Рубан Тетяна. Нічийні : повість / Тетяна Рубан ; худож. М. Халіна. — Івано-Франківськ : Видавництво «Маґура», 2025. – 128 с. : іл.

«Головне — бути людиною. А це набагато складніше, ніж вчити пра­вила, формули й орфографію. … ці діти — така школа життя, якої і я тебе не навчу».

«То було давно. Тоді я був як ти»

«Життя воно різне. Важко буває і нам, дорослим, а що вже казати про підлітків. Я пишу, щоб допомогти дітям пройти через цей період максимально безболісно, уникнути помилок і самотності… А дорослим хочу нагадати, що відчувають підлітки в той час, як ми заклопотано вибудовуємо наші життя».

Тетяна РУБАН

Сучасна українська проза для дітей та юнацтва дедалі сміливіше відкриває простори, які довгий час перебували за лаштунками «благополучної» літератури. Теми соціального сирітства, безпритульності, декласованих міських груп та інституційного насильства виходять із зони замовчування вже не як ідеологічно маркована підвалина формування «людини радянської» чи данина реалістичному баченню «маленької людини» минулих століть. Повість Тетяни Рубан «Нічийні» (Маґура, 2025; ілюстрації Марго Халіної) — це виважена, психологічно тонка й водночас гостра спроба прокласти міст між двома ізольованими світами: затишним, унормованим середовищем «домашньої» дитини та жорстоким, граничним простором вулиці «нічийних».

Ця проблематика має потужне коріння в українському та світовому письменстві, де постать сироти традиційно слугує метафоричним рушієм сюжету. Позбавлений дорослого контролю герой отримує абсолютну свободу вибору, реалізуючи архетип «подорожі» від найнижчої соціальної точки до віднайдення власного «Я» й творення «обраної родини». У цьому вимірі герої Тетяни Рубан єднаються як із вуличними сиротами світової класики — від Гавроша й Козетти у «Знедолених» В. Гюго чи Гекльберрі Фінна або «Принца й злидаря» Марка Твена до символів дитячого бунту на кшталт «Пеппі Довгапанчоха» А. Ліндґрен і «Пітера Пена» Дж. Баррі, — так і з вітчизняним контекстом. В українській літературі цей вектор еволюціонував від класичних соціально-побутових творів («Приблуда» С. Васильченка, «Вуркагани» І. Микитенка, «Лісничиха» О. Донченка) до сучасного психологічного переосмислення («Миколчині історії» М. Павленко, «Злочинці з паралельного світу» Галини Малик, «Повістинка про Потворка» В. Терена, «Коли я була лисицею» Т. Поставної чи навіть трилогії «Шпигунки з притулку "Артеміда"» Н. Довгопол чи Грицика із «Джур» В. Рутківського).

Похмурий образ інтернату в повісті Т. Рубан продовжує класичну європейську традицію XIX–XX століть, де притулок постає закритим простором випробувань і цькування — від робітничого дому в «Олівері Твісті» Ч. Діккенса та школи Ловуд у «Джейн Ейр» Ш. Бронте до сиротинця Гоуптона у «Енн із Зелених Дахів» Л. М. Монтгомері чи пансіону місс Мінчін у «Маленькій принцесі» Ф. Г. Бернетт. І хоча сучасне фентезі переосмислює закриті школи як затишні сховища для «обраних» (як от Гоґвортс у «Гаррі Поттері» Дж. К. Ролінґ чи притулок у «Домі дивних дітей» Р. Ріґґза), реалістична проза залишається непохитною: вихід за межі інституції — це завжди відчайдушний порив до волі та шукання «своїх».

У сучасному українському дискурсі тема інтернатного досвіду й втрати дому остаточно змістилася з історико-ідеологічної площини (на кшталт «Педагогічної поеми» А. Макаренка чи «Рідних дітей» О. Іваненко) у сферу підліткової рефлексії та дестигматизації. «Нічийні» стають в один ряд із такими знаковими текстами, як «Дім для зозулі» К. Міхаліциної, «140 децибелів тиші» А. Бачинського чи «Інтернат» С. Жадана, де «Дім» постає вимріяним чи реальним простором повного прийняття й любові без жодних умов.

За своєю суттю «Нічийні» споріднені й з європейськими problem novels та повістями про care leavers (випускників системи опіки), де з підлітком говорять без повчань, на рівних — про травму, стигму й самотність.

Повість Тетяни Рубан охоплює кілька глибоких пластів, серед яких центральне місце посідає соціальне сирітство та життя поза системою опіки. Авторка показує підлітків (Юльку, Ємця, Кавказа та Петрика), які змушені дбати про себе самотужки, стикаючись із жорстокістю дорослого світу та вуличною бідністю. Вони живуть на вокзалах, борються за виживання та мріють про втечу до вимріяної Одеси, де сподіваються заробити й протриматися до наступного сезону.

