Письменник про письменника




Ольга Слоньовська про Анатолія Качана
15 січня 2022, 21:40   Автор: Ольга Слоньовська

«Світ крізь призму дитячого яснобачення»

Писати про дітей і для дітей набагато важче, ніж про дорослих і для дорослих. По-перше, на все життя такому авторові треба залишатися в душі Великою Дитиною, зберігати особливу чистоту вражень, почуттів, почувань і відкриттів, під яку жодна доросла людина навіть при найбільшому бажанні зумисно підтасуватися не може. По-друге, той, хто збирається творити літературу для маленьких, мусить однозначно й завжди визнавати потенційних читачів настільки ж дорослими, настільки зрілим себе вважає кожне дитя (« – Я великий! – мало не зі сьозами на очах відчайдушно захищає право на таку дорослість уже навіть трирічний пуцьверіньок). По-третє, не повинен ставати й навіть найменшою мірою нав’язливим у своїх умовиводах і повчаннях: діти самі можуть і люблять робити висновки. А ще пам’ятати, що гра і навчання для дітей у їх дивовижній країні Дитинства – це головні різновиди доступної малятам праці. Праці – ви чуєте, дорослі дядечки й тітоньки, родичі й учителі? Не байдикування, не відпочинку, не дозвілля, а саме праці! Але й це ще далеко не все. Щоб дитина-читач або слухач, якщо читати ще не вміє, стала своєрідним співавтором письменникові – а інакше його твір до серця вона не сприйме і літературним персонажам не повірить, – необхідно, щоб автор у своїй книжці жодного разу не злукавив навіть у найменших дрібницях, не сфальшивив у світосприйнятті й оцінках подій, не засюсюкав обраних ним для розкриття тем. А найголовніше: щоб жодного разу не прикидався тим, ким насправді не є, адже у такому разі буде з превеликим тріском ганебно викритим, як «брехло нещасне».

Письменників, які беруться писати для дітей, багато. Інша річ, що дев’яносто дев’ять відсотків із них усього лише «беруться писати», бо досягти, наприклад, рівня художності не те що Івана Франка з його віршованим «Лисом Микитою» і збіркою казок «Коли ще звірі говорили», а й значно ближчим до нас у часі Миколою Вінграновським із його геніальним «Сіроманцем» й отими кільканадцятьма віршами, які не забуваються і в сімнадцять, і в п’ятдесят років, тобто у душі кожного колись давним-давно маленького читача продовжують бриніти навіть на величезній відстані від першого, найчеснішого і найсправжнішого, сприймання-прочитання, нікому з цих нині й дуже розкручених (іноді аж до небезпечного потріскування пружини їх здебільшого карликових талантів) скорописців так і не вдається, бо талант – це не рекламний трюк і не могорич рецензентові. Талант – це коли тебе можуть узагалі не знати, навіть прізвища твого не пам’ятати, а ось твір – цитувати напам’ять не заради відмінної оцінки чи хизування про особисте знайомство з його автором, а тому, що коли цитуєш – знову переживаєш хвилюючі моменти відкриття чогось дуже гарного й цінного, такого, що крила виростають уже від одного дотику.

Серед сучасних поетів, які пишуть для дітей і підлітків, особливе місце займає Анатолій Качан. Врешті, його вірші не завадить іноді читати й дорослим, особливо коли життя їх бере за жабри і здається, що вже нема ні виходу, ні рятунку, ні навіть світла у темному тунелі безпросвітних українських буднів. 

Валентина Запорожець про Миколу Сома
5 січня 2022, 19:38   Автор: Валентина Запорожець

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зліва на право: письменниця та бібліотекарка Ольга Іванівна СТРАШЕНКО, перекладачка, письменниця, ініціаторка та організаторка Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов» Валентина Григорівна ЗАПОРОЖЕЦЬ, поет, учитель, бібліотекар, автор чудової колискової «Рученьки-ніженьки», котра чверть століття лунала в ефірі телепрограми «На добраніч, діти» Микола Данилович СОМ

 

Сльоза – найбільша глибина печалі

Я скажу велику неправду, коли напишу, що не люблю поета Миколу Сома. Бо люблю його за благословенний талант, за вибухову небайдужість до нехай і буденних подій, що кояться на цьому сизому від туману і горя, Білому світі, за розкуту сором’язливість, за багатослівну потаємність, за холодність жарин у полум’янім серці, за метушливий спокій, за дружбу братерську іі відданість їй.

Ласкавий Миколо Даниловичу! Читаючи Ваші неповторні поезії, уявляю Вас  під велетенським деревом, що корінням обіймає серце рідної Троєщини, а вершинами – хмари. І пишеться Вам під отим деревом і легко, і тривожно. І лине Ваш голос клубком колючих протиріч, наскрізь прошитий справжнім болем (болем, не болячками) і зачіпає він за живе живих душею і небайдужих серцем.

Ми у торбі сльози носимо,

Кладемо ногами босими

Нашу бідну первопуть…

Голод.

Хліба не дадуть.

Ваше голодне, розколисане дитинство не висмоктане з пальця. Ви – маленький хлопчик «із пітьми», якого «клятий перекинчик поганяв», «світилися бажанням учитися». І, як тепер видно, бажання те було щирим і впертим, бо стали знаменитим і «найбільш знаним поетом… у своєму селі…найбільшим і, може, останнім». Щоправда це подається Вами жартома, та Вашу самобутню поетичну неповторність може засвідчити мільйонна гвардія читачів – Сомошанувальників.

Галина Кирпа про Наталку Поклад
15 листопада 2021, 20:35   Автор: Галина Кирпа

ПРАВО НА СВОЮ ДОРОГУ

Здається, поетеса Наталка Поклад почалась вельми оптимістично. Власне, раннім своїм віршем вона сама стверджувала:

Я не думаю про лихо.

