До 60-ліття письменника

Пантюк Сергій. Фікус Бенджамін розповідає про щастя: повість-казка. / С. Д. Пантюк ; іл. В. Ю. Крижановської. — Тернопіль : Видавництво Богдан, 2024. — 48 с. : іл.

«...Колишньої літератури не буде. …  Дитяча, жіноча, любовна – все буде писатися крізь оптику війни.

Ця війна зачепила всіх. Хтось воював, хтось волонтерив, хтось втратив, хтось емоційно пережив. Усе це залізатиме в текст».

Борис ГУМЕНЮК

«Діти хочуть чути і читати правду...

Якщо ти приходиш у їхній світ, то мусиш їм його показати, розповісти про нього без прикрас, але цікаво».

Сергій ПАНТЮК

Сергій Дмитрович Пантюк — помітна постать у сучасному українському культурному та громадському просторі. Його діяльність охоплює широке коло ролей: від поета-новатора та успішного видавця до громадського діяча та воїна-захисника.

Із початком повномасштабного вторгнення московитів Сергій Пантюк вступив до лав Територіальної оборони Києва. З травня 2022 року — головний сержант батареї протитанкових керованих ракет 23-го Окремого батальйону спеціального призначення ЗСУ. Брав участь у бойових операціях на найгарячіших напрямках, зокрема під Києвом і Бахмутом.

Засновник «Видавництва Сергія Пантюка», він став одним із фундаторів сучасної комбатантської літератури, ще у 2014 році видавши знакову збірку Бориса Гуменюка «Вірші з війни». Як досвідчений редактор, Пантюк активно відкриває нові імена, зокрема, допомагаючи ветеранам і військовим інтегруватися в літературний процес.

Також Сергій Пантюк — організатор Всеукраїнського фестивалю поезії та авторської пісні «Віршень», який ось уже 30 років гуртує літературну спільноту. Письменник веде активну роботу з популяризації читання, курує літературні гуртки та курси поетичної майстерності, працюючи з авторами-початківцями.

Та головне, що Сергій Пантюк — яскравий письменник із неповторним і виразним творчим голосом і постійною потребою правди й свободи. Він автор десятків поетичних збірок для дорослих і дітей, романів, науково-фантастичних повістей і казок, лауреат численних літературних премій, чиї твори для дітей увійшли до шкільної програми.

У дитячій літературі Сергій Пантюк — насамперед майстер гри та стилю, вигадник і філософ.

Маленькі читачі знають його найперше як дивовижного творця «Перевертаса» — поета з невичерпним арсеналом мовотворчості. Його збірка «Неслухняники» (2010; 2025) привнесла до української дитячої поезії живий подих «дитинолюбства», ніжно вхопленого у слові (як «сонечко» на долоні, що завжди вільно злетить у небо). Цей хист до гри продовжується і в «Абетці грибничка» (2019) — унікальному літературному експерименті, що поєднує любов до природи із пізнавальним азартом. Створена у співпраці з художницею-психологом Марією Івановою, абетка стала не просто переліком грибів, а історією про гармонію людини й довкілля. Цей тандем згодом подарував дітям і «Емоджинаріум, або Подорож у світ почуттів» (2020) — універсальний віршований та ігровий путівник світом почуттів, де через «сміхомовки» та «смуткомовки», «спотиканочки» та різні завдання діти (зокрема і з особливими потребами) розвивають мовлення та опановувати власні емоції.

Прозова творчість Сергія Пантюка для дітей так само вигадлива та часто виступає в ролі першовідкривача нових тем. Так, науково-фантастична повість «Вінчі й Едісон» (2015) стала чи не першою в українській дитячій літературі позитивною візією майбутнього (за рівнем вигадливості та оптимізму з нею перегукуються хіба «Сапієнси» Володимира Арєнєва). Натомість повість «Тимко і гельготунчик Шкода» (2016) пропонує зовсім іншу атмосферу — теплу канікулярну оповідь про пригоди міського хлопчика в селі, продовжуючи кращі традиції класичної пригодницької прози Володимира Рутківського.