Важливим складником твору є внутрішня сепарація та руйнування соціальних стереотипів. Через головну героїню Лесю — «домашню» та успішну відмінницю — авторка досліджує зіткнення стерильного комфорту благополучної родини та суворої реальності вулиці. Спочатку Леся дивиться на безпритульних дітей із пересторогою, проте згодом вчиться бачити за зовнішніми ярликами справжніх людей із їхнім болем і відчаєм, здійснюючи перехід від дитячого егоцентризму до емпатії. Паралельно з цим наголошено тему психологічних травм і кризи сімейних зв'язків: на прикладі Петрика, який утік із дому через страх стати «зайвим тягарем» після появи нового члена родини, авторка показує, що за зовнішнім бунтом завжди ховається крик про допомогу.

Тематичний спектр доповнюють мотиви справжньої дружби та солідарності. Попри походження, герої стають опорою одне для одного, доводячи, що цінностями є не шкільні оцінки, а здатність простягнути руку допомоги. У цей каркас делікатно вплетена й тема першого підліткового зацікавлення та симпатії, яка не перетворюється на центральну сюжетну лінію, але слугує важливим каталізатором дорослішання героїв. Образи на кшталт красеня-злодюжки Кості лише увиразнюють це тло. Якщо в лінії Лесі та Петрика (для якого дівчинка є і добрим спогадом із минулого, і «містком» до звичного життя) еволюція почуттів долає бар'єри та веде до зближення, то зв'язок Юльки й Кавказа позбавлений романтичності — це вимушене партнерство, побудоване на спільному виживанні. У підсумку головним фокусом повісті залишається не романтика, а людська солідарність і зцілення шляхом довіри.

Твір порушує низку гострих соціальних, психологічних і морально-етичних проблем, фокусуючись найперше на явищі соціального сирітства та безпритульності. Поряд із цим постає драма передчасного дорослішання та вимушеної відповідальності (Юлька, яка опікується молодшим братом Ємцем), а також проблема глибокої психологічної травми та відчуження (Петрик, який опиняється на вулиці, бо не спроможний прийняти нових обставин у житті близьких). Шляхом протиставлення «домашньої» успішної Лесі та «вуличних» підлітків висвітлено проблему соціальної нерівності, упереджень і бар'єрів непорозуміння, які існували б далі, якби не еволюція головної героїні та мудра позиція її мами-психолога, що ставлять у центр повісті питання морального вибору, співчуття й людяності.

Попри виразні маркери сучасного українського урбаністичного простору, проблематика «Нічийних» універсальна. У центрі оповіді — подолання травми покинутості та пошук ідентичності за межами соціальних масок. Саме це підіймає повість над рівнем соціального репортажу, перетворюючи його на універсальну оповідь про милосердя і здатність простягнути руку допомоги.

Центральна метафора книжки закладена в її назві — «Нічийні», що одразу створює відчуття гострої маргіналізації, самотності, екзистенційного пошуку приналежності та налаштовує читача на глибоку розмову. Проте авторка спонукає замислитися: чи йдеться лише про безпритульних вихованців інтернатів, чи також про «благополучних» дітей, які у затишних домівках почуваються ізольованими через брак справжніх емоційних зв’язків? Стрижнева ідея полягає в тому, що у світі не повинно бути «нічийних» дітей, а справжня людяність починається там, де руйнуються стіни байдужості. Через еволюцію Лесі та мудрість її мами Тетяна Рубан доводить, що успішність втрачає вагу, якщо серце черстве до чужої біди. Книга переконує: любов, прийняття та небайдужість — єдине «знеболювальне», здатне затягнути найглибші рани, а духовна зрілість вимірюється не оцінками, а здатністю до емпатії й умінням побачити за ярликами близьку тобі людину.

Художній простір твору побудований на контрасті двох взаємопроникних світів: середовища соціального комфорту Лесі (затишна квартира, школа, басейн тощо) та тіньового урбаністичного ландшафту «нічийних» (стихійні ринки, занедбані будинки, вокзал, металобаза). Окрему роль відіграють лімінальні (пограничні) простори (пекарня «Бублик», закинутий садок біля річки, межа парку). Це «нічиї» території, де скасовуються соціальні «ігри», а між героями стає можливим прямий контакт. Часопростір пізньої весни та раннього літа (травнево-червнева спека) виступає метафорою внутрішнього дозрівання та перевірки моральних орієнтирів.

