям птахи довірили

Відчинити браму вирію» («Дивувалися ліси»).

Така персоніфікація навколишнього світу для малих читачів цілком зрозуміла й легко улягає в дитяче сприймання довкілля. Тож не дивно, що у вірші-загадці з виокремленими іншим кольором буквами словом-розгадкою, сойка-телеграфістка виявляється рятівницею пташок, які залишилися зимувати:

Слухав птах на дротах,

Як гуде телеграф.

А гудів він отак:

„Гу-гу-гу… тік-тік-так…

Тік-тік-так… гу-гу-гу…

Ско-ро… бу-де…все… в сні-гу…”

То зненацька із дротів

Птах до гаю полетів,

На пів степу закричав:

„Те-ле-гра-му я при-йняв!

Пе-ре-дав те-ле-граф,

Щоб ховався кожен птах,

Бо із півночі сюди

Йдуть великі холоди!” («Телеграма»).

А ось вічно невдоволений усім на світі і ледачий індик постає смішним недотепою, який не вміє належно цінувати всі зміни в природі й красу кожної календарної пори року:

Святково в лісі, у саду,

А сніг – немов рипучі двері,

А зграя галок на снігу –

Як чорні букви на папері.

Та раптом десь за ворітьми

Забелькотів індик сердито:

„А я віддав би дві зими,

І навіть три – за тепле літо”…

Індик белькоче, ну а ми

За зиму дякуємо Богу,

Бо рік без щедрої зими –

Як віз без колеса одного («Щедра зима»).

Анатолій Качан справді підняв на новий рівень етнопоезію й етногру як елементи етнопедагогіки, а ще Василь Сухомлинський небезпідставно твердив, що поезія часто виявляється еліксиром для інтелектуального розвитку дитини. Тож перлини усної народної творчості, зокрема приказки й прислів’я, у віршах А. Качана допомагають юним читачам мислити у площині національних мовних надбань. Цілком погоджуємося з висновками Володимира Панченка, що «смілива метафора, несподіваний епітет, оригінальне порівняння завжди дають можливість відкрити у відомому – невідоме, щоб завмерти від подиву й зачарування!» Також у прес-релізі до презентації книги «За нашим садом грає море» видавництва «Веселка», яке її випустило в світ, дуже доречно наголошено й на дитячому яснобаченні цього письменницька як важливій особливості авторського мислення, й на еталонності його віршів як домінуючій ознаці справді високої художності.

Різноманітність жанрів, філігранна гра словом і звуком такого автора – це вроджене чуття мови. А. Мойсієнко справедливо наголошує, що в усіх книгах Анатолія Качана «яскраво і щедро представлені безконечні забавлянки, нісенітниці, скоромовки, дражнили, мирилки, страшилки»: «А ще – вигадливі мовні ігри зі словами-двійниками, словами-перевертнями… Ось своєрідна загадка-забавлянка, де незрозуміле слово легко прочитується у зворотному напрямку – і маємо вірш-діалог із запитаннями і відповіддю: „– Любі діти, хто з вас / Знає, що таке и к н а с ?”.. / Це у нашої Оксанки / Пере-кину-лися с а н к и…”

Та при всій повчальності таких мовно-ігрових експериментів, „педагогічній заангажованості” їхнього автора, хочеться повторити вслід за Миколою Вінграновським: „Анатолій Качан – це не той віршувальник, що пише-мордує слова, мучить себе і їх щодня і щоночі, а той, хто є надзвичайною рідкістю серед нас, той, хто з нічого творить те, що ми називаємо окрасою свого життя – поезією”».

Навіть коли поет береться за нібито «затертий» сюжет, у нього виходить блискуча мініатюра:

Вранці півник молодий

З двору вибігає.

– А куди-куд-куди? –

Курочка питає.

– Їду, курочко моя,

На війну велику,

Бо сьогодні буду я

Воювать з індиком.

Ку-ку-рі-ку!..

Що було на тій війні,

Курям невідомо.

Вранці півника вони

Привели додому.

Шкандибає наш вояк,

Ледь волочить крила.

– Як же так?.. Як же так?.. –

Кури голосили.

– Закудикала мені

Курочка дорогу,

Через те я на війні

Втратив перемогу.

Як піду я воювать

Ще раз із індиком,

Краще півника обнять,

Можна і поцілувать,

А не кудкудикать.

Ку-ку-рі-ку!..» («Пісенька про півника»).

І – дуже важлива для дитини-читача примітка: «Цю історію так-сяк у саду за хатою / Записав пером гусак, а не курка лапою», що завжди викликає щасливий і дзвінкий сміх. Навіть на матеріалі лише віршів-безконечників у контексті лірики та ігрової поезії Анатолія Качана можна сміливо писати кандидатську дисертацію!

Та повернемося до надзвичайно серйозних мотивів і тем книги «За нашим садом грає море». Насамперед варто виокремити тему стосунків людини і природи, що в наші часи, коли грубі й легкі гроші вирішують усе, стала чи не найстрашнішою темою. З браконьєрами, оскільки вірші адресовані дітям, бореться сама природа, наприклад, куличок, який прикинувся пораненим і відвів небезпеку від красеня-журавля та його сімейства:

Птахолов той хотів упіймати

Журавля з королівським вінцем,

І якраз на Купайлове свято

Він до лугу пішов із сільцем.

Потрапивши у трясовину, браконьєр проявляє себе огидним і нікчемним боягузом: Птахолова гуртом визволяли

Із болота дідусь Водяник,

Дві Русалки, Марена, Купало.

Сновигав тут і Чорт з карнавалу,

А десь поряд сміявся кулик.

