«Секретів не маю. А принцип — один: перевага естетичних критеріїв над етичними. Краса вже сама по собі — моральна. Естетично довершений вірш неодмінно виконає і виховну функцію, сприятиме формуванню духовно гармонійної особистості, яка зможе гідно протистояти довколишній деструкції та дисгармонії».

Григорій Фалькович.

«Незмінним у всі часи залишається попит на створене майстерно, філігранно, самобутньо, щиро і чесно, а іще й по-особливому чуттєво. Де й крізь роки відчувається доторк душі автора. Саме такою є творчістьГригорія Фальковича, що має в собі безмір потужної сили, здатної здолати часопростір».

Марія Морозенко.

«Хороший дитячий поет — це не лише людина, що любить дітей, а передовсім людина високої культури та вміння розуміти дитину та будувати з нею діалог».

Леся Демська-Будзуляк.

Поезія — найперше спосіб олюднення часопростору та осягнення Творця єдиним абсолютним інструментом, який дарований людині — Словом. Можливо тому з дітьми всі народи починають розмову поетичною мовою колисанок, забавлянок і потішок, дітям співають пісень, поряд із дітьми згадують такі милі й направду незабутні «дитячі» вірші.

Чи не кожний із українських письменників спробував себе в поезії для дітей (чи то в час, як народилися власні діти, чи вже ставши дідусем/бабусею). Та мало кому вдалося справді відбутися у цій складній і дуже чутливій до найменшої фальші творчій царині. Григорій Фалькович — один із небагатьох поетів, чиє обдарування незаперечно та вповні є «дитинним» у найвищому сенсі.

А що Григорій Аврамович — український єврейський поет, його світогляд засновується на життєлюбстві та радості — чеснотах, високо шанованих у цього народу, а творчий світ розгортається на помежів’ї двох культур — української та єврейської. На думку Л. Демської-Будзуляк «Така культурна локалізація дає можливість збагачувати власну поезію сюжетами, образами і мотивами загальносвітового культурного досвіду, розширювати дитячі світоглядні горизонти, формувати у маленького читача розуміння унікальності власного і водночас своєї подібності до іншого»[1].

Також дослідниця наголошує, що культурний простір поезії Г. Фальковича виходить далеко за географічні межі перебування його героїв (близькі — Київ, ліси, річки, тощо, дальші — вся Україна, Ізраїль, Японія, Китай, Індія), вплітаючи у щоденність дитини «знаки тих культурних просторів, в яких формуються загальнолюдські цінності — музика Баха, Глюка, народні пісні, походи до театру, алюзії на Бляшаний барабан Гюнтера Грасса, на трагедію втрати власної землі, а також на релігійні свята родинного кола» [2]. Окреме місце в творчості поета для дітей посіли уявні простори — мрії, сну, спогаду.

Серед особливостей творчої манери поета дослідники наголошують: оригінальні образи-персонажі; неочікувані (за рахунок одивнення чи несподіваного роз’яснення ситуації) або підсумовуючі (як мораль у байці, але без моралізаторства) завершення поезій; постійний перехід із зовнішнього світу у внутрішній світ дитини, сатиричну. Та домінують у творчій палітрі Г. Фальковича доброзичлива іронія й одивлення, алегорія, візуальність та інтермедіальність. «Колір, звук, запах стають центральними образами багатьох поезій, а в інших допомагають розкривати приховані змісти, що їх автор, згідно з гебрейською художньою традицією, щедро закладає у свої тексти. Звідси висока мелодійність віршів, барвистість образів, емоційність вражень»[3].

Вражає розмаїття художніх засобів і прийомів, якими послуговується митець. Серед найцікавіших — гра зі словами та їхнім звучанням: численні алітерації, парономазія, каламбури, словотвірні експерименти, оказіоналізми, кумедні тлумачення слів і вигадування нових лексем. До прикладу: оказіональні тавтології («дощі дощами задощили», «сумне сумує листя листяне», «відурочено уроки», «відоцінено оцінки», «розпечаляться печалі» та ін..); оксиморон («Актуальне ретро»), омоніми («В кабачку для хробачків / Страви тільки з кабачків), сленг та запозичені слова («супермодний хіт», «фотки» «кльова»), «нанизування» слів однієї і тієї самої частини мови («Тиша. Сон. Будильник. Ранок. / Мама. Тато. Джек. Сніданок»; «Йшли. Угледіли. Спинились. / Підійшли. Порозумілись»)[4].

