Іллаковичівна Казімєра. Казкова розповідь про королевича Ла-фі-Чаня, вояка Соя і дівчинку Кіо / пер. з польськ. і біографічний нарис Ірини Матяш ; іл. Лариси Дем’янишиної. – Житомир: ТОВ «Видавничий дім «Бук-Друк», 2025. – 165 с.

«Своєю сміливістю, наполегливістю, принциповістю та креативністю ми щодня доводимо, що неможливе — можливе», — ці слова Мар’яни Беци якнайкраще описують дух видання, що відкриває українському читачеві прозу видатної польської поетки, дипломатки та секретарки Юзефа Пілсудського — Казімєри Іллаковичівни (1888–1983). Написана у 1917 році у розпал революційного хаосу, «Казкова розповідь про королевича Ла-фі-Чаня, вояка Соя і дівчинку Кіо» стала не просто першим прозовим твором авторки, а справжнім сатиричним і водночас ліричним маніфестом, що крізь століття промовляє до нас сьогодні. Твір радикально змінив канони тогочасної літератури, відкинувши нав’язливе повчання. Натомість авторка запропонувала малечі світ вільної уяви та сюрреалістичного гумору. Тут дитина вперше постає як інтелектуальний читач, здатний до гри зі складними текстами. Саме цей підхід проклав шлях для для таких майстрів, як Ян Бжехва та його послідовники.

Іллаковичівна створила архетип художньої казки, де ритм і метафора важать більше за лінійний сюжет. Чарівний світ Ла-фі-Чаня — це шляхетне та витончене дзеркало реальності, де герої виборюють власну гідність і щомиті обирають між честю та зрадою, не втрачаючи віри в остаточну перемогу світла. Книга адресована не «дітям» чи «дорослим», а кожному, хто прагне бачити глибину за лаконічними словами атмосферного багатошарового видання, котре водночас постає як біографія нації та особиста сповідь жінки, яка знала ціну кожного державного документа та кожної миті вибореного миру.

Це ошатне видання поєднує в собі чарівну притчу про шлях людської душі в часи випробувань, захопливий життєпис непересічної жінки та мистецьке утвердження ідей гендерної рівності в дипломатичній сфері. А через прості й зрозумілі образи відданого вояка та маленької дівчинки, казкову подорож королевича книга дає змогу дітям осягнути складні моральні категорії, що робить її ідеальною для сімейного читання.

Також «Казкова розповідь…» є унікальним проєктом культурної дипломатії, що з’явився завдяки подвижницькій праці Почесного Посла України 2024 року в галузі науки та освіти, голови Наукового товариства історії дипломатії та міжнародних відносин, докторки історичних наук, професорки Ірини Матяш. Пані Ірина не лише майстерно переклала текст, а й створила ґрунтовний біографічний нарис про авторку, що є інтелектуальним засновком для розуміння постаті «Ілли» та її твору. Завдяки знаній українській науковиці та громадській діячці перша спроба представити прозу Іллаковичівни українською мовою масштабувалася у міжнародний просвітницький проєкт, який відкриває нові горизонти у міжкультурному діалозі, долаючи географічні та часові кордони.

Для історії польської культури «Казкова розповідь…» є зразком діалогу між авангардним мистецтвом і літературою для наймолодших. Перше видання 1918 року прикрашала обкладинка Станіслава Ігнація Віткевича (пол. Stanislaw Ignacy Witkiewicz; Віткацій), що досі надає книзі статусу колекційного артефакту, наголошуючи її модерністську природу. У перевиданнях 1958 та 1973 років твір ілюстрував Ян Марц Шанцер (пол. Jan Marcin Szancer), що зробило видання частиною класичного польського канону. Сьогодні книгу часто видають у серії «Mistrzowie Ilustracji», позиціонуючи як мистецький об’єкт та «щеплення від несмаку» для нових поколінь.

