Якось одна дівчинка, учениця другого класу, сказала своєму татові:
- Ти знаєш, не підвозь мене до школи на машині. Мені незручно.
Тато розчулився: «Яка вона скромна в мене!» — і каже:
- Це дуже добре, донечко,  що ти так говориш. Але ти ж будеш запізнюватись.  Живемо ми далеченько. А я все одно їду на роботу. Це по дорозі...
- Краще я буду запізнюватись,—сказала доня.— Всіх підвозять на «Волгах», на «Жигулях», а в нас такий задрипаний «Запорожець». Мені незручно...
Багато хто, мабуть, читав статтю у «Комсомольской правде», надруковану у цьому році,— «Пішла з дому». Про дівчинку Галю (це вже десятикласниця), яка жила удвох з мамою. Батько їх покинув, завів іншу сім'ю. Батько з новою дружиною жив заможно, дітей вони не мали. А Галя з мамою жили дуже скромно. І от під впливом атмосфери, яка склалася в класі, і особистих переживань Галя пішла від матері, перейшла жити до батька. Чому? Тому що хлопець, її однокласник, в якого вона закохалася, презирливо ставився до тих, хто не має дублянки, фірмових джинсів і французької косметики. Мати від переживань захворіла і померла.
Хвороба «речовізму» на жаль, проникла у нашу школу.
Проблеми виховання вічні. Незважаючи на тисячолітні зусилля педагогіки, складність цих проблем не зменшується, якщо не збільшується. Це, можна сказати, сізіфів труд. Але опускати руки не можна ні на хвилину. Якщо повсякденно не пхати отой камінь нагору, то він покотиться, розженеться і змете людину, скине її в прірву.
Починається виховання, як відомо, в сім'ї, з перших днів появи дитини на світ. І суспільство тут втрутитися ще не в силі. Тут все залежить від того, які батьки. Колись Луначарського спитали, що треба для того, щоб стати вихованою людиною. Він сказав: «Треба закінчити три університети. Перший мусить закінчити твій дід, другий — твій батько, і третій — ти». Звичайно, це не в буквальному розумінні. Просто основи світобачення, світосприймання, погляди на добро і зло дитина одержує від сво"їх батьків. І від того, які ті погляди, у великій мірі залежить чистота совісті майбутньої людини.
Всі нормальні люди люблять своїх дітей, всі бажають їм добра. «Все найкраще—дітям!» — читаємо ми і чуємо на кожному кроці.
Цілком природно.
Всі ми прагнемо забезпечити нашим дітям щасливе дитинство.
Щасливе дитинство!
Ми так звикли до цього словосполучення! Ми вживаємо його не інакше, як у поєднанні з епітетами «сонячне», «веселе», «радісне»... Одним словом, свято — пісні, танці, сміх, розваги, море, білий корабель.
А давайте подумаємо, чи таке вже щастя для людини оте щасливе дитинство у безхмарному варіанті?
Чи може воно стати запорукою, що у складний, суперечливий дорослий світ вийде з того дитинства справжня, підготовлена для дорослого світу людина?
Є у російській мові хороше слово «сострадание». На жаль, в українській мові точного відповідника я не знаю. Співпереживання — це не те. Там — страждання. «Сострадание»!
Так от, мені здається, той, хто сам не страждав, кого дбайливо оберігали від будь-якого натяку на страждання, той ніколи не навчиться по-справжньому «сострадать». Просто не зуміє.
А це — найголовніше, що робить людину людиною. Людиною у людському суспільстві... Можна бути тисячу разів чесним, сумлінним, працьовитим, але, якщо ти глухий до страждань людських, ти не людина, ти — робот.
Парадоксально, але ніщо так не заважає, не утруднює виховання дітей, як наш добробут. Про який ми, цілком природно, дбаємо наполегливо і послідовно. У педагогіці навіть, здається, виникло поняття — виховання в умовах добробуту. Поняття виникло, але проблеми воно поки що не зняло.