Так само широка тематична палітра Г. Фальковича (війна, долання страху й тривоги, дружба, емпатія, людяність, самовизначення, творчість, мова й слово, родинна, традиції народу, правила поведінки, порозуміння, світ єврейської культури, тварини й комахи, а також забави, плекання, гра, сни, мрії та фантазування, театр, цирк, зоопарк, місто та природні середовища й багато іншого) та жанрове розмаїття його творів (поряд із відомими вигадує власні поетичні жанри, як от: «вибачалки», «присиплялки», «побажалки», «сперечалки»).

«Г. Фалькович пише легко і стрімко, світ, який він створив — різнобарвний, поліфонічний. Це  природно витікає  з внутрішньої духовної різносторонності  поета, який вміє все — бути витончено  ніжним,  філософствувати, сміятися, мислити: то життєво-логічно, то несподівано-парадоксально. Все вміє цей поет, крім одного — бути нудним!»[5]

***

Писати й видавати збірки віршів для дітей Григорій Аврамович розпочав уже дідусем, коли фантазія онучки Мішель розбурхала та вивільнила його творчу уяву, дала змогу відчути усю силу абсолютної дитинної відкритості красі, емоції та розмислу.

Адресована читачам «дотепного віку» збірка «Чудер-наський Zoo»(Грані-Т, 2007) вражає та бентежить із першого погляду й слова! «Дикопас багряний», «Бундячок», «Хронсопе», «Ланцепуп соромливий», «Шалахмунеси», «Жовтопшик» — самі назви незбагнених, загадкових звірів, «описані» Г. Фальковичем і «побачені» та відтворені з власної уяви художником Євгенієм Ройтманом, уже були поезією дитинства!

Збірка має усі риси, що згодом визначатимуть авторський стиль поета: гармонійне співбуття єврейської та української традиції та культури, поєднання м’якого гумору з глибокою дидактикою, а фантазування з яскравими деталями реального, невимушеність і витонченість словогри, емоційність і щирість. 

Персонажі «Чудер-наського Zoo» водночас дивні та звичні, кожний із них і «чудо», й «наський», «наш». Точнісінько як маленькі (та й дорослі!) читачі: адже у кожного своя історія та власні причини бути таким, як ми є; усі ми в чомусь смішні, десь — варті жалю, а в чомусь навіть остраху. Тому, хоча навряд чи хто зустрічав «сумного і дуже дикого» самотнього Дикопаса багряного, безкрилого Бундячка, котрий «робить все на свій копил», лінькувате й наче трохи «французьке» Хропсопе чи Кусь-Кусаня, котрий переймається кісткою в горлі та «кусає все живе», кожний легко впізнає в них ті чи ті риси та звички, власні чи когось із оточення.

Низка наступних збірочок Г. Фальковича побачили світ у серії «Для дотепного віку» тернопільського видавництва «Навчальна книга – Богдан» і були чи не першою спробою в незалежній Україні свідомо створювати та маркувати тексти з урахуванням саме читацького досвіду дитини («…комусь треба ще тільки навчитися слухати й читати. Іншим — час уже метикувати, розуміти прочитане, порівнювати його з власним життям і, врешті, насолоджуватися поетичним тестом»). 

«Про жабку Гапку» (Навчальна книга – Богдан, 2008) із соковитими малюнками Світлани Баляс, Євгенії Рудюк і Любомира Бейгера адресована дітям до п’яти років і поетизує звичний малюкам світ. Серед її героїв — дитячі улюбленці котики та собачки, а також тварини, що традиційно зустрічаються на сторінках «малючкових» книжок (вовчики, овечки, півники, курочки, жабки тощо). Усі вони чимось схожі до людей і тим розкривають малому читачеві «людську природу»:

Фокстер’єр любив ковбаску,

сир, прогулянки і ласку.

Це завжди буває так,

і не тільки у собак. («Фокстер’єр»).

