Драматична, та ще більше героїчна доба військового протистояння народу України навалі рашизму, котрий вісім років поспіль відкрито намагається знищити українців на нашій суверенній землі, гостро актуалізує біографічну проблематику, в якій сконцентровано усе, на чому ґрунтується стійкість кожного суспільства: досвід, морально-етичні принципи і традиційні моделі поведінки поколінь. У цих умовах дослідники-біографи мають щоденно відповідати на миттєвий (часто ситуативний, провокативний, сформований прямою агресією в ході інформаційної війни) запит суспільства, чиї ідентифікаційні та ціннісні орієнтири весь час трансформуються. І в той самий час біографи покликані розважливо формувати, утримувати як цілісність та утверджувати в свідомості співгромадян науково виважений, фактологічний гуманістичний дискурс репрезентації людини. По суті, «Плинні часи» («Liquid times») Зигмунта Баумана^[1] для українських науковців-гуманітаріїв сконцентрувалися у карколомний період — «роки війни», упродовж якого довелося постійно критично переосмислювати та модернізувати біографіку як знаннєвий і комунікативний ресурс суспільства. За словами Л. І. Буряк:

«Світ кардинально змінився, а отже, наразі доводиться шукати відповіді щодо реорганізації біографічного простору з метою його подальшого дослідження та публічного використання»^[2].

Ще складнішими постають ці завдання, коли йдеться про добір, форми реконструкції та донесення біографічної інформації до дітей і підлітків. Дослідникам, українським авторам і видавцям, громадянському суспільству в Україні упродовж років війни вдалося напрацювати моделі біографічних наративів, здатні об’єктивно, всебічно та цікаво представити різні (навіть завідомо провокативні чи не прийнятні для когось) життєписи українців та відомих людей світу читачам різного віку. Поступово пріоритетні позиції у біографіці для дітей і підлітків в Україні посіли загальнолюдські цінності та усвідомлення унікальності людської долі, котра (як і її реконструкції) завжди виходить за межі стереотипних уявлень і сьогочасних гасел, тому традиційні за радянської доби біографічні алгоритми героїзації чи демонізації постаті поступово стають неприйнятними. Як об’єкт наукового дослідження цей досвід переходу від глорифікаційних до глокалізаційних практик життєписання у царині книговидання для дітей, а також самі новостворені біографічні моделі, частина з яких є унікальними явищами книжкової культури, дають змогу частково простежити зміни ціннісних маркерів та самоідентифікації українського суспільства. Відтак, предметом нашого розгляду стали біографічні видання для дітей, що з’явилися в Україні з 2010 року^[3]. А його метою — за допомогою методів критичної аналітики та компаративістики на вітчизняному досвіді простежити, як саме притаманна посттоталітарним суспільствам глорифікація життєписів у книжці для дітей поступилася місцем глокалізаційним практикам та які унікальні моделі біографічних реконструкцій виникли на цей час в Україні.

Головний напрямок наукових пошуків у біографічній царині в Україні наразі чітко означений професоркою, доктором історичних наук Л. І. Буряк:

«…який вигляд за умов сучасних радикальних соціокультурних змін мусить мати національний біографічний простір. … Чи спроможна біографіка як знаннєвий та комунікативний ресурс і надалі впливати на суспільну свідомість, сприяти формуванню світоглядних переконань, етичних уявлень та громадсько-політичних ідеалів соціуму, його інтелектуальної та духовної культури?»^[4].