Архітектоніка персонажів побудована як система смислових дзеркал і проєкцій єдиної екзистенційної драми. Старший брат Кості та охоронець на металобазі уособлюють хижацьку модель «кожен за себе», де захист перетворюється на експлуатацію. Їм протистоять Юлька та Ємець із їхньою стратегією гіпервідповідальності, а також Петрик і Валя, які розкривають трагедію мовчазного відчуження та страху стати «тягарем». Поява «домашньої» Лесі та її мами порушує цей ланцюг ізоляції. Якщо формальна державна машина лише оперує паперами, формально дорослі злодіють щодо дітей, то порятунок відбувається завдяки відновленню людського тепла.

Головна героїня Леся еволюціонує від «стерильної капсули» успішності й панічного страху перед «брудним і небезпечним» життям поза домом до глибокої емпатії та розширення світогляду. Її внутрішня трансформація відбувається шляхом руйнування елітарного бульбашкового світу. Дівчина вчиться долати власні упередження, позбавляється страхів перед інакшістю та переходить від зверхнього осуду та страху до осягнення цінності щирої дружби, здатності на вчинок і вибір. Образ мами-психолога не є тут штучним прийомом (deus ex machina), а плавно вплітається в тканину оповіді як інструмент розкодування дитячих травм. Мама виступає «знеболювальним» і каталізатором мудрих рішень, що допомагає Лесі зрозуміти глибинні причини чужого болю. Шлях Лесі — це класичний підлітковий перехід від сліпого дотримання чужих інструкцій до формування власної системи моральних орієнтирів.

Для створення багатогранного та живого образу дівчинки авторка майстерно використовує портретні деталі (руде волосся, веснянки та ін.), еволюцію мови героїні (від стриманої та «правильної» до емоційної, щирої, вільної від пафосу) та внутрішні діалоги  й елементи потоку свідомості. Завдяки внутрішньому голосу Леся не виглядає картонною «правильною дівчинкою», а постає живою, рефлексуючою та багатогранною особистістю.

Образи «вуличних» дітей також психологічно точні. Петрик ховає за маскою бунтаря травмованого підлітка. Юлька поєднує різкість із колосальним тягарем відповідальності за брата. Семирічний Ємець викликає щем своєю відданістю, а Кавказ під зовнішньою грубістю приховує інстинкт виживання. Авторка наголошує на їхній драматичній окремішності: позбавлені права на слабкість чи дитячі примхи, вони мусять коритися жорстоким «законам джунглів», де для інституційної системи вони постають лише «паперами в папочці», а для цинічних ділків — безправним «витратним матеріалом».

Дорослі персонажі повісті є своєрідним тлом, що підсвічує весь драматизм дитячого буття, та утворюють двополярну систему. З одного боку — байдужа державна машина та жорстокі ділки, з іншого — світ теплих і небайдужих людей. Мама Лесі втілює глибоку довіру та прийняття («головне — бути людиною»). Сестра Валя розвіює ілюзії Петрика своєю щирою любов'ю. Їм протистоять кримінальні постаті, а епізодична Борисівна є втіленням тихої материнської турботи. Водночас вона — своєрідний антипод мами Лесі: якщо продавчиня приймає ситуацію «як є», не намагаючись змінити, мама-психолог діє активно — об’єднує родину Петренків, допомагає надати медичну допомогу Юльці та прагне відновити справедливість. Саме це активне втручання ресурсного дорослого зміщує баланс трагічної історії про соціальне сирітство у бік світлої надії, що кожна загублена дитина зрештою знайде свій дім.

Стиль Тетяни Рубан органічно поєднує психологічний реалізм із динамікою young adult. Текст рясніє точними портретними характеристиками та маркерами, які допомагають відчути внутрішній стан героїв. Авторка майстерно передає підлітковий бунт, страхи перед дорослим життям, жагу до справжньої дружби та омріяної свободи, ставлячи важливі питання про право на власний вибір і пошук свого місця у світі за межами системи. Увиразнює манеру письма природний, живий діалог. Мова персонажів позбавлена штучності — сучасна, динамічна, з елементами сленгу та характерними вуличними вигуками тощо. Окремо варто відзначити делікатне введення авторкою терапевтичних елементів: лінії персонажів розв'язуються шляхом прийняття, діалогу та емпатії, що робить стиль Рубан глибоким, лагідним і життєствердним.

Привертає увагу також система яскравих метафор і символічних образів, які розкривають внутрішній світ та соціальний статус героїв, як от: «сірі горобці» (безпритульні так само непомітні для благополучного світу, змушені збиватися у зграї та боротися за виживання, проте є невіддільною і живучою частиною урбаністичного пейзажу); «кеди» (помітний візуальний маркер і предмет першого конфлікту. Для «домашньої» Лесі це звичайне зручне взуття, натомість для безпритульної Юльки — це недосяжний символ соціальної привілейованості, тепла і нормального дитинства, яких вона позбавлена); «черешні» (багатозначний символ «забороненого плоду», першої брехні та втрати дитячої невинності. Згодом спільний збір урожаю в закинутому садку перетворюється на акт солідарності, щирого обміну та прилучення до реального, неідеального життя); «велосипед» (метафора мобільності, свободи та довіри. Спочатку він пилюжився в коморі через надмірну заклопотаність Лесі уроками, але коли дівчинка довіряє його вуличній компанії, це стає знаком її внутрішнього звільнення від материнської опіки та стирання межі між двома світами).

Візуальне оформлення повісті Марго Халіною — з його виразними контрастами, жовтими акцентами та психологічно влучними портретами підлітків — гармонійно підтримує загальну інтонацію тексту: чесну, делікатну та позбавлену фальшивого моралізаторства. Ілюстрації створюють особливу камерну атмосферу, підсилюючи тривожні, але водночас світлі емоції головних героїв. На обкладинці та в мінімалістичних жовто-чорно-білих малюнках зримо постають ключові деталі — кеди, велосипед, а також портрети підлітків із дещо бунтарською, живою енергетикою (розпатлане волосся, неформальний стиль). Вони ідеально резонують із динамічною вуличною атмосферою, налаштовуючи читача на глибоку, емоційну та щиру історію.

Зрештою, «Нічийні» постають не лише сильним текстом, а й цілісним візуальним висловлюванням — книжкою-поштовхом до розмови про те, що у світі не повинно бути «нічийних» дітей, а золотаве тепло людяності здатне розтопити найміцнішу чорноту самотності.

Та варто згадати й певні вразливі моменти повісті — зокрема, романтизацію втеч неповнолітніх чи легковірне занурення домашньої дитини в маргінальне середовище, що може створити у вразливих підлітків ілюзію безпечності бродяжництва та входження до сумнівних спільнот. Також окремі психологічні трансформації героїв виписані дещо лінійно, без екзистенційної глибини. Часом авторка зупиняється на зовнішніх виявах емоцій (сльози, обійми, розмови), залишаючи внутрішні пласти непрописаними.

Проте така подача, на мій розсуд, виправдана віковою адресацією (12+) повісті та жанровим компромісом. Т. Рубан обирає не шок, а терапію надією, пом'якшуючи кути вуличних жахіть заради соціально-виховної місії та доступності. Твору не бракує психологічної влучності в деталях, кожна з яких щоразу нагадує: за дитячим бунтом завжди ховається потреба в любові та страх самотності.

Головним адресатом повісті є благополучні підлітки, яким книга відкриває очі на реальність поруч, працюючи як вакцинація від зверхності та егоїзму. Сюжет наочно засвідчує: діти опиняються на вулиці чи в інтернаті не тому, що вони «погані», а через трагічні обставини та помилки дорослих, що розвиває емпатію і ламає стереотип, ніби благополуччя є виключною заслугою, а бідність чи сирітство — виною. Водночас «Нічийні» створюють безпечний простір для проживання підліткового бунту й кризи, даючи змогу читачеві «прожити» прагнення свободи без загрози здоров'ю та переоцінити власні ресурси через зіткнення з суворою реальністю. Також повість легітимізує у суспільній свідомості образ дітей зі складним досвідом, дестигматизуючи його. Для таких діток оповідь має терапевтичний характер (хоча для реальних маеньких безхатьченків досвід виживання є набагато жорстокішим). У підсуику книга постає життєдайним містком, який авторка перекинула від світу невидимих і травмованих дітей до світу тих, хто живе в теплі, аби спонукати останніх до розуміння та прийняття

Особливого резонансу повість набуває у контексті української дійсності. В умовах повномасштабної війни, коли мільйони дітей пережили втрату домівок і вимушене переміщення, метафора «нічийності» стала загальним екзистенційним станом. Історія про те, як важливо зберегти людяність і знайти «своїх» серед хаосу, сприймається юними читачами надзвичайно гостро. Перегукуючись із глобальними трендами young adult про виживання та «знайомство зі своєю зграєю», книжка пропонує те, чого так гостро потребує сучасна молодь — абсолютну чесність без фальші й пафосу. Тетяна Рубан визнає право дитини на страх, помилку й образу на дорослих, даруючи головне — надію на порятунок і прийняття. У часи, коли реальність травмує, «Нічийні» стають для українських підлітків безпечним простором для проживання складних емоцій та непохитним якірем емпатії й людяності, що тримає на плаву в найштормовіші часи.

«Нічийні» Тетяни Рубан — художньо переконливий, динамічний і глибоко етичний твір. Поєднуючи гостроту соціальної проблематики з делікатним психологізмом, авторка нагадує фундаментальну істину: жодна дитина у світі не повинна бути «нічийною», а справжній Дім вибудовується не «стінами», а здатністю розривати кокон байдужості й щодня обирати складний, але єдиноправильний шлях — людяності.

Наталя МАРЧЕНКО,
кандидат історичних наук,

Київ