Чи навпаки, є маркерами «іншого» світу, куди дитині ще зась:

В жабки Гапки — мокрі лапки,

Бо живуть в болоті жабки,

А в болоті, як завжди,

Повно мокрої води.

Тож до тої жабки Гапки

Ти без мами не ходи. («Про жабку Гапку»).

Також ці поезії м’яко підказують, як і чому саме слід поводитися («Барабанчик»), вчать рахунку («Рибки вчились рахувать») й товаришувати («Каченя і гусачок») тощо.

Самі віршики здебільшого коротенькі, з чітким римуванням, що легко запам’ятовуються. Або ж це невеличкі віршовані оповідки, спрощені до сприйняття малюка завдяки рефренам і повторам («Кораблик»), чи ліричні мініатюри («Колискова»). Поет широко використовує алітерації, звуконаслідування (як ось у рядку однойменного вірша «Жук до жабки и шов у гості» шиплячі нагадують дзижчання жука), окремі рядки побудовані на співзвуччі цілих слів, як ось в однойменному вірші: «Грудень груди застудив»). Але словогра, заснована на асоціаціях, що вимагає більшого досвіду й розуміння реалій, ще відсутня. 

Збірочка «Засинає ліва ніжка» («Навчальна книга – Богдан, 2008), проілюстрована сонячними малюнками Євгенії Рудюк, адресована читачам від п’яти до семи років та вже більше вигадлива формально і тематично. Її лейтмотивом є тонко передане в  поезії «Люблю» природне дитяче (та й людське загалом!) життєлюбство, в своєму всеприйнятті подібне Божому. Ліричний герой любить маму, тата, дідуся та бабусю, але й «крутити телефона», «свою стару панаму кидать з нашого балкона», «зимові сніжні кручі», «поволі колупати мило ніжно-запахуче», «вірних друзів», «літо, сонце, мандри, квіти». Головне, він здатний відчути, що:

Я люблю усе любити,

І за це себе люблю.

Герої збірочки — здебільшого ровесники читача, з якими він може себе ототожнювати, здобуваючи досвід емпатії, осмислення вчинків, естетичного переживання. Зокрема Г. Фалькович вчить дітей буквально «відчувати» слово. Так, лірична мініатюра «Найсолодше слово» поетизує шляхом усім знайомих смакових асоціацій найперше рідне слово «мама»:

Знаю я смачні слова:

вафлі, печиво, халва.

Ще солодких слів багато:

шоколад, цукрова вата,

 торт, цукати, маківник

і суботній медовик.

Але я скажу вам прямо —

найсолодше слово — мама.

Персонажі тварини у збірці натомість виступають зазвичай у вигляді алегорій, за якими легко вгадати моделі людської поведінки. З’являються тонкі іронічні інтонації, котрі читачі цього віку вже здатні вловити. Так, у вірші «Котик і слон» котик у сні почувається слоном, дивиться на всіх звисока і тепер:

Коти — дрібнота!

Придивлятись неохота…

Розростається також художня палітра поетичного висловлювання. Поряд зі звуконаслідуванням й алітераціями (скажімо, у вірші «На Кудикиній горі» чути квоктання квочки: «Ти куди повзеш, куди? Ти куди ідеш, куди? Ти куди летиш, куди? Куд-куди? Куд-куди? Куд-куди?»), Г. Фалькович широко використовує каламбур і одивлення. Так, у вірші «Урочиста подія» шляхом співставлення паронімів він складає неймовірні пари «панів» і «пані», що вражають і пробуджують уяву малого читача, заставляють відчути багатозначність і безкінечну варіативність слів і буття:

Йшов Графин з Графинею,

наче з господинею,

і, як пан із панною,

Ваня йшов із Ванною,

і, немов з дівицею,

йшов Рушник з Рушницею,

Синій Ірис вів Іриску,

Білий Рис — тоненьку Риску.

Вів Голубку під вінець

Капустяний Голубець…

Натомість у вірші «Хто на повідку?» диво життя відкривається дитині через проживання двох протилежних поглядів на ситуацію. Хлопчика обурює, що такса, яку він веде на повідку, постійно виривається з рук:

Ну чому ж вона така —

надто спритна та швидка?

