«Автор дитячої книги має відповідальність перед своєю внутрішньою дитиною, перед своїм читачем і, як би то не пафосно звучало, – перед світом уцілому. Адже якщо книги письменника виходять великими накладами й мають резонанс – це означає, що він впливає на майбутнє світу. А маленька, фактично іграшково «презентована» ідея з книжки, вкладена в дитячу голівку, проростає. А потім ці ж читачі, вже дорослими, формують обличчя світу, цілі пласти суспільства».

Таня СТУС

Писати про творчий доробок Тетяни Стус дуже складно, але й цікаво. Бо кожний її текст – жива мембрана — між дорослістю і дитинством, між світом внутрішнім і світом зовні, між фізично видимим, чутним, відчутним і енергіями духу, любові та совісті. Це дуже прості та ясні книжки і водночас книжки дуже глибокі й складні. Чарівно дитинні й цілком дорослі. У кожному разі вони справжні, відкриті та самодостатні. Як і їхня авторка.

Тетяна Стус викристалізувала власну концепцію творчого кордоцентризму, сердечності як принципу пізнання й чину, комунікації та «самособоюнаповнення». Її творчий шлях — це рух від зовнішніх атрибутів дитинства до його найглибших внутрішніх смислів, а письмо — постійний пошук мови, якою можна говорити про складне просто та «обіймально». Сьогодні її книги — безпечне місце, де дитина може бути собою й розвиватися, попри війну та виклики світу.

Та впродовж плідного і яскравого творчого шляху письменниця пережила чималі трансформацї авторського «Я», що відбилися на стилістиці, тематиці й проблематиці її творів. На самому початку вона постає як експертка, порадниця та навігаторка (структурує світ для дитини, дає чіткі координати та правила гри). Її героїня — «дівчинка-проєкт», яка вчиться бути бездоганною (адже світ ще спробуй «завоювати»!), а сама письменниця виступає в ролі фасилітатора, який передає знання, щоб зробити дитину сильнішою в соціумі. З появою творів про Даринку авторські інтонації стають більше ігровими та психологічними. Письменниця починає бачити світ «рівня дитини», дивитися її очима, помічати дрібниці, які дорослі ігнорують. Її героїня — вже не ідеальна модель, а живе дівчисько зі своїми примхами та фантазіями. Тетяна Стус (тоді — Щербаченко) відкриває в собі дар говорити про егоцентризм і «незручність» дитини зі щирою любов’ю та інтересом. Найглибша зміна (перехід від «як поводитися» зовні до «як почуватися» всередині) відбувається, коли письменниця остаточно відмовляється від повчання на користь співпереживання («Їжак Вільгельма», «Ойра»). Вона стає «тихою» (мислителькою, котра не боїться пауз, спокою та складних запитань). Її тексти наповнюються повітрям і метафорами, а герої вчиться захищати свої кордони, визнавати свій сум і шукати внутрішнє світло. Останні роки, особливо з початком повномасштабної війни, кристалізували образ Тетяни Стус як терапевтки. Тепер це постать, яка дарує безпеку, чий голос звучить як тепле заспокійливе («Слухай серцем», «Моя Ба»). Вона бере на себе відповідальність називати болючі речі своїми іменами, але робити це максимально ніжно. Її герої переживають травму, але знаходять опору в любові та пам’яті.

По суті, Тетяна Стус пройшла шлях від створення чудових «інструкцій до життя» до плекання «простору життя» в текстах і кожному з читачів. Якщо раніше вона вчила дітей, як розширювати свій світ, то тепер дає змогу прийняти та берегти його внутрішню цілісність, «самособоюнаповнюватися» і розвиватися.

Творчий (та й особистісний) світ письменника, фокус його духовної та інтелектуальної уваги, кут зору, під яким йому бачиться життя, напрочуд повно відображають герої творів. Персонажі Тані Стус зазвичай — допитливі, часом вередливі, але дуже щирі діти (як ось, Даринка) чи антропоморфні образи (їжак Вільгельм, песик Ойра, кольорові киці), які слугують провідниками у світ емоцій. Їхньою спільною рисою є насамперед внутрішня рефлексія та «тихий голос». Її герої здійснюють «внутрішні подвиги»: багато думають, прислухаються до своїх відчуттів і шукають відповіді всередині себе. Рятувати світ зовнішніми діями, «марвелівське супергеройство» – не про них. Також майже кожен її герой проходить етап усвідомлення своєї особливості (самопізнання через «інакшість»). Вони не намагаються бути «як усі», а вчаться приймати власну унікальність (як-от Вільгельм чи Ойра). А ще герої Тані Стус мають право на слабкість. Вони можуть сумувати, боятися, розгубитися. Це об’єднує їх у спільний гуманістичний простір, де вразливість вважається силою, а не дефектом. Зрештою, кожен персонаж письменниці є носієм ідеї, що світ навколо залежить від того, що ми виплекали всередині («внутрішній сад»). Це герої-спостерігачі, які цінують деталі (світло ліхтарів, тепло обіймів, запах книжок), не бояться емоцій і здатні відновлювати та накопичувати силу для Добра.

