«Час війни» (2014–2024 рр.) у рефлексії українських дитячих письменників

Олена ХОДЮК

Що саме Ви могли б окреслити для себе як «досвід війни»? Чи змінив він (а якщо змінив – то як саме) Вашу письменницьку індивідуальність?

«27 лютого 2022 року я закликала через повідомлення у ФБ своїх краян до волонтерської праці. Відгукнулося багато людей із двох громад: Шумської та Великодедеркальської (Кременецький район Тернопільської області). На той час я була керівницею (станичною) Шумського пластового осередку.

Із чого почати – питання не стояло. Пам’ятала з 2014 року, що потрібно плести маскувальні сітки. Тоді замовляли основи в Харкові. У 2022 році такої можливості не було… Я знову звернулася до людей і вони відгукнулися. Працювати почали у пластовій домівці. Пізніше ми жартували, що тепер усі наші краяни знають, де знаходиться Шумська  пластова станиця.

Назву вигадувати не довелося – Волонтерський центр «Пластова домівка» − закріпилася серед людей. Працювати продовжуємо і зараз. Реагуємо на потреби наших захисників і захисниць: плетемо, готуємо, робимо окопні свічки, шили одяг для поранених військових, збираємо кошти на машини, тепловізори, РЕБи…

Радісно, що двоє подруг, які працювали у «Пластовій домівці», створили у своїх селах ВЦ. Ми співпрацюємо, допомагаємо один одному, залучаємо постійно нових дорослих волонтерів та дітей.

Попри це, займаємося вихованням дітей-пластунів, проводимо різноманітні патріотичні акції, таборову зустріч «Антонівці. Нескорені», мандрівки.

Я є також членкою «Меморіал Південна Волинь». Ця ГО заснована також більше, як 10 років тому. Ми відновлюємо правдиву українську історію – шукаємо місця, де загинули воїни УПА, встановлюємо хрести та меморіальні дошки. Ця праця дуже важлива, тому що російсько-українська війна не почалася у 2014 році. Вона є продовженням попередніх визвольних змагань українців. Борці за вільну Україну усіх років мають бути пошанованими.

Мій чоловік із першого дня став військовим і старший син Владислав також, попри те, що не був військовозобов’язаний через стан здоров’я. Син уже звільнений із ЗСУ після тяжких контузій. Молодший лейтенант Владислав Ходюк нагороджений срібним хрестом від Залужного (найвища офіцерська нагорода ). Чоловік продовжує служити.

Часто спілкуюся з військовими, волонтерами, родинами загиблих, безвісти пропавших родичів. Вважаю своїй обов’язком віддати останню шану воїнам, які повертаються на щиті.

Ніколи не мала на думці виїхати з України».

Чи писали Ви для дітей про війну загалом і російсько-українську війну зокрема? Чому ця проблематика у літературі для дітей і юнацтва для вас важлива/не прийнятна?

«Соціально-психологічна повість-роздум «Сонце в маминих руках» вийшла друком у видавництві «Богдан» у кінці лютого 2022 року. Якось ця подія відбулася без мене – я забула про  книжку. Мені сказали друзі, що бачили повість у Всемережжі. Це не дитяча книжка, але у ній містяться казки, як один із жанрових елементів. Рецензент Ігор Фарина пише, що не зустрічав у художніх текстах поєднання художньої прози, есеїв, віршів, оповідань, казок. Про що вона? Про нас сторічної давності та про нас теперішніх.

Мою письменницьку індивідуальність досвід війни змінив. Зовсім не вистачало часу на творчість. І ось 5 грудня 2022 року на сходах, які ведуть у ВЦ «Пластова домівка», я послизнулася та зломила ногу. Шість тижнів змушена була лікуватися. У будинку, в якому живу, постійно вимикали електрику. Та я запалювала свічки і писала. Менш, як за місяць, з 16 грудня 2022 року по 12 січня 2023 року, написала 17 казок. Вони увійшли до збірки «Казки незламності» (видавництво «ТуТ» ). Присвячені ці твори моєму синові – захиснику України Владиславу та його побратимам.

Пізніше  зрозуміла, що казки рятували мене від болю, який спричиняє війна.