Важливою віхою у творчості С. Пантюка став вихід підліткової пригодницько-фантастичної повісті «Швидше не буває» (2020). Це перша історія автора, де головною героїнею постає дівчинка — своєрідна «літературна донька», поява якої зумовлена глибокою авторською емпатією. Твір порушує болючі питання зниження соціального статусу дитини після сімейної трагедії та цькування в школі, стаючи в один ряд із такими знаковими текстами, як «100 децибелів тиші» Андрія Бачинського. Пантюк майстерно балансує між реалізмом та казкою, показуючи, як через спорт, наполегливість і щедре серце можна подолати будь-які життєві випробування. Як щастя «все мати за так» тьмяніє перед щастям здобути власними силами та мати змогу ощасливити інших.

Нова повість-казка «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» — логічне продовження пошуків письменника, де досвід поета — творця живої атмосфери «дитинності» зустрівся з досвідом воїна, щоб розповісти дітям про найскладніше — про щастя, котре проростає попри війну та біль.

Сам автор так розповів про появу задуму цієї книжки під час презентації на KyivBookFest: «…я за своєю внутрішньою побудовою дуже люблю рослини, тварин і вірю в існування домовичків. Якщо хтось вночі грюкає по хаті, то я знаю, що це наш Добрик. То вони з котом щось роблять. І звідси з’явилася ця ідея. А ідея лінії хлопчика була мені ще з 2014–15 року, коли ми доброволили на Донбасі. Був такий випадок: хлопчики місцеві розповіли, що їм щось під школу прилетіло та багато учнів постраждало. Один із них дещо каже, а другий – до нього: «Так, одноногий, ти забрехався!» І тут я бачу, що в хлопчика протез. Мене це вразило тоді настільки, що я з цим жив, не знав, куди це діти. Та ось воно все в одну книжку злилося»[1].

Повість-казка Сергія Пантюка «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» — унікальне явище в сучасній українській літературі для дітей. Відверто правдива й жорстка у повноті представлення реалій війни, книжка позбавлена фальшивого пафосу чи надмірної трагічності. Це глибока, терапевтична і водночас філософська історія про силу духу та людяність у часи великих випробувань.

Війна у творі — не захоплево розказана історія і не докладно описана подія для споглядання. Вона — часопростір розгортання тексту, фонова загроза «невідворотної сили», що змінила саму структуру буття. Зрештою — складний і тривалий іспит на людяність.

Сергій Пантюк свідомий того, що говорить про війну з дітьми, вже травмованими її реальністю, тому найперше намагається допомогти опрацювати цю травму, фокусуючись на процесі зцілення та адаптації. Не приховуючи жорстокість війни, він розкриває обмеженість її можливостей: війна може забрати ногу чи дім, але не має влади над здатністю фікуса рости, а хлопчика — мріяти й розвиватися. Змальовуючи контури війни «нечітко», окремими штрихами, письменник виводить на перший план, робить «явленими» дитині, «чіткими» цінності: любов, турботу, пам'ять, щастя. А відсутність прив'язки до конкретних назв міст і дат, безіменність батьків Ромчика ріднять його історію з позачасовою притчею про вічне протистояння життя небуттю.

Автор прибирає в тексті візуальний та емоційний «шум» війни, щоб читач міг почути головне: тиху розмову про щастя, яка не припиняється навіть у найтемніші часи.

Працюючи з повістю, вкажіть дітям на художні засоби, якими письменник делікатно й правдиво відтворює війну. Метафоризація та «очуднення». Розповідь від імені Фікуса Бенджаміна дає змогу зосередитися на антилюдській суті війни (вона — те, що протиприродне життю, росту та цвітінню, «задуха»). Подана через сприйняття рослини, війна втрачає свою жахну конкретику та набуває міфологічних рис. Дистанціювання та «пунктирність» у зображенні (війна змальовується як те, що відбувається «десь там», але постійно вривається у дім звуками, телефонними дзвінками, розмовами тощо) наголошує психологічний стан героїв: їхнє життя — це передусім розлука та очікування і складається воно з коротких «пунктирів» спокою між тривогами. Контраст між «зовні» (війна) та «всередині» (дім) побудований на протиставленні досяжного для сприйняття кімнатними рослинами замкнутого простору квартири, де панує любов, і «світу за межами», де зазнають каліцтва і гинуть друзі (як ось Юрко). Цим образом дому-фортеці автор наголошує, що навіть коли навколо війна, людина має тримати свій «внутрішній фронт», плекати свій сад (буквально і переносно) та здатність до порозуміння й розвитку.