Натомість для такси він сам, людина, — «істота нелегка»:

Ну чому ж вона така —

надто неповоротка?

Життя не однозначне й тим цікаве. Все у ньому може виявитися іншим, ніж ти звик «бачити». Так, герой вірша «Я сьогодні пастушок» має всі ознаки пастушка (вівчарку, сопілку, сумку з харчами, книжку, мобілку), але виявляється, що його отара — зовсім не вівці:

Я сьогодні па-сту-шок:

Випасаю му-ра-шок.

А над нами теж отари —

Хтось пасе небесні хмари.

Поет загалом полюбляє дивувати малого читача неочікуваним завершенням поезій, ніби наголошує, що ніщо й ніколи не буває «відомим» остаточно й найцікавіше — пізнавати світ знову й знову. А поезія дає змогу не лише дивитися на якісь речі, а й бачити їхні приховані змісти.

Збірка «Сумна історія»(Навчальна книга – Богдан, 2010) із виразними малюнками Світлани Бялас адресована школярам від семи до дев’яти років і торкається ще складніших емоцій і життєвого досвіду. Тут вперше Григорій Аврамович говорить з читачами про речі травматичні й болючі, вчить впускати у своє життя, проживати й відпускати горе. Так, героїня заголовної поезії «Сумна історія» опинилася в осерді родинної драми — її найкращі в світі батьки розлучися. Чудового, сповненого квітів і посмішок гармонійного життя немає і її, цілісну неподільну частинку мами й тата, це буквально «помаленьку розрива»:

Схожа я на маму й тата —

Щастя з того небагато.

Що мені ті ваші «Барбі»,

І цукерки і м’ячі…

Я не знаю, що робити,

Так не можу далі жити,

Я не хочу так, як мама,

Тихо плакати вночі.

Поет починає ставити дітям очевидні, але дуже складні питання, пошук відповідей на які потребує знань, свідомого пошуку, а отже — особистого зростання:

Хто привчив пташок літати?

А, можливо, знаєш ти,

Хто навчив джмеля густи?

Хто навчив іржать коня,

Сонце — сходити щодня,

Місяць хто підмолодив,

Грушу хто підсолодив.

Хто бузку звелів цвісти?

Я додумався.

А ти? («В тебе хочу я спитати»)

Дотепно та ненав’язливо він говорить із дітьми про надзвичайно важливі у щоденному житті та становленні особистості речі, часом вдається до завершення віршів коротенькою мораллю, як це притаманно байці. Але це радше наголошення того, про що читачеві варто замислитися. До прикладу, у вірші «Про заздрощі» влучно показано безглуздість цього почуття та зроблено узагальнюючий сутнісний висновок:

Водоплавному в’юнові

Нащо заздрити слонові,

Суходольному ж слону

Нащо заздрити в’юну?

…

В кожного життя своє.

Тож радій тому, що є.

Навіть сповнені добродушного гумору та тонкої іронії «сперечалки» (новий поетичний жанр, вигаданий Г. Фальковичем) зрештою розкривають читачам щиру мудрість буття:

Сперечалися брати:

В кого більше доброти,

А коли добріші стали,

Сперечатись перестали. («Сперечалки»)

Герої-діти уже не тільки домінують серед персонажів збірочки, вони — носії унікального досвіду та емоцій і водночас типові, суголосні досвідові та емоціям читача. Відтак, усвідомлення ним унікальності світу героїв призводить до усвідомлення неповторності власного внутрішнього світу.

У текстах світ дитини стикається зі світом дорослого як рівноцінний йому. Це зіткнення (найчастіше — різниця між вчинками малечі та очікуваннями старших) стає джерелом авторської іронії та одивнення. Водночас, постійне зміщення авторського погляду зі світу «великого» до внутрішнього світу дитини й навпаки породжує природний філософізм (за Л. Демською-Будзуляк — «балансування на межі універсального та унікального»), буквально відчутний «політ думки» в текстах. «Погляд читача постійно рухається від близьких предметів до далеких горизонтів, а в змістовому плані — від дрібних фактів до одвічних істин»[6].

