Юний читач шукає у літературних творах не тільки пригод і смішних ситуацій, як часом думають деякі вихователі. Ні, його хвилює і щира непідробна лірика, і складні переживання героїв. А щодо тематики, то навряд чи є така тема, до якої б у нього не було живого інтересу.

Наталя Забіла не вважала, що інтереси цього маленького читача прямо пропорційні його вікові. Малюка цікавить і те, що його оточує, і те, що перебуває близько від нього, і те, що десь далеко, і те, що закрито від нього космічними далями. Коротше кажучи, саме живе життя з усією його реальністю, з усіма його проявами — і в тому числі з фантастичністю уяви — є колом інтересів юного читача, а отже, неминучим творчим матеріалом дитячого письменника. Наталя Забіла більш, ніж хто інший з українських дитячих письменників, змогла оволодіти цим матеріалом і показати в своїх творах життя народу так широко і глибоко, як це дозволяє вік читача. Ми не зустрінемо у віршах Н. Забіли майже жодної абстракції, дуже рідко трапляються у неї загальні, невиразні місця. Адже вона не просто автор творів для дітей, який працює за певними приписами літературної і педагогічної теорії, а оповідач-мати. Мати — дуже зацікавлена особа. Вона внутрішньо, найчастіше підсвідомо, відчуває, що дитині корисно, а що їй шкодить...

Дбаючи про те, щоб читачеві-дитині незрозуміле стало зрозумілим, щоб абстрактне поняття стало конкретним, вклалося в його свідомість, набуло відчутності, поетеса будує свої образи так, щоб більш віддалене порівнювалось з більш близьким, більш широке з таким, що легко оглянути, що можна побачити своїми очима, до чого можна доторкнутися. Так, наприклад, зернятко у неї лягає в землю, немовби в постельку; сніжинки літають у повітрі, мов білі комашинки, а небачена раніше медуза стає просто купкою холодцю.

Відмінною рисою творчості Н. Забіли є густонаселеність її образами дітей. Скільки у нас писалось та й іще, на жаль, пишеться віршів для дітей, в яких бере участь безлике «ми» або безіменні «діти», чи ще щось подібне до цього...

«Російські окупанти замордували і вбили мого колегу — дитячого письменника Володимира Вакуленка-К.

Його ідентифікували за ДНК-аналізом, у могилі номер 319. На деокупованій Харківщині.

Важко дібрати слова, ком у горлі.

Перечитала наше з Володею листування: обмінювалися віршами, планували якісь спільні виступи. Володя часто запрошував долучитися до різних соціальних ініціатив.

До свого сорому, кілька його повідомлень я лишила без відповіді. Певно, одразу не помітила, а потім було не актуально.

Володя був дуже прямим і щирим. Якщо якийсь вірш йому подобався, то писав «супер!», якщо ні — «вибач, не зайшло».

Він був прозорим, без туману, без надбудов. До кінця лишався собою.

Кажуть, коли рашисти брали його в полон, то кричав «Слава Україні!».

«Хай краще заздрять, ніж співчувають»
Олесь Ільченко.

Коли я малою читала в «В літературній Україні» нариси типу «До Ювілею Письменника», ніколи б не подумала, що сама стану тією людиною, яка теж таке «рисуватиме».

Олесь Ільченко. Письменник і природничник, автор карколомної прози для дорослих і милих дитячих творів, українець, який фотографує неймовірні види Женевського озера, гурман, блогер. Світ його вигаданих та невигаданих історій – безмежний, фантазія автора – нестримна, мова – прекрасна. Перелічувати його опубліковані твори в одному огляді важко, адже їх уже мало не півсотні, перші друковані книжки автора вийшли ще за часів кінця прісної пам'яті Радянського Союзу. Олесь Ільченко є також автором численних публікацій в пресі на культурологічні теми. Письменник видається як українською мовою, так і в перекладах іншими мовами.

Олесь Ільченко — лауреат телепремій «ТЕФІ» й «Телетріумф» (2006), переможець конкурсу журналу «Кореспондент» «Найкраща книга року – 2010». Член Асоціації українських письменників, Національної спілки письменників України, Національної спілки журналістів.   [https://mala.storinka.org/олесь-ільченко-короткий-життєпис-твори.html].

Письменник вражає неймовірною працелюбністю і продуктивністю. Тематика його творів неймовірно різноманітна, хоча є певні наскрізні теми, як от – тема Києва, адже автор народився і виріс у Києві, тож у творах відчутна любов до нашої столиці та щира відданість місту, інша тема – природнича, і тут відчувається рука кваліфікованого природничника. Власне, на основі творів для дітей природничого спрямування авторкою цього огляду написана третина дисертації про екологічні мотиви у творах, зокрема, Олександра Ільченка.

