Серед чималого загалу модерних українських письменниць, які пишуть для дітей, Ларису Ніцой вирізняє цілісність творчої натури, ясність і сталість життєвої позиції та яскрава індивідуальність стилю й тематики. Це авторка відверто та незмінно віддана Українській Справі. Чесна і відповідальна перед читачем. Життєствердна і скерована до чину.

Її творчість приваблює маленьких читачів вітаїстичною силою діяльного дитинства та чіткістю орієнтирів. Це зрозумілі та надихаючі книжки.

Письменниця добре знає і любить свого маленького читача та його часом далекий від ідеалізованих очікувань дорослих світ. Її творчість – чесна та вчасна відповідь на такі складні в кожному поколінні «дитячі» запитання. І, головне, – відповідь, зрозуміла дитині без підказок і роз’яснень дорослих, без потреби читати саме й лише з дорослим. Книжки Лариси Ніцой діти читають самі!

Це справжні «дитячі книжки». Добрі. Життєствердні. З чіткими межами добра та зла. Зі щирою вірою у дитинство, котре у неспинному пошуку та зростанні на очах старших поколінь постає як зриме «наше майбутнє».

Лариса Ніцой говорить із дітьми мовою їхнього сьогодення. Говорить про речі та за допомогою образів, які наповнюють їхнє життя тут і сьогодні. Її творчість – живий відгук на запит маленького читача, а не данина літературній «моді» чи спроба підлаштуватися під черговий видавничий «проєкт». Тому її книжки часто опиняються на вістрі нової тематики, першими чи серед перших торкаються важливих проблем і, що вже рідкість, – не зникають із читацьких обріїв за кілька місяців разом із інформаційним шумовинням ще однієї «хвилі обговорень». Їх читають уже кілька поколінь маленьких українців. Читають самі та з друзями. Читають молодшим братикам і сестричкам. Читають новим товаришам, опинившись за межами України, і дорослим, які тільки-тільки відкрили для себе Україну,.. жаль, у час війни.

Активна життєва та громадська позиція авторки зіграла злий жарт із оцінкою її творчості: попри постійний живий інтерес до неї юних читачів, сформовану значним позитивним досвідом роботи з книгами Лариси Ніцой увагу організаторів дитячого читання та відзнаки, доробок письменниці, на жаль, не достатньо розкритий літературною критикою та літературознавством. Натомість він вартий уваги та серйозного дослідження як з погляду формування жанрового і тематичного розмаїття у сучасній вітчизняній прозі для дітей, так і в царині вивчення казки, героїко-патріотичних творів і життєписів для дітей, інклюзивної та екологічної літератури тощо.

Творчий шлях Лариси Ніцой як дитячої письменниці розпочався 1999 року, коли газета «ЧАС-Тime» опублікувала її «Казку про славного Орленка», написану під враженням трагічної загибелі українського політика, публіциста, діяча руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політв'язня СРСР, провідника українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х – 90-х рр., літературного критика, Героя України В’ячеслава Чорновола. Це була перша в незалежній Україні спроба художньої оповіді для дітей про політика-сучасника та перший художній твір про В. М. Чорновола. І нині ця казка, ошатно видана 2020 р. у «Видавництві Марка Мельника» у глибинному ілюструванні Христини Лукащук і доповнена щемним нарисом «Чорновіл-Орленко» Андрія Ніцоя, залишається єдиним такого роду виданням.

Образна система твору закорінена в народнопісенній традиції (зокрема, у знаній історичній пісні «Ой, Морозе, Морозенку, ти славний козаче...») та казці. Лаконічні, але зрозумілі дитині ще з народної казки образи «народу», «ворогів», «тридев’яти стін», «скарбу неоціненного» (тут – волі народу), «ланцюга» дають змогу письменниці стисло, але зрозуміло й цікаво розгорнути перед читачем величну картину «історичної долі українства». Зі здобутками й втратами, з великим чином і так само великими помилками…

