Відомо, що сприймання кольору пов’язується з певним емоційним станом особистості. Цей зв’язок відносний і опосередковано поєднаний з багатьма факторами, зокрема умовами існування етносу, тому своїм глибинним корінням проймає колективне несвідоме, національну ментальність і виступає складовими архетипічних утворень. У світових культурах кожен із кольорів має складний діапазон символічних значень. Тому Д. Тресиддер, автор відомого “Словника символів”, констатує: “Узагальнення щодо певного символізму будь-якого з кольорів зробити дуже важко…Видається істинним тільки те, що кольори становлять в основному життєстверджуючі символи.”[1; 400–401].

Проте в українській національній культурі яскраво прослідковується символіка кольору, яка, на наш погляд, входить у систему цінностей на рівні складової естетичного ідеалу, виробленого протягом тисячолітньої історії існування етносу в відповідних природних умовах. У окремих випадках семантика кольору тут носить глобальний позаетнічний характер (біле і чорне як контраст), деколи пов’язується з вужчим змістом (білий — чистота, блакитний — небо, наближеність до вершин духу).

Виходячи з виховних завдань дитячого фольклору — прищепити колективний інстинкт та культуру поведінки, — вважаємо, що в усній народній поезії для дітей зафіксоване первинне, не випадкове, значення кольору, найтісніше пов’язане зі світоглядними уявленнями етносу. Народ надавав особливого значення кольоровій характеристиці предмета, тому що більшість рідкісних означень у текстах поезій для дітей — назви кольору.

Під час аналізу текстів звертає на себе увагу переважання червоного та білого кольорів у творах для дітей. Далі за кількістю вживання йде сірий (сизий), на третьому місці — зелений та чорний, на четвертому — жовтий (золотий). Найменше в поезіях для дітей синього кольору. Зовсім відсутні такі характеристики, як брунатний (коричневий), рожевий, фіолетовий, широко вживані в сучасній авторській поезії для дітей.

Звернемось до значення конкретного кольору в українській народній поезії для дітей .

Червоний колір несе в собі сильний емоційний заряд радості, свята. Для дитини радість і свято пов’язуються з одержанням подарунків, зокрема одягу і взуття. Тому в колискових “ходить сон по долині у червоній кожушині”/2;22/, гулі “сіли на воротях в червоних чоботях. Сіли на колисці в червонім намисті”/2;40/, “Стали думать і гадать, чим дитинку дарувать: чи соньками, чи дрімками, червоними ягідками?” ”/2;41/; у забавлянках “скакав котик по плотку в червоному чобітку.” ”/2;42-43/ ,”летів шпак через мак та й сів на воротях в червоних чоботях””/2;43/; у щедрівках “в дядька, дядька собака п’яний лежить на санях в червоних штанях””/2;195/, у піснях “ходив кіт по току в червоному ковпаку””/2;219/. Червоний, як правило, виступає синонімом до слова гарний, тому несе у собі здебільшого й характеристику, пов’язану з естетичним ідеалом. Це яскраво відчутно в колисковій:

Тітка в нас молода,

Аж з Китай-города,

У червоній плахті,

У зеленій запасці,

У червоних чобітках./2;70/.

Властивість червоного збуджувати, закликати до дії зафіксовано у багатьох творах: “посідали гулі на воротях у червоненьких та чоботях. А я піду познімаю, на ніженьки понадіваю ”/2;40/; “скакав котик по плотку в червоному чобітку. Треба кота догнати, чобітки відняти та дитину” взути ”/2;42–43/.

Зустрічаємо ознаку червоного і як здоров’я: ”…сыра, масла, яїчка до малого ротичка. Зчервоніють личка, засміються вучка.”/5; 17/

Червоне як засторогу (очевидно, інтуїтивно таке значення кольору пов’язується з вогнем як небезпекою) зустрічаємо в грі: “ Ходила квочка біля кілочка, водила дітки біля червоної квітки. Не рвіть, дітки, червоної квітки, бо як порвете, самі помрете”/2;101/.

Білий колір — колір світла, чистоти. Він пов’язувався з усвідомленням дитячого віку, родинністю, материнством, супроводжував дитя, символізуючи світло ніжності й любові. Так, у колискових сон ходить “по улоньці в білесенькій кошулоньці” ”/2;21/ і запитує,” чи се тая дитина, що з білими плечима” /2;23/; до дитини звертаються, називаючи її “білим соколом”/2;34/, порівнюючи з білою лілеєю /2;64/ ; колиска в дитини “з білого деревця”/2;61/, повивач теж біленький /2;36/; білий кіт заколисує, присипляє.

Цей колір пов’язувався з надією на щасливу долю дитини:

Тонкі нитки пряла,

Сповиточки ткала.

Ой біленькі ткала, доленьку прохала,

Щоб було дитя вродливе,

Щоб було дитя щасливе”/2;96/.