У повісті-казці Сергія Пантюка у просторі квартири взаємодіють три світи, нерозривно пов’язані між собою (чимось те нагадало мені вертеп).

Світ рослин представлений як згуртована спільнота «киснетворців», де панує гармонія та внутрішня ієрархія. На чолі стоїть старий фікус Бенджамін — мудрий наратор, який зберігає пам'ять дому та першим наважується на діалог із людьми. Попри свою нерухомість («укоріненість»), рослини тонко відчувають найменші зміни в емоційному стані господарів: вони вміють співчувати, боятися «смертельного полум'я» війни та разом радіти «лагідному сонцю». Їхня спільнота є символом тихої життєдайної сили, яка продовжує свою роботу — вироблення кисню та надії — навіть у напівпорожній оселі.

Світ людей (родина Ромчика та загалом «люди у війні») змальований крізь призму випробувань, втрат і неймовірної стійкості. Родина позбавлена імен, що робить її образ архетиповим для сучасної України: тато — на фронті, мама — дбайливий охоронець домашнього затишку, а Ромчик — дитина, яка вчиться жити заново після поранення. Війна зробила цей світ вразливим, «пунктирним» і тривожним, проте люди у ньому не втрачають людяності. Вони знаходять розраду в читанні, телефонних дзвінках і піклуванні про слабших, доводячи, що навіть зі шрамами та втратами людина здатна залишатися відкритою до любові й щастя.

Світ домовиків виступає містичним «третім виміром», містком між фізичним буттям і вічністю. Домовичок Добрик — не просто бешкетна істота, а хранитель енергетичного балансу оселі та медіатор, що знає таємниці життя і смерті. Світ домовиків у творі відповідає за зв'язок із тими, хто пішов («третій світ»), навчаючи інших, що пам'ять про померлих робить їх присутніми серед живих. Домовики уособлюють приховану силу дому, яка стає видимою та активною лише в моменти найбільшої небезпеки, об'єднуючи всіх мешканців у спільній боротьбі за виживання духу.

З метою розкрити тему інклюзії через метафору «укоріненості» та спільної потреби в піклуванні запропонуйте дітям намалювати схему трьох світів із книжки: світ людей, світ рослин і світ домовиків. Де вони перетинаються? Що спільного у Ромчика і Фікуса? А у Ромчика та Домовичка?

Хоча увага письменника зосереджена на долі однієї родини, спільний людський світ за її межами формує етичний простір твору. Так, лікарі та знайомі мами (волонтери, сусіди) — соціальна оболонка, яка допомагає родині адаптуватися. Через них у твір приходить реальність взаємодопомоги, яка стала характерною для всієї України під час війни. Фронтові друзі батька — уособлення сили, котра стоїть між домом і «смертельним полум’ям» війни. Вони згадуються «пунктирно», але їхня присутність дає Ромчику відчуття гордості та приналежності до великої справи і світу чоловічої звитяги. Особливе місце у творі посідають загиблі друзі Ромчика (як ось Юрко). Вони є частиною того самого «третього світу», про який говорить Домовичок. Автор не викреслює їх із життя, а навпаки — робить частиною щоденного досвіду родини. Вони символізують ціну миру та необхідність «говорити про них як про живих», щоб зберегти власну людяність.

Для автора всі ці люди — і живі, і полеглі — частина єдиного організму. Зовнішній світ у повісті не ворожий, він солідарний. Попри те, що Ромчик фізично обмежений стінами квартири, завдяки цим людям його світ залишається широким. За межами родини існує не просто «суспільство», а спільнота доль. Автор наголошує: ми виживаємо не поодинці, а завдяки тому, що десь лікарі роблять свою справу, тато з товаришами тримає фронт, а ми тут, удома, бережемо пам’ять про тих, хто вже не повернеться. Це світ, де кожна дія (дзвінок, молитва, лікування чи згадка) є цеглинкою у фундаменті спільного щастя, про яке розповідає Фікус.