Образ Орленка-Чорновола також будується за фольклорними законами узагальнення персонального буття до рівня народного героїчного чину. Орленко – притаманна народнопісенній традиції постать борця-одинака за Спільну Справу, чий чин виводить його на лідерські позиції, а доля стає вітаїстичним закликом до продовження боротьби. Але він також символічне відображення цілком впізнаваної долі конкретної людини – В’ячеслава Чорновола. Дорослий читач безпомилково прочитує в оповіді усю драматичну течію його життя. А маленький, у дитинстві зафіксувавши в душі цю постать як «свою» та «гідну шани», має пробуджений інтерес до діяча та час, зростаючи, доповнити й розгорнути яскраву казкову історію у складний і величний життєпис Славного Українця.

Своєрідний казковий цикл склався у творчому доробку Лариси Ніцой із окремих казкових оповідей про хлопчика Ярика, чиї пригоди, «неслухнянці», великі та малі здобутки і відкриття вже стали частиною дитинства багатьох маленьких читачів, а сам герой разом із ними виростав із цікавого до всього малюка у заповзяте хлопчисько.

Малючкові історії про Ярика вирізняє лаконічність, прозорість дидактичної настанови та емоційна яскравість. Так, книжка-картинка «Ярик-векалка», з гумором і любов’ю проілюстрована Еліною Елліс, написана за зразком народної комулятивної казки: до вередливого хлопчика, що любить без причини «векати»-плакати підходять різні звірята, намагаючись його розрадити. Та все марно, аж поки Ярика нарешті не «перемукала» вперта корова. Казка коротенька, динамічна. Завдяки звуконаслідуванню та щасливому завершенню історії більше радісна та ігрова, ніж дидактична.

Натомість казочка «Ярик і рогатий Мі…», попри прикладну ціль – проговорити з дитиною «нічні страхи», – класична літературна казка, заснована на гармонії дитинства й природи, ідеалах родинності та любові. Справжнісіньке «мамине сонечко» – «ярило»-Ярик (власне, «Ясик», бо не вимовляє «р») злякався «рогатого» Місяця за вікном. Але знайшовши із самотнім і теж «молодим/малим» нічним світилом спільну мову та заприятелювавши, хлопчик дорослішає: зникає страх, вимовляється літера «р». Пасторально й світло описує авторка щодення героя, в якому є уважні люблячі батьки, казки перед сном і затишок щасливого дому. Саме любов, виплекана в родині, дає Ярикові силу й сміливість попри страх з’ясувати, хто й чому плаче у тьмі за шибкою, а згодом – поділитися любов’ю та затишком із другом.   

Саме перехід від зосередженості героя на собі, крок від особистісного «визрівання» в лоні родини до потреби (і споможності!) формувати «своє» середовище в соціумі, – вододіл між малючковими казками (зазвичай це книжки-картинки) про Ярика та казковими історіями про «Ярика і його друзів», зверненими уже до дошкільнят і молодших школярів. Сповнені гумору, пригод і несподіванок вони водночас порушують важливі соціальні проблеми. Так, кілька видань витримала екологічна казка для читання у родинному колі «Страшне Страховисько», також яскраво проілюстрована Еліною Елліс (чого варті двійко кумедних їжачків, що мандрують з одного розвороту на інший, «підглядаючи» за подіями!). Йдеться у книжці про знайому кожній дитині родинну поїздку «на природу». Усе тут гарне (навіть «гарнюсіньке»): і погода, і річка з лісом, і чемні веселі діти, і надійні благополучні дорослі. І поводяться вони «екологічно грамотно»: коли чистого місця поряд річки не знайшлося, швиденько зібрали сміття до сміттєвих мішків. Одна біда, граючись у лісі, діти натрапили на страховисько: «Величезне, усе обвішане порожніми пластиковими пляшками, подертими обгортками, порваними упаковками, старими целофановими мішками та непотребом усяким. Стоїть страховисько, своїми очима-бляшанками лупає». Виявилося, що це Лісовуня – дух лісу, котрий виглядає так і має такий само характер, у якому стані перебуває його ліс.