Він супроводжує красу, виступаючи як постійний епітет у виразах рученька білісінька , біленькеє тіло, біле личко, біла хатка; здоров’я: сам як дуб, білий чуб; добро: а в нашої неньки рученьки біленькі, кругом столу ходе, варенички робе/2;184/.

Зрідка у словесній творчості українців Східної Словаччини білим називали все те, чого до кінця не розуміли, бачили повитим в туман, млу. Таке біле — небезпека, яку треба оминати:

Якась біла

Ковтать на воблак.

Двері скрип,

Двері рип.

Мого сина ньит! /4;28/.

Багатим за гамою сприймання виявляється сірий (сивий) колір.Очевидним є те, що цей колір пов’язувався у народному розумінні перш за все з мудрістю, сивиною і добротою, а відтак — зі старшими в роді дідусем та бабусею, які, за розподілом обов’язків у хліборобській родині, піклувались про дитину /див. 3/, передавали їй світоглядні настанови та стереотипи бачення й розуміння. Семантика сірого кольору — це виваженість у всьому, доброта, зрештою, родинність. Все сиве допускається до дитини так близько, як і біле та червоне: Зозуленька сивокрила на колисочці сиділа /2;37/. За цим кольором закріпився спокій, задоволеність від щоденного затишку. Не дарма поруч з білим котом, що заколисує дитину, виступає муругий, сірий: “Ой ти коте муругий, коли б такий другий, щоб вас була пара, щоб дитина спала…”/2;31/;” Ой ну люлі, котів два, сіфренькії обидва…”/2;48/. Сірі коти діють в парі, а пара, за шкалою ментальних цінностей, запорука сімкйного щастя.

Розумне дитя, яке слухається старших, називають сивим соколом (Спи, дитинко, спи, мій сивий соколе,пішла мати жито жати на широке поле/2;69/), сивеньким орлом (Як ми підростем, то ми ся розлетим сивенькими орлами”/2;97/).

Інколи сивий колір супроводжує багатство, тим самим стверджується закон етнопедагогіки: все справжнє — непоказне. Так, у колядках та щедрівках знаходимо постійні епітети: сиві воли, сірі бички, сивий веприк; у забавлянках — навіть алегорії: мишка сіренька.

Можливо, за частим вживанням слова сивий ховається давній сизий (голубий), до якого наші предки були небайдужі: фарбували у голубий колір стіни, використовували в релігійних розписах. Підтвердження цьому — слова колискової: “Люляй же мі, люляй, сиві вочка стуляй”/4;19/.

У цілому сизий колір в народній традиції споріднювався з ознакою небесності, святості, служив оберегом, символізував дух.. Інше значення сірого кольору — символ бідності — зустрічається значно рідше: Був собі чоловік Нетяшка, на ньому сіра серм’яжка…/2;127/; Пішла баба в сухий ліс без сокири, без коліс…Завадила в суху сливу та роздерла сукню сиву”/2;210/.

Доповнення до характеристики злого вовка — постійний епітет сірий — символізує визнання за вовком ще й підступності, уміння приховувати жорстокі наміри.

Зелений колір по всій Україні в словесній творчості пов’язується з природою, тому це символ життя: Там травиця зелена і дівчина Олена (92); Повішали дудку на зеленім дубку”/2;216/; А сама піду зелене жито жати ”/2;67/, Ой у саду зелененькім пташата співають”/2;46/. Очевидно, світоглядно його пов’язували зі здоров’ям, особливими силами від природи. Зустрічається цей колір у описі одягу (Східна Україна: у червоній плахті, в зеленій запасці ”/2;70/; Західна Україна: …плела, плела, виплітала, зеленим, червеним вишивала /4;.31/, поєднуючись з червоним, символізуючи здоров’я, статок , добробут як наслідок праці. Тут, очевидно, зафіксовано давній естетичний ідеал українця, його розуміння краси.

Чорний колір — це перш за все символ землі, що становить контраст із білим світом дитинства: Люляй, люляй, мій синочку, лем ся не скарбуляй з колиски нової до землі чорної/2;34/.Чорний колір не допускається до колиски дитяти, тому чорні коти дитину не заколисують- їм дістається робота або важка (Ой ти, коте чорний, накуй мені жорни/2;81/, Одна кішка чорна поставила жорна/2;81/), або пов’язана з подоланням відстані, з дорогою (Ой ти, коте чорний, та сідай у човен, та поїдем на лужок, наламаєм квіточок…/2;76/).

Поясненням такого феномену може бути те, що чорне виступало символом смерті, входженням тіла в землю. Чорні предмети — вісники потойбічних сил. Так, у лічилці знаходимо:

До нас не йди,

Бо в нас чорний пес,

Як тя вкусить, то умреш/2; 67/.

Народ вірив, що білого (світлого) у світі більше, ніж чорного (адже і світ має спільний корінь зі словом світло), тому нечистому (чорному) можна протистояти (Мачка біла чорну мыш з’їла /4;63/)

Чорний колір як символ контрасту вписаний у естетичний ідеал гарної людини: на білому личку- чорні брови. Так, у щедрівках епітет чорні брови є єдиною деталлю оспівування краси господині, співвимірною з багатством (худобою):У господині чорні брови, в баранчика круті роги/2;183/.Чорні очі — теж ознака краси: А люляй мі, люляй, чорні очка стуляй”/2;64/.

Жовтому кольору приписуються одночасно і позитивні, і негативні якості. Проте необхідно відмітити, що це один із рідкісних кольорів в українській народнопоетичній творчості для дітей. У дитячому фольклорі розрізняють золотий колір — колір сонця, щастя, багатства, символ життєвої мети — і жовтий— колір смутку, туги. Так, у колисковій пісні знаходимо: Та купимо пиріжок і яблучко теє, що все золотеє ”/2;84/ ; у забавлянках: Молоток золотенький, чобіток дорогенький”/2;117/, поводи шовкові, золоті підкови ”/2;100/; у грі:А до нори, миша, до нори, а до золотої комори/2/.

У грі “Зайчик” відчуваємо негативну семантику кольору: Та нікуди зайчику та не виплигнути. А в нас ворота позамиканії, жовтим піском позасипанії! ”/2;273/. Тут жовтий пісок — ознака безвиході, туги. У колисковій — те ж значення кольору:

Колисочко нова, з жовтого явора,

Хто тя буде колисати, кіть я буду хвора? /4; 19/

Порівняймо: білий колір не супроводжується тугою:

Колисочко чиста, з білого явора,

Хто са в тобі колисав, бідоньки не знав./4;.17/.

Таке сприймання жовтого кольору у вітчизняній традиції є суто своїм, східнослов”янським, явищем. Як стверджує Д. Тресиддер, “золото скрізь пов’язується з сонцем, тому означає просвітлення, світло, владу”[1;401]. А в українців — ще й надію на щастя: Шию ти сорочку з золотими нитками, бо скоро ми пуйдеш на бал із дівками /4; 16/.У цілому ж, як нам здається, вирізнення золотого (освітленого) з-поміж жовтого (неосвітленого) засвідчує любов наших предків до світла.

Рудий як різновид жовтого кольору волосся — ознака негативного у людині: в дитячому середовищі висміюється те, що не є типовим. Так, у дражнилках зустрічаємо: ”Вуси, як у рака, а сам рижий, як собака.”/2;176/.

Синій колір найбільш рідкісний у поезії для дітей. З синім пов’язано віддалене в просторі: сині гори, синє море (Онде летить соколочко. Та як він твій плач учує, понесе тя в сині гори/2;63/). Він асоціюється з водою, повітрям, об’ємом: Дощику, дощику, я наварю борщику у синьому горщику /2;134/.

Зустрічаємо як кольорову характеристику і означення рябий , що відповідає настрою буденності, звичності, настрою роботи: Ой ну, котку рябку, та скопай нам грядку/2;75/;сидить баба на припічку в рябенькому й очіпочку/2;19/; Я дівчинка маленька, спідничка рябенька /2;199/.

Протилежним за значенням до рябий виступає епітет мальований: він зазвичай пов’язується зі святковістю, приємною несподіванкою, дарунками:…ніс сокирку й топорик і мальовану торбу з пиріжками /2;131/. Колисочка мальована, мальований віз — такі характеристики предметів вносять романтику, казковість у дійсність, вводять дитину в гру.

Українська традиція семантики кольорів у народній поезії для дітей містить ряд автентичних елементів. Надавання переваги світлим тонам, специфічне трактування сірого (сивого) вказують на психоетнічні особливості (схильність до виваженості та розмірковувань), життєві орієнтири етносу (оптимізм та життєствердність), віддзеркалюють його вироблений протягом тисячолітньої історії естетичний ідеал, зв’язок з природними умовами існування, світоглядом предків.

Отже, колір в цілому сприяв формуванню у дитини уявлень про дійсність відповідно до світоглядних орієнтирів етносу, його ментальних особливостей, шкали етнічних цінностей, виконуючи тим самим етнозбегіраючі функції.

Література:

1. Тресиддер Д. Словарь символов. – М. : Гранд,1999.

2. Дитячий фольклор. - Київ : Дніпро,1986.

3. Цимбалістий В. Родина і душа народу. – В зб.: Українська душа. - Київ : Фенікс, 1992. – С. 66–96.

4. Спи, дитя, спи. – Братислава-Пряшів : Словацьке педагогічне видавництво, 1990.

5. Ластівочки прилетіли.– Братислава – Пряшів : Словацьке педагогічне видавництво,1989.

Лідія Ходанич,

кандидат педагогічних наук, доцент

(м. Ужгород).

Джерело: 

Ходанич Л. Колір у системі етнічних цінностей українців // Українська література в загальноосвітній школі. – 2005, № 4. – С. 10–12.