«— Що читач має знати про Ваші книжки?

— Вони написані з любов’ю до читачів і до героїв».

Олена Рижко.

«Шокувати, здивувати, перетворити усі попередні натяки і загадки

на яскраву несподівану відповідь-розгадку — родзинка письма Олени Рижко, яка є в кожній її книжці.

При цьому авторські ідеї не повторюють жодну з тих, що практикувалася письменниками у реалістичній прозі для підлітків досі».

Тетяна Качак.

Дитячі письменники як і саме дитинство мають дуже різне обдарування, тісно пов’язане з їхньою душевною та духовною організацією, життєвим досвідом, внутрішнім суголоссям із дитиною в собі певного віку — усим тим, що творить індивідуальний письменницький стиль. Ця внутрішня потреба у читачеві «свого» віку жодним чином не обумовлюється в письменників, які пишуть для дітей і підлітків, їхніми досягненнями в інших царинах, освітнім, соціальним чи яким іншим «рівнем», обставинами життя. Їхній домінуючий читач віддзеркалює зазвичай ту «внутрішню дитину» в авторові, котра найбільше прагне свободи самовираження, з тих чи ніших причин не сповна зреалізованої у свій час. Тому навіть коли письменник має твори для дітей різного віку, при уважному розгляді помітно, що одні з них відображають його дорослий досвід і роздуми, інші ж — непереборно вітаїстичну течію дитинства. І саме останні стають каноном, надійним засновком у постанні національних і світової літератури для дітей.

Олена Рижко, доцент, кандидат філологічних наук, доктор наук із соціальних комунікацій, інтелектуалка, людина волі та чину, глибоких емоцій і вибухового темпераменту з першої спроби заявила себе топовою авторкоюсучасної реалістичної прози для підлітків.

Звичайно, причина успіху — у майстерному володінні письменницею стилем, її мовній і загальній культурі, навичці глибоко та з розумінням опрацьовувати матеріал, знанні та сумлінному дотриманні засадничих принципів творення захопливих історій (ритм, «гачки» інтриги, діалогічність і візуальність, «емоційні качелі» тощо). Але ще важливіше, що підліткова спрага пізнання, пригод і самоідентифікації — природна стихія авторки.

Їй цікаво зі своїми героями і читачами. Її надихають і щиро захоплюють їхні зашкальні емоції та карколомні пригоди, непереборна потреба власної свободи та зовнішньої підтримки водночас, вітаїстична сила дорослішання, здатна перетворювати саму людину та світ довкола.

Хоча часом інтонації повістей Олени Рижко і відлунюють мудрістю дорослої, залюбленої в дитину мами, мелодія її творчості бренить щирою напругою підліткового світовідчуття. Письменниця намагається не застерегти підлітків і тим паче не «приструнити» їх огромом непередбачуваності та жорстокості дорослого життя. Вона прагне допомогти їм долати перешкоди. Не зупиняє і не вказує «потрібний» чи «вірний» шлях, але дає силу обрати та рухатися «своїм», лише підказує варіанти рішень і ознаки тупикових напрямків.

О. Рижко:«Через своїх героїв я показую, що трапляється, коли ти робиш той чи інший вибір. Інакше кажучи, підлітку пропонується певна поведінкова модель і демонструються наслідки обраної лінії поведінки. Однак тільки читач вільний вибирати: взяти до уваги досвід героїв повісті чи й самому пройтися тими граблями, що й персонажі»[1].

«Малюк — це надзвичайно добрий чаклун,

що може знову повернути дорослого

у казковий світ дитинства»

Степан Панчук

Книга та читання супроводжують Михайла Панчука все життя. Любов до них прищепив батько, Михайло Миколайович, котрий сам у дитинстві був позбавлений насолоди читання та лише в юності самотужки опанував освіту за початкові класи. Письменник згадує, як батько разом із буденними покупками щоразу приносив цікаві книжечки, які приємно пахли друкарською фарбою, та усміхаючись дарував їх кожному із трьох синів. Найдужче полюбляв читати середущий син (Степан), який вирушав в уявні казкові подорожі разом із героями, забуваючи про все на світі. Особливо йому подобалися фантастичні та пригодницькі книги.