У засадничій статті «Українська біографіка «Плинних часів» (Київ, 2020)^[5] дослідниця висуває вимогу відмови від лінійності та стереотипів у біографіці, наголошує потребу розширення діапазону студій, орієнтованих на розмаїття персоналій зі «складною» біографією, актуалізацію біографії «Іншого», вирізняє модерні типи біографічних наративів, як ось «біографію-начерк» чи «біографію — мозаїку», що вже узвичаїлися в книзі для дітей. Фундаментальне дослідження «Біографіка : феномен культури і науки, інформаційний ресурс суспільства» (Київ, 2021)^[6] доктора історичних наук, професора, член-кореспондента НАН України, директора Інституту біографічних досліджень НБУВ В. І. Попика на основі аналізу значного масиву джерел обґрунтовує нагальну потребу пошуку оптимальних алгоритмів біографічних досліджень, які б відповідали глобальним викликам та різноманіттю запитів доби «плинної модерності», зокрема у царині книговидання для дітей і підлітків. Кращі напрацювання щодо пошуку та використання нових дієвих форм, творчих підходів, алгоритмів репрезентації, комунікації з читачами та користувачами біографічної продукції в Україні репрезентують видання останніх років Інституту біографічних досліджень НБУВ, зокрема колективна монографія «Українська біографіка ХХІ століття: мозаїка контекстів і форм» (Київ, 2021)^[7], один із розділів якої присвячено аналізові добору імен, моделей і наративних стратегій у біографічних виданнях для дітей і підлітків означеного періоду.

Дослідження біографічних видань безпосередньо у колі дитячого читання в Україні все ще провадяться здебільшого як частковий аспект ширших наукових розробок у галузі педагогіки, соціальних комунікацій, книго-, пресо- та літературознавства. Найчастіше до них звертаються у своїх публікаціях Н. П. Марченко, Т. Б. Качак, Л. М. Овдійчук, Е. І. Огар, Н. І Богданець-Білоскаленко, Н. М. Вернигори, А. Є. Здражко, А. А. Зелінської, В. В. Кизилової, Г. В. Корнєєвої, О. М. Левчук, А. І. Мовчун, О. В. Петренко, Н. А. Резніченко, М. І. Токар. Зокрема, упродовж останнього десятиліття різним аспектам біографіки для дітей присвятили окремі розділи в індивідуальних і колективних монографічних дослідженнях: Е. І. Огар — «Дитяча книга в українському соціумі (досвід перехідної доби)» (Львів, 2012); В. В. Кизилова — «Художня специфіка української прози для дітей та юнацтва другої половини ХХ століття» (Луганськ, 2013); Н. П. Марченко — «Вітчизняні ресурси біографічної та біобібліографічної інформації: проблеми формування й використання» (Київ, 2016), «Історична біографіка в Україні: проблеми, завдання і перспективи розвитку досліджень, видавничої та інформаційної роботи» (Київ, 2019), «Українська біографіка ХХІ століття: мозаїка контекстів і форм» (Київ, 2021); Т. Б. Качак — «Тенденції розвитку української прози для дітей та юнацтва початку XXI ст.» (Київ, 2018); Л. М. Овдійчук — «Сучасна проза для дітей : жанрово-стильові особливості» (LAP LAMBERT Academic Publishing, 2018).

У найпростішому наближенні біографічне знання можна розглядати як сукупність усталених на даний момент у конкретній спільноті біографічних реконструкцій (фактів, наративів та практик). За своєю природою воно є невичерпним, неповним і суб’єктивним, бо такою ж мірою відображає постать біографа як і персоналію, котру досліджують. Це важливо наголосити, бо не факти людського життя, а моделі біографічних реконструкцій і добір персоналій стають нині визначальними у щоденних практиках, опиняються у центрі дискусій, культурних і політичних трансформацій та навіть інформаційної війни.

«…Не уважайте мене за ідеал, бо я не варта сього,

скажу більше, — ніхто не вартий сього, бо ідеал, се ідея, а не людина».

Леся Українка.