У творчості Тетяни Стус помітні два великі масиви: пізнавальний (нон-фікшн) і художньо-терапевтичний. Та завжди її авторський стиль визначають відсутність менторства, структурованість і продуманість усіх виражальних засобів книжки, легка, органічна сьогоденна мова, метафоричність і атмосфера спокою та захищеності, а в центрі уваги перебуває дитина як рівноцінна особистість.

Пізнавальна та прагматична література для дітей та підлітків у творчому доробку Тетяни Стус представлені енциклопедією для дівчинки ХХІ століття «Панночка» («Країна мрій», 2007), довідником «Як не заблукати в павутині» («Видавництво Старого Лева», 2013) і курсом літературної творчості для дітей «Письмонавтика» («Пабулум», 2017).

«Панночка» (2007) — перша в Україні настільна книга-енциклопедія для дівчат-підлітків, виразно національна за структурою та змістом. Посеред засилля перекладних і російськомовних видань подібного зразка вона стала своєрідним «місточком» між традиційною культурою та модерним світоглядом і побутом. Книжка була першим досвідом для тоді ще Тетяни Щербаченко в літературі для дітей і підлітків. І досвідом напрочуд вдалим! Книжка досі залишається українським бестселером і вже кілька поколінь юнок дорослішають із цим порадником для дівчат, що вперше в історії української дитячої книги з такою повнотою та яскраво відповів на запит національно свідомої частини суспільства.

«У “Панночці” було багато етніки, традицій (мммм рецепт “затірки” від моєї бабусі!) і водночас, буквально – сюжетно та персонажками, я подала сучасний погляд на традиційну культуру, давню міфологію, будову світу, дозвілля, традиційну кухню…»[1] – згадує письменниця. Й зізнається, що такою ж мірою «Панночка» була спробою повноцінно «договорити» через «настільну книгу» з власною донечкою ті важливі для її становлення розмови, на котрі не вистачило часу й ресурсу («Вона тоді була саме у передпідлітковому віці, я працювала з ранку до вечора, і реально не могла з нею вчити якісь рецепти, шукати психологічні підходи, як комунікувати з іншими людьми чи виходити зі сварки»[2]).

Вже у цій книжці чітко простежуються риси, що згодом стануть визначальними для всієї творчості Тані Стус: оприявнення власного досвіду, «порадництво» та виразна практична складова, а також орієнтація на читача, розуміння його запитів і комунікативних практик. Саме тоді починає формуватися її стиль — легкий, але сповнений поваги до аудиторії. Також у книзі з’являється перший масштабний образ-орієнтир. Хоча це радше рольова модель, ніж художній персонаж, «Панночка» стала символом «сучасної традиційності». Вона втілює ідею, що дівчинка може бути водночас і господинею, і інтелектуалкою, і берегинею роду — причому саме в тій мірі, у якій захоче вона сама.

Також Тетяна Стус (Щербаченко) однією з перших в українській дитячій літературі почала трактувати ґаджети як невід’ємну частину буття, створивши інноваційний «антипідручник» з інтернет-безпеки «Як не заблукати в Павутині» (2013). Це видання легітимізувало мережу як природне середовище дитини, впроваджуючи етику цифрового спілкування замість застарілих практик заборон і залякувань. Це перша сучасна науково-популярна книжка про інтернет, що є власне українською не лише за мовою (завдяки дотепно дібраним відповідникам, як-то «верстак», «пошуковець», «переглядач», «вкладень»), а й за духом.

За своєю суттю «Як не заблукати в Павутині» — ґрунтовний путівник, що охоплює технічні, етичні та правові аспекти мережі. Авторка свідомо відмовляється від менторства на користь рівноправного діалогу: це дає змогу юним читачам структурувати власний досвід, а дорослим — заповнити прогалини у цифровій грамотності. Книжка пропонує спокійний і раціональний погляд на віртуальний простір. Для Тані Стус Мережа — це не «ворог читання» чи підступний паралельний світ, а органічний шматочок сучасної реальності зі своєю історією, географією та правилами.

Письменниця принципово не використовує «страхопудних історій» про залежність чи загрози. Замість того, щоб лякати дитину «потойбічними» небезпеками, вона проводить влучну аналогію з вулицею: пересування містом теж таїть ризики, але ми не «рятуємо» від нього дітей повною ізоляцією, а вчимо їх правил безпеки. Тотальне обмеження доступу до Мережі авторка розглядає як перешкоду для гармонійного розвитку особистості.