Діти мають зараз те, про що їхні діди і не мріяли, і, не будемо ховати голову під крило, великий процент батьків зараз більше дбає про добробут сім'ї, ніж про виховання дітей. Та воно й значно легше — відкупитися подарунком, ніж серйозно займатися вихованням. І діти одержують речі замість батьківської зацікавленості, уваги, душі. А наслідки виявляються одразу.
Років півтора тому знову-таки у «Комсомольской правде» було надруковано інтерв'ю з космонавтом Береговим. Береговий з великою тривогою говорив про інфантильність сучасного покоління школярів, про відсутність у них потягу до вчинків. А здатність до вчинку, до активної, рішучої, осмисленої, цілеспрямованої дії — одна з основних рис життєздатності людини, яка забезпечує не що-небудь, а просто можливість вижити в екстремальних ситуаціях. Коли це говориться не про одного-двох, а говориться як про типове явище, це не може не бентежити, не хвилювати.
Отже, щасливе, сите, забезпечене, безтурботне дитинство — не таке вже й щастя для людини.
Звичайно, закликати штучно влаштовувати труднощі безглуздо. Та це й неможливо. Але не зважати на ситуацію, яка склалась, це, по-моєму, злочинно. Ми не маємо права не зважати. Бо сьогоднішні діти — це завтрашній народ. Ми часто повторюємо ці слова, не дуже задумуючись, як швидко ті діти вливаються в народ.
Відповідальність за виховання дітей, завтрашнього народу, лежить і на батьках, і на суспільстві, і на школі, і на літературі. Передусім на дитячій літературі. Бо з нею дитина знайомиться ще в колисці. І першим дитячим письменником для кожного з нас є наша мама. Коли співає колискової, коли розказує, на ходу вигадуючи, першу казку.
Ні в кого не викликає сумніву ефективність виховання дитини в колективі. Саме в колективі виховуються такі риси, як почуття дружби, взаємодопомоги, взаємовиручки, одним словом, колективізму. Та й взагалі більшість людських чеснот виховується саме в колективі—і чесність, і доброта, і сміливість, і щирість...
Але я пригадую, як я ридав, коли моя мама вела мене, трирічного, у той колектив, у дитсадок. Як я виривався з рук виховательки, як хапався за мамину спідницю, як волав не своїм голосом на весь бульвар Шевченка: «Горе мені з тобою і з твоїм дитячим садком!»
Може, я був єдиний такий неконтактний, такий антиколективіст?
Ні, таких було і є багато. Особливо у наймолодших групах.
І от нещодавно я почув, що медики прийшли до висновку— переважна більшість захворювань у яслах і в молодших групах дитсадків — не інфекційного, як колись вважалося, а психогенного, нервового характеру. Мала дитина, позбавлена, так би мовити, материнського біополя, втрачає значний процент захисної активності організму. Взагалі у малому віці дитина потребує, як ніколи, ніжності, уваги, лагідності, доброти.
Отже, і дитяча література для дошкільного віку мусить бути виключно оптимістичною, доброю, усміхненою, радісною... Негативні емоції в наймолодшому віці просто шкідливі.
Але де межа, за якою вже стає шкідливою ота безхмарність, ота безтурботна святковість настрою дитячої книжки? Коли вона вже починає виховувати безтурботність як рису характеру, починає виховувати полегшене, споживацьке ставлення до життя?
Ту межу виявити дуже й дуже важко.
І хтозна, може, деякі наші книжки для старшого дошкільного і молодшого шкільного віку не враховують цього. І святкова їхня мажорність звучить фальшиво, штучно. Сприймається, як художня неправда. І викликає заперечення, незгоду. Навіть роздратування.
