Опитування проводилося у IV кварталі 2024 р. та узагальнило досвід півсотні авторів, які працюють у царині дитячої літератури. За віком 50 % із опитаних старші 40 років, 28 % – старші 30-ти, 12 % – старші 50-ти, і лише 10 % – старші 60. Тобто, переважна більшість учасників – люди нової ґенерації, сформовані вже за незалежності та частково – за часів «перебудови» й розпаду радянської імперії.

Лише 8 % із них – чоловіки. Двоє на час опитування – військовослужбовці. За малим винятком (менше 2 %) у кожного з письменників близькі – на фронті. Всі тією чи іншою мірою задіяні у волонтерських проєктах (для понад 20 % волонтерство стало основною чи рівноцінною з письменництвом справою).

Серед опитаних – уродженці 19 областей України, котрі нині мешкають як у відносно безпечних містах країни (Дніпро, Київ і Київщина (44 %), Львів, Ніжин, Одеса, Рівне, Тернопільщина, Ужгород і Закарпаття, Івано-Франківськ і Франківщина), так і за її межами (Болгарія, Греція, Мальта, Німеччина, Польща, США, Франція).

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Загалом я вважаю, що занадто багато дитячих, підліткових і юнацьких книжок різних епох неприпустимо романтизують війну, про що ми чуємо давно і постійно»

Валентина ВЗДУЛЬСЬКА.

«Я прочитала не надто багато дитячої літератури про російсько-українську війну. Не впевнена, що колись це надолужуватиму. Я хочу вірити, що, якщо в мене з’явиться дитина, це відбудеться уже в мирний час, і гострої потреби розповідати малюку про війну в ранньому віці не виникне».

Юля ВРОТНА.

«Щиро кажучи, найбільше враження на мене справило те, що Астрід Ліндгрен писала свою таку улюблену для багатьох «Пеппі Довгапанчоху» під час Другої світової війни. … Як в умовах лихоліття (навіть попри те, що Швеція не воювала, війна все одно позначилася на житті країни) можна було написати щось настільки оптимістичне, радісне, сповнене життя? Як під час війни авторці вдалося настільки відволіктися, щоб не переносити не вельми радісну буденність у книжку, та ще й створити таку яскраву персонажку? Дуже хотілося б уміти робити подібне. Такий приклад для мене значно промовистіший, ніж книжки суто про війну й довкола війни».

Богдана МАТШЯШ

«…на письменників (журналістів, драматургів, сценаристів) лягає важке завдання відтворити нинішню страшну війну у своїх творах, аби наші колосальні жертви, трагедії та звитяги не були забутими».

Олександр ГАВРОШ.

Низка опитуваних не змогли чи відмовилися відповісти на запитання.

Серед причин називали: набуту некомпетентність («…відколи мої діти виросли, трохи випала з контексту дитячого літературного процесу», Г. Осадко), відсутність цих книг у колі особистого читання («В Україні я таких не бачив або не читав. Перекладної літератури теж не бачив або вона проходила повз мене», А. Кокотюха), небажання образити колег («Називати когось конкретно не буду, аби нікого не виділяти. Як на мене, зараз з'являється чимало хороших історій та якісних книжок», З. Биндас).

Більшість респондентів, відповідаючи, наголосили на суб’єктивності та редукованості / враженості своїх суджень.