Літературознавці зазвичай класифікують «Казкову розповідь…» Іллаковичівни як «прозопоезію». Наголошують також її фольклорні витоки (казка спирається на механізми дитячої гри і тонічний вірш), умовну екзотику (імена героїв натякають на Схід, проте, це лише інструмент побудови автономного світу, а не етнографічне втілення певної культури) та синтез жанрів (унікальне поєднання казки, притчі та ліричного репортажу з «країни духу», де неосимволістське полотно поєднує етику служіння з магічною стилізацією). Сучасна критика говорить про багатошаровість твору, що поєднує в собі екзистенційну притчу для дорослих про самотність і обов'язок, маніфест раннього фемінізму, що демонструє суб’єктність жінки в дипломатії та мистецтві, та захопливу пригодницьку історію, котра вчить дітей розрізняти справжні цінності.

Хоча книга офіційно не входить до шкільної програми, у Польщі вона має статус «шляхетної класики», яку батьки читають дітям, аби розкрити традиційний етос «тихого героя» (вояк Сой постає взірцем відданості та честі (honor i wiernosc), сформувати навичку сповільнення (slow reading) (на противагу поверхневому маскульту, багата мова Іллаковичівни вчить дітей насолоджуватися красою описів і розвивати метафоричне мислення) та «гостинності» (тема постійних мандрів героїв актуалізується як навчання поваги до «іншого» та відкритості світові).

Сьогодні твір читають і вивчають як переконливий доказ новаторського характеру польського модернізму в педагогічному та літературознавчому контекстах. Сталість «Казкової розповіді…» у літературному каноні засвідчує, що Іллаковичівна створила архетип художньої казки, котра й досі захоплює своєю багатошаровістю та бездоганною формою.

Українське видання підхопило пов’язану з «Казковою розповіддю…» традицію високої естетики. Видавничому дому «Бук-Друк» вдалося повноцінно зберегти дух цієї вишуканої книги. Видання гармонійно поєднало простір чарівної казки та життєпис шляхетної душі авторки. Вже на обкладинці світлина Казімєри Іллаковичівни постає органічною частиною ілюстративного ряду: з першого погляду читача вона сприймається як невід’ємна героїня магічної оповіді, що ніби чекає на зустріч.

Оскільки текст письменниці надзвичайно пластичний і насичений візуальними образами, а біографічний нарис Ірини Матяш містить унікальні архівні фото минулого століття, художниця Лариса Дем’янишина майстерно об’єднала цей розмаїтий матеріал. Її авторські чорно-білі ілюстрації, виконані у різних техніках, творять цілісний візуальний простір. Стилістика її графіки апелює до образів східної екзотики, а подекуди — до «дивної» театральності комедії дель арте, що влучно підкреслює модерністський характер твору. Художнє оформлення Лариси Дем’янишиної, що делікатно відсилає до класики Яна Марціна Шанцера, додає виданню затишку й шляхетності ліній, стверджуючи його статус як частини великої європейської візуальної культури.

Текст Казімєри Іллаковичівни в перекладі Ірини Матяш також звучить дуже витончено. Це надзвичайно «світла» за атмосферою книжка, яку вирізняє нетипова для польської літератури початку XX століття «східна аура». Екзотичні імена героїв створюють ефект повного занурення у далекий магічний світ, що водночас слугує проникливим дзеркалом реальності. Оскільки Іллаковичівна була насамперед видатною поеткою, її проза цілковито просякнута «ліричною стихією», де вишукана мова буквально втягує читача в простір дивних, проте непохитних шляхетних правил. Авторка майстерно перенесла в казкове оповідання механізми ритму, вокальної інструментації та самобутньої гри слів, які згодом стали візитівкою індивідуального стилю «Ілли». Використовуючи умовно екзотичних персонажів, вона сконструювала універсальний всесвіт, заснований на логіці гри, а не на механічному копіюванні дійсності. Такий підхід переосмислив жанр казки як територію абсолютної свободи слова та безмежної уяви, де за «дитячим» фасадом приховані глибокі роздуми про людське покликання, обов’язок, гідність і неминучу перемогу добра.