Це дуже гірко, адже відтоді, як завдяки зусиллям Чуковського, Маршака, Гайдара, Кассіля, Михалкова, Васильченка, Донченка, Трублаїні, Забіли та інших народилася велика радянська дитяча література, знана й шанована в усьому світі, вона, ця література, регулярно, одразу з самого свого народження зазнавала нападів з боку її принципових, м'яко кажучи, неприхильників, часто людей поважаних. Йдеться, звичайно, не про справедливу критику відверто халтурних, слабких, нехудожніх книжок, а про принципову незгоду з самим існуванням дитячої літератури.
Тому я розумію складність мого становища. Мені доведеться говорити саме про ту літературу, яка в центрі обстрілу,— не про юнацьку, не про підліткову, а про літературу для школярів молодших класів.
Я не збираюсь доводити, що всі претензії до літератури для малят безпідставні. Зовсім ні. Мабуть, наші, видавничі, претензії більші, ніж претензії наших критиків, бо ми знаємо і ті твори, що друкуються, і ті, що не друкуються.
Але почати я хочу з добрих слів.
Я вважаю, що мені особисто, як видавцеві (я працюю у «Веселці» понад чверть віку), пощастило, що колись Віктор Близнєць поклав мені на стіл рукопис оповідань «Ойойкове гніздо», який став його першою книжкою, книжкою для молодших школярів. І що потім він написав для молодших школярів і пронизливо-щемкий «Звук павутинки», і загадково-таємничу «Землю світлячків», і «Золоту гору до неба», і «Як народжувалась стежка» і багато інших творів. Письменник кришталево чистої совісті, він учив, учить і буде вчити малих читачів найголовнішому у житті—любити людей, співпереживати («сострадать») їхнім душевним болям.
І тим я пишаюсь, що Григір Тютюнник працював в одній зі мною редакції—для молодших школярів— і що написав і видав по нашій редакції і «Климка», і «Вогник далеко в степу», твори, які назавжди зали¬шаться в українській радянській літературі. Про них уже стільки написано, що аналізувати їх немає потреби.
Якби назвати лише ці два імені, то й тоді можна вже говорити про здобутки у нашій прозі для маленьких школярів. Не кожне десятиріччя дає й у великій дорослій прозі книжки, які входять до скарбниці нашої культури. А «Звук павутинки», «Климко», «Вогник далеко в степу» належать саме до таких книжок.
Видання літератури для школярів молодших класів — справа особлива. Він дуже тимчасовий, швидкоплинний, наш читач. Сьогодні він наш, а завтра вже не наш. І треба встигнути якомога більше дати йому, вплинути на нього, поки він ще піддається отому нашому впливові, поки не став соромитися усього дитячого. Василь Олександрович Сухомлинський прекрасно це розумів.
«Без перебільшення можна сказати,— писав він,— що читання в роки дитинства — це передусім виховання серця... Слово, що розкриває благородні ідеї, назавжди залишає в дитячому серці зернята людяності, з яких складається совість».
...
І тут хочеться сказати про творчий доробок Євгена Гуцала. Його маленька повість «Саййора», в якій описана зворушлива дружба українського хлопчика і узбецької дівчинки, по-справжньому хвилює, лишається в пам'яті серця.
Добре прислужиться інтернаціональному вихованню і повість Анатолія Дрофаня «Загадка старої дзвіниці», в якій цікавий пригодницький сюжет допомагає авторові загострити важливість піднятих ним проблем — любові до Батьківщини, поваги до чесних людей. У цій книзі звучить відгомін далеких уже для нашого читача буремних років Великої Вітчизняної війни.
Героїка Вітчизняної війни, подвиги наших воїнів завжди захоплювали найменших читачів. Виховне значення таких книжок незаперечне.
Хотілося б тут назвати повість В. Кави «Будь обережна, Марійко!», «Была война народная» В. Карасьової, «Танкіст і Петрик» В. Дарди, «Два подвиги» і «Кавказькі перевали» Сергія Алексєєва.
Та хоч із Сергієм Алексєєвим нас зв'язує давня дружба і названі книги (і деякі інші його книжки) ми видавали першодруком, раніше, ніж у Москві, все-таки він — письменник російський. А у нас свого Сергія Алексєєва, письменника, який створював би історичну бібліотеку для українського молодшого школяра, на жаль, немає.