Далі історія розгортається з казковим розмахом: не лише діти та батьки, а й Президент і армія опиняються у вирі подій, котрі зрештою приводять до щасливої розв’язки.

Цікаво спостерігати, як «дорослішає» з наростанням темпу подій та комічною гіперболізацією мова оповіді: від нагнітання пестливої та зменшувальної лексики до наслідування/пародіювання офіційного мовлення.   

Із гумором і непідробною вигадливістю «дитячого бачення проблеми»  розкриває Лариса Ніцой просту істину, що «екологічне мислення» – звичайна буденна повага людини до навколишнього світу, а будь яку «екологічну катастрофу» можна відвернути, коли кожний! припинить смітити навколо себе та приведе до ладу вже засмічене. Весела, заснована на звичному дітям досвіді оповідь у зрозумілих буденних картинках (як ось, прибирання місця для відпочинку, зауваження дорослому, котрий смітить, і підтримка батьків та ін.) і в гіперболізованому комічному описові «взяття» лісу «державною машиною» дає зрозуміти маленькому читачеві, як саме слід поводитися правильно, щоб світ навколо був прекрасним і добрим. Відтак перетворення роздратованого «Страшуні» на милого чемного «Лісовуню» переростає у зрозумілий дитині яскравий образ мети й сенсу«екологічного виховання».

Творчості Лариси Ніцой загалом притаманне звернення до складних, зокрема й світоглядних питань. Вік читача ніколи не стає для письменниці приводом применшувати вагомість і складність проблем, які вона порушує своїми творами. Навіть пишучи для найменших читачів, вона знаходить образи та мовностилістичні засоби, здатні ясно та зрозуміло пояснити дитині надзвичайно складні основоположні речі! Скажімо, казочка «Зайчикове щастя», увиразнена неповторними малюнками Х. Лукащук, шляхом звичної для народної казки та досвіду малюка комулятивної подорожі поводить читача складним шляхом пошуку відповіді на засадниче в людському житті питання: «Чи я щасливий? У чому моє щастя?» Відповідь письменниці по сковородинівськи вагома: людське щастя – у відповідності своїй природі, у бутті поряд із тими, хто тебе щиро любить. Але висловлена ця складна філософська думка ясною, цікавою для малюка історією пригод малого зайченяти, що здійснило першу подорож «великим світом», аби пізнати й усвідомити щастя «свого дому».

Так само просто і зрозуміло пояснює письменниця малюкам важливість знання та повсюдного вживання людиною рідної мови у казці «Навіщо песикові гавкати?», також проілюстрованій Х. Лукащук. Її герой – малий лабрадор Лабрик вирішив, що «собача» мова надто груба і спробував розмовляти «лагідною» мовою котів. Але відчувши зрештою, що він пес, таки гавкає. Бо твоя мова – частина твоєї ідентичності. Ти не можеш зреалізувати власну унікальність і неповторність, втративши природну частинку себе.

Лариса Ніцой у чомусь навіть азартно переповідає смішну й драматичну водночас історію щеняти, котрому захотілося відцуратися «свого». Її насправді милий і добрий герой цілком щирий у своєму намаганні знайти «себе справжнього». Ось тільки шукає він «свого» себе серед «чужого». І тому не знаходить. Але виявляє, що кожний – особливий і неповторний, має свій спосіб відчувати світ і спілкуватися. Та лише коли ти позиціонуєш себе відповідно своїй природі, інші можуть ставитися до тебе з належною повагою та розумінням. Твоя мова дає тобі свободу самовираження та самоповагу!

На особливу увагу заслуговує єдина в доробку письменниці на сьогодні повість «Дві бабуськи в незвичайній школі або скарб у візку», котра стала чи не першою в новітній українській літературі для дітей і юнацтва інклюзивною книжкою, а також першою, де дитина в інвалідному візку зображена як повноцінний, вітаїстичний, вартий захоплення герой, а не жертва обставин чи привід «виховувати почуття» жалю та співчуття.