Найчастішим поясненням виступає захисна реакція психіки та свідоме намагання уникати важких тем («…зараз спостерігаю і по собі, й по багатьох знайомих читачах, що люди воліють читати щось недотичне до війни. Це, мабуть, природна захисна реакція психіки», М. Павленко; «Я надзвичайно емоційна, тож підсвідомо намагалася уникати важких вигаданих історій з книг. Коли не було війни в Україні – війни, яку ми побачили і переживаємо – всі історії про Другу світову здавалися далекими і невловимо-реальними», О. Поліщук ; «Я з аптечною обережністю читаю зараз книжки про війну. Ці рани ще не загоїлися…», Т. Стрижевська ; «Я не дуже готова читати книжки про війну. Я місяців чотири взагалі не могла нічого читати. … Зараз читаю (їх можна віднести до нью-едал, певне) дуже дозовано «Світ і все, що в ньому є» Александара Гемона та «Пам’яті…» Еліс Вінн, про Першу світову. Про нашу війну я читати все ще не готова», О. Рижко). Натомість письменники старшого покоління частіше говорять про привиту з дитинства нелюбов до книжок «про війну» («У дитинстві не любила читати про війну, бо про неї було скрізь і поряд», О. Карачевська ; «…впіймав себе на думці, що мене ніяк не торкали книжки радянських письменників про війну. Вочевидь, спочатку підсвідомо відчував, що то все – переважно брехня, бо навіть те, що було у програмі, читав третє через десяте», С. Пантюк ; «За винятком шкільної лавки я не читав текстів про війну для дітей та юнацтва. Свідомо їх уникаю, тому не можу розмірковувати на цю тему. З дитинства пригадуються окремі фрагменти, які зараз можу окреслити, як мітологічні тексти, де герої досягають вершини грецької трагедії», Жак Жаб’є ; «Моє дитинство припало на радянський час, а тоді книжок про війну для дітей видавалася маса, стільки ж їх було в бібліотеках. Небагато було іншого, зокрема світової класики, принаймні в сільських бібліотеках», З.  Мензатюк) та їхній руйнівний вплив на себе у дитинстві («У дитинстві чимале враження — але негативне — на мене справила збірка «Діти-герої». Жахлива книжка, про згадці про яку досі нудить. Сподіваюся, ніколи в нашій літературі не станеться нічого схожого на неї», В. Аренєв).

***

Серед сучасних українських книжок для дітей і юні про війну було названо 122 позицій і три книжки загальної літератури: «Доця» Т. Горіха-Зерня, «Вірші з війни» Б. Гуменюка та «Позивний для Йова» О. Михеда. Щодо включення останніх в коло підліткового та юнацького читання досить розлого висловилася І. Тараненко, наголошуючи, що об’єктивна фіксація суб’єктивного досвіду сама собою вже є чином, який справляє враження на всі покоління: «Зараз можна знайти чимало книг, які стали «щоденниками війни» як від дорослих, так і від дітей. Кожна з таких книг є непересічним унікальним досвідом її автора чи авторки. Такі суб’єктивні та унікальні переживання й спогади мають обов’язково знайти своє місце в українських книгарнях, адже це є своєрідною документалістикою, яка і визначає те, як про цю війну говоритимуть наступні покоління. Якщо варто виокремити одну книгу, яка справила найбільше враження на мене, то не можу не згадати книги мого колеги та доброго знайомого Олександра Михеда. Першою на думку спадає книга «Позивний для Йова». Це книга, яку автор почав писати на початку повномасштабного вторгнення. У ній упродовж року Олександр описував власні переживання та досвід від війни. На мою думку, це чудовий приклад есеїстики, яка торкає душі і є водночас зрозумілою та знайомою для кожного українця, адже ми всі переживали те ж».

Також згадали чотири твори загальної літератури, котрі, зважаючи на шкільні програми, входили до кола юнацького читання ще на початку 2000-х рр.: двічі – «Україну в огні» О. Довженка («…любила в середній школі», В. Захабура), а також «Вир» Г. Тютюнника, «Чотири броди» М. Стельмаха («…радянські, звісно, але 1000 сторінок українською про війну – було новим досвідом, не цілком підліткова, але я читала підлітком», Ю. Смаль) та твори про війну О. Гончара («…любила в середній школі», В. Захабура).

Сім респондентів назвали «Таємні історії маленьких і великих перемог» Т. Стус («…помічні, де йдеться про досвід проживання дітьми подій російсько-української війни,  дійсно про перемоги: над ситуаціями і тривогами, які постають під іншим кутом –турботи, любові, захисту. Упевнена: усі ці книжкові й життєві «прошивки» терапевтично впливають на реальних читак, а ще створюють промоцію читанню», Є. Пірог ; «…прекрасна книжка, де саме філософська складова мене зачепила», І. Данилюк).

Шестеро опитуваних назвали «Пси, що приручають людей» О. Максименко та «Мої вимушені канікули» К. Єгорушкіної («…ця книжка – свідчення буднів, не унікальних для різних родин та місць України, а її щоденниковий перебіг зрозумілий будь-де: війна не має кордонів. Без перебільшення, книга транслює важливі  усвідомлення для молодого покоління всієї планети», Є. Пірог ; «…щоденник дівчинки, сповнений добра і надії на перемогу», О. Куждіна).