Попри відсутність моралізаторства, видання містить солідну базу прикладних знань щодо технічного захисту (віруси, спам), конфіденційності, використання віртуальних коштів та культури спілкування в соцмережах. Книга допомагає батькам і вчителям обрати конструктивний кут зору: не остерігати дитину від цифрового світу, а вчити її жити в інтернеті так само впевнено, як ми вчимо поводитися в транспорті чи в горах.

Курс літературної творчості для дітей «Письмонавтика» (2017) посідає особливе місце в доробку Тані Стус як інноваційний воркбук, що трансформує суху теорію літератури в захопливу інтерактивну гру. Це не просто підручник, а «антипідручник», де базова шкільна програма подані через призму добровільності та партнерства креативного письма та адаптований літературознавчий словник. Авторка свідомо відмовляється від менторства, пропонуючи читачеві самому обрати мету: від бажання стати знаменитістю до простого вміння чітко формулювати думки.

Книга функціонує як персональний творчий щоденник і тренажер, де дозволено писати, малювати та навіть вирізати. Структура видання націлена на конкретний результат: виконуючи покрокові завдання, дитина непомітно для себе створює ідею, синопсис або повноцінний сюжет власної історії. Лаконічні пояснення того, як вибудувати інтригу, створити живого персонажа чи написати «вибухове» перше речення, доповнені реальними секретами майстерності від сучасних українських письменників.

Візуальна концепція від Анни Іваненко підсилює ідею «навігації» у творчому морі. Стильні ілюстрації перетворюють книгу на цілісний інтерактивний простір. Завдяки чесному діалогу про роялті, листи до видавців та професійну кухню, «Письмонавтика» стає для дитини вікном (або ілюмінатором) у світ справжньої літератури. Це видання не лише навчає письма, а й стимулює творчу сміливість, доводячи, що створення власних світів — під силу кожному.

Нонфікшн Тані Стус став унікальним явищем в українській літературі, заповнивши нішу прагматичної книги національно свідомим контентом, що гармонійно поєднує етнічне коріння з викликами цифрової епохи. Письменниця трансформує традиційний підхід «навчання через повчання» у стратегію «м’якої навігації» та рівноправного діалогу, де дитина є повноцінним партнером. Її тексти не лише надають прикладні знання з психології, безпеки чи письма, а й легітимізують право дитини на власні почуття, вибір та суб'єктивність.

Головна цінність цих видань полягає в їхній глибокій щирості та практичності, що виростають із особистого досвіду письменниці як мами та фахівця. Таня Стус створює для дитини цілісний інструментарій, який допомагає не просто адаптуватися до вимог сучасності, а вибудувати внутрішню опору. У результаті її нонфікшн стає безпечним простором для формування особистості, здатної вільно й відповідально орієнтуватися у глобалізованому світі, зберігаючи при цьому зв'язок із власним культурним кодом.

Перехід у творчості письменниці до художньої прози, побудованої на засадах дитиноцентризму знаменує збірка оповідань «Пуп Землі, або Як Даринка світ рятувала» («Грані-Т», 2007). У центрі сюжету — допитлива та енергійна дівчинка Даринка, чиє світосприйняття стає головною рушійною силою оповіді. Тематика книги охоплює буденні, на перший погляд, пригоди: від спроб уповільнити час до курйозного випасання поросяти на дідусевій краватці. Проте за цією побутовістю криється важлива авторська позиція: діти — це рівноцінні дорослим особистості, які володіють унікальним даром бачити надзвичайне в повсякденному, про що дорослі часто забувають.

Стиль письма Тетяни Стус у цьому циклі характеризується легким гумором, динамічністю та відсутністю моралізаторства. Авторка майстерно поєднує реальний світ із елементами магічного реалізму (як-от розмови з котом Панноцьким чи присутність казкових істот Веселика й Бурмосика), що відповідає природній схильності дитини до міфологізації простору. Мова оповідок жива та сучасна, збагачена пізнавальними елементами — авторка інтегрує в текст цікаві факти з географії чи історії (гра «Відгадай слово»), перетворюючи розвагу на ненав’язливе навчання.

Проблематика книги фокусується на порозумінні між світами дітей і дорослих. Даринка постає як активна суб'єктна героїня, чиї дії (навіть абсурдні чи бешкетні) завжди мають внутрішню логіку та щирий намір — принести радість або «врятувати світ». Хоча оповідання мають автономний характер і не завжди демонструють лінійний розвиток персонажа, вони створюють цілісний образ «дитини-винахідниці». Для юного читача книга стає дзеркалом його власних фантазій, а для дорослого — нагадуванням про необхідність бачити за «пустощами» глибоку емоційну потребу малечі бути почутою та значущою у власному всесвіті.