Натомість Дім у повісті постає не просто декорацією чи фортецею, а живим, дихаючим організмом, що має власну пам'ять, голос та енергетику. Це сакральний простір «укорінення», де завдяки зусиллям мами, мудрості Фікуса та опіці Домовичка створюється мікроклімат, здатний протистояти зовнішньому хаосу та «смертельному полум’ю» війни. Автор змальовує дім як місце емоційної регенерації, де кожна річ і кожна істота є частиною спільного захисного кола, що перетворює звичайну квартиру на осередок світла й терапії. Саме в цих стінах відбувається диво перетворення травми на досвід, а мовчання — на розповідь про щастя, доводячи, що справжній дім тримається не на міцності стін, а на невидимих зв’язках між тими, хто його населяє, пам’ятає та береже.

Сила цих невидимих, але найміцніших у світі зв’язків за Пантюком прихована у щирій дружбі. У повісті вона постає не як зовнішня ознака стосунків, а як фундаментальна стратегія виживання та засадничий спосіб буття, де постійне вживання слова «друг» маркує простір абсолютної довіри. Для автора дружба — це передусім акт визнання рівності та взаємного «киснетворення», де кордони між людиною, рослиною та міфічним духом стираються заради підтримки життя. У світі, понівеченому війною, саме дружба стає тим «корінням», що тримає героїв у реальності, перетворюючи пасивне співіснування на активну співтворчість щастя. Вона не потребує гучних визначень, бо виявляється через спільне дихання, пам'ять про тих, хто пішов у «третій світ», та щоденну сміливість бачити особистість у кожному, хто поділяє з тобою затишок і біль одного дому.

Наголосіть дітям, що письменик показує нам, що під час війни дружба стає єдиною формою безпеки: ми виживаємо лише тому, що навколо є друзі — люди, рослини і навіть невидимі домовички. Можна запропонувати вправу «Слова-родичі»: виписати з тексту слова з коренем «друг» (друг, дружний, подружитися, друзяки) та створити висовлювання з ними про себе й оточення. Або запитайте дітей, чому Фікус називає Ромчика «другом», а не «господарем», та яка різниця між цими словами.

Головним новаторством повісті-казки є вибір оповідача. Старий фікус Бенджамін — «киснетворець» (чудова метафора надзвичайної життєвої місії рослин — створення Іншим (людям), придатного для життя простору) і спостерігач — стає містком між реальним світом людей і магічним світом домовичків. Його «очуднений» погляд на людей як на «двостовбурових істот» дає змогу читачеві дистанціюватися від прямого болю війни та подивитися на людські взаємини з незвичної, відстороненої та водночас глибинної перспективи. Нарація від імені рослини допомагає Сергієві Пантюку розповісти про війну «світло і щемко», уникаючи прямого повчання, але наголошуючи на вічних істинах через метафори росту, коріння та світла.

Водночас автор стирає вікові межі: ми бачимо дитину, загартовану болем до мудрості старця, і рослину-патріарха, що з дитячим захопленням відкриває для себе всесвіт людських почуттів. Це робить текст «дорослим» за глибиною і «дитячим» за чистотою погляду, створюючи особливу терапевтичну атмосферу, де кожен читач — незалежно від віку — знайде своє відображення.

Простежте з дітьми, які саме художні задуми автора дає змогу реалізувати такий вибір наратора. Погляд зі сторони. Фікус сприймає людей як «двостовбурових істот», які існують у «паралельному вимірі». Завдяки цьому читачі мають змогу побачити звичні речі (побут, емоції, війну) через призму нерозуміння, що змушує задуматися над їхньою справжньою суттю. Символ стійкості та незламності. Рослина за своєю природою "укорінена". В умовах війни, коли люди змушені тікати або втрачають опору, фікус залишається на місці, зберігаючи пам'ять дому. Його незмінна присутність контрастує з хаосом війни та додає певності, спокою. Єднання світів. Автор наголошує, що війна — це час «страшних випробувань для всіх», який руйнує кордони між світами людей, рослин і домовичків. Фікус Бенджамін першим наважується «порушити давні забобони» і почати спілкування, що символізує необхідність взаємопідтримки всього живого. Розкриття вічних цінностей. Розмови фікуса з Ромчиком засвідчують, що навіть рослини можуть відчувати красу, сум і біль. Це підсилює гуманістичний посил твору: життя у будь-яких його проявах є найвищою цінністю.

