«Як швидко виростають діти! І цей світ, такий привабливий для них своїми спокусами,
звичайно, «обдаровує» і розчаруваннями. Але світ уже їхній, хоча ще трошки й наш.
Хіба можна їх обмежити заборонами чи опікою, чи залякуванням?»
О. Думанська. «Дитя епохи»

Читаючи «Дитя епохи», я весь час думала — чому ці люди щасливі? Чому не відчувається «несправжньості» за постійним благополучним розв’язанням їхніх, на загал,«не вирішуваних» проблем?

Гадаю, таємниця — в Любові. У щирій потребі «своє» не відстояти, а втілити! У щирій вірі одне в одного як в Божу подобу…

Вперше роман «Дитя епохи» побачив світ 2009 р. «Перший наклад дуже швидко розійшовся. У книгарнях часто про неї запитують, тому перевидали», — пояснює нову з’яву твору Оксана Думанська. Гадаю, секрет успіху в тому, що ця книжка — чи не перша спроба в новітній українській прозі для дітей написати реалістичний твір про цілком буденне життя та проблеми цілком благополучного підлітка з «нормальної» родини. До цього часу вітчизняні автори зверталися здебільшого до сюжетів про дітей із «поламаною долею» (О. Білобров, В. Бердт, М. Павленко, М. Фролова тощо), або ж ішлося про детективно-пригодницький чи фентезійний жанр (як-ось, «Коли бабусі були маленькими» Є. Кононенко, цикл М. Павленко про Русалоньку тощо).

Перед читачем — рік життя звичайної львівської родини. Хоча звичайною її називати не зовсім коректно, оскільки родина багатодітна, крім того, старша дитина — сліпа з народження, а мама на момент дії має один із «страшних» діагнозів. Але всі ці «життєві складнощі» читач усвідомлює мимохіть. Не вони складають «проблему». Всі «безвихідно-трагедійні» на пересічний погляд негаразди — лише тло тої духовної дії, яку поволі, але невпинно вивершує кожен із героїв.

О. Думанській вдалося впіймати насправді світлий погляд на світ, який власне і вирізняє стан і долю її персонажів. Вони Люблять. Життя — з його негараздами, борнею та обов’язками. Одне одного, разом із дивацтвами, слабостями і «сильним характером». Людей довкола і саму свою спромогу жити і діяти.

В центрі оповіді — Любомира — юнка, котра замість «добиватися» «медалі» університетської гімназії, іде працювати до редакції однієї з міських газет. Саме перипетії довкола її самовизначення та самоутвердження, перших почуттів, першого роману та постійних напружених пошуків (сюжетів, людей, себе) рухають оповідь. Це здібна «достойна всякої похвали» дівчина, яка гарно вчиться, має (й що важливо — наполегливо реалізує!) талант до слова, легко знаходить спільну мову з людьми, має купу вподобань і не має жодних шкідливих звичок. Вона, за словами Графа: «…витвір ідеальної подружньої любові. Одна на сто тисяч родин». Але як же важко приходиться її батькам!!!

Бо Любомира — Особистість. Бо приймає ВЛАСНІ рішення і йде до СВОЇХ цілей. А це так страшно — дозволити своїй дитині бути собою, іти своїм, таким непередбачуваним і складним шляхом… Особливо, коли ти вклав у ту дитину всю душу, а той шлях зовсім не схожий на твій, і повний перепон…

Те саме стосується і її дев’ятнадцятилітнього брата, котрий замість зосереджено «вибивати» заліки й іспити з викладачів політехніки та переймати тонкощі батькового «дрібного бізнесу», самовіддано грає на гітарі, бо не навчений «імітувати» життя. Та й найстарша з дітей незряча Віра — така самісінька — замість нидіти над власним безталанням біля люблячої родини, «вміє більше, ніж ліниві зрячі», впроваджує казкотерапію в інтернаті тощо.

Певно, батьки таких незвичайних дітей мають бути теж непересічними?!

Аж ніяк! М’яким штриховим малюнком письменниця лише накидає непрості життєві вибори та складні внутрішні бої цих цілком «пересічних»у своєму щасті людей . Їхня доля постає в усій унікальності лише крізь сприйняття дітей, котрі переймають у батьків не лише буденні навички щоденного життя, а й ідеал по-справжньому гідного Людини буття. Життя цієї пари — постійні сумніви і постійний чин. Вони неймовірно багато встигають у своєму житті! Але ЖОДНОГО разу не трапляється так, щоб у батьків не знайшлося часу, сил чи можливості аби прийти на допомогу дітям. І так само ЖОДНОГО разу вони не тратять життя на «читання нотацій» чи «повчання»… Батьки не розказують дітям, як треба жити, а живуть як треба. Мама опанувала кілька спеціальностей, досягла чималого в житті й при тому залишилася мамою, дружиною і господинею. Тато не на словах, а на рівні щоденного клопоту й буденної відповідальності — опора родини, людина, готова кожної хвилини підтримати кожного з рідних (саме підтримати, а не тримати коло себе!). Тому і їхні «уроки», при всякій нагоді згадувані дітьми, хочеться і собі занести до записничка (скажімо: «…не слід полишати справи розпочатими чи незакінченими, бо це спонукає до безвідповідальності. Окрім того, накопичиться стільки різних «хвостів», що вони спричинять внутрішнє невдоволення, яке виливатиметься у вічні скарги на весь білий світ»).