Зате розповідь про геройський вчинок пташки-рятівника поміж крилатим населенням лугів передається з покоління в покоління:

І легенду розказує всоте

Молодим журавлям ватажок,

Як на свято Купала в болоті

Птахолова скупав куличок («Журавлині луги», вірш присвячено Володимиру Рутківському).

Ще один нищитель природи – мисливець-бобролов – постає перед читачами в образі нечистої сили:

Через брід чортяка брів,

Сам до себе бурмотів:

„В мне шапка вже стара,

Тож пошию із бобра.

А шапки для бобренят

Я пошию з чортенят…

Тю, ну що я намолов? –

Схаменувся бобролов. –

Я ж хотів… я про шапки

Мав сказати навпаки, –

Що шапки для чортенят

Я пошию з бобренят… («Бобровий брід»).

Ну, й звичайно, і цей природонищитель терпить фіаско, як і ловець вінценосного журавля. А ось – тема вирубування карпатських лісів тими ж таки браконьєрами-тузами-чортами. Й хоча в Качанових карпатських лісах фігурують не буки й смереки, а сосни, які в Карпатах ростуть у зовсім невеликій кількості, образ опришка Олекси Довбуша, який при житті, як свідчать численні гуцульські легенди, боровся з нечистою силою з допомогою срібних куль і пістоля, переростає в образ грому й самого Перуна як верховного язичеського бога праукраїнців, а отже, й рідної української природи, яка не може, не хоче й ніколи не буде терпіти знущань і насилля над нею:

Багато літ і зим підряд

Чорти запеклі

Вивозить сосни із Карпат

На дрова в пеклі,

І каламутять води рік,

струмки прозорі,

Які течуть із року в рік

Із гір до моря.

Річки несуть дари свої

І в Україну

Вони єднають всі краї

В одну країну.

Тому так зляться зазвичай

Чорти рогаті

І каламутять водограй

Так заповзято…

А далі:

Знов гримнув постріл Перуна,

Немов з гармати,

І покотилася луна

На всі Карпати.

А десь у лісі скрикнув птах

Із переляку, –

Таки поцілив по рогах

Перун чортяку.

Загнав рогатого туза

В тісне провалля.

Гримить розгнівана гроза

Над перевалом («Гроза в Карпатах»).

Ще однією, власне вже дорослою темою, книги А. Качана є тема короткочасності людського життя, минущості кожного з нас. Звичайно, дітвора навряд чи збагне, про який це стіг метафорично йдеться у вірші «Сині очі лугів»:

Скоро буде в лузі і мій стіг.

Важко про це думати, однак,

Бо іще цвіте Петрів батіг

І горить свічею коров’як.

Але підтекст цього твору волає до повнолітніх читачів намагатися чинити добрі справи. Малята не збагнуть й того, що в поезії «Бабине літо», яка присвячена пам’яті Настасії Іванівни Радутної, йдеться про передчасну смерть хорошої людини:

Біля хати під черепицею

Задрімала баба зі спицями.

Безпорадно мальви дивилися,

Як із рук клубки покотилися,

Як з клубками баби-в’язальниці

Кошенята весело граються.

Поки баба спала, на клені

Стало жовтим листя зелене.

А в саду над жаром калини

Потяглись нитки павутини.

То підкралась осінь левадами

І украла прядиво бабине.

Поскубла його, спавутинила,

Над садами тихими кинула.

А хотілось в синову хату

Рушників квітчастих наткати.

А онуку сорочку вишити

І на зиму щось тепле вив’язать,

Бо гадала ворожка людям –

Слід чекати на зиму люту.

Вже, було, умовила й діда,

Настругав веретен за літо.

І настриг три корзини повні

З тонкорунних овечок вовни.

Та підкралась осінь левадами

І украла наміри бабині.

Разом з прядивом спавутинила,

над садами тихими кинула.

Того дня на білому світі

Почалося бабине літо.

Проте неповне розуміння підтексту аж ніяк не означає, що дітям не заімпонує старенька, яка заснула за роботою, що цей образ не приспонукає їх ще більше любити власних бабусь, не завдавати їм прикрощів, слухатися і поважати.

А ще А. Качан – поет степу й моря, причому якраз моря – чи не насамперед. На відміну від сучасних «курортних» віршиків для дітей, у яких головне «приїхали-поїхали», «купалися-засмагали», «знайшли-придбали-купили-отримали-у-подарунок-мушлю-в-якій-шумить-море», у Качанових віршах море як частина важливого українського підсоння й особлива стихія постає цікаво й неповторно. Як справедливо зауважує Григорій Клочек, «заряджене сонячною енергією півдня України, слово поета-мариніста здатне викликати зримі картини та хвилюючі образи як у юного, так і в дорослого читача». Тим часом тема моря в українській радянській літературі була на довгі роки остаточно закрита драмою О. Корнійчука «Загибель ескадри». Досить згадати, які неприємності звалилися на голову бідному Ю. Яновському, який зважився написати роман «Майстер корабля». Україна як морська держава й сьогодні коле очі нашому найбільшому на сьогоднішній день неприятелю. У прес-релізі видавництва «Веселка» про мариністику А. Качана сказано, що саме це приваблює юного читача романтичним духом та викликає почуття гордості за приналежність нашої країни до морських держав: «Сьогодні ця дефіцитна тематика стала ще й актуальною у зв’язку із загрозою для України втратити виходи до моря – від Маріуполя до Херсона. І тому дуже важливо, що поезія моря і степу, відзначена літературно-мистецькою премією «Джури» за створення високохудожнього образу українського Причорномор’я та Корнійчуковською премією (м. Одеса), набула у творчості Анатолія Качана чи не найвищого в сучасній українській літературі вияву». Побажаємо ж автору нових знахідок і відкриттів крізь призму дитячого яснобачення.

Ольга СЛОНЬОВСЬКА.