Складні соціальні проблеми (в книжці йдеться також про різні життєві стратегій у межах різних поколінь, «право на заможність», ґендерні стереотипи та ін., згадуються складні періоди української історії та «незручні» риси сьогодення) Лариса Ніцой порушує у захопливій і легкій для сприйняття юного читача формі гумористичного детективу. З її легкої руки (точніше, легкого пера) просто із буденного середмістя втрапляєш у вир пригод, вартих Індіани Джонса: приховані скарби та древні загадки, жахні підземні коридори і таємні двері, пастки, провалля та приховані смертоносні механізми – ось далеко не все, що трапляється на шляху героїв.

Але усе це – лише яскраве мистецьке «світло», що дає змогу авторці зосередити увагу юного читача на головному – характерах і долях персонажів. Кожний із них «звичайний» і «особливий» водночас. Любомир («Люба») і Василинка («Вася») легко «випадають» за узвичаєні ґендерні ролі, зберігаючи власну індивідуальність і уникаючи сформованих у бабусь поведінкових моделей. А розумний, кмітливий, добрий Олежка руйнує всі стереотипні уявлення про «дитину-візочника»: хвороба обмежила його можливості (скажімо, не пристосована для візків будівля школи не дає змоги повернутися до навчання), але це той самий життєрадісний, спраглий пригод і дії, налаштований на успіх хлопець.   

Так само типовий і незвичайний водночас часопростір, у якому розвиваються події: діти ходять до звичайної школи, ось тільки розташована вона на оповитому ореолом таємниць колишньому місці розташування маєтку барона; живуть вони у типовому для радянської забудови спільному для працівників певної галузі «відомчому» будинку, але він «академічний» і батьки усіх героїв – науковці; родинні історії дітей типові в тому, що батьки перебувають на заробітках чи борються за краще життя для них, але унікальні тим, що працюють вони, викладаючи студентам-іноземцям, та  винаходять ліки, що спасуть зокрема і їхнього сина тощо.

Своєрідними трікстерами щодо дітей-героїв у повісті виступають дві колоритні бабусі: Баболюня – втілення традиційного уявлення про огрядну «домашню» бабусю-матрірха, готову невпинно годувати всіх і вся, і Галюся – так само типовий образ модерної міської «активної» бабусі, зосередженої та здоровому способові життя (у даному разі, на йозі, медитації та східних бойових мистецтвах). Комізм оповіді здебільшого засновується на повній невідповідності очікувань бабусь щодо своїх онуків. Але гуманістичний пафос твору постає у однаково сильній і щирій любові між усіма представниками різних поколінь, довірі та відданості, здатності бути «єдиною командою» та справді рідними людьми.

Яскраво та виразно змальовані також інші дорослі персонажі повісті: «невгамовна» директорка школи, де навчаються друзі, Світлана Миколаївна, їхня класна керівничка – «Дюймовочка» Людмила Петрівна, «Шварцнеґґер»-фізрук Дмитро Іванович і навіть нездарні бандити-«шукачі скарбів» Гуня та Клуня.

Є в творі також ще один веселий і мудрий герой – Авторка, чий часом насмішкуватий, а часом ліричний голос звучить упродовж усієї історії, розставляючи акценти, вступаючи в діалог із читачем і персонажами та творячи відчуття живої розмови. Саме ці розмовні інтонації, емоційний, часом грубуватий і нерівний, притаманний живому мовленню стиль оповіді підкуповує кінематографічною «справжністю» та відчуттям власної «присутності» читача в центрі подій.  

Для мене особисто ця повість Лариси Ніцой символічна ще й тим, що саме з наших із нею розмов про мою доню та щодення і відображення в літературі для дітей образів діток-інвалідів виник задум твору, а уривок із нашого листування став епіграфом твору.

Окреме місце в доробку письменниці посіла також казка «Незламні мураші», що стала першою книжкою для дітей про російсько-українську війну, в засновок якої лягла не так терапевтична чи загально гуманістична ідея, як чітка настанова на героїчний переможний чин, протистояння з ворогом як єдиний можливий спосіб утвердження ідеалу людяності та свободи. Напрочуд виразний і живий візуальний ряд до тексту, яскраву мальовану історію з незабутніми героями-«мурашками» та яскравими картинами «мурашиного краю» створила Олени Рибакова, подарувавши казковій алегорії письменниці знайомий і прекрасний вид «рідного», українського, «свого».