У п’яти випадках були згадані «Дубочок з війни»  Г. Осадко («Від неї і гірко, і радісно, і сумно, і щемливо тепло», М. Стефак) і «Жовтий метелик» О. Шатохіна («…як розповісти історію, не сказавши жодного слова, лише за допомогою ілюстрацій, зрозумілих кожному», О. Куждіна).

Четверо респондентів назвали «Діти вогненного часу» К. Пекур і М. Марченко («Дуже цікаве осмислення з чіткими меседжами й історичними відсиланнями», Н. Довгопол).

Тричі згадуються:

повість «Абрикоси зацвітають уночі» О. Русіної («Одна з моїх найулюбленіших книжок про війну … Не можу сказати, що це виключно дитяча чи підліткова книжка — дорослим також є що почерпнути з неї», Ю. Вротна;  «Хоча в ній теж тема вимушеного переселення, трагедії окремої родини, однак авторка зуміла це подати без надриву та з оптимізмом», У. Чуба);

віршована казка «Битва за місто» В. Чернишенка («…віршована історія 2022 року «Битва за місто» … триматиме зовсім юного читача у обіймах захисту та подолання лиха. Можу свідчити: прочитавши, цю книжку передають далі, аби швидше охопити ширшу аудиторію дітей – показник вдалої, затребуваної, дієвої розмови автора з малим читачем», Є. Пірог);

«Клуб врятованих. Непухнасті  історії» С. Дерманського («…цікаві оповіді про справжні дива у волонтерській роботі з тваринами. Вразило, що всі описані події відбувалися насправді», О. Куждіна);

«Котик, Півник, Шафка» О. Михеда («На мою думку, саме така подача робить історію доступнішою для дітей, але водночас закладає потрібні цінності у дитячі серця», І. Тараненко);

«Мене звати Мар’ям» Н. Гербіш;

«Півник» Зоряни Живки;

«Привидуся» О. Давидової;

«Руді і чумацький шлях» Г. Фальковича;

«Тор – тракторець, що тягне танк» О. Русіної;

«Яра» М. Щербини («…дає світло у темряві», І. Данилюк).

Двічі були названі:

«Блакитний записник» Г. Ткачук («…цікава ідея розповісти історію евакуації за кордон від імені щоденника», О Куждіна);

«Вовчик, який осідлав бомбу» Ю. Нікітінського («Книжка із загалом сумною долею: видавець надто довго примірявся, чи видати, чи ні, — і коли вона зрештою вийшла, прозвучала не настільки потужно, як мала всі шанси прозвучати. Це була перша повість Юри, присвячена окупації Донбасу і тоді ще гібридній війні на Сході», В. Аренєв ; «…Вразило, як автор зміг реалістично описати війну. Герої мають важкі переживання, але автор зміг розказати про це легко, а місцями навіть дуже смішно. Щоправда, не сподобалося, що хлопці частенько чинять, як типові гопники. Роспропаганда і так добре постаралася нав’язати українцям думку, що на Луганщині і Донеччині живуть лише неадекватні люди, а герої книжки тільки підтверджують цю тезу», О. Куждіна);

«Врятовані хвостики» Н. Музиченко;

«Дім» К. Тихозорої та О. Продана;

«Лінія Термінатора» Т. Стрижевської («Найсильніше враження на мене справила повість Тетяни Стрижевської, на яку я навіть писала відгук у соцмережах. На мою думку, Тетяна дуже талановито і вправно передала трагедію вимушеного переселення. Надзвичайно переконливо показала психологію героя – молодого хлопця, який уміє критично мислити, тож фактично сам обирає свою долю. З задоволенням раджу цю повість усім знайомим», У. Чуба);

«Мій тато став зіркою» Г. Кирпи («…одним із психологічно найсильніших творів про війну в сучасній українській літературі для дітей є повість Галини Кирпи. … У цій повісті дуже глибоко прописані психологічні образи дітей із різних територій та їхнє сприйняття війни і миру, що може бути важливою основою для розмови дітей і дорослих про війну і її вплив на людей і суспільство в цілому. Також важливо, що ця книга вчить взаєморозумінню та людяності», Н. Дев’ятко);

«Місто у вікні» Т. Винник;

«Потерчата» В. Рутківського («…за її оптимістичну, світлу інтонацію, хоча йдеться про важкі обставини Другої світової», О. Гаврош);

Повісті Гр. Тютюнника («Люблю чудові реалістичні повісті Григора Тютюнника «Климко», «Облога», «Вогник далеко в степу», які вражають глибиною відтворення дитячої психології та невигаданими деталями», О. Гаврош ; «…лише повісті Григора «Вогник далеко у степу» та «Климко» вразили своєю глибинною правдивістю – мабуть, те, що не дозволялося говорити прямо, письменник зумів закодувати в образній системі творів», С. Пантюк);

«Юна. Війна» С. Вертоли.