Поезія збірочки значною мірою пізнавальна, у ній чимало «пояснювальних» віршів, що з гумором та крізь яскраві образи розкривають значення окремих понять (як ось, «дует» і «квартет» у вірші «Концерт»), а також тих, де поряд із іронією (малі герої «долучаються до культури» через те, що їх найбільше вражає, — театральний буфет), присутні поняття, що розширюють обрії читача («балет», «оперета», «драма») («Театрали»)  тощо.

Увиразнюється та ускладнюється творча палітра поета. Одивлення набуває символічних рис: «великий чарівник» — дитина легко заставляє світ зникати й «відроджуватися», буквально змінивши своє бачення — затуляє вуха й очі («Чарівник»). А багатство та неповторність «музики життя» звучить у поезії на повну завдяки накопиченню візуальних та аудіоефектів (найчастіше — шляхом введення асонансів):

Хто це, хто іде по світі

В дощовій осінній свиті,

І така в нього хода,

Що, коли заходить в місто,

Облітає жовте листя,

Жовте листя опада.

Поет активно використовує властиву дітям цього віку любов до гри зі словами, сміливо вводячи до віршів авторську етимологію та словотвір, кумедно викривляючи реальність, аби стали виднішими її безкінечні взаємозв’язки і всепроникність. «…через співзвуччя слів несподівано стають друзями й прогулюються понад озером бультер’єр та бульдозер, і тепер геть нічого дивного в тому, що квітка бульденеж уявляється не родичкою звичної нам калини, а чимось середнім між бультер’єром і бульдозером: яка назва, такі и асоціації («Бультер’єр з бульдозером»)»[7].

Заключна збірка циклу «Фікулі»(«Навчальна книга – Богдан, 2011) із теплими та вигадливимималюнками Яни Гавриш адресована молодшим підліткам від дев’яти років і певним чином підсумовує всі попередні: вигадливість і гра уяви автора поряд із глибиною та складністю порушуваних ним тем розраховані на читача, вже здатного їх сприйняти, зрозуміти та опанувати.

Автор вперше відкрито виступає перед читачем повноправним «розпорядником» свого поетичного світу, запрошуючи до свободи й співтворчості. Заголовний вірш збірки «Фікулі» — своєрідний ключ, що відкриває її внутрішні закони: кумедне загадкове слово — шлях до світу, цілком схожого до нашого, але повністю підпорядкованого Слову. Бо все те — вигадка Творця:

Я це слово сам придумав

Позавчора у ночі,

На канапі лежачи.

Кожний, і читач зокрема, так само є Творцем свого світу й тому так важливо розповісти йому про найпотаємнішу надважливу річ у колообігу життя — час:

Хай усе колись було,

Хай зникало й зновцвіло,

Знай, щокожнамить земна —

Первина і дивина:

Не барися — ось вона! («Все востаннє, вперше все»)

А також заохотити пізнавати та пояснювати для себе великий світ творчо, тренуючи уяву, співставляючи речі знайомі та близькі з далекими й ще незнаними. Як ось малий герой вірша «Небесний сигнал», котрий, спостерігаючи за літаком, ототожнює себе з ним, намагаючись зрозуміти, у чому сенс його (і свого теж) існування. Виявляється, всі взаємопов’язані у намаганні бути почутими:

Якби я таким зробився,

Щоб у небі опинився,

То в бездонній глибині

Він сигналив би й мені.

Я б і сам давав сигнали,

І, можливо б, їх приймали

Зорі у космічній млі

Та хто-небудь на землі»

Творчість, уява, дитинна любов до сущого та доросла здатність до чину та свідомого вибору на користь добра звучать у поезії цієї збірки на повну силу, пробуджують дитинність у дорослих читачах і людяність — у маленьких:

І тільки у сьомім, у спальнім вагоні
Чекали світанку замріяні коні,
Злітали над потягом, над перегоном,
Когось виглядали над сьомим вагоном,
І знов повертались крізь вікна бездонні —
Звичайні-казкові-небачені коні:
Без яблук і в яблуках, сині й червоні,
Копита — посріблені,

Гриви —розвітрені,
Крила - прозорі,

Очі — як зорі. («Коні у вагоні»).