Постать Лесі Українки (обік із Тарасом Шевченком та Іваном Франком) ще за її життя серед свідомої україноцентричної інтелігенції набула першорядної «знаковості». Однак широкий загал почав свідомо сприймати образ письменниці лише в першій третині XX ст., завдячуючи утвердженню єдиних шкільних програм, які розтиражували тріаду «Кобзар», «Каменяр» і «Дочка Прометея» [1]. Входженню в коло дитячих «обов’язкових» біографічних знань про особистість Лесі Українки сприяло й те, що письменниця (а також її мати Олена Пчілка та чимало інших осіб із близького оточення) була безпосереньо дотична до творення літератури для дітей і юнацтва в Україні. Отож із кінця XIX ст. й понині вона незмінно присутня в інформаційному обширі української дитини: її творчість, а згодом і доля як людини «опрацьовуються» з дошкільного віку та впродовж усіх років шкільного навчання. Твори та постать Лесі Українки наявні в різноманітній книжковій продукції, ЗМІ, кінематографі, мультиплікації, театральних і музичних інтерпретаціях, міському топосі тощо. Водночас, як стверджує Л. Шуліка, серед тріади «Шевченко — Франко — Леся» «для молоді вона найменш канонізована, сприймається живою й справжньою» [11, c. 271]. Саме цей «живий інтерес» сучасної юні до постаті Лесі Українки якнайбільше актуалізує в науковому дискурсі проблему відстеження процесу моделювання її образу у виданнях для дітей та підлітків.

Мета нашої наукової розвідки — з’ясувати, які саме моделі біографії Лесі Українки пропонувалися в Україні дитині-читачеві та що найбільше вплинуло на ґенезу цих репрезентацій.

У роботі використано загальнонаукові методи аналізу й синтезу на підставі принципів історизму та об’єктивності. Також застосовано хронологічний і системний методи.

Попри значну широту охоплення та різноаспектність розкриття творчої спадщини та постаті Лесі Українки у вітчизняному науковому дискурсі, біографічні наративи щодо неї у виданнях для дітей і юнацтва досі не були предметом окремого розгляду. Хоча доробок письменниці, адресований дітям, а також факти біографії, що пов’язували її з участю в журналі «Дзвінок» та іншими процесами у формуванні дитячої літератури в Україні, досить повно розкривають у своїх працях Н. Балабуха, І. Бурав, Н. Дзюбишина-Мельник, Н. Кирич, Л. Ковалець, В. Латанський, О. Марущак, А. Мовчун, Н. Резніченко та інші. Окремо досліджується також ширша парадигма — загалом ставлення Лесі Українки до дітей, дитинства, їх переломлення у творчій долі письменниці (скажімо, монографія Г. Аркушиної «Леся Українка і діти. Особистість. Творчість. Доля» (Луцьк, 1991)). Аналітичні розділи, що пропонують дитиноорієнтований погляд на письменницю, містять усі підручники та посібники з української дитячої літератури, зокрема Д. Білецького та Ю. Ступака (Київ, 1963), Л. Кіліченко (Київ, 1979), Т. Качак (Київ, 2016). Відомості про життєвий і творчий шлях Лесі Українки дібрано з урахуванням віку дітей та увійшли до всіх хрестоматій із української дитячої літератури, зокрема упорядкованих П. Вовком і В. Савенко (Київ, 1964), Ф. Гурвич і В. Савенко (Київ, 1969), І. Луценком, А. Подолинним і Б. Чайковським (Київ, 1992), З. Варавкіною, А. Мовчун і М. Черній (Київ, 1999), Л. Козачок (Київ, 2002), О. Гарачковською (Київ, 2011) та ін. Ґрунтовно вивчено педагогічні погляди Лесі Українки та близькі до них біографічні сюжети (розвідки А. Крушинського, О. Мазуркевича, О. Міхно, Н. Опанасенко, В. Святовця, В. Смаль, В. Черненко та інших). Розкриті вони також у спеціальних виданнях зразка «Леся Українка про освіту та виховання» (авторка-упорядниця І. Шиманська, Київ, 1973) та посібниках для вишів, як-от: «22 видатних українських педагоги : персоналії в історії національної педагогіки» (Київ, 2004), «Історія педагогіки України в особах» В. Мосіяшенко, О. Курок і Л. Задорожної (Суми, 2005) тощо.