Лариса Ніцой занурює читача у чарівний світ-рай мирних працьовитих мурашок, які шанують одне одного та світ довкола і сповнені любові. Щоранку на найвищій вежі їхнього краю злітає знамено, щоб і сонце, і небо, і кожна мурашка бачили: «Ми є! Ми всіх любимо!». У цих щиросердних мурахах легко впізнати ідеалізований образ українців, яким він постає в народнопісенній традиції. Але ні, це насамперед світ буремного сьогодення, де заколихані спокійним життям добрі люди не хотіли чути про недобрих сусідів, скільки б їм не нагадували про страшне нещодавнє лихоліття ті, хто його пережив. «Братній народ» мурашині леви вкотре підступно нападають на мирних сусідів…

У центрі оповіді класична казкова пара героїв – мужній, сильний юнак Мураш і його вірна кохана Мурася. Вони красиві, добрі, самовіддані та вмілі у протистоянні з ворогом. Але кращі їхні риси розкриваються саме під час боротьби. Якщо спершу герої нагадують ґонорового парубка та «дівку з перцем» класичної літератури, то згодом стають рівними героям дум і легенд.

Письменниці вдалося художньо вишукано поєднати в дитячій уяві конкретику жахного сьогодення війни з міфопоетичним позачасовим протистоянням добра і зла, що зробило логічною і єдино можливою фінальну перемогу щиросердних мурашів над підступним ворогом у книжці (хоча наша боротьба все ще триває). Гармонійне злиття в алегоричному за суттю та казковому за змістом тексті різних часових площин досягається формою нарації. Оповідь ведеться від імені головного героя – мужнього юного Мураша. З його слів читач дізнається про мирне життя мурашиного краю і про воєнне лихоліття, про тяжкі бої та велику перемогу. Його очима бачить усіх інших персонажів. Таким чином казковий світ письменниця описує в документальній манері фронтового щоденника чи спогадів військовика. Відтак, за подіями казки чітко проглядає із багатьма подробицями українська сучасність: військові та волонтери, медики і преса,.. згарища, загублені діти, полонені, поранені, загиблі,... бойові операції, порятунок побратимів і непоправні втрати… І головне – наша неминуча перемога!

Водночас казка перенизана образами-символами, що підносять документальну в своїй серцевині розповідь на рівень міфу, де сьогоденне сприймається як вічне. Зокрема одним із кращих є образ тулумбасів як незмовкної пам’яті народу, що завжди його гуртує: «Бойовий, гучний, розлогий голос тулумбасів, ніби сотні барабанів, линув і линув, піднімаючи мурашиний народ. Цей голос закликав усіх, хто вцілів, не здаватися, не миритися, захищатися. … Давно вже не чули старенькі мурахи цього бойового заклику, ніколи не чули його молоді мурашки, але всі, старі і малі, як один, розуміли його. Ніби в кожному пробудився якийсь древній код, озвався глибинний, усім зрозумілий поклик» 

Мова твору афористична («В житті головне сильний дух і любов до отчої землі!», «За нами правда, той і перемога буде за нами!»), закорінена в народнопісенну традицію, виразна та образна, але цілком сучасна і легко зрозуміла маленькому читачеві.

Саме за казку «Незламні мураші» Лариса Ніцой була відзначена найвищою нагородою України в галузі дитячої літератури – Премією Кабінету Міністрів України імені Лесі Українки за літературно-мистецькі твори для дітей та юнацтва, перемігши у змаганні між 54 книгами та 40 авторами.

Підсумовуючи, хочеться щиро побажати читачам нових і нових книжок від Лариси Ніцой! А самій письменниці – творчого довголіття в прекрасній, переможній і величній Україні, в ім’я достойного майбуття котрої вона так самовіддано й шляхетно трудиться, бореться і творить усе свідоме життя!

Наталя МАРЧЕНКО.