Низка книжечок подружжя Олександра та Наталі Шевченків про «Команду Мрії», видрукувана в серії «Дивний детектив — 08» київського видавництва «Грані-Т», являє собою дитячу версію сучасного «мила» для дорослих.

Відразу зауважу, що переконана в потрібності подібного роду видань і якісному виконанні конкретного згаданого тексту: ці дитячі детективи дотримують всіх вимог жанру, написані доброю мовою й, попри завдання «легкого читання», несуть у собі належну морально-етичну настанову товариськості, мужності, цікавості до оточуючого та прагнення його удосконалення.

В основі сюжетних колізій — гайдарівська Команда підлітків, скерована на діяльну участь у житті дорослого світу та допомогу ближнім. Внутрішньо ця компанія нагадує безсмертних мушкетерів Дюма: є тут розважлива й благородна в пориваннях Діанка, витриманий і пронирливий майбутній журналіст Данилко, вайлуватий, але уважний і затятий Миколка та романтик, заводій і вигадник Семко. Викликає з пам’яті невгамовна четвірка також екранних «Невловимих», вже згаданих «Тимура та його команду» і героїв «Кортика». А їх вірний товариш із абсолютним «пошуковим» нюхом — порося Кабачок напрочуд скидається на відважного мудрого Фунтика з однойменного мультиплікаційного серіалу. На жаль, сучасними й українськими героїв роблять не характери, а оточуюче й атрибутика: мобільні телефони, комп’ютери, джинси, згадування реальних географічних і соціально-історичних фактів, роду діяльності батьків тощо. Але, зрештою, подібна «типізація за впізнаваним» — одна з визначальних рис «масової літератури» як такої.

Беззастережно вірячи одне одному та своїй високій місії, друзі рішуче шукають пригод і самореалізації як Команди. Історії, що трапляються з ними, відверто перегукуються (в чомусь навіть пародіюючи) з відомими творами, на що автори натякають не лише назвами оповідей, а й прямими згадками в тексті (Ді зачитується Конан-Дойлем, А. Крісті тощо). Так, діти вельми сучасно (не гірше героїв О. Вайльда!) справляються з «неупокоєним» привидом Дому Гукала; Флінт, «смачна» мова якого не осоромила б і Стівенсона, виявляється папугою; у «Південному експресі» приховуються звичайнісінькі дрібні волоцюги тощо.

Дорослий світ змальований скупо й швидше служить фоном для розвитку подій, ніж взаємодіє з підлітками. Здебільшого, дорослі персонажі або самі є героями якоїсь розповіді, або щось розповідають. Скажімо, краєзнавець Устим Ковальський «постачає» команду історичними фактами, математичка Олена Дмитрівна — родинними переказами, але ні той, ні інша жодної участі в пошуках дітей не беруть і, по-суті, не цікавляться, що, власне, відбувається. Діють дорослі винятково в межах службових чи батьківських обов’язків (позитивні), або ж асоціально (негативні). Так, підлітки цілком доглянуті та благополучні, пишаються й наслідують рідним, а ті їх «проводжають», «зустрічають», «годують пундиками», вчасно приходять на допомогу (як-от, начальник поїзда), виправдовують сподівання (математичка дала книгу для демонстрації в Лаврі) чи загрожують життю (викрадачі Флінта). Дорослі, так само, — не характери, а певні типи, впізнавані за теле- та книжковими образами: «справжнього капітана», «невгамовної бабусі», «злого й дурного викрадачів», «дивакуватого вченого» тощо. Що й вимагав жанр.

Мова оповіді динамічна, легка, діалогічна. Як на мене, дещо занадто літературна: не вистачає хоча б одного «Гегріда» з полтавською говіркою. Бо не віриться, коли і пан Мріїн, і його вбивці-більшовики, й їхній нащадок п’яничка, і підлітки, й злочинці розмовляють фактично однаково. Навіть зовсім «стівенсонівська» мова Флінта відчутно оживляє текст.

Сюжети цікаві й стрімкі. Хоча дорослому легко здогадатися, що «буде далі», — інтерес до перебігу подій не втрачається, оскільки кожний епізод насичений цікавими деталями, смішними сценками, колоритними персонажами та фразочками.

Гадаю, дана серія має право на існування й не лише розважить підлітків, а й може привести до більш «серйозного» читання тих, кому ще важко й нудно з книжкою. Адже «Дивний детектив—08» — напрочуд методично вигідна річ. Небайдужі творчі дорослі легко можуть спровокувати створення подібних Команд у своїх селах і містечках аби «розкривати таємниці» рідного краю чи родини, самотніх односельчан чи хоча б даної серії.

Наталка Шевченко народилася 18 вересня 1973 р. у Києві. В юності писала вірші. У 1993 р. закінчила Київський технікум готельного господарства. Має диплом із відзнакою за спеціальністю «книгознавство».

У 2003 р., завдяки конкурсу «Коронація Слова», надруковано її перший роман — «Містичний вальс». Тоді саме вона познайомилася з дуже обдарованим письменником і художником Олександром Шевченком, за якого вийшла заміж у 2006 р. На той час, окрім згадуваного романтичного фентезі, завдяки тій-таки «Коронації Слова», побачили світ іронічний жіночий детектив «Учора і завжди» (2004) та психологічна драма з елементами містики «Янголи, що підкрадаються» (2006).

Олександр Шевченко народився 28 грудня 1978 р. теж у Києві. Згодом навчався у Канівському училищі культури, яке закінчив із відзнакою за спеціальністю викладача декоративно-прикладного мистецтва й організатора культурно-дозвілевої діяльності. Дебютна книжка «Глибинка» (2003) здобула відзнаку на «Коронації слова». Наступний роман «Аутсайдери» (2006) посів на тому ж конкурсі лауреатську позицію.

Після весілля Наталка й Олександр Шевченки разом написали роман жахів «Бранці мороку» (2007) та роман-джіалло (данина італійському кінематографу, зокрема, творчості Даріо Ардженто) «Кривава осінь у місті Лева» (2008). А також книжки для дітей: «Команда Мрії: все в шоколаді», «Як не скарб, то пожежа» та «Oлександр і Наталя Шевченки про Омара Хайяма, Грицька Чубая, Фредді Мерк’юрі, Джеймса Пола Маккартні, Стівена Спілберґа».

Докладнішу інформацію про авторів можна отримати на їх персональній сторінці за адресою http://www.shevchenky.com/.