Постановка  проблеми  у  загальному  вигляді. Українська література для дітей та юнацтва, складовою котрої є книжка-життєпис, була і залишається універсальним інструментом формування національної свідомості та патріотичної позиції юних читачів, оскільки транслює художню історичну правду, вербалізуючи історичну пам’ять спільноти. На вікопомних відрізках буття народу (як ось нині, коли Україна вже понад десятиліття протистоїть у війні російським загарбникам) саме життєписи стають основою багатопланової самодіяльності особистості дитини (дорослого теж, оскільки книжка для дітей у суті своїй двоадресна), що підносить/перетворює індивідуальну мотиваційну систему до рівня національної ідентичності, формуючи почуття споріднення. Завдячуючи біографічному читанню, у молодших школярів поряд зі прихильністю до рідних і близького оточення з’являється почуттєвий досвід переживання спорідненості з духовними утвореннями (життєтворчістю достойників), спільними для всього українського народу та ширше – громадян Української держави. Саме на цій властивості життєписів трансформувати людське «я», не залежно від зовнішніх обставин, наголошує Володимир Попик, розмірковуючи про біографіку як носія національно-патріотичної свідомості, таку, що «відігравала в Україні відчутно більшу й набагато важливішу роль, ніж у багатьох країнах з усталеною власною державністю, що мали вільні умови для розвитку національних культур» (Попик, 2021, с. 21).

За цих умов серед стратегічних проблем українського суспільства загалом і освітньо-наукового простору зокрема питання життєписання для юних і біографічного читання дітей залишаються незмінно актуальними. Війна в Україні 2022–2025 рр. загострила потребу пошуку ефективних шляхів формування національної та громадянської ідентичності. У Концепції національно-патріотичного виховання в системі освіти України (2022) наголошено, що «коли існує пряма загроза денаціоналізації, втрати державної незалежності та потрапляння у сферу впливу іншої держави, виникає нагальна необхідність переосмислення зробленого і здійснення системних заходів, спрямованих на посилення національно-патріотичного виховання дітей та молоді – формування нового українця, що діє на основі національних та європейських цінностей» (Концепція  національно-патріотичного виховання  в  системі  освіти  України, 2022).

Водночас вікова специфіка та низка чинників (умови середовища побутування дітей, виховний вплив педагогів тощо) обумовлюють особливості формування національної та громадянської ідентичності на кожному віковому етапі та визначають шляхи, засоби і форми, методи роботи, зокрема з книжкою-життєписом у читанні молодших школярів.

Видання для дітей – виготовлена поліграфічним чи іншим способом видавнича продукція, адресована дітям, яку скомпоновано з урахуванням специфіки сприйняття контенту дітьми певного віку, а зміст і форма її втілення передбачає дидактичну мету.

Історично склалося, що в світі, Україна в цьому питанні не є винятком, з усіх видань для дітей найпершими почали видавати книги, згодом – журнали, а невдовзі вже й газети. Тому початок випуску різних видів видань для дітей на теренах України припадає на різний час. Зокрема перші книжки для дітей почали видавати в Україні в середині ХІХ ст., тоді як масове видання дитячих книжок (не лише навчального, а й розвивально-пізнавального характеру) зафіксовано вже в останній четверті ХІХ ст. Приблизно в цей же час починають масово видавати журнали для дітей. Натомість видання першої газети для дітей на українських теренах відбулося вже в Радянській Україні на початку 20-х рр. ХХ ст.

Доволі довго три основні види видань (книги, журнали, газети) становили весь асортимент видань для дітей на теренах України. Ближче до середини ХХ ст. розгорнулося масове видавництво плакатів для дітей.

Видання для дітей оригінальних форм і конструкцій з’явилися в Україні вже за часів Незалежності. Спочатку це були переважно передруки з іноземних видань, а трохи згодом виникли вже власні українські проєкти та інформаційні продукти. Немережеві електронні видання, тобто компакт-диски, стрімко заполонили видавничий ринок на початку 2000-х років, однак дуже швидко вийшли з ужитку як видавничий продукт, на відміну від мережевих електронних видань віддаленого доступу, які нині все більше і більше поширюються серед інформаційного асортименту для дітей.

