Специфіка змалювання культури первісних людей періоду неоліту в історико-пригодницьких повістях для дітей «Країна інкурів» Олексія Огульчанського та «Цілющий камінь» Анатолія Давидова

Література для дітей є вагомим чинником у справі залучення юного покоління до вивчення вітчизняної духовної і матеріальної культури. Змістовно й художньо вартісна історична книга допомагає сформувати у дитини-читача інтерес до дослідження своїх витоків і повагу до національних та світових надбань. З особливим зацікавленням діти сприймають пізнавальний історичний твір, в ідейно-тематичне осердя якого покладена пригода – надзвичайна подія.
Пригодницький сюжет приваблює мотивом таємничості, ігровим началом. Наявність активного героя, ровесника юного адресата, робить історико-пригодницький твір більш доступним для рецепції підлітка. Найчастіше пригода пов’язана з мандрівкою, із розкриттям якоїсь таємниці. Ми зосередимося на зразках такої прози в українській літературі періоду 1960-1980-х років.
У сучасного юного читача, як і в дітей 20-го століття, не зникає інтерес до проблем зародження і розвитку життя на Землі, до появи первісної людини та дослідження особливостей її матеріальної і духовної культури. Однією з перших в українській літературі для дітей спробу зображення життя доісторичних людей зробила Наталя Забіла у своїй фантастичній п’єсі «Перший крок» (1968). Вона змалювала образи первісних людей доби матріархату на чолі з досвідченою правителькою роду Великою Матір’ю. Юному адресату цієї п’єси близькі й цікаві дійові особи – підлітки Юю та Оа. Авторка показала один із найдраматичніших, доленосних моментів життя племені – приборкання Червоного Звіра, тобто вогню. Отже, цей твір допомагає унаочнити моменти зародження й розвитку культу вогню у далеких пращурів.
У творчому доробку письменників-краєзнавців і природоохоронців Олексія Огульчанського й Анатолія Давидова є багато спільного, що виявляється у виборі тем і сюжетних схем, у змалюванні хронотопу й образів допитливих героїв-природолюбів. Темі життя й самобутності традицій, ритуалів первісної людини присвячені такі історико-пригодницькі повісті як «Країна інкурів» О. Огульчанського та «Цілющий камінь» А. Давидова. У чому ж полягають спільні й відмінні ідейно-естетичні параметри цих двох творів і чим вони привертають увагу дитини-читача?
О. Огульчанський, історик за фахом, був добре обізнаний зі специфікою культури Північного Приазов’я, яку досліджував і як старший науковий співробітник Бердянського краєзнавчого музею, і як керівник туристично-краєзнавчого гуртка Бердянського Будинку піонерів. Повість «Країна інкурів» (1971) – оригінальний історико-пригодницький твір про боротьбу за прогресивні зміни в житті доісторичних людей племені інкурів, яке заселяло у кам’яний період Приазов’я (назва даного племені – неологізм письменника).
Глибокий слід у свідомості автора залишила його участь у розкопках курганів. Не випадково у першому розділі повісті «Знахідка в Синій могилі» наратором виступає молодий вчений-археолог. Його зацікавили знахідки в розкопаній науковцями напівзруйнованій печері на березі степової річки, яка протікає в скелястому урочищі: «Тут на стінах і стелі печер знайшли загадкові малюнки первісних художників. Нікому ще не доводилося натрапляти в наших краях на щось подібне. А тому археологи виявили пильну увагу до цієї знахідки» [2, с. 180].
Учений не був фахівцем з епіграфіки, науки про стародавні написи та малюнки на камені, але висунув гіпотезу, що намальовані в печері хвилясті рисочки, перетнуті коротенькими рисочками, розповідають про чиєсь драматичне життя. Археологам важко було пояснити й той факт, що в цій могилі було знайдено речі різних епох: крем’яний ніж, глиняну фігурку короткорогого бика-тура і металевий предмет – золотий дзвоник з геометричним орнаментом.
У звіті археологів йшлося про результати розкопок стійбища мисливців, на території якого було знайдено землянки, горщики, купи кісток тварин: турів, сайгаків, диких свиней і навіть верблюдів. Археолог-наратор отримав завдання від керівника наукового інституту звести всі дані про розкопки Синьої могили разом і, виявивши творчу фантазію, розповісти про події, які могли б мати місце в глибині віків.
В образі археолога вгадується автообраз, що пояснюється участю О. Огульчанського в археологічних розкопках, в організації краєзнавчих експедицій. Результатом однієї з таких експедицій стала унікальна знахідка скам’янілого кістяка південного слона на березі Азовського моря в районі між Бердянськом і Приморськом, на яку йому та групі школярів-краєзнавців поталанило влітку 1940 року. Під час Другої Світової війни німці вивезли цей кістяк до Берліну, розуміючи унікальність цієї знахідки. Нині цей цілий скелет експонується в Зоологічному музеї Санкт-Петербурга. Історія про цю знахідку лягла в основу сюжету повісті О. Огульчанського «Вітрів Кут».