Новий етап життя бешкетної героїні — поява книжечок серії «Читальня» видавництва «Ранок» «День народження» (2017), «Таємна змова» (2018) та «Коники винахідників» (2019) — став не просто черговою появою знайомого образу, а результатом ювелірної роботи Тані Стус (на той час уже визнаної експертки з дитячого читання) над адаптацією художнього тексту до методичних потреб дитини-початківця. Керуючись принципом, що для щирого зацікавлення книжкою текст має бути «своїм» — впізнаваним, динамічним і дотепним, — авторка водночас наповнила кожну історію прикладним змістом та життєвою мудрістю. Таким чином, «читання за рівнями» перетворилося на повноцінний досвід емоційного та інтелектуального зростання.

Так, психологія інакшості розкрита в оповіданні «День народження». У цій книжці Даринка стикається з абсурдною, на перший погляд, ситуацією — подарунком у вигляді курки Мишка, котра вважає себе півнем. Тематика твору виходить далеко за межі святкування: це історія про прийняття того, хто не вписується в канони. Проблематика «дивної» курки, яка почувається зайвою, дзеркально відображає дитячі страхи бути незрозумілим. Авторська позиція тут позбавлена дидактизму — Стус через Даринку вчить емпатії та відповідальності за тих, кого ми «приручили», а динамічний сюжет із пошуками Мишка тримає увагу читача до останньої сторінки.

Оповідання «Таємна змова» — класичний «дитячий детектив», де події розгортаються у потязі. Тематика соціальної безпеки та спілкування з незнайомцями подана через досвід героїні, а поради від імені мами органічно вплетені в сюжет. Спосіб письма тут максимально функціональний: великий шрифт, короткі абзаци та ілюстрації Ірини Панаріної, що допомагають візуалізувати розслідування. Книжка вчить критичного мислення: не вірити на слово та довіряти власному чуттю, залишаючись при цьому захопливою історією про подорож.

Ще одна книжка циклу «Коники винахідників» фокусується на винахідництві як способі взаємодії зі світом. Даринка постає тут не просто як спостерігач, а як активна творчиня смислів. Це «дбайлива» література, яка заохочує дитину до власної творчості (що підкріплено спеціальними завданнями наприкінці). Стиль авторки тут найбільш ігровий, він легітимізує дитячу вигадку як серйозну інтелектуальну працю.

Повернення Тетяни Стус до образу Даринки є глибоко символічним. Дівчинка — «першообраз» художнього світу письменниці (прототипом якого була її власна донька), що зберігає в собі всі засадничі інтенції, але в «Читальні» вже проростає силою набутого авторкою досвіду. Даринка – живий, а не плакатний персонаж, емоційно вивірений образ. Вона помиляється, бешкетує і сумнівається, що робить її ідеальним супутником для дитини, яка долає труднощі першого читання. Образ посилює дитячий фокус книжок, фактично стає методичним інструментом: Стус використовує суб'єктивний погляд дитини, щоб зробити процес навчання природним. Певною мірою спрацьовує також комфортне «впізнавання». Читач, який раніше слухав про Даринку від дорослого, тепер відчуває тріумф, читаючи про неї самостійно. Думаю, для письменниці цей образ є найбільш чесним способом «договорити» з Маленькою Людиною на рівних, виявляючи повагу до її внутрішнього світу через якісну, фахово розроблену літературу.

Окремішнє місце в доробку Тетяни Стус посідають філософсько-рефлексивні книжки-картинки серії «Маленьке диво» видавництва «Vivat» «Їжак Вільгельм : присвяч. В. Котарбінському» (Віват, 2016) та «Де Ойра?» (Vivat, 2017), а також книжка-картинка серії «Слухай серцем» видавництва «Ранок» «Моя Ба» (Ранок, 2018).

Перехід від прагматичного нонфікшну та ігрового реалізму до інтелектуальної прози, де панують символізм, глибока метафорика та культурні референції символізувала поява книжки «Їжак Вільгельм» (2016) — філософської історії про пошук світла та прийняття власної «інакшості», що вводить дитину до світу мистецтва та вчить не боятися бути диваком.

Головний образ — їжак на ім’я Вільгельм — втілення «дивного» митця, мрійника та інтелектуала, який випадає із загального ритму меркантильного міського життя. Поки його родичі шукають їжу, Вільгельм досліджує природу тіні та джерела світла. Це історія про право на інакшість, про толерантність (втілену в образі делікатної ворони Федори) та про дружбу, що допомагає здійснити мрію. Історія цього найбільш філософського образу в доробку Тан Стус — маніфест інакшості. Він став «обличчям» української книжкової терапії, доводячи, що світло всередині важливіше за колючки зовні.