«Він повертає миттєво і стрімко у дні дитинства. Кличе до незабутнього. Викликає радість і сум одночасно, — написала про цю поезію Марійка Морозенко. — І це те глибоке відчуття, яке цінуєш з роками все більше та більше. І чого з творчості Григорія Фальковича можна черпати цілими пригоршнями, як неймовірно чисту й смачну воду із джерела, а чи набирати жменями вдосталь собі на згадку, як духмяну та запашну суницю з літніх дитячих спогадів»[8].

Поряд із тим поет (чи не єдиним із сучасників) сміливо проговорює з читачами драматичні невирішувані питання, як ось тему тварин, які стають людською їжею («Ковбаса»). Як бути з тим, що «Ковбаса, іще дівчатком, / Називалась поросятком» або «…іще хлопчатком, / Називаласялошатком»? Однозначного розв’язання проблеми немає, кожний мусить вирішити сам, і тому автор лише делікатно зауважує:

…Далі я писать не смію.

Залишилося сказать:

Я, здаєтьсярозумію

Тих, що м’яса не їдять.

Водночас Г. Фалькович мудро наставляє юного читача на шлях пошуку свого місця у світі, без оглядання на страхи та сторонню думку. Так, у вірші «Пітон» монотонне й беззмістовне життя героя радикально змінюється, коли він робить крок на зустріч «інших декорацій, світла, музики, овацій»:

І тепер на круглій сцені,

А точніше, на арені,

З булавою і м’ячем

Він працює циркачем.

Поет розкриває дітям важливі життєві істини, що різні люди — за віком («Я й не думав»), за вдачею та вподобаннями(«Непоспіхом, наспівуючи Баха») тощо мають подібні емоції та мрії, здатні товаришувати й приймати одне одного.

Значно дорослішають мистецькі прийоми  Г. Фальковича. Так, делікатна іронія митця у збірці стає часом уїдливою, з яскравими сатиричними нотами, котрі вже здатні вловити молодші підлітки. Він відверто кепкує над невихованими непроханими гостювальниками, як ось «гостро-дзьобо-рота» сімейка комарів, які нагло рвуться на гостину прямісінько крізь відчинені вікна («Комашня крилата»), висміює піднесене на п’єдестал міщанство корови, котра, опинившись у столиці, навчилася говорити «please» та їздить ліфтом:

Бо вона, бач, не така,

Щоб ходити пішака —

П’ятий день як городська. («Арончик і корова»).

На яскраву та мудру сатиричну алегорію, обертається цілком «дитяче» припущення поета, засноване на грі слів («верб-люди»), буцім верблюди — «зверхні та пихаті» колишні люди, котрі еволюціонували «до нормальної тварини», і тепер світ чекає на наступний еволюційний крок:

Чи Верблюд не підведе,

Чи наступний зробить крок,

Як то кажуть, до зірок:

Від нормальної Тварини —

До нормальної Людини.

Загалом, гра зі словами та їхнім звучанням — один із улюблених поетичних прийомів Г. Фальковича. Скажімо, торохтіння тачки відтворюється нагромадженням звуків к, ч, т: Десь позичив качур тачку

Посадив до тачки качку («Качур, качка та циркачка»),

а плутанина з літерами Б і К у вірші «Роман про карабан» стає засновком цікавої історії та навіть повчального висновку:

Але і ти — у цьому суть!!!

Ти й сам завжди уважним будь:

з початку й до кінця.

Створив Григорій Аврамович і дотепну, веселу, легку для сприйняття збірочку віршів для читання малюкам дорослими «Абетка» (Mikko : Прінт-Сервіс, 2011), вигадливо проілюстровану Тамарою Морозко.

Кожний текст дає змогу привернути увагу дитини до певної літери, але ще більше розвиває її естетичний смак, уяву. Ліричні мініатюри цієї «Абетки» — однією мірою  гра, вправа на запам’ятовування літер і чудова самодостатня поезія:

Долоня плюс долоня

Аплодує доня.

До вподоби доні

Плескати в долоні:

І коли квітує мак,

І коли повзе слимак,

І коли летить літак,

А нерідко й просто так...

Який класс!