«Світ крізь призму дитячого яснобачення»

Писати про дітей і для дітей набагато важче, ніж про дорослих і для дорослих. По-перше, на все життя такому авторові треба залишатися в душі Великою Дитиною, зберігати особливу чистоту вражень, почуттів, почувань і відкриттів, під яку жодна доросла людина навіть при найбільшому бажанні зумисно підтасуватися не може. По-друге, той, хто збирається творити літературу для маленьких, мусить однозначно й завжди визнавати потенційних читачів настільки ж дорослими, настільки зрілим себе вважає кожне дитя (« – Я великий! – мало не зі сьозами на очах відчайдушно захищає право на таку дорослість уже навіть трирічний пуцьверіньок). По-третє, не повинен ставати й навіть найменшою мірою нав’язливим у своїх умовиводах і повчаннях: діти самі можуть і люблять робити висновки. А ще пам’ятати, що гра і навчання для дітей у їх дивовижній країні Дитинства – це головні різновиди доступної малятам праці. Праці – ви чуєте, дорослі дядечки й тітоньки, родичі й учителі? Не байдикування, не відпочинку, не дозвілля, а саме праці! Але й це ще далеко не все. Щоб дитина-читач або слухач, якщо читати ще не вміє, стала своєрідним співавтором письменникові – а інакше його твір до серця вона не сприйме і літературним персонажам не повірить, – необхідно, щоб автор у своїй книжці жодного разу не злукавив навіть у найменших дрібницях, не сфальшивив у світосприйнятті й оцінках подій, не засюсюкав обраних ним для розкриття тем. А найголовніше: щоб жодного разу не прикидався тим, ким насправді не є, адже у такому разі буде з превеликим тріском ганебно викритим, як «брехло нещасне».

Письменників, які беруться писати для дітей, багато. Інша річ, що дев’яносто дев’ять відсотків із них усього лише «беруться писати», бо досягти, наприклад, рівня художності не те що Івана Франка з його віршованим «Лисом Микитою» і збіркою казок «Коли ще звірі говорили», а й значно ближчим до нас у часі Миколою Вінграновським із його геніальним «Сіроманцем» й отими кільканадцятьма віршами, які не забуваються і в сімнадцять, і в п’ятдесят років, тобто у душі кожного колись давним-давно маленького читача продовжують бриніти навіть на величезній відстані від першого, найчеснішого і найсправжнішого, сприймання-прочитання, нікому з цих нині й дуже розкручених (іноді аж до небезпечного потріскування пружини їх здебільшого карликових талантів) скорописців так і не вдається, бо талант – це не рекламний трюк і не могорич рецензентові. Талант – це коли тебе можуть узагалі не знати, навіть прізвища твого не пам’ятати, а ось твір – цитувати напам’ять не заради відмінної оцінки чи хизування про особисте знайомство з його автором, а тому, що коли цитуєш – знову переживаєш хвилюючі моменти відкриття чогось дуже гарного й цінного, такого, що крила виростають уже від одного дотику.

Серед сучасних поетів, які пишуть для дітей і підлітків, особливе місце займає Анатолій Качан. Врешті, його вірші не завадить іноді читати й дорослим, особливо коли життя їх бере за жабри і здається, що вже нема ні виходу, ні рятунку, ні навіть світла у темному тунелі безпросвітних українських буднів. 

Зліва на право: письменниця та бібліотекарка Ольга Іванівна СТРАШЕНКО, перекладачка, письменниця, ініціаторка та організаторка Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов» Валентина Григорівна ЗАПОРОЖЕЦЬ, поет, учитель, бібліотекар, автор чудової колискової «Рученьки-ніженьки», котра чверть століття лунала в ефірі телепрограми «На добраніч, діти» Микола Данилович СОМ. 

Сльоза – найбільша глибина печалі

Я скажу велику неправду, коли напишу, що не люблю поета Миколу Сома. Бо люблю його за благословенний талант, за вибухову небайдужість до нехай і буденних подій, що кояться на цьому сизому від туману і горя, Білому світі, за розкуту сором’язливість, за багатослівну потаємність, за холодність жарин у полум’янім серці, за метушливий спокій, за дружбу братерську іі відданість їй.

Ласкавий Миколо Даниловичу! Читаючи Ваші неповторні поезії, уявляю Вас  під велетенським деревом, що корінням обіймає серце рідної Троєщини, а вершинами – хмари. І пишеться Вам під отим деревом і легко, і тривожно. І лине Ваш голос клубком колючих протиріч, наскрізь прошитий справжнім болем (болем, не болячками) і зачіпає він за живе живих душею і небайдужих серцем.

Ми у торбі сльози носимо,

Кладемо ногами босими

Нашу бідну первопуть…

Голод.

Хліба не дадуть.

Ваше голодне, розколисане дитинство не висмоктане з пальця. Ви – маленький хлопчик «із пітьми», якого «клятий перекинчик поганяв», «світилися бажанням учитися». І, як тепер видно, бажання те було щирим і впертим, бо стали знаменитим і «найбільш знаним поетом… у своєму селі…найбільшим і, може, останнім». Щоправда це подається Вами жартома, та Вашу самобутню поетичну неповторність може засвідчити мільйонна гвардія читачів – Сомошанувальників.