Жанрова природа книжки-картинки (picture book) тут реалізована через нерозривну єдність тексту й візуального ряду: лаконічні, «кострубаті» та стильні ілюстрації Анни Сарвіри не просто доповнюють сюжет, а передають атмосферу меланхолії, пошуку та трепетного очікування Світла. Мова авторки стає більш поетичною та рефлексивною, насиченою напівтонами, що змушує читача (і малого, і дорослого) сповільнитися й зануритися у внутрішній світ героя. Атмосфера книжки затишна, дещо осіння й камерна; вона вчить дитину споглядальності — вмінню бачити красу в дрібницях та не боятися ставити «складні» запитання про будову світу.

Особливістю «Їжака Вільгельма» є також те, що він постає як нетрадиційний різновид життєпису для дітей. Це не біографія у класичному розумінні, а художня інтерпретація духу та світовідчуття видатного художника Вільгельма Котарбінського. Таня Стус створює метафоричну генезу творчості, відповідаючи на питання: «Що робить із дитини Великого Митця?». Через образ їжака авторка знайомить малюків із сакральним мистецтвом та академізмом, пропонуючи замість сухих фактів прожити емоційний досвід творця. Таким чином, книжка стає ідеальним інструментом для естетичного виховання та сімейного філософування.

Продовжує філософську лінію у творчості Тані Стус книжка-картинка «Де Ойра?» (2017), трансформуючи складні екзистенційні поняття у доступні дитині образи. Художній світ видання побудований навколо концепції «самособоюнаповнення», запозиченої з інтелектуальної спадщини Василя Стуса. Через повсякденну ситуацію — пошуки дівчинкою Орисею свого песика в саду — авторка розкриває ідею важливості внутрішнього життя та особистого простору. Песик Ойра постає не просто домашнім улюбленцем, а символом інтроверсії та психологічних кордонів, навчаючи малюка права на усамітнення та «власну мушлю».

Особливе місце в книжці посідає автобіографізм, що проявляється через глибоке особисте проживання теми батьківського ресурсу. Таня Стус легітимізує право мами на відпочинок і тишу, наголошуючи, що для здорових стосунків у родині кожен має «плекати свій садочок». Це не просто історія для дітей, а медитативне послання дорослим про цінність slow life — сповільнення ритму життя заради споглядання та збереження цілісності душі. Світоглядна концепція авторки тут переплітається з родинними цінностями, де повага до самоти іншого є найвищим виявом любові.

Жанрова природа видання як медитативної книжки-картинки підсилюється візуальною мовою Надії Кушнір (Надьожної). Замість типової для дитячих книг яскравості, ілюстраторка використовує обмежену, калейдоскопічну палітру (синій, оранжевий, білий), що створює атмосферу спокою та фокусує увагу на внутрішніх станах героїв. Таке поєднання тексту й зображення вчить дитину не лише стежити за сюжетом, а й відчувати настрій, впізнавати власні емоції та навіть долати страхи через сміх і розуміння. Книжка стає нетрадиційним різновидом «життєписання», де біографічний підтекст роду Стусів (образ мами, що «вміє світитися») стає етичним орієнтиром для нових поколінь.

Книжка «Моя Ба» (2018) знаменує важливий перехід у творчості Тані Стус — від інтелектуально-споглядальних книжок-картинок («Їжак Вільгельм», «Де Ойра?») до серії «Слухай серцем», що фокусується на глибокому опрацюванні складних емоційних станів та травм. Якщо попередні філософські видання пропонували дитині естетичну дистанцію та метафоричне «самособоюнаповнення», то «Моя Ба» виходить на рівень граничної відвертості. Це вже не просто спостереження за світом, а терапевтичний медіатор, що допомагає прожити досвід старіння, немічності та неминучого прощання з найріднішими.

Відмінність цієї книги від попередніх полягає у зміні оптики: авторка відмовляється від граматичних ознак статі та віку оповідача, роблячи історію універсальною для будь-якого читача. У центрі сюжету — прогулянка онучати з бабусею, яка пересувається на костурцях і погано чує. Тут немає «романтизації» старості; натомість через гру в «Черепаху» чи «Надзвуковий літак» Таня Стус легітимізує фізичну слабкість, перетворюючи її на простір для спільної творчості та безумовної любові. Це перехід від філософії буття до етики співчуття та прийняття.