Хлопчик із дитинства був активним читачем сільської бібліотеки, а пішовши до школи, показав себе здібним і працьовитим учнем. У чотирнадцять років Степан написав свого першого вірша «Осінь». Ще раніше шкільний учитель малювання І. М. Руснак виявив у нього потяг до образотворчого мистецтва та допоміг оволодіти технікою виконання малюнків олівцями. Уже здобувши вищу освіту талановитий юнак самотужки опанував повний курс лекцій «Академічний малюнок» для студентів художньо-графічних факультетів педагогічного інституту. А згодом почав писати й малювати книжки для дітей.

Серед чималого загалу модерних українських письменниць, які пишуть для дітей, Ларису Ніцой вирізняє цілісність творчої натури, ясність і сталість життєвої позиції та яскрава індивідуальність стилю й тематики. Це авторка відверто та незмінно віддана Українській Справі. Чесна і відповідальна перед читачем. Життєствердна і скерована до чину.

Її творчість приваблює маленьких читачів вітаїстичною силою діяльного дитинства та чіткістю орієнтирів. Це зрозумілі та надихаючі книжки.

Письменниця добре знає і любить свого маленького читача та його часом далекий від ідеалізованих очікувань дорослих світ. Її творчість – чесна та вчасна відповідь на такі складні в кожному поколінні «дитячі» запитання. І, головне, – відповідь, зрозуміла дитині без підказок і роз’яснень дорослих, без потреби читати саме й лише з дорослим. Книжки Лариси Ніцой діти читають самі!

Це справжні «дитячі книжки». Добрі. Життєствердні. З чіткими межами добра та зла. Зі щирою вірою у дитинство, котре у неспинному пошуку та зростанні на очах старших поколінь постає як зриме «наше майбутнє».

Лариса Ніцой говорить із дітьми мовою їхнього сьогодення. Говорить про речі та за допомогою образів, які наповнюють їхнє життя тут і сьогодні. Її творчість – живий відгук на запит маленького читача, а не данина літературній «моді» чи спроба підлаштуватися під черговий видавничий «проєкт». Тому її книжки часто опиняються на вістрі нової тематики, першими чи серед перших торкаються важливих проблем і, що вже рідкість, – не зникають із читацьких обріїв за кілька місяців разом із інформаційним шумовинням ще однієї «хвилі обговорень». Їх читають уже кілька поколінь маленьких українців. Читають самі та з друзями. Читають молодшим братикам і сестричкам. Читають новим товаришам, опинившись за межами України, і дорослим, які тільки-тільки відкрили для себе Україну,.. жаль, у час війни.

Активна життєва та громадська позиція авторки зіграла злий жарт із оцінкою її творчості: попри постійний живий інтерес до неї юних читачів, сформовану значним позитивним досвідом роботи з книгами Лариси Ніцой увагу організаторів дитячого читання та відзнаки, доробок письменниці, на жаль, не достатньо розкритий літературною критикою та літературознавством. Натомість він вартий уваги та серйозного дослідження як з погляду формування жанрового і тематичного розмаїття у сучасній вітчизняній прозі для дітей, так і в царині вивчення казки, героїко-патріотичних творів і життєписів для дітей, інклюзивної та екологічної літератури тощо.

Творчий шлях Лариси Ніцой як дитячої письменниці розпочався 1999 року, коли газета «ЧАС-Тime» опублікувала її «Казку про славного Орленка», написану під враженням трагічної загибелі українського політика, публіциста, діяча руху опору проти зросійщення та національної дискримінації українського народу, політв'язня СРСР, провідника українського національно-демократичного визвольного руху кінця 80-х – 90-х рр., літературного критика, Героя України В’ячеслава Чорновола. Це була перша в незалежній Україні спроба художньої оповіді для дітей про політика-сучасника та перший художній твір про В. М. Чорновола. І нині ця казка, ошатно видана 2020 р. у «Видавництві Марка Мельника» у глибинному ілюструванні Христини Лукащук і доповнена щемним нарисом «Чорновіл-Орленко» Андрія Ніцоя, залишається єдиним такого роду виданням.

Сучасна хмельницька письменниця Ольга Саліпа відома низкою поетичних збірок і романів, серед яких зокрема й ретроромани про місто Проскурів.

Її книги “Таємниця замку-корабля” та “У скриньці з різдвяного печива” із циклу “Скарби” увійшли до списку найкращих дитячих підліткових видань 2023 р. Топу “БараБуки”.