Так само сутужно і з книжками про спорт. Крім Ф. Гальперіна («Олімпійська марка», «Чотири кроки до перемоги») та Б. Чайковського («Юрасик-карасик і водяна сніжинка»), ніхто за книжки про спорт для молодших школярів поки що не береться.
Взагалі пізнавальна, науково-художня література для молодших школярів розвивається у нас на Україні дуже повільно. Якби не було Паоли Утевської, талановитих молодих Володимира Уткіна та Леоніда Сапожникова, то хтозна, що б ми робили. Тим, хто любить природу, юним натуралістам, ще нічого. Ті можуть почитати і С. Носаня «Чисті плеса», і Г. Майстренка «Незвичайні пасажири», і А. Морозова «В лісі, на річці, в полі», «Плавунець», і С. Артюшенка «Шутка с питоном», і В. Перепелюка «Ось вони які», і В. Костилєва «Живи, Рижухо!», і В. Струтинського «Голуба вулиця».
А от тим, хто захоплюється технікою або чимось іншим,— хоч плач.
До речі, посміятися молодшому школяреві і справді важкувато. З гумором сумно. Поганенько у нас з гумором. Всі люблять сміятися. А діти ж молодшого шкільного віку особливо. Вони самою природою своєю запрограмовані на сміх, на радість. А що ми їм можемо дати? Хіба що Панаса Висікана («Страховисько з однією зяброю»), А. Мацевича «Пригоди Тимка Зозулі», І. Кирія «Пригоди Касі-Васі Гармаша». Та й усе. Був у нас молодий талановитий веселий прозаїк Я. Стельмах, на якого ми покладали великі надії, автор повістей «Митькозавр з Юрківки», «Химера лісового озера», збірок оповідань «Манок» та «Найкращий намет», але втратив почуття гумору. Втік у драматургію. Не зуміли ми його втримати.
Єдине, що вселяє надію,— це казка. Любили й люблять у нас на Україні казки. Немає, мабуть, у нас дитячого письменника, який не писав би казок. Забіла, Іваненко, Пригара, Бичко, Чалий, Чеповецький, Письменна, Ярмиш... Можна називати всіх підряд, і не помилишся.
А останнім часом прийшли ще й нові талановиті сили казкарів. Георгія Почепцова я вже називав. Він природжений казкар, з буйною, нестримною фантазією, якій ще, правда, бракує інколи сюжетної організованості, ідейної цілеспрямованості, але яка б'є могутнім джерелом і має дати плідні наслідки.
Відчув потяг до казки, до казкової повісті і Анатолій Костецький, автор .талановитих поетичних збірок, якого давно вже помітили в Москві, і перекладають його там, і пишуть про нього. Зараз у роботі його нова казкова повість-детектив «Суперклей Христофора Тюлькіна».
Звичайно, оглянути весь тематичний обшир дуже важко. Але й сказаного, я думаю, досить, щоб зрозуміти, що у літературі для молодших школярів робити є що і щось робиться.
А рук роботящих у літературі для дітей ой як треба. І зараз, може, варто не стільки її шпигати, скільки допомогти їй.
Коли Льва Толстого щось не влаштовувало у дитячій літературі, він не розмахував голоблею над головами дитячих письменників, а відкладав на якийсь час «Війну і мир», сідав і писав оповідання для малих школяриків.
Як би хотілося, щоб талановиті наші романісти наслідували приклад свого великого попередника. Щоб дружно сіли та... та, на жаль, поки що це тільки мрії...
Хоча — все починається з мрій...
Надто серйозна це справа—виховання завтрашнього народу.

Всеволод НЕСТАЙКО

Опубліковано:

Література. Діти. Час, 1982 : зб. літ.-критич. ст. про дит. л-ру. Вип. 7. - К., 1982. – С. 60-66.

Подається із деякими скороченнями.