Презентувала книжку в липні 2023 року. Побувала на зустрічах із дорослими та дітьми в багатьох містах і селах України. Багато спілкувалася. Психологи купували книжки для своєї роботи, вихователі садочків, щоб донести до діток події, які ми переживаємо в часі війни.

Колеги-вчителі та колеги-письменники, які слухали або читали «Казки незламності», кажуть, що мої історії не є казками в класичному розумінні цього жанру. Їх читають дорослі і з довготи свого життєвого досвіду сприймають інакше, ніж діти. Учителі інсценізують з учнями «Казки незламності». Суспільне радіо записало аудіо казки, які озвучують родичі військових. Проєкт буде презентований у грудні цього року. Авторка ідеї − керівниця Тернопільської «Просвіти» Наталія Чорна.

«Казки незламності» змінили мою письменницьку індивідуальність. Я продовжую писати для дітей. Уже готові 4 невеличкі збірочки казок. Працюю над їхнім виданням.

Писала для дітей і до 2022 року. У 2024 році вийшла повість-казка «Казки з Дрімайликової торби» (видавництво «Богдан» ), яка написана значно раніше. Вона присвячена моїй доньці Вікторії. Коли вона була маленькою, то просила на ніч розповідати казки. З часом почали вигадували з нею разом історії. Пізніше це переросло у проєкт «Казки на двох». Я ділилася з колегами ідеєю залучення діток до сімейної творчості. Чарівна, але реальна Дрімайликова  торба з конопляних ниток об’їздила багато міст України. У неї дітки, і дорослі також, кладуть мрії, записані на барвистих листочках. Їх я збираю у коробку з написом «Сильна Україна» − українці мріють про Перемогу над ворогом!

Продовжую писати про незламних українців для незламних українців. На початку серпня 2024 року вийшла у світ ще одна моя книжка – збірка оповідань про вчителів та учнів «Легкокрилі серця». І там проблематика теми війни присутня також.

Важливо для дітей і підлітків писати про війну.

Чому? Тому, що у дітей є запитання щодо подій, які переживає Україна, і якщо ми не будимо відповідати на них, тоді вони потраплять під вплив російської пропаганди. Вороги дуже добре розуміють цінність мови, слова, тому ніколи не зупиняються у вигадуванні нових і нових міфів, через які хочуть впливати на усіх людей, а зокрема, на українців.

Це війна не лише за територію, а й за серця і душі наших дітей. Викрадають маленьких українців, щоб перетворити їх на манкуртів, зросійщують на окупованих територіях, спалюючи українські тексти, а натомість, заставляють читати російську пропаганду. І навіть на вільній від окупанта території України через медіа ресурси простягають свої щупальця до наших дітей.

Потрібно розвивати критичне мислення. А як? Писати для дітей правду, багато спілкуватися з ними. У розмові бути щирими, бо діти дуже чутливі до фальші. На одній зустрічі дівчинка сказала, що казка повинна бути живою. Я запитала, що означає, на її думку,  «жива казка». «Вона має бути правдива», − відповіла вона.

Дивімося в очі дітей так, щоб побачити в них велич Бога».

Які книжки про війну для дітей і юнацтва справили на Вас особисто найсильніше враження?

«Маленька книжка про любов» і «Діти Ноя» Ульфа Старка.

«Хлопчик у смугастій піжамі» Джона Бойна.

«Крадійка книжок» Маркуса Зузака».

Які державні програми та громадські ініціативи з промоції читання в «час війни» Ви знаєте? До яких долучалися? Що саме вважаєте найбільше доцільним і дієвим для промоції читання серед дітей України на сьогодні?

«Громадські ініціативи – читацькі клуби.

Я є членом читацького клубу при Публічній бібліотеці Шумської міської ради. Учасниця встановлення Національного Рекорду України «22 письменники – 22 уроки – 22 класи» ( Хоростківський ліцей, директорка Світлана Дячок ).

Зустрічі з письменниками.

Протягом року мала багато зустрічей з дітьми. Найбільш доцільним і дієвим для промоції читання вважаю живе спілкування з письменниками  урізних форматах, коментоване читання на уроках літератури, інсценізацію художніх творів».