Доля цієї непересічної жінки зі шляхетної родини, котрій випало з чотирнадцяти років взяти на себе відповідальність за своє життя та близьких, вмістила всі карколомні звиви ХХ ст. Постійно загрожена та упосліджена в роки розгортання радянської влади «генеральська дочка», хвороблива, викохана у тепличних умовах люблячої впливової родини романтична дівчинка Тася Забелло пройшла люте горнило бід і випробувань, які ламали здорових «мужиків», зберігши свою шляхетну «рівну спину» до глибокої старості. І, що важливіше, не втративши невичерпної здатності любити – світ, людей, саму можливість життя – усе те, що ми зазвичай окреслюємо як людяність. Уже Наталя Львівна Забіла, визнана та впливова дитяча письменниця і радянська функціонерка, посіла вагоме місце на вершині офіціозу, убезпечивши себе та послідовно роздавши «борги» кривдникам.

Та добру пам’ять в українській культурі вона здобула не десятиліттями членства у президії Спілки письменників України, головуванням у Комісії дитячої літератури чи т. п., а шістьма десятиліттями! плідної натхненної праці на ниві дитячої літератури, що подарували поколінням українських дітей десятки самобутніх творів. Саме Забіла так досконало переказала для дітей українські народні казки, що й досі саме її варіанти загально знані. Вона започаткувала в літературі для дітей України низку жанрів і раніше «заборонених» тем, а також ініціювала перейменування журналу «Жовтеня» у рідний багатьом поколінням «Барвінок» (1945), офіційне видання збірок художніх творів школярів, появу першого українського літературно-критичного альманаху, присвяченого дитячій книзі («Весняні обрії», 1968 р.) й багато іншого.

Ясочка української літератури

«У мене вдома зберігається книга Наталі Забіли 1962 року. Її подарувала моїй мамі її рідна сестра на день народження, про що свідчить дарчий надпис. Мамі тоді виповнилося, вочевидь, сім років. Мами немає, тому я не маю в кого спитати, чи сподобалася їй книга. Я цю книгу отримала в одне зі своїх гостювань у бабусі. Мені теж тоді було сім. І я читала про Ясочку, Катрусю та іграшки, що розмовляли між собою, коли не чули діти.

Маленькі дівчатка з косичками-бантиками-платтячками та своїм світом, окремішним від світу дорослих. Дівчатка, з якими нічого надзвичайно-особливого не ставалося (вони не потрапляли до чаклунських лісів, не літали на Марс, не подорожували машиною часу), тому вони вигадували свій світ, який, незважаючи на політичну заангажованість, був вільним і таким, яким їм хотілося, аби він був.

Тоді я ще нічого не знала про авторку, про її премії, книги та любовні історії. Зрештою, як і не знають теперішні діти. Хтозна, можливо, це найбільше визнання для письменника, коли ти, дорослим, можеш процитувати рядки улюблених з дитинства віршів, не пам’ятаючи при цьому автора. Хоча тепер на це все є «Гугл».

ДО ЮВІЛЕЮ ПАВЛА КУЩА

«Ми познайомилися з Павлом Вікторовичем вперше заочно, якщо можна так сказати. У 2015 році наші авторські книги в голосуванні на премію Кабінету Міністрів імені Лесі Українки набрали однакову кількість голосів. Тоді була трійка книг у фіналі, вирішальний голос здобула повість Віктора Терена «Хлопчик з планети "Ч" та Вогняні Пси». У нас все ще було попереду. І очне знайомство, підігріте інтересом та інтригою…

Якось у розмові відома дитяча письменниця слушно зауважила: «Ми працюємо на одній ниві, а один про одного дізнаємося часом зовсім випадково»…  Йдеться про те, як звично обмежуємо простір пізнання, і водночас яким просторово-цікавим є сучасний літературний процес. Однак, через брак літературознавчих досліджень так слабко досліджений і позбавлений об’єднавчої цілісності.

Павло Вікторович Кущ родом із Запоріжжя, освіту здобув у Києві (закінчив факультет журналістки Київського національного університету імені Тараса Шевченка), а зріле становлення пройшов на Донеччині. Тут формувалися його літературні напрями, творчі уподобання та відшліфовувався природній хист.

Вже перші авторські книги для дітей не пройшли непоміченими – повісті «Далі буде (1991), «Ревин хутір» (2004) та «КотоВасія» (2006) були відзначені обласними літературними преміями (ім. Павла Байдебури та ім. Григорія Кривди). Уже самі назви цих книг замережані тонким гумором. І це й не дивно, адже це одна із особливих рис авторського стилю письменника – він у своїх творах через гумористичні штрихи глибоко осмислює людей і світ. Недарма ж є причетним до цеху сатириків і гумористів, відзначений найвищими нагородами у цьому жанрі, зокрема і премією Остапа Вишні. Прикметно, що в тому числі за книгу для дітей «Нявмуар-р-р-ри, або На Третій від Сонця» (2011).