Історію з глибокими та часто болючими сенсами письменниця адресувала не лише підліткам, її залюбки читатимуть і дорослі.
У книгах розкривається тема війни та мови. Є тут також пригоди, історія та підліткові проблеми.

Авторка  поєднує романтичні стосунки, дружбу, суперництво між підлітками з таємницями замку-корабля. А пригоди героїв не лише тримають увагу читача, а й дають відчуття динаміки життя та його наповненості, а головне – показують, що скарб нерідко сам знаходить нас і може полягати аж ніяк не суто в матеріальних благах, а в нових емоціях, дружбі, стосунках.

«Він понині належно недооцінений та й майже забутий. А даремно.

Свого часу це справді був для багатьох молодих незамінний і неповторний справжній учитель і натхненник»

Михайло СІРЕНКО.

«Єдина різниця між поетом і дитиною в тому, що поет не тільки чує, бачить, а й уміє образно розказати про побачене людям…

Саме до таких поетів, які вийшли з дитинства й не полишали його, належить Андрій Пилипович М’ястківський...»

Анатолій КОСТЕЦЬКИЙ.

«… письменник п е р е ж и в а є життя свого героя і відкриває його.

Така проза і в А. П. М’ястківського – вона небайдужа, вона хвилює».

Григір ТЮТЮННИК.

Народився Андрій М’ястківський 14 січня 1924 року в селі Соколівка Крижопільського району Вінницької області в селянській родині. Батько був чоботарем. Мама знала неймовірну кількість пісень і народних оповідок. А ще наполягала, що син народився 13 січня, «на Андрія», а не «як записали».

У рідному селі закінчив семирічку. Про те, як жилося та чим було наповнене дитинство письменника легко дізнатися, прочитавши його ліричні, сповнені світла, але й драматичні, з тонким нюансуванням душевних порухів героїв (а не лише «соціальних змін на селі»!) повісті й оповідання А. М’ястківського для дітей.

Змалку виявив обдарування до мов і поезії. Зізнавався в одному з інтерв’ю, що перші слова з румунської мови почав вивчати у 9-тирічному віці від пастуха – румуна Петрі Батопоя, котрий залишився на українській землі з часів першої світової війни. Згодом упродовж усього життя невтомно й захоплено вивчав усе нові й нові іноземні мови. Оволодів румунською, німецькою та угорською мовами, вивчив їдиш та іврит, перекладав також із молдавської (мову вивчив, працюючи по війні фельдшером в одному з молдавських сіл). За звичку вітатися румунською зі знайомими та спілчанами – «Буна зіва!» навіть отримав серед київських літераторів прізвисько «Буна».

Поезії теж почав писати змалку. А в чотирнадцять років опублікував перший вірш у вінницькій газеті «Молодий більшовик» (1938 р.). Батько лише головою похитав, бо був певний, що для щасливої долі хлопцеві значно більше знадобилося його шевство, ніж віршування.

За рік, у 1939 р. Андрій покидає рідну Соколівку та вступає до Тульчинської фельдшерсько-акушерської школи, навчання в якій перервала війна. Багато пише, мріє, працює над собою. Та всі плани ламає Друга світова війна. Юнак опиняється у роті фронтової розвідки, з квітня 1944 до травня 1945 року бере участь у боях як солдат-автоматник, згодом був працівником дивізійної газети, єфрейтор. За бойові заслуги нагороджений медаллю «За відвагу».

Демобілізувався Андрій М’ястківський 1946 року, в 1947 році закінчив Тульчинську медичну школу і працював сільським фельдшером.

У 1953 році вступив заочно на філологічнийу факультет Вінницького педагогічного інституту (нині – Вінницький Національний педагогічний університет) (закінчив 1964 р.) і почав учителювати в рідній Соколівці. Був членом Вінницького обласного літоб’єднання.

Поворотною у долі Андрія М’ястківського стала зустріч на одному з обласних семінарів літераторів-початківців із поетом-фронтовиком, майбутнім дисидентом, а на той час секретарем партійної організації спілчан Миколою Руденком. Вражений виступом молодого сільського фронтовика-інтелігента, він поговорив із ним і забрав до Києва чималий стос рукописних сторінок початківця. Там самотужки передрукував на домашній друкарській машинці вірші молодшого колеги, уклав із кращого збірку «Над Бугом-рікою» та заніс до видавництва, підтвердивши «доречність друку» невідомого поета з далекого села власним авторитетом і статусом. 1955 р. збірка побачила світ.