У повісті «Країна інкурів» автор вдало використав прийом художнього обрамлення. З наступних 8 розділів повісті аж до фінального розділу «Знов у директора», який є власне епілогом, читач дізнається про висунуту молодим археологом наукову версію щодо знахідок у розкопаній могилі. Але вона викладена не як сухий, строгий протокол, а в інтригуючій художній формі.
Динамічна оповідь про молодих членів племені інкурів Іку та Руса допомагає дитині-читачеві глибше пізнати особливості культури людей того часу. Аналізуючи творчість О. Огульчанського, Б. Чалий слушно підкреслив: «В усіх своїх книгах письменник озброєний добрими знаннями, якими невимушено ділиться з читачем. Завжди знаходить у коморах пам’яті таке, що бентежить уяву, вражає несподіванкою. Наукові зерна активно живить художня вигадка» [3, с. 251].
Повість «Країна інкурів» особливо цінна тим, що автор показав у ній вагу досягнень молодих інкурів Іки та Руса не лише в освоєнні матеріальної культури (уміння самим здобувати вогонь, ліпити й випалювати глиняний посуд, приручати коней і вепрів), а й наголошує на непереборному прагненні доісторичної людини до творчого самовияву, відображення неповторності світу й буття. Обдарована Іка за допомогою крем’яного різця створила наскальні малюнки, в яких закодувала події свого складного життя.
О. Огульчанський звертає увагу і на форми релігійних вірувань людей періоду неоліту, для яких властиві фетишизм (поклоніння статуетці тура, золотому дзвонику) та анімізм (віра в те, що людина після смерті перетворюється у білого птаха й відлітає далеко у Край Примар, шанобливе ставлення до померлих предків, які можуть розсердитися й повернутися у світ живих людей).
Пізнавальне значення має також опис поховання Іки, який свідчить про значення культу предків для представників зазначеної епохи.
На цих же самих формах релігійних вірувань своїх героїв – первісних людей періоду матріархату робить акцент А. Давидов у повісті «Цілющий камінь». Але на відміну від твору «Країна інкурів» він показує життя кількох сусідніх племен, в яких змушені тимчасово проживати два молодих головних героя Кер та Оле, перебуваючи у пошуках цілющого каменя, необхідного для правительки їхнього роду для лікування поранених на полюванні мисливців.
Мати Кера, мудра правителька їхнього роду, змушена покарати сина вигнанням із племені за те, що юнак, захопившись витісуванням із кістки амулета для своєї нареченої Оле, не попередив вчасно про напад мамонтів на житла племені. Вирок трохи пом’якшено тільки тим, що Кер не дав згаснути Священному вогню до повернення мисливців із полювання.
А. Давидов зумів передати особливості ставлення первісних людей до вогню як до сакрального вияву життя. Коли старійшина роду Ор, єдиний хто мав право «годувати вогонь», помирав, понівечений мамонтами, він наказав Керові «дати вогневі їсти». Хлопцеві коштувало неймовірних зусиль перебороти свій страх і кинути в гаснуче багаття кілька галузок: «Кер боявся розтулити повіки, йому здавалося, що ось-ось вдарять громи і на нього впадуть вогненні блискавиці. Але довкола стояла тиша – і він розплющив очі. Вогонь горів веселим полум’ям. Хлопець упав на коліна і звів до неба руки. Він плакав. Чи з горя, чи з радості, а чи з великого страху» [1, с. 26].
Кер має право на повернення до племені при умові, що знайде в нижній течії їхньої ріки такий же цілющий камінь, який було втрачено під час нападу мамонтів. Вірна Оле наполягла на тому, щоб піти у вигнання разом із Кером. Молода пара зазнала багато смертельно небезпечних випробувань, але здобула і цілющий камінь, і досвід виживання в екстремальних умовах.
Очима персонажів повісті читач помічає особливості здобування засобів для життя в різних сусідніх родових групах: ті з них, які жили біля водойм, основним заняттям мали рибальство, а не мисливство. По-різному складалися стосунки із сусідами, траплялися серед них доброзичливі, але частіше герої переконувалися, що надійно людина може бути захищена тільки в лоні власного роду, адже не випадково чужинець тоді сприймався як потенційний ворог, який ніс загрозу.
А. Давидов зіставляє манери керівництва своїм родом з боку найстарших жінок кількох родів, а О. Огульчанський показує необмежену владу шамана Зоуго над інкурами. Автори на цілому ряді прикладів унаочнюють високий ступінь небезпеки, в умовах якої були змушені постійно виживати доісторичні люди.
Пізнавальну й естетичну вартість обох повістей мають сцени опису ритуалів підтримання Священного вогню, підготовки до полювання, святкування перемоги, поховання небіжчика, а також показ прагнення наших пращурів до творчої самореалізації у різних аспектах своєї діяльності та синкретизм паростків давнього мистецтва.

Література:

1. Давидов А. І. Цілющий камінь: повісті, оповідання : для серед. шк. віку / А. І. Давидов ; передм. Я. П. Гояна. – К. : Веселка, 1998. – 318 с.
2. Огульчанський О. Я. Країна інкурів / О Я. Огульчанський // Огульчанський О.Я. Знахідка на все життя : повісті. – К.: Веселка, 1982. – С. 180-247.
3. Чалий Б. Зелені острови творчості Олексія Огульчанського / Б. Балий // Огульчанський О. Я. Знахідка на все життя : повісті. – К. : Веселка, 1982. – С. 248-252.

Ольга БУДУГАЙ,
кандидат філологічних наук,
Переяслав-Хмельницький.