Темна-темна історія

У темному-темному будинку в темній-темній кімнаті на темній-темній підлозі стояв чорний-пречорний ліхтар. А від чорного-пречорного ліхтаря по підлозі тягнувся світлий-пресвітлий промінь. Тим променем, швидко перебираючи лапками, біг круглобокий павук. Теж доволі темний. Він мав би бігти й далі направці, як йому вказував промінь світла, але чомусь звернув і зник у темряві. Андрій ухопив ліхтар і кружальце світла забігало по стіні, по стелі — розганяло темряву. Але павук десь подівся.

— Вимкни! Вимкни негайно! — полохливо загукала з сусідньої кімнати бабАлла. — Вимкни, бо зараз нам буде!

Андрій швидко засунув ліхтар під светр. Тепер у нього начебто було чарівне сяйливе черево, що тьмяно світилося. Андрій став водити туди-сюди ліхтарем під светром, пошепки промовляючи:

— Промінь чарівного пуза, розкрий секрет і висвіти таємниці! Піу-піу-піу! Піп-піп-піпп....

— Хі-хі-хі.

Андрій завмер. Це точно не він хихотів щойно. І, здається, не бабАлла. А більше в будинку нікого не було.

Чарівний глечик

Зорянка підійшла ближче, протиснулася через натовп і побачила високу жінку в білій сукні, прикрашеній пір’ям, із розкішним намистом і браслетами, , що підводила руки до неба. Спершу вона щось шепотіла, тоді співала — і люди довкола повторювали її рухи. Потім незнайомка принесла з хати якийсь дивний предмет і поставила його на розпечену землю. Обійшла тричі, кланяючись.

— Бінокль! — упізнала Зорянка. — Бінокль із музею!

— Який іще бінокль? — пролунав знайомий голос.

Дівчинка підвела погляд — Яринко! Але теж якийсь нетутешній, у грубій одежі, з підв’язаний волоссям.

— Ярику! І ти тут!

— А де ж мені бути, — хмикнув хлопчисько. — Я там, де і всі. Лелека-Мати буде землю напувати!

— Біноклем? Ти що, з дуба впав? А що із землею не так?

— Сама ти з дуба впала, — образився хлопець. — Посуха третій місяць, ані капельки дощу! Посіви вигоріли, врожаю не буде! Худобі он уже нема чого пасти! Голод буде! Ти що, тільки-но прокинулася?

— Угу, — буркнула Зорянка. — Тільки-но…

Піч

31 грудня 2022 року Божого

Знаєте, який хліб найсмачніший? Той, що пече моя бабуся. Коли приїжджаю до неї у село, то відразу ж іду на кухню та нюхаю хліб. Думаєте, я дивакувата? Так, можливо. Навіщо заперечувати очевидне? Мені той запах найприємніший у світі. Я відчуваю свободу. От якби ви спитали мене, як пахне свобода, то саме так і відповіла б — хлібом із печі.

Бабуся відкрає мені скибку від круглого житнього буханця, вмочить у воду, яку приносить із криниці, а тоді в цукор «бах» — і смаколик готовий. Я вже вдягнена, взута в чобітки (бо зима — то вам не літо), беру хліб із цукром і гайда на двір. Якби мама дізналася, що я їм на вулиці, то заробили б ми обидві з бабою на горіхи. Та поки живу в селі, то маю свободу. Насолоджуюся.

Коли бабуся краяла останній хлібець, то я знала, що завтра будемо палити піч і пекти свіжий. Це для мене було чарівним дійством, магічним, цікавішим за будь-яку гру з однолітками.

Як би рано я не прокинулася, а бабця все одно вже була на ногах.

— Бабусю, ти знову замісила хліб без мене! — дорікала я мало не крізь сльози.

— Ти так солодко спала, що шкода було тебе будити, — з відтінком любові в голосі відповідала господиня. — Але все одно встигнеш все інше побачити.

ВИФЛЕЄМСЬКИЙ ВОГОНЬ

19 грудня 2022 року Божого

В небі зірка спалахнула...

Десь народився Господь... — співала тихенько, собі під ніс, Ганнуся, йдучи додому з пластової акції «Розповсюдження Вифлеємського вогню».

У дівчинки змерзли руки й ноги, але це не заважало їй відчувати радість. Вона вперше розповсюджувала разом з іншими пластунами Вифлеємський вогонь миру, добра й справедливості. У неї ще немає однострою, пластової хустки, тому з-під куртки визирала вишиванка. Так попросила вдягнутися сестричка Надія, впорядниця їхнього рою, бо вишиванка — це українське традиційне вбрання.

Одразу з пам’яті виринули сходини з першим пластовим законом: «Бути вірним Богові й Україні». Радість. Радість. Радість. Це те, що відчувала майбутня новачка-прихильниця. Дівчинка не могла зрозуміти, чому їй так світло на душі. Приємно було співати в церкві разом з усіма людьми «Нову радість...». Може, це відчуття від співу різдвяних пісень? Може, від урочистості події? Може, від усвідомлення причетності до чогось важливого та красного?

***

Так тихо вночі,

Ніби кожного влаштовує його доля.

Тихо,

Ніби поруч ліс, в якому темрява думає мовчки.

Так тихо,

Ніби ніхто не знає насолоди хропіти.

Так тихо тепер,

Ніби всі, хто мав щось сказати, поснули на зиму.

Так тихо,

Ніби ми ховаємося від хижака.