Персонажі казки — це три засадничі архетипи, що творять цілісну модель людського шляху. Королевич Ла-фі-Чань постає втіленням суверенного духу та дитячої суб’єктивності, його подорож — це пошук істини та відповідальність лідера за духовні орієнтири народу навіть у часи вигнання. Вояк Сой руйнує стереотип про сліпу дисципліну. Він обирає відданість, засновану на свободі. Цей образ «тихого героїзму» надзвичайно близький сучасним українським воїнам. Дівчинка Кіо, ліричний центр твору, стає джерелом емпатії та інтуїтивної мудрісті, здатної врятувати світ від абсурду. Разом вони формують спільноту, засновану на дружбі, а не на кровних зв’язках, втілюючи радість відкриття та оновлення світу. Цей союз ідейного візіонера, надійного захисника та емпатичної провідниці дивовижно резонує з українським сьогоденням, де інтелектуальна еліта, професійні військові та волонтери об’єднуються в єдиний організм заради порятунку майбутнього.

Велика кількість смертей у казці, що на перший погляд можуть здатися випадковими, насправді має глибоке історичне та філософське підґрунтя, адже книга створювалася в епіцентрі Першої світової війни. Синтез християнської притчі з модерністським «театром абсурду» дав змогу письменниці говорити про трагізм буття крізь призму «філософії усмішки». Смерть у творі постає водночас і як доказ саморуйнації зла, що отруює себе гнівом чи пихою, і як форма суворої ініціації героя. На тлі безглуздої загибелі тих, хто дбає лише про власне виживання, готовність головних персонажів до самопожертви сприймається як священнодійство — трансформація неминучої трагічності існування у вищий акт свідомого служіння.

Для українського читача ці символічні пласти відкривають «польський романтичний месіанізм» та шляхетський етос, де честь дорожча за життя. У цьому виразно проступає дух боротьби за незалежність, який Іллаковичівна ввібрала під час роботи з Юзефом Пілсудським. Її «Казкова розповідь…» чесно експонує абсурд і несправедливість, а не «казку» життя. Але водночас пропонує дієві інструменти, як залишитися людиною навіть посеред хаосу. Для сучасних українців цей меседж є надзвичайно актуальним: старий порядок має відійти, щоб звільнити місце новому, а ті, хто попри все тримається шляху любові та вірності, отримують шанс на справжнє духовне перетворення. Твір вчить, що внутрішня стійкість є єдиною опорою в часи великих історичних зсувів.

Для дітей, чиє дитинство вже понад десятиліття затьмарене війною, сюрреалістична структура казки виконує важливу терапевтичну роль. Нелінійна логіка снів у поєднанні з м’яким гумором дає дитячій психіці змогу перепочити від тиску жорстокої реальності та постійної тривоги. Через образи Кіо та Соя дитина вчиться приймати складні почуття, пов’язані з міграцією, самотністю та пошуком нових друзів, поступово трансформуючи страх у мужність. Стратегічно значущою є і сама присутність україномовної версії польського канону в школах і бібліотеках, де сьогодні навчаються понад 200 тисяч українських учнів. Знайомство з польським культурним кодом через рідну мову суттєво полегшує входження в нове середовище, а через драматичну долю самої Іллаковичівни наближає до осягнення незламного духу мультикультурної Центральної Європи.

Інтелектуальним підґрунтям видання став біографічний нарис Ірини Матяш «Дипломатка й письменниця Казімєра Іллаковичівна та її (не)дитяча історія про королевича Ла-фі-Чаня», котрий надає читачеві необхідний інструментарій для «подвійного читання» тексту. Авторка дослідження — докторка історичних наук і фахівчиня з історії дипломатії. Завдяки цьому її нарис перетворює казку на об’єкт глибокого історико-культурного аналізу.

