Нестайко, Всеволод Зіновійович. Таємниця Віті Зайчика ; Чарівний талісман : повісті / іл. О. В. Потьомкіної. – Харків : Vivat, 2023. – 156, [2] с. : іл. – (Шкільна бібліотека).

Запропоноване харківським видавництвом Vivat видання поєднало під спільною палітуркою дві повісті В. З. Нестайка, написані в середині 80-х рр. ХХ ст., коли «радянське» життя вже відчувалося як дно баюри – темне, непорушне, тепле та затхле, а в неозначеному чітко «десь» усе голосніше бриніла напруга неминучих карколомних змін.

Таємниця Віті Зайчика : повісті для серед. шк. віку / В. Нестайко ; худож. А. Василенко. — Київ : Веселка, 1986. — 302 с. : іл.

#Емпатія #Емоційний інтелект #Інклюзивність #Креативність #ҐендернаПроблематика #Урбанізм #Автобіографізм

#Хлопці #ПершіПочуття #НеповнаРодина #БатькоСин #МатиСин #ТворчаОсобистість #Булінг #Самотність #ДорослішанняСамоствердження #ДитячаТравма #ПроблемиРодини #СвітВигадки 

У 1986 р. у книжці «Таємниця Віті Зайчика», поряд із уже знайомими читачеві творами («Пригоди Грицька Половинки» та «Синє ведмежа Гришка»), виходять друком ще дві «київські» повісті Всеволода Зіновійовича – «Дивовижні події в 6-Б» і «Таємниця Віті Зайчика», побудовані за спільним принципом: картини буденного життя школярів, написані в формі психологічного оповідання, чергуються з вигаданими пригодами, стилістично близькими казкам письменника.

Повість «Таємниця Віті Зайчика» – унікальний текст, у якому як ніде більше письменник розкрив серцевинні витоки своєї творчості: те, як увійшла у його життя дивовижна пані Таємниця, та чому за сміхотливими вибриками його героїв чути щирий жаль і співчуття.

Суто формально – це єдина повість, де розділи не мають розлогих «діккенсівських» назв, а лише номери. Можливо, попри чітке чергування картин і завершеність кожної окремої розповіді, письменник не уявляв фрагментарного прочитання цього тексту, оскільки вигадка та реальність у ньому невід’ємні складові долі й душі головного героя.

Книжник і фантазер Вітя постає перед читачем у момент, коли з ним трапляється диво: з тіней і тиші до хлопчика приходить одягнена в чорне Незнайомка, аби відвести до Нього. Герой не вагається жодної миті, адже чарівна пані може вести лише до тата, якого Вітя так добре знає з листів і світлин, але майже не пам’ятає. Власне, оцей тривожний болісний шлях пошуків батька і є рушієм сюжету як в межах реальної оповіді, так і в просторі вигадки.

Трагізм ситуації полягає в самому існуванні таємниці, як такої. Неправда про батька, яку роками приховують від Віті мама з бабусею, оживає в його уяві в образі вигаданої Міс Таємниці, яка є алегорією суспільної думки, що «все знає», але на всі запитання відповідає сакраментальним «так треба», не уточнюючи, кому й чому саме.

Донченко О. Серце беркута : повість / Олесь Донченко. — Київ ; Харків : Укр. держ. вид-во, 1945. — 38 с.

Нам випало жити в час війни. Онуки та правнуки «дітей війни» Другої світової в Україні самі стали «дітьми війни».

За довгі роки війни Росії в Україні уже написано чимало книжок для дітей і підлітків. Лише незначна частка з них – власне про війну. Бо попри все ми, українці, готуємо своїх дітей до мирного життя, до любові та радості, творчості та поступу! Наша стійкість, наші втрати, наша перемога – все це для того, щоб майбутнє (а діти – це і є НАШЕ МАЙБУТТЯ) було прекрасним, якомога менше травмованим, здатним наповнити світ гармонією.

Та все ж кожна дитяча книжка «часу війни» відображає також і наші страхи, біль, неспокій…

А які сенси та внутрішні переживання заклали у тексти для дітей українські автори в часи Другої світової? Що їх лякало? На що вони сподівалися від своїх дітей, а нині – наших батьків і дідусів з бабусями?

Невеличку повість Олеся Донченка «Серце беркута», задуману в евакуації  та завершену в 1944 р. у Харкові, Володимир Малик на початку 70-х рр. минулого століття не без підстав назвав одним із кращих творів української дитячої літератури часів Другої світової. Бо це насправді твір про дитину у війні, твір ніжний, щемкий і чесний, хоча й «присмачений» (як того вимагав час) і «подвигом», і «соціалістичними ідеалами». Навіть сьогодні ця повість торкає душу, захоплює.

В центрі розповіді – дванадцятирічний киянин Ігор, який із мамою Антоніною Дмитрівною вимушений виїхати до Казахстану, де інтелігентна жінка з дитиною опиняється в ролі «начальника» малесенької залізничної станційки посеред неозорого степу. Поряд – лише казкові , не торкані цивілізацією степові простори, нитка залізниці, котрою пролітають потяги, невеличкий аул, у якому живе сердечний товариш – син акина Джанкея Сиздикова ровесник Акіш, та черговий по станції Іван Іванович.

Таким було і кількарічне евакуаційне буття  родини Донченків. Письменника, зважаючи на хворобу, не взяли на фронт, а у вересні 1941 р. із сином і дружиною вивезли до Алма-Ати, де вони трішки жили у родинах казахських письменників, а потім опинилися на станції Агадир Карагандинської залізниці, де жила сестра дружини Катерина Макарівна Міщенко, чоловік якої Іван Григорович був начальником місцевого депо. Донченко знаходить роботу: спершу кореспондентом газети «Угольная магистраль», згодом – редактором газети «За большевистские темпы». Щоб допомагати фронтові в Україні, постійно виступає на платних літературних вечорах, гроші з яких ідуть на побудову танкової колони, пише російською «платі» оповідання для преси Казахстану. Лише у лютому 1944 р. родина повернулася до зруйнованого війною Харкова.

Тендюк, Леонід. Вогники в океані : морські оповідки / Леонід Михайлович Тендюк ; худож. Тетяна Капустіна. – Київ : Веселка, 1974. - 39 с. : іл. 

Тендюк, Леонід. Під крилами альбатроса : вибрані повісті й оповідання / Леонід Михайлович Тендюк ; худож. Володимир Василенко. – Київ : Веселка, 1981. – 510 с. : ілюстр. 

Зазвичай, коли йдеться про пригодницькі книжки, дія котрих розгортається в Україні чи стосується українців, уява відразу малює козацькі степи чи таємничі схили гір, звивисті вулички старовинних міст… І чомусь забувається, що найдавнішими шляхами, неймовірним простором пригод і пошуків у цих краях завжди були води. Дивовижної краси й сили древні ріки й моря відкривали жителям нашої землі неймовірні можливості й доступ до цілого світу, безмірно розширювали їхні горизонти. Тому не дивно, що мариністика завжди була присутня в українській літературі, де лірика В. Пачовського, Лесі Українки чи нашого сучасника Анатолія Качана сусідить зі щемкою прозою М. Коцюбинського, Ю. Яновського, О. Гончара, В. Сильченка, В. Рутківського, О. Лущевської, а традиція пригодницької вітчизняної повісті для юні неперервно струменіє від М. Трублаїні, до Л. Тендюка та А. Санченка.

Нині, коли стрімко починає відроджуватися інтерес до документальної, науково-художньої прози для дітей, мимоволі згадуються даремно призабуті морські оповідки Леоніда Тендюка для дошкільнят і його динамічні, живі повісті для підлітків, у яких справдешні подорожі й пригоди, факти й відомості оживають у напрочуд доступній і цікавій формі. Саме цю рідкісну рису творчості письменника відзначив колись поет Анатолій Лісовий: «Леонід Тендюк – унікальне явище в українській літературі, особливо в сенсі подорожувально-пізнавального, пригодницького жанрів». І це справі так.

«…Летить перо. Спішить рука,

І образів ріка іскриста.

А на обличчі Тендюка –

Броня поета й журналіста.

Він у газеті – ночі й дні

Пером картає все вороже.

Та журналіста у борні

Поет, я вірю, переможе».

Володимир СОСЮРА.

«Прозові твори письменника передовсім звернені до молоді, виховують у неї почуття мужності й стійкості перед житейськими бурями, вчать гідно нести горде ім’я – українець».

Віктор КОСТЮЧЕНКО.

Слова великого співця України Володимира Сосюри виявилися пророчими. Леонід Михайлович Тендюк став прекрасним поетом-лірикам. Та ще і яскравим, самобутнім письменником-мариністом, твори якого із задоволенням читають дорослі і діти. Він є лауреатом літературної премії імені Лесі Українки (1992 р.) за «Вибрані твори» у 2-х томах та збірку «Смерть в океані», а також лауреатом премії В. Сосюри (2008 р.) за поетичні твори.

А ще Леонід Тендюк – чи не єдиний з українських письменників, хто, за свідченням А. Санченка «…слід у слід пройшли шляхами нашого уславленого краянина Міклухи-Маклая на судні з тією ж назвою та ще й сфотографували нащадків новогвінейських людожерів на пам’ять…», мали автограф самого Жака ів Кусто на томикові Антуана де Сент-Екзюпері, та кому передмови до книжок писав уславлений на весь світ полярник, уроженець Севастополя І. Папанін.

Mалицька К. Чистенький і Юрзи-Мурзи / К. Mалицька ; мал. К. Лавра ; на обкл. мал. А. Джанікяна. – Київ : Розумна дитина, 2016. – 24 с.

Широкий загал беззаперечно пам‘ятає слова чудової пісні «Чом, чом, чом, земле моя…»[1]. Та не кожний згадає, що належать вони Константині Іванівні Малицькій (30.05.1872–17.03.1947), дивовижній жінці, чий щоденний свідомий труд формував долі дотичних їй людей і зрушував духовні площини української спільноти. Хоча, на жаль,  усвідомлення значущості тих непомітних у своїй невтомності та послідовності дій прийшло до нас лише з часом…

Народилася Константина Малицька (знана зазвичай як Чайка Дністрова та Віра Лебедова[2]) 30 травня1872 р. у селі Кропивник Калуського повіту (нині – Калуського району, Івано-Франківської області), де її батько був парохом (греко-католицький священик). Мати майбутньої письменниці теж походила з родини священників (Гетьманчуків). Змалку дівчинка тяглася до знання. Навчалася у початковій та виділовій школах Станіслава, згодом – у Львівській державній семінарії. Чимало часу проводила у величезный бібліотеці собору Святого Юра у Львові й саме там вперше спробувала себе у віршуванні.

Закінчивши навчання у 1892 р., Константина розпочинає учительську працю в Галичі, засновує читальню «Просвіти», активно долучається до місцевого церковного хору. Та за одинадцять років добрий розголос про молоду енергійну українську учительку викликав занепокоєння серед місцевих москвофілів та осіб пропольської орієнтації, і Чайку Дністрову в 1903 р. переводять до далекого села Бєча. Тодішній інспектор шкіл Буковини О. Попович запрошує  знану вчительку до великого буковинського села Лужани поряд Чернівців. Невтомна просвітниця зорганізувала в окрузі низку жіночих гуртків, а в травні 1905 р. заснувала «Жіночу громаду».

Катастрофи — прекрасні?

Смолич Ю. Прекрасні катастрофи : наук.-фантаст. романи / Ю. Смолич ; мал. О. Довгаля. – Київ : Молодь, 1956. – 444 с. : іл. – (Бібліотека пригод та наукової фантастики).

Смолич Ю. Прекрасні катастрофи : повість / Ю. Смолич. – Київ : Грані-Т, 2010. – 112 с. – (Українська дитяча класика).

Чим інколи заворожують книжки, написані майже століття тому?

Можливо, схожість ситуації — нехай на іншому рівні «кола життя» — збурює підсвідоме прагнення вичитати між чужих знаків слова, що мають значення сьогодні, бо у круговерті перемін хочеться упевнитися, що хтось колись благополучно дав усьому тому лад… Чи ні?..

«Бував Смолич усяким, та все ж була в ньому інтелігентність, культура.

І ще було щось дитинне, беззахисне».

Олесь Гончар.

Юрій Смолич завжди видавався мені постаттю напрочуд цікавою і значущою. З його відверто «заплямованою» для «радянського» керівництва і так само для «національного проводу» біографією, недочитаністю «широко знаних» творів і громадською «всеприсутністю» при абсолютній людській самотності, він залишається для мене напрочуд чесним і відвертим у своїх нескінченних ігрищах із системою та власною слабкістю… Певно тому, що зазнайомилася спершу з книгами його спогадів і роздумів, далі була чудова автобіографічна трилогія про дитинство і юність, згодом прочитала фантастику… а відзначені радянською критикою і нагородами реалістичні «ідейні» романи та публіцистика так і залишилися нечитаними…

Найменше цей хворобливий, сутулий, короткозорий чоловік (класичний «ботан»!) пасував на роль авантюриста чи

героя. Здається, єдиним смаком у його бутті мала бути порохнява на фоліантах і присмак лікарняних пігулок, а єдиною таємницею — «пограбована» сусідська яблуня та, можливо, випадкова бійка… Але в тому слабкому тілі жив бунтівний дух, пройнятий думками про неспокій, душа, спрагла пригод і чину... Зрештою Смолич став віртуозним «гравцем» на життєвому полі, бездоганно вдаючи із себе іншу людину та творячи карколомні сюжети,..

нехай і в літературі. Навіть ім’я, вибите на його надгробку, — «Юрій Корнійович» — несправжнє. У метриці письменник записаний Георгієм, сином Корнелія. Та радянська міліція, видаючи у 1931 р. паспорт, «спростила» по-батькові до «Корнійовича», а розмовне Юрій приросло до нього змалку…