Також були названі:

«Абетка війни» Є. і С. Степаненків;

«Земля світлячків» В. Близнеця;

«Від Хрулів до Зюзюків» Н. Мельниченко («…авторка зробила величезну дослідницьку роботу і уміло вплела результати в захопливий сюжет. Посилання на свідчення очевидців злочинів проти українців значно підсилюють атмосферу книги», О. Куждіна);

«Ґудзик, який хотів повернутися додому» Слави Світової;

«Дай лапу, Пепітко!» О. Лущевської («…це, як на мене, шедевр – про розлуку двох подруг через війну», І. Данилюк);

«Детективи з Артеку. Таємниці Кам’яних Могил» А. Бачинського («У повісті дуже добре показано, як працює ворожа пропаганда, достовірно описаний початок окупації. Водночас твір життєствердний, бо його герої мають віднайти в собі сили для розуміння інших і подолати ворожий вплив на свою свідомість», Н. Дев’ятко);

«Детективна агенція «САМ» в Ужгороді» О. Куждіної;

«Діти повітряних тривог» Л. Денисенко;

«Есторії екскаватора Еки» В. Амеліної;

«Жерар-партизан» І. Андрусяка;

«Залізницею додому» М. Савки,

«Золотий павучок» І. Малковича («Люблю її за казковість і за щасливий кінець. Дитячим історіям дуже потрібні щасливі фінали», У. Чуба);

«Казка про світло»  Х. Лукащук;

«Кіт Левчик і Святий Миколай» Н. Малетич;

«Кожна грудочка землі» О. Войтенко;

«Лео-фу, або Я народився собакою» В. Захабури («…дуже весела книжка попри те, що вона про війну. Відверто, але обережно», О. Куждіна)

«Ліхтарники» С. Романенко;

«Метро до Темного Міста» О. Захарченко;

«Мирослава та інші з нашого двору» О. Купріян («…затишна і щемка повість, написана ще до повномасштабного вторгнення. Цей твір начебто про буденні речі, але в нім приховані величезні смисли», О. Куждіна);

«Мрія. Небесні авіалінії» Зоряни Живки;

«Муркиця загубилася» О. Купріян («Здебільшого дитина законно прагне почути в книжці «свою» історію. … Історія біженців у книжці «Муркиця загубилася» достобіса достовірна: не дивно, твір помірно автобіографічний. Цим досвідом просочені «муркицині» пошуки, схожі на пошуки себе у невідомо-новому житті. Вивірені тексти Ольга Купріян, вдале, життєствердне художнє оформлення Ганни Осадко – одночасно і фіксація, і реабілітаційне проживання. Здається, стартова україно-польська двомовність книжки, що писалася у польській письменницькій резиденції, стане застереженням світові: ця війна може сягнути будь-куди. Тож разом – до перемоги!», Є. Пірог);

«На межі можливого» О. Білоброва;

«На північ від кордону» Т. Рубан;

«Незламні мураші» Л. Ніцой;

«Ольвія. Зима змін» О. Гедеонова («Написана вона у жанрі історично- пригодницької повісті з елементами фентезі (а радше зі спробою відтворити міфологічне мислення, притаманне тогочасним ольвіополітам). Як це стосується нашої війни? Та ж напряму, адже автор писав її у Києві під час облоги 2022-го року — і паралелі там прочитуються цілком впізнавані», В. Аренєв);

«Пасіка України» Дари Корній;

«Пес Петрон. Маленька історія про велику мрію» Зоряни Живки;

«Півник-переможець» Зоряни Живки;

«Сашко» Л. Смілянського («У дитинстві мене дуже вразила книга, яка була довгий час улюбленою, Леоніда Смілянського «Сашко». Події розгортаються в Києві під час ІІ Світової війни», Л. Ніцой);

«Тільки не гавкай» О. Захарченко;

«Це тиха ніч, мій астронавте» О. Лущевської («…прекрасні образи і паралелі. Авторка змогла розказати світу про початок повномасштабного вторгнення щемко і ніжно», О. Куждіна);

«Яблука війни» Н. Гербіш;

«Яблучна шарлотка, спечена в горах» С. Войцехівської («…сподобалося, що батьки намагалися уберегти дитину від воєнних новин, перетворювали все на цікаву гру. Але все одно дитина все зрозуміла і мріє про перемогу», О. Куждіна).

