КЛЮЧ вже знайомив вас із одеським бібліокафе ХЛАМ.

Не зважаючи на епідемію коронавірусу та війну, проєкт продовжує діяти та розвиватися. Адже і в найбільшій скруті для збереження людяності й віри потрібна культура та радість.

Війна – сильне емоційне потрясіння для будь-якої людини, незалежно від того, яким чином вона її торкнулася – чи випало брати безпосередню участь у бойових діях, чи перебуваєш у глибокому тилу, опинився далеко від рідної домівки чи на окупованій території. Доросла людина свідомо чи мимоволі проводить переоцінку своїх цінностей. Але одна цінність уже багато століть не підлягає переоцінці – родина, сердечна близькість поколінь, спільність світоглядів, взаємна підтримка та любов.

Діти – найбільше вразливі (і фізично, і емоційно) в часи війни. Бо на їхній маленький світ, що лише росте та потребує підтримки навіть у звичайних умовах, раптом «навалюється» занадто багато випробувань! І щоб дитяча душа не зламалася, дуже важливо забезпечити їй психологічне розвантаження, простір радості й натхнення.

#Письменницька_Мобілізація

Дитяча письменниця, ілюстраторка, казкарка, видавчиня та громадська діячка з Тернополя Ірина МАЦКО, рятуючись від війни, знайшла прихисток у Польщі. Але й там вона невтомно самовіддано працює, намагаючись зробити життя наших дітей якомога більше УКРАЇНСЬКИМ.

КЛЮЧ попросив пані Ірину розповісти про проекти, в яких вона нині задіяна.

Вийшли друком чотири книжечки-білінгви Ірини Мацко:

казка «Медовий Сухарик / Miodowy Suharek», друкарня Elpil;

казка «Тік-Так / Tik-Tak», друкарня Elpil;

казка «Мамине серденько / Mamino Serduszko», друкарня Elpil;

збірка казок «Казки без кордонів / Bajki bez granic», видавництво Unitas.

«Це казки окремі та збірки, які укладено так, щоб діти на одному розвороті могли читати український текст і відразу, той же фрагмент польською мовою. Це допомагає краще розуміти і вивчати іншу мову, як українським діткам польську, так і польським діткам українську. А ще це є дуже хорошим інтеграційним інструментом. Діти українські і польські, які разом граються, можуть разом і читати й дуже добре розуміти текст та один одного» (Ірина МАЦКО).

«У навчально-реабілітаційний центр «Горлиця» Дніпропетровської обласної ради, де навчаються та виховуються діти з особливими потребами, я завітала не просто так. Пропрацювала тут психологом чотири роки, які не видалися мені довгими. Знаєте, от бува така робота, що тягнеться, тягнеться… як ота гумова стрічка. І ніяких емоцій. А тут емоції кожного дня. Різні емоції, чого там душею кривити. І тривога за дітей, і незадоволення від форм виховання батьками, і страх за сиріт, і радість перемог у здавалося б у ситуації безвиході, і незадоволеність, якщо щось не виходило в корекції поведінки дітей. Все чесно, без прикрас. На мій смак (це суб'єктивна думка!), якщо педагоги рапортують тільки про позитив, це, швидше за все, офіційні звіти. А життя складніше, і чорне є, і біле. А корекційна педагогіка тим паче.

У НРЦ «Горлиця» здійснюється навчання та реабілітація особливих дітей. Їхня реабілітація у багатьох країнах, зокрема і в нашій, стала частиною загальнодержавної програми. І навчання, і реабілітація є важливими частинами програми виховання наших учнів. У закладі навчаються діти з різними складними, а часто й багатокомпонентними станами та характеристиками здоров'я: це діти з порушеннями розвитку, дитячим церебральним паралічем, зі стійкою соціальною дезадаптацією, дітки-аутисти.

Життя повне несподіванок. Від несподіванок ми чекаємо неприємностей. Та все ж іноді ці несподіванки бувають приємними.

Саме така несподіванка і сталася зі мною нещодавно.

Не так давно я побував в Центральній міській дитячій бібліотеці. І зовсім випадково потрапив на свято музики та поезії.

До бібліотеки завітали дуже, здавалося б, несподівані гості – солісти Одеської національної опери: народний артист України Анатолій Капустін, заслужена артистка України Наталія Шевченко, лауреат міжнародних конкурсів Олександр Прокопович, Аліна Другак, Василь Добровольский, Віктор Шевченко, Инга Мартинова, Наталія Каданцева. 

Ведучі – завідувачка відділом обслуговування Людмила Волкова та концертмейстер Одеського національного академічного театру опери та балету Вероніка Струк відкрили перед іншими гостями – дев'ятикласниками школи № 57 – світ класичних опер і старовинного романсу.

Із романсами все зрозуміло – їхнє тихе, душевне звучання цілком підходять до камерної обстановки бібліотеки, розташованої в старій будівлі історичної частини Одеси. Романси в такій будівлі точно звучатимуть цілком органічно.

А ось класична опера...

У наш час, коли "цифрове все", здається, що бібліотеки втратили свою первинну роль. Та й роки так званого "застою" не працювали на позитивну репутацію бібліотек.

Коли років десять назад я, після тривалої перерви, йшов до дитячої бібліотеки, то робив це, чесно кажучи, з важким почуттям. І побоюванням. У мене були важкі спогади мого дитинства: бібліотеки 60–70 років. На все життя відтоді залишилося в пам'яті убогі меблі і книги, які неможливо було читати. І не лише тому, що якість виготовлення книг була поганою: папір, на яких вони друкувалися, часто нагадували туалетний. Якість же самих текстів книг залишала бажати кращого. Хороша книга автоматично переносилася у той час в розряд дефіциту. А тим більше, якщо вона була надрукована на доброму папері, та ще з ілюстраціями. Ілюстрації вважалися у той час в книзі зайвими.

Так вже сталося, що в сорок із гаком років я несподівано для самого себе став позиціонувати як дитячий письменник.

Пам'ятаю, як у 2007 році отримував в київському видавництві авторські екземпляри своїх двох перших книжок (вони вийшли з друку майже одночасно). Як зараз я розумію, шеф-редакторка вивчала мою реакцію.

– І як відчуття? – почув я.

Якраз я розглядав ілюстрації в моїй книжці. Від книги пахло друкарською фарбою, клеєм і ще чимось.

– Знову відчуваю себе дитиною, – чесно відповів я. І пошкодував, що в моєму дитинстві не було книг такої поліграфічної якості.