За даними державного архіву сучасного друку – Книжкової палати України – у 2023 р. для дітей та юнацтва в Україні випущено 1 736 назв книг, 28 назв журналів для дітей, а також 7 назв газет для дітей та 1 назва для молоді.

Станом на середину 2024 р. в Україні немає офіційного визначення терміну «Видання для дітей», погляди фахівців на його трактування різняться. Також немає методичної чіткості щодо взаємозв’язків і розмежувань таких понять як «Видання для дітей», «видання дитяче», «видання для дитячого читання» та «література для дітей». Не зважаючи на відсутність термінологічної єдності з цього приводу, всі видання для дітей в Україні потрапляють до поля зору українських науковців, бібліотекарів, методистів, педагогів, літераторів, художників та більшості причетних і небайдужих до такого важливого освітньо-виховного явища як дитяче читання. Ключовою передумовою для розвитку в Україні дитячого читання є видавничий асортимент для дітей. Видання для дітей становлять основу фондів бібліотек для дітей, а також значний масив фондів публічних бібліотек.

Роман Наталії Довгопол «Знайти країну амазонок» на сімдесят відсотків є пригодницько-історичним, тридцять відсотків припадає на елементи фентезі. Відтак події в творі розгортаються стрімко та непередбачувано. Колориту (шляхом введення застарілої лексики, описів місцевості та деталей побуту тощо) додає також історичне тло – бурхлива й драматична епоха на межі XVI – XVII століть.

Україна в той час належала до Речі Посполитої, а знаковим соціальним прошарком, що на століття маркував цей період нашої історії, стало козацтво. Письменниця у різний спосіб наголошує унікальність людей, які його творили. Зокрема цьому слугують сюжети в сюжеті, як от: «Нас було троє амазонок. Вирушаючи за стіни фортеці, ми вирішили більше ніколи не повертатися. Міріна закохалася в запорожця і, переодягнувшись хлопцем, пішла з ним воювати на Січ. Коли в них народилася дитина, Міріна осіла у зимовнику, потім вона дізналася, що її чоловіка стратили турки. Вона не могла змиритися, тому віддала дитину на виховання скоромошці. Повинна була забрати її, як повернеться з війни, але загинула»[1].

Наталя Довгопол повсякчас посилається на міфологію та історичне минуле. Так, на поєднання в одному сюжеті амазонок та шляхти XVI – XVII ст. її надихнула концепція «сарматизму». Шляхтичі вважали, що вони є потомками сарматів, котрі походять від союзу скіфів та амазонок. На цій деталі ґрунтується кульмінація твору: щоб перемогти антагоніста, потрібно було створити союз між нащадком скіфа та амазонкою.

Заслуговує на увагу також мова твору: змальовуючи тогочасний побут, письменниця широко використовує застарілу лексику та історизми (гайдуки, чумаки, фалюндиш, лісові люди (розбійники), конфекти, тюрбани, діаріуш, куманець, обрус, пачкарський, Понтійське море, очілля, жупиця, мужицька дуда, дихавиця та інш.). Також твір ілюструє тогочасні порядки та кодекси (наприклад, повнолітня у дівчат – 15 років, у хлопців – 17-18 років; або те, що дівчата та жінки не вміли читати і писати, бо їм це «не годилося»). Правдоподібні описи, пейзажі, колоритні слова дають змогу читачеві зануритися і відчути образ того часу.

У романі присутні дві фабули[2] – лірична та епічна. Різниця полягає у тому, що впродовж твору простежується послідовна розповідь про чотирьох головних персонажів, а наприкінці читачам відкривається невелика, «пунктирна» фабула, що розкриває секрети минулого та допомагає зрозуміти всю багатогранність сюжету[3].

Оповідь ведеться від третьої особи. Оповідач емоційно та лаконічно передає емоції та почуття героїв твору. Рушієм сюжету виступають діалоги, завдяки яким читач дізнається про внутрішні та зовнішні конфлікти персонажів.