Також у цей час у харківському видавництві «Mikko» вперше виходить збірка вибраного поета, куди поряд із уже знаними та любимими дітям творами увійшли низка нових, — «найкумедніші вірші для малят і дорослих» «Смик-Тиндик» («Mikko», 2009) із яскравими ілюстраціями Валерії Юдіної. Оригінальність — і за формою, і за змістом — цієї поезії, її актуальність навіть на рівні словотвору та окресленого автором культурного простору наголошує заголовний вірш «Смик-тиндик». Як фахово зауважує М. Ковінько: «…на перший погляд абсурдний і не зрозумілий. Адже тут й оказіоналізми, і непов’язані між собою слова, і чудернацькі образи, і «дорослі» слова, яких наслухалося дитяче вухо. Але вся ця мішанина, викладена у формі лічилки — а лічилки майже завжди нелогічні, — просто геніально відтворює, з одного боку, дитячий погляд на дорослий світ, у якому геть нічого не зрозуміло, а з другого — демонструє багатство дитячої фантазії , зазвичай зовсім не раціональної і мало зрозумілої для дорослих. А проте діти дуже люблять лічилки, і чим вони заплутаніші та абсурдніші, тим довше не набриднуть:

Смик-тиндик, яйце-райце, —

Ми домовились про це:

Алька, Галька, Джон і Дан

Підуть зранку на майдан,

                                           А Іван і Дон Сезар —

                                           На Лук’янівськии базар.

                                           Еник-беник-музикант,

                                           Обирай свіи варіант:

                                           Смик-тиндик, електорат,

                                           Снікер-спікер-депутат»[9].

Та у цій насиченій грою та емоціями збірці є не лише традиційні лічилки, а й різні «побажалки», «присиплялки» та «вибачалки» — вигадані поетом жанри, що неймовірно пасують вікові його читачів. Як і вигадлива тріумфуюча «дитяча мова», здатна розбурхати уяву кожного.  Скажімо, вірш «Тун, туркун і туруканець» весь виснуваний із слів, яких немає у словнику («хуркий жахпіх», «тюхтюльнути», «шмурткий», «пошарамкати», «тюхляти» та ін.). Та закони мови там діють, творячи очевидні смисли, і будь-хто здатний зрозуміти рядки:

Тун, туркун і туруканець

Тюхтюльнули в закаранець,

А шмурткий, хуркий жахпіх

Пошарамкав геть усіх.

Щоб тобі не знати бід,

Не тюхляй , куди не слід»

Традиційно Г. Фалькович звертається до творчості як найбільше людського заняття, котре зрівнює дитину з дорослим. Так, вірш «Броня зиму малювала» фіксує народження «справжнього» в мистецтві: повністю віддавшись малюванню (навіть одяглася тепло серед спеки), дівчинка творить такий переконливий зимовий пейзаж, що мама, розглядаючи його, хвилюється, щоб доня не застудилась:

Іній. Сніг. Замерзлі ріки.

І мороз, мабуть, великий,

Бо з малюнка до кімнати

Стало вітром завівати,

І, здалось, ось-ось до ніг

Тихо ляже справжній сніг…

А що кожний (навіть того не усвідомлюючи) постійно творить «своє життя», дуже важливо навіть дитині визначитися з його метою. Просто й навіть кумедно говорить поет у вірші «Твоя мета» про розуміння людиною сенсу власного існування та вибір життєвого шляху, вирізнення себе серед огрому «інших»:

Своя мета життя — в кота.

Мабуть, не та мета — в кита.

Та й в них, напевне, не така,

Як у гиндика чи бика.

А у бика, вважаю я,

Мета — інакша, ніж моя.

Вже чималі й твої літа.

Скажи, яка твоя мета?..

На більше дитячому рівні проблема ідентифікації себе з «іншими», пошуку «своїх» розкрита у вірші «Хвости». Шляхом одивнення, кумедної, помилково обраної для розрізнення риси дитина виявляє, що, на відміну від усіх відомих їй тварин, люди безхвості:

Ні у мами, ні у тата,

Ні у маминого брата,

Ще й сусіди й гості —

Геть усі безхвості.

Висновок неочікуваний: малюк, котрому звірі цікаві й близькі так само, як і люди, зажурений своєю віднайденою виключністю:

У такій родині

Сумно жить дитині.