Особливого значення набуває концепція «будиночка в серці». Це нетрадиційний для дитячої літератури спосіб говорити про кінечність життя без вживання слова «смерть». Якщо в «Ойрі» самотність була ресурсом, то в «Моїй Ба» вона трансформується у пам’ять. Авторська позиція тут надзвичайно смілива: вона не «спасає» дитину від важкої теми, а дає їй «ключі» для розуміння того, що любов триває навіть тоді, коли спільні прогулянки стають неможливими. Це книжка-втіха, яка готує фундамент для проживання втрати, наповнюючи цей процес надією та ніжністю.

Візуальна мова Надії Кушнір у цій книжці стає більш текучою та акварельною, нагадуючи дитячі щоденникові записи. Таке художнє рішення підсилює автобіографічність тексту: авторка зізнається, що описувала водночас і власну бабусю, і свій досвід як майбутньої «Ба», і переживання своїх доньок. «Моя Ба» остаточно утверджує Таню Стус як майстриню «складних тем», чиї тексти потребують не просто читання, а спільного родинного проговорення, стаючи містком між поколіннями у найкрихкіші моменти життя.

Медитативно-терапевтичні книжки-картинки Тані Стус знаменують собою перехід від прагматичного навчання до тонкої емоційної налаштованості та філософського діалогу з дитиною. Їхньою ключовою особливістю є перетворення складних екзистенційних категорій — таких як інтроверсія («Де Ойра?»), мистецький пошук («Їжак Вільгельм») чи плинність життя («Моя Ба») — у візуально-метафоричні образи, зрозумілі малюкам. Авторка свідомо відмовляється від повчання на користь спільного проживання досвіду, де текст і зображення функціонують як єдиний психологічний інструмент. Це література «сповільнення», яка вчить дитину споглядальності, поваги до власних і чужих кордонів та етики прийняття інакшості.

Ці видання також постають як нетрадиційні форми «життєписання» як суспільного діалогу, де особистий досвід авторки та культурні коди стають фундаментом для терапії душі. Письменниця легітимізує право дитини на сум, тишу та самоту, перетворюючи їх із тривожних станів на ресурсні. Також книжки виконують роль емоційного містка між поколіннями: допомагають дорослим почути «дитяче» всередині себе, а дітям — отримати «ключі» до розуміння складнощів «дорослого» світу.

Письменниця не «лікує» дитину повчаннями, а створює безпечний психологічний простір, де почуття дитини визнаються легітимними й важливими (так звана «м'яка терапія», що працює на рівні емоційного резонансу). Саме цей бібліотерапевтичний напрямок є нині визначальним для творчості Тетяни Стус і найяскравіще помітний у збірках «Біла, Синя та інші» (Видавництво Старого Лева, 2014) та «Таємні історії маленьких і великих перемог (Книголав, 2023)

Першою спробою письменниці в казкотерапії стала збірка про кольорових киць «Біла, Синя та інші» (2014), де кожна історія — це метафора пошуку свого місця у світі та ідентифікації власних почуттів. Книжка у чомусь стала перехідним містком між бешкетною прозою про Даринку та глибоко філософськими книжками-картинками. Від попередніх творів вона відрізняється унікальною структурою: це п’ять самостійних новел, де через образи кольорових киць розгортається масштабна програма дитячої самоідентифікації. Якщо в «Пупі Землі» авторка фокусувалася на зовнішніх пригодах, то тут вона занурюється у внутрішній світ, де кожна киця є метафорою певного психотипу або етапу дорослішання дитини.

Терапевтичність книжки полягає у м’якому опрацюванні складних соціальних та особистісних викликів. Через історію Синьої киці, яка літає, авторка вчить дитину не успадковувати чужий досвід невдач, а вірити у власну мрію. Смугастик допомагає малюкові знайти відповідь на питання «хто я?», а драма Чорної киці стає інструментом для подолання страху неприйняття та руйнування суспільних стереотипів. Це справжня казкотерапія, яка не диктує правил, а пропонує дитині безпечні моделі поведінки через гру та емпатію до персонажів.

Художня особливість видання — у його неймовірній лінгвістичній пластичності. Мова Тані Стус тут стає «мнявкенькою»: вона тепла, затишна, сповнена авторських неологізмів, що імітують дитячу мову та створюють атмосферу безумовної маминої любові. Жанрово це «інтелектуальна казка», де пізнавальні факти про природу (властивості трави чи перший сніг) органічно сплетені з етичними уроками. Яскраві та динамічні ілюстрації Жені Миронюк існують у паритеті з текстом, перетворюючи кожну сторінку на живий простір, де «нестандартне мислення» стає головною цінністю.

Інструментом для проживання складного досвіду, що допомагає дітям і батькам знайти слова для розмови про пережите, стала знакова збірка терапевтичних казок часів війни «Таємні історії маленьких і великих перемог» (2023). Таня Стус виконала надскладне завдання: знайшла мову для проговорення досвіду, який часто є невимовним навіть для дорослих.