Авторці вдалося уникнути не справдешньої слащавості в описі життя цих насправді чудових людей. Краса й гармонійність життя родини розкривається буденними деталями (ліхтарик для підземних мандрів у сумочці Люби, наспівування татом синових мелодій, електростанція «для маминих кучериків» тощо), точно прописаними побутовими сценами (випікання паски, вранішнє прокидання, гостини тощо), внутрішніми монологами героїв (роздуми батька про покоління, мамині спогади та ін.). Приваблюють також чітко виписані автором «жіноча» і «чоловіча» життєві позиції, новочасні й достойні зразки яких у сучасній українській літературі для дітей зустрічаються, на жаль, рідко.

Водночас, життя родини постає квінтесенцією буття оточуючого світу, який у О. Думанської — не «художнє тло», а динамічна повноцінна картина сьогодення. Перед читачем постають львівські типажі різних поколінь (в’їдливий мудрий літредактор і глухий до мови «молодий журналіст», шляхетний зовні та внутрішньо Фото Граф і «не форматний» Ген, який пише прозу і займається новітніми технологіями реставрації, прихильники «танго терапії» і дигери, львівські леви і «валентинки» та листи до Св. Миколая...) і картини з минулого (спогад про подружнє життя тітки та родинний переказ І. Свєнціцького, розмови про «самвидав», продаж ікон тощо). Крізь бачення батьків проступає підспудна сторона багатьох «явних» із погляду дітей процесів і явищ (скажімо, неоднозначність «домашнього» виховання дітей-інвалідів), а в «дитячому» погляді вияснюється прихована звичкою бридота світу «дорослого» (скажімо, день «відкритих дверей» в університеті, дитячі питання типу: «тату, а ти переконаний, що людина з базовою освітою «каналізаційні комунікації» — правдивий доктор філософії?» та ін.).

Документальності творові додають також пізнавані львівські краєвиди та присутність у тексті нещодавніх культурних подій і знаних осіб (скажімо, Богдана Бенюка, «славнозвісного Моргуліса», Юрка Андруховича та ін.). Тому ж сприяє жива колоритна сучасна мова тексту, зокрема в діалогах (скажімо, молодіжний сленг у розмовах між Любою та Денисом). Письменниця фактично відсутня в тексті. Бо і сюжет, і характери героїв, і їхню манеру думати та реагувати прямо взяла з життя. Навіть своєрідні рефрени-сентенції, що супроводжують кожну оповідь, запозичені авторкою з книжки «2008 прикольних афоризмів»…

Та О. Думанській належить найголовніше — помічене і художньо достовірно передане у тексті ставлення до буття, яке робить Божий світ — Людським, а нас — подобою Божою…

Наталя Марченко

Українська письменниця, перекладач, доцент кафедри видавничої справи та редагування Української академії друкарства Оксана Іванівна Думанська народилася 25 січня 1951 р. у с. Локня Кролевецького району Сумської області.

У 1973 р. закінчила філологічний факультет Київського національного університету. Працювала учителем, бібліотекарем, журналістом. Зрештою, три десятиліття тому опинилася у Львові, де викладала мову іноземним студентам, а згодом і досі працює в Українській академії друкарства.

Писати почала в поважному віці, у книжці «Ексклюзив» (Л., 2002) розповівши про часи власного студентства. Згодом спробувала себе в біографічній прозі («Графиня з Куткора», 2004), а по тому — в книжці для підлітків («Спосіб існування білкових тіл», 2005), яку згодом перевидала під назвою «Школярка з передмістя» (2008).

Нині у доробку письменниці низка творів для дорослих («Романи на одну ніч», 2007; «Оповідки з жіночої торебки», 2008; «Хроніка пригод Геня Муркоцького», 2009) та для дітей («Бабусина муштра», 2008; «Дитя епохи», 2009; «Куди зникає час», 2009; «Собаче життя кота Хитруна», 2011).

Як перекладач співпрацює з видавництвами «Махаон-Україна», «Свічадо» та «Світ Дитини» (М. Гоголь «Тарас Бульба» (2007), Л. Бессон «Артур» (2005, 2007), В. Медведєв «Пригоди сонячних зайчиків» (2011), С. Козлов «Новорічна казка» та «Їжачок в тумані» (2010), В. Біанкі «Як мурашка додому поспішав» (2011)).

Літературно опрацювала історичну повість З. Левицької «При битій дорозі» (2008) та роман В. Короліва-Старого «Чмелик» (2010).

Також Оксана Думанська — авторка психотерапевтичних оповідок серії «Казка — не казка, а батькам підказка», підготовленої видавництвом «Навчальна книга — Богдан».

Брала участь у двох колективних монографіях – «Іван Тиктор: талан і талант» (2007) та «Я сіяв те, що Бог послав…» (2009) про Павла Чубинського.

Письменниця — Лауреат премії імені Дмитра Нитченка за оборону українського слова (2004) і літературної премії імені Ірини Вільде (2007).


Докладніше читай про Оксану Думанську на сайті Львівської обласної бібліотеки для дітей (http://lodb.org.ua/bibliotekaryam/metodychnyj-portfel/oksana-dumanska).