Я така оптимістична.

Тішило те, що оптимізм її не був голослівний. Він був дуже людяний, щирий і зрозумілий – оптимізм людини, яка знала, "як плачуть жита", яка вміла "квітам давати життя", мала серце "людину заблудлу на ніч пустити до хати", відточувала голос, щоб спитати нас із вами навпростець: "Чи ви  хоч раз почулися народом, Що має небо, а у нім – Дніпро?", і була свідома розважливого розуміння, що на віку кожної людини "є стежка тремтяча за обрій і вічні зірки в головах", і переконання, що її життєве місце там, "де діти, хліб і вишитий рушник".

Дебют Наталки Поклад припав на 1985 рік. Саме тоді побачила світ перша її поетична збірка з промовистою назвою "Акценти". Автор передмови Дмитро Чередниченко дав їй високу оцінку: "Таку поезію хочеться читати, бо в ній – усі акценти життєвого й духовного горіння автора, ця поезія вже виборола право на свою дорогу".

Не знаю напевно, коли написала Наталка свій перший вірш, але, очевидно, то було задовго до визнаного дебюту. З її віршованої автобіографії здогадуюсь: авжеж, як і в багатьох з нас, ще в школі:

За списками ти – Чечельницька.

Тебе поважає історик.

Твоя перешита спідниця

іще ні про що не говорить.

Ти тільки різкіша, ніж інші,

коли треба стати "за правду"...

В тобі вже брунькуються вірші....

Либонь, не випадково, що історія України та її духовної культури багата на талановите жіноцтво: Леся Українка, Ольга Кобилянська, Олена Теліга, Марійка Підгірянка (зі сучасниць варто передовсім згадати Ліну Костенко, але далі цю ланку можна продовжувати, нанизуючи імена, мов на разок намиста).

Марійка Підгірянка – постать, якій долею судилося охопити досить розлогий, як для творчої людини тієї, драматичної, доби, часовий відтинок (82 роки). Прийшовши в цей світ на 10 років пізніше за Лесю Українку (1881), поетці випало пережити й відчути енергетику зламу століть, прикметного як зміною естетичних орієнтирів (від реалізму до модернізму), активними шуканнями, конфліктами, бути сучасницею раннього і вже зрілого модернізму (життєвий шлях завершився 1963 р.). Марійці Підгірянці довелося пережити дві війни (Першу і Другу світові), зміни імперій, перехід України від однієї влади до іншої. Попри всі життєві і внутрішні катаклізми, їй вдалося зберегти питомий ліризм, душевність, ба більше – здобути внутрішній гарт, який вочевидь забезпечив тілу витривалість і тривалість, хоча останньому наприкінці було вкрай нелегко.

«Хотіла б я піснею стати…» – свого часу поетично заявила Леся Українка. «Будуть мої співаночки / У трембіту класти», – ніби вторує їй Марійка Підгірянка. Ці дві сильні жінки мають чимало подібного в долях і літературних набутках, але все ж більше аналогій (хай навіть дзеркального кшталту!) можемо добачити в життєписах Марійки Підгірянки та Ольги Кобилянської. Спільні західноукраїнський простір (Галичина та Буковина) і доба (принаймні частина останньої) є тому причинами.

Марійка Підгірянка, як і старша за неї Ольга Кобилянська, змалу пізнала зв’язок культур і мов, що відчинило кожній із двох широке вікно у світ, відкрило незнані іншим горизонти. Якщо в О. Кобилянської мама, Марія Вернер, мала польсько-німецьке походження, а батько, Юліуш Словацький, був українцем, то в Марійки Підгірянки все майже з точністю до навпаки (ось ілюстрація вище заявленого дзеркального ефекту!). Мама останньої була питомою українкою, натомість тато навіть прізвищем (Ленерт) артикулював своє етнічне «німецтво».

День пам'яті Астрід Ліндгрен
28 січня 2021, 14:44   Автор: Оксана Шалак

«У МЕНЕ ДУША НЕ НА МІСЦІ, КОЛИ Я НЕ ЗНАЮ, ЩО І ЯК З ТОБОЮ…»

Чи можете уявити, що Ви листуєтеся з Астрід Ліндґрен?

Про що Ви їй написали б?

Певно, перш ніж розпочати першого листа, подумали б, про що їй цікаво читати і чи цікаво взагалі…

Але зараз мова про листи 12-річної дівчинки, яка звертається до улюбленої письменниці. Та ще й не просто так, а з проханням допомогти отримати головну роль у фільмі («Я могла б зіграти Пеппі», але зараз хотіла б знятися у фільмі за книжкою «Білий камінець» Ґуннель Лінде, «я знаю, що ти впливова»)… Цей перший лист, очевидно, обурив письменницю, бо Сара Юнґкранц (а це саме вона наважилася писати ТАКЕ) не зберегла відповіді і вже наступного разу каялася і картала себе – гірко і зовсім не по-дитячому…

Астрід Ліндґрен, яка тисячами отримувала листи від читачів – маленьких і дорослих, вважала надзвичайно важливим, щоб вони отримували відповідь. Переважно це були листи, які не вирізнялися оригінальністю, – листи про захоплення її творчістю. Листи школярів, що писали, виконуючи завдання вчителів, або малюнки у конвертах – із дошкільних закладів. Письменниця чемно відповідала…

Листів Сари Юнґкранц в епістолярії Астрід Ліндґрен чимало – разом із відповідями їх вісімдесят. Але суть зовсім не в кількості, кількість тільки засвідчує, що обидві адресатки були небайдужі у своєму виповіданні думок, незважаючи на те, що різниця у віці була чималенька – понад 50 років.