Поряд із уже згаданими раніше художніми засобами й прийомами у цій збірці поет широко послуговується оказіональними тавтологіями, як ось у вірші «Зимові каніку…» (відурочено уроки», «відперервано перерви», «відконтролено контрольні», «відоцінено оцінки», «будем свято святкувати») тощо.

У  2011 р. у знаковому видавництві Івана Малковича виходить чудово проілюстрована Женьком Мусієнком книжка-обертайка, що об’єднала низку найвідоміших віршів для малят Г. Фальковича «Хвацькі вірші» (А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011, 2013) (за яку митець був удостоєний звання лауреата премії імені Лесі Українки) та «Бешкетні вірші» Галини Малик, «подібні за принципами і художніми прийомами зображення світу, грайливим характером розмови з маленьким читачем»[10].

Веселі, доброзичливі та вигадливі тексти у яскравому візуальному оформленні заграли новими кольорами, розкриваючи вже новому поколінню малечі дивовижні та повчальні історії «Братів-близнюків», прозваних «Стуком-Грюком», малого ненажери, котрий, вібгавши в себе стільки, що й мачинка буде зайвою, певний, що проголодається …аж за п’ять хвилин («Не давайте мені їсти»), черепахи, кота, гадюки, дикобраза і самого поета, кожний із яких любить різну музику чи й тишу, але готовий дружити з усіма іншими («Непоспіхом, наспівуючи Баха») тощо. 

Притаманна поетові увага до мови як найдивовижнішої тканини буття виявилася у вірші «Іменник», який має аж 42 речення, що вмістилися лише у три строфи, оскільки кожне речення — окремий «іменник», а весь вірш — повноцінна розповідь про відпочинок героїв.

Ошатна збірочка «Про котів та про собак» («Видавництво Старого Лева, 2012, 2025), мило та ніжно проілюстрована Наталією Яровою, об’єднала у цілісний художній простір 15 поезій Григорія Фальковича про дитячих улюбленців. «Це світла книга з інтонаційно точним мовним малюнком, із своєю пухнастою душею», — зауважує Михайло Федишак, наголошуючи, що «Доволі прості, цікаві рими, немов граючись клубком слів, створюють яскраві панорами і легко запам’ятовуються», та що поезії будуть пізнавальними для малечі («діти дізнаються про квітку бульденеж, що котон — то бавовна тощо»), змусять фантазувати («уявляти собі бежевий колір та кота завбільшки зі слона») та розвиватимуть емпатію[11].

Лише тут стає помітним, як багато порід домашніх улюбленців (доберман, такса, бультер’єр, фокстер’єр, болонка) з любов’ю та розумінням їхньої природи змалював поет. Усі вони різні та однаково щасливі, коли мають що посмакувати, затишок дому і радість прогулянок із господарем. Та відчай диктує гіркі слова у вірші «Собаче оголошення»:

Шукаю господаря. Кепсько в житті,

Якщо проминає життя в самоті.

Шукаю вже місяць — не день, не годину.

Шукаю: господаря, друга, людину!

Натомість коти у книжці різняться не так породами, як особливостями життя у різних країнах, як ось:

Коти у Китаї вдягають котон,

оскільки синтетика там — моветон. («Коти у Китаї»),

а українські коти — усі без винятку пухнасті, чесні й акуратні «гарновусики».

Підсумовуючи огляд довоєнної поезії для дітей Григорія Фальковича, маємо визнати естетичну й етичну перевагу автора, котрий переконливо довів, що «через гру, влучне слово, дотепний жарт і довершеність віршової форми можна сказати набагато більше, ніж через зовнішню, поверхову дидактику»[12]. Поет дивує та зацікавлює, заряджає власним життєлюбством і культурою почуттів і розмислу, щоразу відкриває світ заново зі своїми малими читачами й щиросердно радіє кожному відкриттю разом із ними.

«Поетичні світи Григорія Фальковича заповнюють простори дитинства щирістю, радістю, барвами і звуками, ароматами дитячої віри, меланхолією дорослих спогадів. Це хороші приклади відритого тексту, що надаються до постійного перечитування у часі. У кожному віці інші вірші стають близькими, а ті, що вже прочитані — дорогими як саме дитинство»[13].

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця.