«Малюк — це надзвичайно добрий чаклун,

що може знову повернути дорослого

у казковий світ дитинства»

Степан Панчук

Книга та читання супроводжують Михайла Панчука все життя. Любов до них прищепив батько, Михайло Миколайович, котрий сам у дитинстві був позбавлений насолоди читання та лише в юності самотужки опанував освіту за початкові класи. Письменник згадує, як батько разом із буденними покупками щоразу приносив цікаві книжечки, які приємно пахли друкарською фарбою, та усміхаючись дарував їх кожному із трьох синів. Найдужче полюбляв читати середущий син (Степан), який вирушав в уявні казкові подорожі разом із героями, забуваючи про все на світі. Особливо йому подобалися фантастичні та пригодницькі книги.

Хлопчик із дитинства був активним читачем сільської бібліотеки, а пішовши до школи, показав себе здібним і працьовитим учнем. У чотирнадцять років Степан написав свого першого вірша «Осінь». Ще раніше шкільний учитель малювання І. М. Руснак виявив у нього потяг до образотворчого мистецтва та допоміг оволодіти технікою виконання малюнків олівцями. Уже здобувши вищу освіту талановитий юнак самотужки опанував повний курс лекцій «Академічний малюнок» для студентів художньо-графічних факультетів педагогічного інституту. А згодом почав писати й малювати книжки для дітей.

Серед чималого загалу модерних українських письменниць, які пишуть для дітей, Ларису Ніцой вирізняє цілісність творчої натури, ясність і сталість життєвої позиції та яскрава індивідуальність стилю й тематики. Це авторка відверто та незмінно віддана Українській Справі. Чесна і відповідальна перед читачем. Життєствердна і скерована до чину.

Її творчість приваблює маленьких читачів вітаїстичною силою діяльного дитинства та чіткістю орієнтирів. Це зрозумілі та надихаючі книжки.

Письменниця добре знає і любить свого маленького читача та його часом далекий від ідеалізованих очікувань дорослих світ. Її творчість – чесна та вчасна відповідь на такі складні в кожному поколінні «дитячі» запитання. І, головне, – відповідь, зрозуміла дитині без підказок і роз’яснень дорослих, без потреби читати саме й лише з дорослим. Книжки Лариси Ніцой діти читають самі!

Це справжні «дитячі книжки». Добрі. Життєствердні. З чіткими межами добра та зла. Зі щирою вірою у дитинство, котре у неспинному пошуку та зростанні на очах старших поколінь постає як зриме «наше майбутнє».

Лариса Ніцой говорить із дітьми мовою їхнього сьогодення. Говорить про речі та за допомогою образів, які наповнюють їхнє життя тут і сьогодні. Її творчість – живий відгук на запит маленького читача, а не данина літературній «моді» чи спроба підлаштуватися під черговий видавничий «проєкт». Тому її книжки часто опиняються на вістрі нової тематики, першими чи серед перших торкаються важливих проблем і, що вже рідкість, – не зникають із читацьких обріїв за кілька місяців разом із інформаційним шумовинням ще однієї «хвилі обговорень». Їх читають уже кілька поколінь маленьких українців. Читають самі та з друзями. Читають молодшим братикам і сестричкам. Читають новим товаришам, опинившись за межами України, і дорослим, які тільки-тільки відкрили для себе Україну,.. жаль, у час війни.

Активна життєва та громадська позиція авторки зіграла злий жарт із оцінкою її творчості: попри постійний живий інтерес до неї юних читачів, сформовану значним позитивним досвідом роботи з книгами Лариси Ніцой увагу організаторів дитячого читання та відзнаки, доробок письменниці, на жаль, не достатньо розкритий літературною критикою та літературознавством. Натомість він вартий уваги та серйозного дослідження як з погляду формування жанрового і тематичного розмаїття у сучасній вітчизняній прозі для дітей, так і в царині вивчення казки, героїко-патріотичних творів і життєписів для дітей, інклюзивної та екологічної літератури тощо.

Творчий шлях Лариси Ніцой як дитячої письменниці розпочався 1999 року, коли газета «ЧАС-Тime» опублікувала її «Казку про славного Орленка», написану під враженням трагічної загибелі українського політика, публіциста, діяча руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політв'язня СРСР, провідника українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х – 90-х рр., літературного критика, Героя України В’ячеслава Чорновола. Це була перша в незалежній Україні спроба художньої оповіді для дітей про політика-сучасника та перший художній твір про В. М. Чорновола. І нині ця казка, ошатно видана 2020 р. у «Видавництві Марка Мельника» у глибинному ілюструванні Христини Лукащук і доповнена щемним нарисом «Чорновіл-Орленко» Андрія Ніцоя, залишається єдиним такого роду виданням.

Сучасна хмельницька письменниця Ольга Саліпа відома низкою поетичних збірок і романів, серед яких зокрема й ретроромани про місто Проскурів.

Її книги “Таємниця замку-корабля” та “У скриньці з різдвяного печива” із циклу “Скарби” увійшли до списку найкращих дитячих підліткових видань 2023 р. Топу “БараБуки”.

Історію з глибокими та часто болючими сенсами письменниця адресувала не лише підліткам, її залюбки читатимуть і дорослі.
У книгах розкривається тема війни та мови. Є тут також пригоди, історія та підліткові проблеми.

Авторка  поєднує романтичні стосунки, дружбу, суперництво між підлітками з таємницями замку-корабля. А пригоди героїв не лише тримають увагу читача, а й дають відчуття динаміки життя та його наповненості, а головне – показують, що скарб нерідко сам знаходить нас і може полягати аж ніяк не суто в матеріальних благах, а в нових емоціях, дружбі, стосунках.

«Він понині належно недооцінений та й майже забутий. А даремно.

Свого часу це справді був для багатьох молодих незамінний і неповторний справжній учитель і натхненник»

Михайло СІРЕНКО.

«Єдина різниця між поетом і дитиною в тому, що поет не тільки чує, бачить, а й уміє образно розказати про побачене людям…

Саме до таких поетів, які вийшли з дитинства й не полишали його, належить Андрій Пилипович М’ястківський...»

Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ.

«… письменник п е р е ж и в а є життя свого героя і відкриває його.

Така проза і в А. П. М’ястківського – вона небайдужа, вона хвилює».

Григір ТЮТЮННИК.

Народився Андрій М’ястківський 14 січня 1924 року в селі Соколівка Крижопільського району Вінницької області в селянській родині. Батько був чоботарем. Мама знала неймовірну кількість пісень і народних оповідок. А ще наполягала, що син народився 13 січня, «на Андрія», а не «як записали».

У рідному селі закінчив семирічку. Про те, як жилося та чим було наповнене дитинство письменника легко дізнатися, прочитавши його ліричні, сповнені світла, але й драматичні, з тонким нюансуванням душевних порухів героїв (а не лише «соціальних змін на селі»!) повісті й оповідання А. М’ястківського для дітей.

Змалку виявив обдарування до мов і поезії. Зізнавався в одному з інтерв’ю, що перші слова з румунської мови почав вивчати у 9-тирічному віці від пастуха – румуна Петрі Батопоя, котрий залишився на українській землі з часів першої світової війни. Згодом упродовж усього життя невтомно й захоплено вивчав усе нові й нові іноземні мови. Оволодів румунською, німецькою та угорською мовами, вивчив їдиш та іврит, перекладав також із молдавської (мову вивчив, працюючи по війні фельдшером в одному з молдавських сіл). За звичку вітатися румунською зі знайомими та спілчанами – «Буна зіва!» навіть отримав серед київських літераторів прізвисько «Буна».

Поезії теж почав писати змалку. А в чотирнадцять років опублікував перший вірш у вінницькій газеті «Молодий більшовик» (1938 р.). Батько лише головою похитав, бо був певний, що для щасливої долі хлопцеві значно більше знадобилося його шевство, ніж віршування.

За рік, у 1939 р. Андрій покидає рідну Соколівку та вступає до Тульчинської фельдшерсько-акушерської школи, навчання в якій перервала війна. Багато пише, мріє, працює над собою. Та всі плани ламає Друга світова війна. Юнак опиняється у роті фронтової розвідки, з квітня 1944 до травня 1945 року бере участь у боях як солдат-автоматник, згодом був працівником дивізійної газети, єфрейтор. За бойові заслуги нагороджений медаллю «За відвагу».

Демобілізувався Андрій М’ястківський 1946 року, в 1947 році закінчив Тульчинську медичну школу і працював сільським фельдшером.

У 1953 році вступив заочно на філологічнийу факультет Вінницького педагогічного інституту (нині – Вінницький Національний педагогічний університет) (закінчив 1964 р.) і почав учителювати в рідній Соколівці. Був членом Вінницького обласного літоб’єднання.

Поворотною у долі Андрія М’ястківського стала зустріч на одному з обласних семінарів літераторів-початківців із поетом-фронтовиком, майбутнім дисидентом, а на той час секретарем партійної організації спілчан Миколою Руденком. Вражений виступом молодого сільського фронтовика-інтелігента, він поговорив із ним і забрав до Києва чималий стос рукописних сторінок початківця. Там самотужки передрукував на домашній друкарській машинці вірші молодшого колеги, уклав із кращого збірку «Над Бугом-рікою» та заніс до видавництва, підтвердивши «доречність друку» невідомого поета з далекого села власним авторитетом і статусом. 1955 р. збірка побачила світ.

Повне ім’я й прізвище Наталени Королеви — Кармен-Альфонса-Фернанда-Естерелья-Наталена Дуніна-Борковська.

Вона народилася (3 березня 1888 — 1 липня 1966) в іспанському місті Сан Педро де Карденья в муніципалітеті Кастрільо дель-Валь, за іншою версією — у Луцьку на Волині (чеський архів). В автобіографії (1958) письменниця вказувала на Бургос як місто свого народження, вважала себе українською письменницею іспанського походження, нащадком давнього кастильського роду, пов’язаного з Понтієм Пилатом. Дочка археолога, вченого-природознавця А.-Ю. Дуніна-Борковського, небога римського прелата Е. де Кастро виявила неабиякий інтерес до християнських та історичних фабул, зумовлений оточенням її виховання й життя, що позначилися на прозових творах письменниці. Вона писала їх як фахівець, адже вивчала археологію в Парижі і Римі, брала участь в археологічних розкопках в Помпеї, в Єгипті, Туреччині Персії; маючи музичну освіту, була актрисою. Як медсестра пройшла фронти Першої світової війни.

Маючи шістнадцять років, Наталена Королева дебютувала як французька письменниця під псевдонімом Frure Jean (1904) у низці французьких періодичних видань на кшталт «Revue des Poutes», «La Femme a la Campagne» тощо. Її новели помітив А. Франс. Любов до України передалася Наталені Королеві від батька. Неабияке значення для формування майбутньої письменниці було її проживання в бабусі на Волині (маєток Великі Борки). Вона, за власними спогадами, тут «знала простий люд», а з інтелігенцією згодом познайомилася в еміграції, розчарувавши її, тому що була «не попівна» і «не хуторянка». Люблячи свою Іспанію, сприймала Україну «куточком грецької Аркадії — країни Психеї — Аркадійки, в якій залишилось, може, більше від Еллади, ніж у сучасній Греції». Почала писати українською мовою 1919 р. завдяки підтримці майбутнього чоловіка, прозаїка В. Королева-Старого, який вивів її «з далеких шляхів на шлях українського письменства». Перше україномовне оповідання «Гріх (З пам’ятної книжки)» Наталени Королеви з’явилося у віденському тижневику «Воля» (1921. — 15 січня) за підписом Н. Ковалівська-Короліва. Вона ще шукала себе у псевдонімах, називаючись Королевою-Ковалевською (оповідання «Христіянин» в журналі «Нова Україна», 1923), Наталією Королевою (стаття «Щасливі і нещасливі дні» у виданні «Молода Україна». — 1925. — Ч. 12). Відтоді її різножанрова мала проза, просякнута християнським світоглядом, рясніла на сторінках західноукраїнської періодики («Літературно-науковий вісник», «Нова хата», «Жіноча доля», «Напередодні», «Мета», але переважно у «Дзвонах»), Чехо-Словаччини («Нова Україна»).