***

Потрібно також зауважити, що низка авторів представлені кількома книжками: Зоряна Жива – чотирма, Н. Гербіш, О. Захарченко, О. Купріян, О. Лущевська, О. Русіна – двома,

Також Ю. Вротна вважала за важливе («Вірю, що він знайде свого видавця») розповісти про віршоказки Артема Попика, який нині служить війську та публікує тексти лише на сторінці у Facebook. А В. Вздульська наголосила на важливості впливу фільмів («У запитанні нічого не було про фільми, але, гадаю, також варто згадати художній «1917» Сема Мендеса і документальний «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова»).

***

Серед перекладних видань письменники назвали 37 позицій книжок для дітей і юнацтва та 11 книжок загальної літератури, більшість яких давно увійшли до читання юнацтва.  

Низка авторів фіксує вплив на себе та своїх ровесників радянської та російської воєнної дитячої книжки, зокрема згадують твори: «Мураха в скляній банці» П. Жеребцової, «Ми з Санькою в тилу ворога» І. Сєркова, «Васьок Трубачов і його товариші» Валентини Осєєвої[1] («…була одна повість, яку я в дитинстві перечитувала кілька разів. І, буду відвертою, вона вплинула на моє письмо», О. Давидова; «Я прочитав її із захопленням, не надто переймаючись ідеологічним підґрунтям, бо для мене тоді головним були яскраві персонажі та динамічний сюжет. Та й альтернативних поглядів на історію в дитячих книжках я тоді ще не зустрічав», В. Полянко; «…спостерігаючи за російською пропагандою під час теперішньої війни, розумієш, що так само все перебрехано і про ту війну з німцями, яка виглядала насправді зовсім не так, як у радянських книжках і фільмах», О. Гаврош).

Також згадують радянську воєнну «класику» загальної літератури, зазвичай екранізовану, що теж впливала на несформовану дитячу психіку («…в дитинстві я так перечиталась книжок про другу світову (звісно, в радянській редакції: та ж таки «Молода гвардія» Фадєєва тощо) і була така приголомшена війною як явищем (досі стоять перед очима описані там картини), що вже важко було на мене вплинути сильніше сучасним, хай значно талановитішим і незаідеологізованим книжкам», М. Павленко ; «…єдина книга, що лишилася в пам’яті з дитинства – «Доля людини» Шолохова. Так, ми вивчали в школі російську літературу і слава Богу, що нині такого немає. І навряд чи треба зараз про це говорити», О. Поліщук).

Сім разів названо «Хлопчик у смугастій піжамі» Дж. Бойна («…унікальний погляд дитини, що опинилася в епіцентрі війни, яку почали дорослі»,  М. Стефак). Вибір доволі показовий, якщо взяти до уваги, що у світі роман однаковою мірою визнаний емоційним і захопливим «входом» до теми Голокосту, так і твором, який спрощує і спотворює розуміння читачем трагедії єврейського народу.

Чотири рази згадується та широко коментується «Крадійка книжок» М. Зузака («…зразок книжки, що без прикрашання може в динамічний і захопливий спосіб занурити підлітків в історію Другої світової війни, б?є по «нерву» емпатії», В. Вздульська ;  «…цю книгу читала двічі: вперше була просто в шоці від неї, вдруге не дочитала. Не змогла. Доньки знали її ледь не на пам’ять. Одна з них так і сказала: «Моє дитинство закінчилося в 11 років, тому, що я прочитала «Крадійку книжок». Після цього я стала дорослою». Але потім, після повномасштабного вторгнення ми зрозуміли, що ця книга написана про події Другої світової війни зі слів німців, тобто, з точки зору громадян країни-агресора. І тут виникає питання: чи хотіли би ми, щоб росіянин написав книгу про страждання росіян, наприклад, у Маріуполі під час нинішньої війни, і щоб така книга стала світовим бестселлером? Навряд чи. Тому цей твір для мене досить неоднозначний», О. Куждіна).

Тричі були згадані «Щоденник Анни Франк» та «Маленька книжка про любов» У. Старка («…взірець високої майстерності подавання дітям складної теми. У ній достатньо надії – і це головне», У. Чуба).