Тут буде доречною вправа на розвиток емпатії «Очима іншого».

Запропонуйте дітям спобувати себе в ролі фікуса Бенджаміна – обрати будь-який предмет у класі чи вдома (наприклад, стару книжкову шафу або кактус) і описати один день із життя їхньої родини від імені цього предмета.

Це навчить дітей бачити ситуацію з боку, як це робить фікус Бенджамін, що допомагає знизити емоційну напругу під час обговорення важких подій.

Фікус Бенджамн також виступає природним художнім «віддзеркаленням» неприродного та непоправного каліцтва Ромчика. Тема інвалідності в повісті блискуче розкривається через глибоку метафору «одноногості», що проводить паралель між рослиною та дитиною: і фікус, і Ромчик тепер «одноногі», вони обидва потребують світла, догляду та міцного коріння.

Інклюзивність твору полягає в демістифікації травми: автор відмовляється від жалю на користь прийняття нової реальності, де втрата кінцівки не позбавляє дитину суб’єктності чи здатності бути щасливою. Ромчик залишається активним учасником життя — він читає, мріє та комунікує, а його візок, милиці чи майбутній протез сприймаються як природна частина його нового «укорінення», що вчить читача бачити в людині насамперед її особистість і внутрішню силу, а не фізичні обмеження.

Попри всю трагічність ситуації, каліцтво дитини — один із поширених сюжетів у творах «про війну», зокрема тих, що масово з’являлися про події Другої світової у ХХ ст. і були знаковими для радянської ідеології «виховання волі» (а нині взірцеві для московитів). Різниця в опрацюванні цієї складної теми як ніщо інше унаочнює світоглядну прірву між нами. Якщо у  радянських книжках акцент робився на подвиг і залізну волю («не зважай на біль, служи системі»), то у Пантюка наголошено відчуття щастя та внутрішній спокій. Радянська література вимагала від героя «стати як здоровий» (танцювати, грати у футбол), ніби заперечуючи травму. Натомість Пантюк через образ Фікуса каже: «ти можеш бути одноногим і при цьому бути цілісним, рости і бути щасливим у своїй новій формі». У всіляких «піонерах-героях» смерть романтизувалася як героїчна «славна» самопожертва, а в Пантюка це тихий сум, пам’ять і взаємозв’язок, що дає силу жити далі й перемагати.

Вочевидь, українська література стрімко відійшла від міфу про «сталевих героїв» до живих людей, які мають право відчувати біль і шукати затишок. Наші герої живі та покликані розвиватися, творити майбутнє. Натомість забронзовілі ідоли радянщини мають на меті лише «укріпити скрєпи» віджилого світу, що закам’янів у минулому та, поступово і незворотно руйнуючись, завдає шкоди усьому живому навколо.

Світ твору Пантюка наповнений внутрішнім світлом та особливим звукописом. Автор показує дивовижну еволюцію сприйняття: від мови як природного «шуму», подібного до шелесту листя, до мови як свідомого діалогу. Для рослин мова людей спочатку є лише набором вібрацій, тембрів та енергетичних хвиль. Це дуже природно: листя реагує на коливання повітря так само як ми реагуємо на шум дощу. Але автор робить наступний крок: він показує, як цей «шум» структурується в ритм, а ритм — у любов. Це вслуховування рослин у людське мовлення стає метафорою глибокої уваги до Іншого. Щастя тут звучить як злагоджений ритм дихання та голосу, що перемагає какофонію війни. Тому мова та говоріння як таке стають головним інструментом «зшивання» розірваного війною світу.

Мова твору чиста, прозора, без зайвого пафосу, але з глибоким підтекстом. Вона є експериментальною та водночас традиційною, бо поєднує індивідуальне авторське словотворення з глибинною народністю. Це створює відчуття неперервності традиції та увиразнює головну ідею: щоб жити і бути щасливим, треба навчитися називати речі своїми іменами та розмовляти одне з одним, навіть якщо ви належите до різних «світів».

Кожен із трьох зображених у повісті світів має власну мовну логіку, але війна змушує їх шукати спільну мову. Акт спілкування між Фікусом і Ромчиком, а згодом — і з Домовичком — перемога над самотністю та спровокованою війною «розірваністю» реальності. Відтак мова у Пантюка — також акт порозуміння. Коли різні світи (рослини, люди, домовики) починають розмовляти, війна втрачає свою владу над їхніми душами.

Мовну тканину твору можна охарактеризувати на кількох ключових рівнях. Антропоморфні новотвори (мова Фікуса). Оскільки наратором є рослина, автор створює для неї особливий лексикон. Фікус сприймає світ через власну природу, тому звичні нам речі він називає інакше: (люди — «двостовбурові істоти», сонце — «лагідне полум'я», інвалідний візок — дивна конструкція, на якій тепер «росте» Ромчик тощо). Це створює ефект «очуднення»: читач бачить звичний світ під новим кутом, що допомагає переосмислити цінність буденних речей. Афористичність та народна мудрість (мова Мами). Мама Ромчика та сам хлопчик — носії традиційної української ідентичності. Їхнє мовлення пересипане народними прислів’ями та приказками, що створює відчуття неперервності роду. Попри те, що навколо війна, мама говорить мовою предків, яка заземлює, заспокоює і дає відчуття стабільності. Прислів’я у творі виступають як «коди доступу» до народної сили та оптимізму. Мова як інструмент демістифікації та терапії. Герої постійно з’ясовують значення слів, що надзвичайно важливо для дитячої літератури про війну, бо буквально «дешифрує» реальність (як ось у розмові про війну, в моменті, коли Ромчик називає себе «калікою», а Фікус та Домовичок намагаються змінити значення цього поняття тощо).

Також мова є основою світлого, лагідного та терапевтичного гумору в повісті. Це не сатира чи регіт, а радше тонка усмішка крізь сльози, яка допомагає зняти напругу там, де реальність стає надто важкою, особливий інструмент життєстійкості. У художньомій структурі твору гумор виконує роль своєрідного «амортизатора». Сергій Пантюк використовує усмішку як доказ того, що війна не змогла загарбати душі героїв. Якщо людина (або фікус) здатна жартувати — отже, вона перемогла страх. А Ромчику гумор дає змогу не просто виживати, а відчувати смак до життя.

Основне джерело комічного в тексті — те, як Фікус Бенджамін сприймає та коментує людський світ. Цей неочікуваний і відсторонений погляд дає змогу малому читачеві подивитися на власні проблеми з позиції рослини, для якої багато людських драм виглядають кумедно або дивно. Гумор проявляється також у мовотворчості героїв (і рослини, і люди), котрі вигадують часто «усміхнені» за своєю природою назви для нових явищ, що пом'якшує гострі кути реальності. Свою часточку радісного казкового світовідчуття додає образ Домовичка Добрика, чия буркотливість і бешкетування додають розповіді домашнього затишку та «пухнастості», що розряджає атмосферу тривоги. У діалогах мами з Ромчиком присутня «тепла іронія» — той спосіб, яким близькі люди підбадьорюють одне одного. Це гумор-обійми, який не висміює недоліки, а підкреслює рідність.

У межах розмови про «промовляння» особливої уваги заслуговує буквальне проговорювання в повісті теми смерті: у розділі «Чи можна говорити про смерть?» автор м'яко пояснює дитині, що пам'ять — форма безсмертя, а померлі близькі продовжують піклуватися про нас із «третього світу». Діалог між Фікусом та Домовичком Добриком вибудовує цілісну філософську концепцію, де говоріння стає формою зцілення та захисту.

Проговрювання у повісті є актом подолання страху. У дитячому сприйнятті смерть часто є чимось табуйованим, «чорною дірою», про яку мовчать. Але мовчання лише збільшує страх. Коли ж герої починають говорити про смерть, вони переводять цей ірраціональний жах у площину слів. Смерть перестає бути невидимим монстром. Проговорювання «легалізує» емоції — сум, біль, гнів. Це дія, спрямована на те, щоб страх не «задушив» мешканців дому, як чадний газ. Говоріння як таке є також чудом «оживлення» (повернення в простір Дому). Домовичок наполягає, що про тих, хто пішов, треба говорити «лише як про живих». Згадування імені, спільних історій, рис характеру — це акт символічного воскресіння. У тексті це виглядає як робота з пам'яттю: якщо ми говоримо про людину, вона продовжує «жити» у нашому вимірі. Смерть намагається «викреслити» людину, а говоріння — «повернути» її. Таким чином, мова стає інструментом боротьби зі смертю. Говоріння є також актом творення нового сенсу там, де смерть намагалася все зруйнувати. Пошук мови порозуміння між світами приводить до висновку, що смерть — це сила, що розриває зв'язки, а говоріння — їх відновлює. Тому про смерть можна і треба говорити, але мовою любові та надії, а не відчаю. Саме тому Домовичок каже, що загиблі «там» продовжують думати про живих. Це твердження — теж «мовна дія», яка дає Ромчику та читачеві опору.

Мова та говоріння виступають у повісті «киснем для душі». Якщо замовчувати трагедію, душа «задихнеться» від травми. Проговорювання — глибокий вдих, який дає змогу жити далі, навіть маючи рани (фізичні чи ментальні). Сергій Пантюк, по суті, дає читачеві надзвичайно важливий інструмент: не бійся називати втрату, не бійся згадувати тих, кого немає, бо слово — казковий «Калиновий міст», через який смерть не може перейти, щоб остаточно забрати у нас близьких.

Працюючи з дітьми над складною для дитячого сприйняття фразою Добрика про суть смерті (а вона — одна з найглибших у повісті), проясніть авторську ідею про те, що померлі не зникають, а переходять у «третій світ». Це допомагає знизити рівень тривоги, замінюючи остаточну порожнечу ідеєю «іншого місця», де близькі продовжують існувати. Для воцерковлених дітей варто наголосити, що ця модель не суперечить їхній вірі, але говорить про те саме мовою казки.

Так само слова Домовичка про те, що померлі продовжують «про вас думати» і навіть «через мене — ще й піклуватися» суголосні ідеї «ангела-охоронця» та створюють у дітей відчуття захищеності. Власне, і сам Домовичок у повісті виступає і містком між світами, і помічником, засвідчуючи читачеві, що навіть у найскладніші часи поруч є сили, які допомагають вистояти.

Хоча назва книжки прямо вказує на Фікуса, а сюжет обертається навколо Ромчика, центральним образом-символом твору, на мій розсуд, є Кисень (Дихання) як розгорнута метафора життя, свободи та перемоги над задухою війни, а також життєдайна сила порозуміння між «своїми». Саме цей образ об’єднує всі рівні тексту.

Війна у Пантюка — це «задуха» і наслідок руйнувань, що забиває легені й душі. Головний наратор — Фікус Бенджамін, як і всі «укорінені» — не просто «декоративна складова» в просторі дому, вони — жива фабрика життя, «киснетворці». Коли Ромчик читає книжки й дає собі раду, мама співає пісні та піклується про всіх, Домовик розповідає казки тощо — усі вони виробляють «життєвий кисень». Жити — означає дихати на повні легені, не дозволяючи страху стиснути горло.

У творі діє закон збереження цього «життєдайного кисню»: Фікус дає повітря Ромчику. Ромчик дає Фікусу інтелектуальну поживу (читання). Мама дає обом затишок. Цей колообіг турботи автор і називає справжнім щастям. Без цього взаємного «провітрювання» душ дім перетвориться на склеп, його опанує війна і смерть. Образ кисню масштабується до всієї країни. Тато на фронті захищає право нації «дихати вільно». Волонтери, лікарі та сусіди — це теж «киснетворці», кожен на своєму місці. Все це робить образ центральним, бо саме він пояснює, за що йде боротьба: за право дихати на повну у своєму просторі життя — своєю мовою, своєю культурою і на своїй землі — поряд зі «своїми».

Фікус виробляє кисень, щоб люди могли дихати. А що «виробляє» кожен із нас для інших (доброту, жарти, допомогу, спокій)?

Задля підвищення самооцінки дітей та усвідомлення ними власної важливості в соціумі запропонуйте їм написати на паперових листочках фікуса свої «корисні властивості» і прикріпити їх на намальоване дерево.

Заголовок повісті обіцяє розповідь про щастя. Натомість події відбуваються на тлі війни, родина вимушена залишити свій дім, головний герой – дванадцятилітній Ромчик втрачає ногу під час ворожої атаки на школу, його тато зазнає поранення в бою…

Та саме щастя є ключовим філософським орієнтиром твору, який розкриває справжні цінності людини в екстремальних умовах війни. Хоча саме слово зустрічається в тексті лише чотири рази, вся історія побудована навколо пошуку внутрішньої світла та стійкості. Автор показує трансформацію цінностей під час війни, коли у буденному житті сповна розкриваються вічні істини, а те, що раніше здавалося звичним (як-от мирне життя чи можливість бігати), усвідомлюється як втрачене щастя. Натомість формою «щастя» і порятунку стають спілкування та взаємодопомога. Головні герої (фікус Бенджамін та хлопчик Ромчик) знаходять спільну мову та радість спілкування попри трагічні події — війну, поранення Ромчика та постійну небезпеку. І тим розкривають читачеві істину, що щастя — внутрішній стан кожного, якому ми можемо зарадити, а не зовнішні обставини, нам не підвладні. Тому завжди є можливість відшукати своє щастя в собі. Так Ромчик, хоча називає себе «калікою» через втрату ноги, зберігає здатність мріяти, піклуватися про рослини та навіть вчити їх читати. Отже, щастя можливе навіть тоді, коли життя докорінно змінилося.

Таким чином, заголовок акцентує увагу на головному питанні, яке ставить автор перед читачем: що дає силу залишатися людиною і відчувати радість життя, коли навколо панує руйнація. І відповідь тут: щастя — не відсутність проблем, а внутрішня здатність бути «киснетворцем», відритим до всіх емоцій і спілкування життєлюбом, здатним розвиватися та підтримувати інших.

Ілюстрації Валерії Крижановської гармонійно доповнюють текст, створюючи атмосферу затишку, яка контрастує із зовнішньою тривогою. Виконані в манері «дитячого примітиву» та м’якій, неагресивній кольоровій гамі, малюнки мають виразні характери, а світло та вільний простір є такими ж важливими, як і персонажі. Ілюстраторка часто обирає ракурси «знизу» або «з кутка», ніби ми справді дивимося на кімнату очима рослини чи Домовичка. Тому навіть коли йдеться про війну чи травми, візуальний ряд не лякає, а обіймає читача. Ілюстрації вчать дитину бачити диво в буденності та відчувати красу життя навіть тоді, коли воно «пунктирне» і складне.

Хоча ілюстраторка уникає натуралізму, варто уникати фіксації на «каліцтві». Зверніть увагу на те, як зображений хлопчик. Він не виглядає нещасним або неприємним. Це допоможе дітям сприймати інклюзію природно: Ромчик — це просто Ромчик, який любить читати книжки своїм рослинам і живе на повну. Під час роботи з книжкою краще привернути увагу дітей до виявлення емоцій через колір (запитайте: «Якого кольору в ілюстраціях найбільше? Чому люди зображені не яскравими кольорами, як ось рослини чи кошеня? Що відчуває Фікус, коли світить сонце?» тощо). Або ж запропонуйте знайти на малюнках Домовичка Добрика. Це не лише розважить, а й навчить дітей бути уважними до деталей.

Повість-казка Сергія Пантюка «Фікус Бенджамін розповідає про щастя» — багатошаровий твір, який через казкові образи допомагає дітям опрацювати досвід війни та дає змогу глибоко й нетравматично проговорити з ними найскладніши питання сьогодення, розкрити їм теми щастя (як внутрішнього світла та вибору), пам'яті та життя після втрати, єдності та взаємодопомоги, а також показати чарівність і силу рідної мови та щирої родинності й дружби.

Це книжка-обійми, книжка про вічні речі — самотність кожного й потребу знайти співрозмовників, друзів, вмілити мрії, знайти та зберегти «своїх» і дім. Вона не ігнорує війну, але вчить, що навіть у найтемніші часи можна залишатися «киснетворцем», рости до сонця і бути щасливим попри все.

Розповідь фікуса Бенджаміна про щастя — це саме про суму усіх тих буденних речей, які дають змогу кожному в усіх ситуаціях, світах і часах помічати миті щастя, вміти на них опиратися і рухатися далі. Фікус Бенджамін говорить про щастя як про ресурс, який дає силу жити.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидат історичних наук,

Київ.