Текст повертає постать Казімєри Іллаковичівни в українське поле смислів. Народившись у Вільнюсі та пройшовши крізь горнило воєн і революцій, вона стала втіленням мультикультурної Центральної Європи. Для сучасних українців образ «Ілли» — жінки неймовірного гарту, яка завдяки блискучій освіті (Оксфорд, Ягеллонський університет) та знанню мов стала першою полькою на відповідальних посадах у МЗС, — слугує взірцем того, як інтелектуальний капітал дає змогу гідно служити державі в часи екзистенційних криз. Життєвий шлях письменниці дивовижно резонує з досвідом сучасних українських родин. Після 1939 року Казімєра сама пізнала долю біженки, роками працюючи на державній службі в еміграції. Доля авторки доводить, що творчість є надійним способом зберегти гідність і власне «Я» у найтемніші часи вигнання. Це приклад незламності, зрозумілий кожному, хто сьогодні змушений будувати життя далеко від дому.

Назва нарису неспроста містить частку «(не)дитяча». Ірина Матяш деконструює суто казкове сприйняття твору, розкриваючи його «фронтове» коріння. В основу оповіді ліг травматичний досвід письменниці як сестри-жалібниці під час Першої світової війни та її перебування в епіцентрі революційного Петрограда 1917 року. Усвідомлення того, що герої народилися серед голоду й краху старого світу, додає тексту особливої глибини: це не просто фантазія, а зашифрований репортаж про пошук шляхетності посеред хаосу.

Зв’язок між реальною дипломатичною службою Іллаковичівни та персонажами казки є наскрізним. Авторка нарису переконливо доводить, що герої втілюють різні грані відповідальності перед нацією. Скажімо, Вояк Сой репрезентує етику професіоналізму. Як особиста секретарка Юзефа Пілсудського, Казімєра знала справжню ціну «невидимої» праці. Сой — ідеальний службовець; він не прагне корони, адже його місія — тримати тил і створювати умови для реалізації високих місій. Його надійність є прямою паралеллю до сучасного образу військового чи волонтера, чия ефективність ґрунтується на дисципліні, а не на гаслах. Натомість Королевич Ла-фі-Чань постає символом ідеї, втіленням національного духу та ідеалізму, що потребує захисту. Дівчинка Кіо у цій тріаді є джерелом емпатії. Її образ віддзеркалює гендерний аспект біографії самої письменниці: Кіо не є пасивною спостерігачкою — вона є осередком мудрості та стійкості, що вчить зберігати людяність попри жорстокість реальності.

Ірина Матяш наголошує: переклад цієї казки в часи великої війни — це передусім акт культурної дипломатії. Видання пропонує українцям і полякам спільну «мову сенсів», засновану на непохитних цінностях честі, відданості та любові до свободи. Біографічне дослідження перетворює ретро-казку на гостроактуальний інтелектуальний проєкт, що дає змогу прочитати «між рядками» державницькі смисли та послання між культурами. Такий аналіз позбавляє образ Казімєри Іллаковичівни зайвого романтизму, натомість увиразнюючи трагізм історичної ситуації, коли поляки були змушені воювати в арміях загарбників — досвід, що сьогодні болюче резонує з українською історією. Українське видання «Казкової розповіді…» постає як маніфест спільного етосу. Воно допомагає зняти історичну напругу між народами шляхом глибинного розуміння спільних цінностей, осягнення практик подолання травми та ідеї жертовного служіння державі.

Нині «Казкова розповідь про королевича Ла-фі-Чаня, вояка Соя і дівчинку Кіо» Казімєри Іллаковичівни залишається водночас і «академічним скарбом», і живою, емоційною сповіддю жінки, яка власним життям довела: талант і відданість здатні змінювати хід історії та обличчя літератури. Поява цієї книги українською мовою — не просто літературна подія, а дієвий акт культурної дипломатії, що зцілює минуле й закладає міцний фундамент для спільного майбутнього України та Польщі.

Це видання вчить нас мистецтву читати «між рядками» та усвідомлювати, що ідеї без дієвої сили — беззахисні, а сила без ідеї — сліпа. Коли останню сторінку буде перегорнуто, книга залишить у душі простір для засадничих роздумів: чи обов’язково герою мати корону, щоб бути шляхетним, і як життєво важливо просто тримати одне одного за руку, будуючи спільний світ попри всі випробування.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидатка історичних наук,

Київ.