Книга побудована як серія оповідань про кілька українських родин, де буденні реалії (евакуація, повітряні тривоги, втрата домівок) переплітаються з глибокими філософськими казками-притчами.

Жанрова структура збірки відроджує форму «повісті в оповіданнях» із виразним сковородинівським підтекстом. Кожна історія має «силу» — моральний чи психологічний ключ, що допомагає дитині опрацювати стрес. Особливістю є те, що дорослі персонажі тут діють як взірцеві рольові моделі: вони вміють пояснити свої сльози, правильно підтримати дитину та транслювати спокій. Це робить книгу незамінним інструментом для сімейної терапії, де художній текст стає приводом для цілющого діалогу між поколіннями.

Найбільшою авторською знахідкою є персоніфікація тривожних об’єктів війни. «Тривожний» рюкзак стає життєлюбом, що обіймає маму за плечі; сирена перетворюється на чарівну рятівницю з древнього міфу, а уламок ракети чи старий годинник ведуть розважливі монологи про вибір і час. Навіть фізичний біль у реальній історії ветерана Сашка Чайки метаморфозується у «Зцілення». Такий підхід дає змогу дитині замінити страх перед невідомим розумінням внутрішньої суті речей, роблячи навколишній світ прийнятним і не таким лячним.

Філософський стрижень збірки — ідея Людяності як міри всього сущого. Відкриваючи взаємопов’язаність світу, письменниця підводить читача до розуміння неминучості перемоги світла над темрявою. Книга вчить дитину (і нагадує дорослому) найважливіше: навіть посеред війни можна і треба залишатися Людиною — любити, творити, пам’ятати та плекати життя у кожній його миті.

Дещо окремо, але й цілком у гармонії з усією творчістю письменниці стоять книжки «Рідні люди» (Видавництво Старого Лева, 2019), «Майстерня обіймів» (ТОВ Сільпо-фуд, 2024) і «Прощавай, перший!» (Видавництво Юлії Сливки, 2025).

Книжка «Різ(д)ні люди» (2019) — лаконічний, але змістовно концентрований маніфест толерантності та прийняття. Жанрово це видання балансує між поетичною книжкою-картинкою та віммельбухом, де візуальний ряд розширює текст, спонукаючи до тривалого розглядання та рефлексії. Якщо в попередніх терапевтичних казках авторка вела довгий діалог із дитиною, то тут вона вдається до стилістики «просто про складне», де короткий віршований ритм слугує каркасом для обговорення глибинних соціальних тем: від майнової нерівності та самотності до національних відмінностей і психологічних станів.

Стилістично книжка характеризується екзистенційною насиченістю. Попри малий обсяг тексту, кожна фраза є містким афоризмом, що охоплює цілу палітру людського досвіду («Люди бувають самотніми... Заможними або бідними»). Це продовжує авторську лінію «дитиноцентризму», де світ подається без прикрас і зайвого моралізаторства, але з акцентом на повазі до унікальності кожної особистості. У контексті усіх інших книжок авторки, «Різ(д)ні люди» є логічним продовженням філософії «Ойри» та «Моєї Ба», проте тут фокус зміщується з інтимного родинного кола на масштаби всієї планети — як «мільйонів на клаптик», що мають навчитися співіснувати.

Терапевтичний ефект видання полягає у легітимізації права «бути всяким». Таня Стус створює простір, де «грізність» чи «лють» визнаються такими ж природними станами, як і ніжність, що допомагає дитині позбутися страху перед негативними емоціями. Книга стає інструментом для батьків у моменти «незручних запитань», пропонуючи замість складних лекцій візуальну метафору людства як великої, різнобарвної, але єдиної родини. Це перехід від індивідуальної казкотерапії до формування соціального інтелекту, що робить видання ключовим етапом у переході Стус до великих соціально-освітніх проєктів.

Саме таким є проєкт «Майстерня обіймів» (2024), що став логічним продовженням і водночас масштабним розширенням казкотерапевтичного досвіду письменниці, закладеного у її попередніх книжках-картинках «Їжак Вільгельм» та «Де Ойра?». Якщо у «Вільгельмі» авторка вчила дитину помічати внутрішнє світло, а в «Ойрі» — плекати свій психологічний простір («самособоюнаповнення»), то «Майстерня обіймів» переносить ці знання у площину активної соціально-емоційної взаємодії. Це вже не просто медитація, а цілісний інструментарій «мудрої любові», розроблений у колаборації з психологинею Світланою Ройз, де метафоричні образи звірят допомагають дітям опанувати мистецтво підтримки та поваги до кордонів.