Також назвали:

«Велика втеча дідуся» Д. Вольямса «…прекрасний твір по те, як після закінчення війни суспільство не шанує своїх героїв. Складна тема для дітей простими словами, тепло і навіть з гумором», О. Куждна),

«Від війни плачуть» Т. Атар,

«Дитя Ноя» Е.-Е. Шмідта,

 «Лабіринт фавна» К. Функе («…книга, яку можна безкінечно розбирати на частини і аналізувати, і щоразу буде новий погляд», М. Стефак)

 «Летіть, хрущі» К. Нестлінґер («Вона вразила мене своєю людяністю навіть у змалюванні ворогів. Я дуже хотіла б, щоб українські автори написали щось подібне, але вважаю, що це неможливо, поки російські окупанти топчуть нашу землю, топчуть Крим, ув’язнюючи кримськотатарських патріотів. Навіть після переможного закінчення війни буде потрібен певний час, як то, власне, й було з повістю Нестлінґер», З. Мензатюк),

 «Летючі змії» Р. Ґарі,

 «Пам’яті…» Е. Вінн,

«Три оповідки» У. Еко.

Низка авторів вказали на твори, які варто перекласти, або ось тільки перекладені українською, що засвідчує високий освітній ценз українських дитячих письменників та актуальність у їхньому читанні зарубіжних видань. Так, І. Днанилюк згадала «Owen and a soldier»  L. Thompson («…шедевр про проживання хлопчиком загибелі батька на війні – мусить бути перекладено українською!») та «Sea Prayer» H. Hosseini  («…вже є переклад К. Міхаліциної, але книжка не видана українською, – неймовірна про досвід втечі від війни»), Володимир Чернишенко – «Барабанщики передового заднього» Р. Кіплінга («Дуже сильне оповідання…, яке зовсім нещодавно було вперше перекладене»), Володимир Аренєв – «Джонні та бомба» Террі Пратчетта («…повість … присвячена подіям Другої світової війни. Це книжка з трилогії про Джонні Максвелла, але її можна читати окремо. От тільки українською її поки не видали…»), а Мія Марченко – «Лялькар із Кракова» («The Dollmaker of Krakow») Рейчел Ромеро.

Поряд із суто дитячими та підлітковими книжками були названі низка текстів загальної літератури, здебільшого ті, що увійшли в коло читання старших підлітків та молоді. Цілком очікувано найчастіше (чотири рази) був згаданий Е. М. Ремарка із романами «Три товариші» та «На західному фронті без змін» («…ця еволюція / деградація / зміна молодого хлопця, ще майже підлітка, від захоплення героїкою війни до безвиході, безнадії, жаху та, зрештою, смерті. Здається, ми всі зростали з Ремарком, але нічого він світ так і не навчив», Ю. Смаль).

Також названі «Володар перснів» Дж. Р. Р. Толкієна («Якщо говорити про твори, що мали на мене влив як на людину і на письменницю, то це, безумовно, "Володар перснів" Дж. Р. Р. Толкієна. Ідея того, що кожна людина проявляє себе під час боротьби зі злом, відкриває себе і вчиться об'єднуватися з іншими заради перемоги, мені дуже близька», Н. Дев’ятко), «Кола Брюньон» Р. Роллана, «Лист до заручника» та «Військовий льотчик» А. де Сент-Екзюпері, «Бібліотекарка з Аушвіцу» А. Ітурбе, «Світ і все, що в ньому є» А. Гемона, «Пастка-22» Дж. Геллера, антиутопії Дж. Орвелла («…може, не про війну, проте багато в чому показують життя країни, яка на нас напала, що дає можливість більшого аналізу», О. Поліщук).

Більш особистісними причинами мотивуються згадки про трилогію В. Тохмана («Ці книги не для дітей, але у них йдеться про дітей і пережитий дітьми досвід війни», Л. Загоровська), «Острови в океані» Е. Гемінґвея («…до 14 років я прочитав усі “дорослі” книжки з батьківської бібліотеки, включно з «усім Гемінґвеєм»... Тому мій вибір може здивувати, але “військова книга”, яка справила на мене найсильніше враження, – це «Острови в океані», О. Надемлінський) та індійський епос «Бхагаватгіта» («Колосальне враження про одну з найсимволічніших битв в історії та релігії. Постійно згадую цю книгу з 22 лютого. Вона додає сенсів там, де вони втрачаються», А. Лавренишина)