Терапевтична тяглість тут очевидна: Стус знову використовує образи «інших» героїв (тривожний Дичик, слабкозора Кротичка, Вовченя, чий тато на фронті), щоб легітимізувати складні почуття дитини. Проте, у «Майстерні» фокус зміщується на різноманітність форм близькості. Авторка пояснює, що обійми — не лише тілесний контакт, а й «обійми словами» чи вчинками (як-от обіймальний чай чи рогалики). Це пряме продовження теми психологічної безпеки: якщо Ойра вчила казати «мені потрібен час на самоті», то герої Майстерні вчать питати дозволу на дотик та відчувати «обійми на відстані», що є критично важливим для дітей у часи війни.

Жанрово «Майстерня обіймів» постає як інтерактивна пригодницька повістинка, що поєднує художній наратив із прикладним воркбуком , насиченим практичними завданнями (наліпки, рецепти, знання з нейробіології про анандамід). Художній світ Марини Шутурми, наповнений Горами Сили та Озером Радості, створює безпечний «острівець захищеності», де дитина отримує не лише естетичну насолоду, а й реальні алгоритми самозаспокоєння.

Взірцем терапевтичної літератури, що балансує на межі художнього оповідання та прикладного нонфікшну є найновіша нині книжка Тані Стус «Прощавай, перший!» (2025). Як художній твір, видання пропонує теплу родинну історію, сповнену живого гумору та психологічної достовірності. Головний герой проживає цілком реальні дитячі тривоги: від фізичного занепокоєння через зуб, що хитається, до кумедних переживань щодо «фінансової спроможності» зубної феї. Динамічні діалоги з мамою та сестрою Насткою, а також іронічна розв’язка сюжету роблять книгу захопливим читанням, де кожен член родини знайде привід для сміху.

Водночас книжка містить потужний елемент нонфікшну, виконуючи роль просвітницького путівника у світ фізіологічних змін. Таня Стус ненав’язливо інтегрує в сюжет пізнавальні факти: від історичної довідки про походження образу зубної феї до пояснень про необхідність брекетів чи візитів до стоматолога. Книга працює як інструмент м’якої адаптації до школи, легітимізуючи зміни в тілі як ознаку дорослішання. Завдяки лаконічному тексту та візуальним акцентам Марти Лешак, видання перетворюється на практичний воркбук для розчитування, допомагаючи дитині не лише подолати страх перед змінами, а й відчути успіх від першої самостійно прочитаної історії.

Творчість Тетяни Стус — це справді дивовижна «жива мембрана», що не розділяє, а чутливо з’єднує різні світи, дозволяючи смислам вільно вібрувати й перетікати з одного в інший. Протягом усього творчого шляху авторка вибудовує унікальну систему координат, де кожен текст стає точкою дотику між фізичним та духовним, між тендітною дитячою щирістю та зрілою відповідальністю дорослого.

Ця «мембранність» найкраще проявляється у жанровій та стилістичній гнучкості її доробку, заснованого на авторській концепції модерного кордоцентризму. Її письмо — не просто література, а акт «обіймання» словом. Вона майстерно перекладає складні фізіологічні зміни («Прощавай, перший!»), екзистенційні виклики («Де Ойра?») та навіть трагедію війни («Таємні історії...») мовою, яка не ранить, а лікує. Кожна її фраза — тонкий рецептор, що реагує на найменші коливання дитячої душі, перетворюючи страх на знання, а самотність — на ресурсне «самособоюнаповнення».

Особливе місце в цій системі займає синтез художності та інструментальності. Книжки Тетяни Стус працюють як інтерактивні провідники: вони пропонують дитині не лише історію, а й безпечний простір для самопізнання — через візуальні метафори, тактильні відчуття та «мнявкенькі» неологізми, що звучать як відлуння маминого голосу. Авторка сміливо розширює межі дитячої літератури, вводячи до неї теми, які тривалий час залишалися замовчуваними: від ейджизму та смерті до інакшості та інклюзії. Вона не повчає з висоти дорослого досвіду, а стає поряд, пропонуючи дитині «будиночок у серці» як надійний фундамент для зростання.

Сьогодні, оглядаючи цей 50-річний життєвий та творчий шлях, ми бачимо не просто збірки казок, а потужну екосистему підтримки. Творчість Тетяни Стус — це мембрана, що витримує тиск найжорстокішої реальності, фільтруючи біль і залишаючи лише чисте Світло. Її книги вчать головному мистецтву — бути Людиною, яка вміє чути серцем, берегти свій внутрішній сад і безстрашно мріяти навіть тоді, коли небо здається надто важким. Це література, що дарує дозвіл на радість і близькість, стверджуючи: доки ми здатні обіймати світ своєю увагою та любов’ю, ми залишаємося непереможними.

Наталя МАРЧЕНКО,

кандидатка історичних наук,

Київ.