Віднедавна Павло Вікторович Кущ очолює столичне об’єднання сатириків і гумористів НСПУ. Відтак живе і працює в столиці. Був змушений виїхати з Донецька із приходом російських найманців. Глибокий і послідовний у слові та діях патріот він продовжує в Києві боротьбу за Україну. Мріє повернутися в мирний український Донецьк…

«Наступні покоління дивитимуться на нас холодними очима, як на мертву історію…»

«…сучасність – це лише скаламучена поверхня життєвого моря. А його глибини – ото найважливіше підгрунтя сучасного…»

«Духовний вакуум нашого життя не дає юній душі поживи для зміцнення, для стержня. Ми повинні плекати дитячу душу»

Володимир МАЛИК.

З ДУМОЮ ПРО МАЛИКА

Іде настійно невблаганний час

Туди, де вічним спокоєм причали,

Приходжу знову в спогади до Вас

Під яблуні, що вже залітували.

Доріжка та, а наче вже й не та,

І горобці на сонечку юрбою.

І хата квилить чайкою пуста,

А біля неї – сад Ваш сиротою.

Під вікнами навшпиньки піднялись

Червоні маки, аж до болю юні.

Зустріли Ви так радо, як колись,

Та тільки вже у бронзовім відлунні.

І слово Ваше в буквах золотих,

І погляд Ваш в обрамленні металу.

І той же спокій  на  лиці застиг,

І море квітів біля п’єдесталу.

Та ще книжки – ціною у літа,

Що не спинить ні на одній  зупинці, –

В ній Україна наша пресвята

І гідні щастя вільні українці.

Тож не втомлюсь благати ні на мить:

О, дай же, Боже всемогутній, сили,

Щоб землю рідну нам отак любить,

Як Ви її , понад усе любили…

Ольга ХАЛО,

Лубни, 2021 р.

***

ІЗ ПОКОЛІННЯ ВБИТИХ І ВОСКРЕСЛИХ

Володимир Кирилович Малик (справжнє прізвище Сиченко) належить до того покоління майстрів українського Слова, яке широко відоме іменами Олеся Гончара, Григорія Тютюнника, Андрія Малишка, Василя Швеця, Павла Загребельного, Володимира Булаєнка, Костя Герасименка… Майже всі вони ще в дитинстві пережили як не сирітство, то голод, злидні, а в роки юначого змужніння поневірялися на фронтах війни або в фашистських концтаборах. На їхню долю випали не лише труднощі, і не просто тяжкі, а неймовірні випробування. А двом останнім у цьому списку життєвий і творчий шлях було зупинено ворожою кулею чи снарядом.

Ще 1978 року Павло Загребельний у розмові наводив страшну статистику щодо народжених у період 1918 – 1924 років: уже на той час із кожних ста осіб у живих лишалися на війні тільки троє. «Я належу і до тих ста і до трьох» – говорив про себе П. Загребельний. Те ж саме можна було сказати і про Володимира Малика.

Народився майбутній письменник 1921 року у селі Новосілки Макарівського району на Київщині (тепер село Боярської громади Фастівського району). Цей населений пункт згадується в записах ще ХІІІ століття. Згодом село називалося Лисовка, Старосілля, а з ХУ століття і до нині – Новосілки.

Панегірик для пані Оксани

«У біографії пані Оксани мене вражають дві речі:
1) Свою першу книжку вона видала в 50 років.

2) Мені випала честь видати її 25 книжку.

Власне, я сам з нею познайомився, як з редакторкою Видавництва Старого Лева й цінував за чуйність до думки автора аж до залишання певних несловникових слів у тексті з приміткою про це в анотації. Власне, після співпраці з нею я перестав толерувати необов’язкові зміни, які редактор вносить текст, наприклад, змінює порядок слів у реченні, тільки щоб показати директорові, як він тяжко працював над рукописом. Усі зауваження пані Оксани були дуже доречні і не мали на меті «залишити слід» в тексті.

Вже потім, коли вона редагувала книжки мого видавництва «Електрокнига», я знав, що кількість виправлень червоним не є показником роботи редактора, і є автори, яким на весь текст знадобиться десяток правок, але вони повз око пані Оксани не проскочать.

Саме такою авторкою є і вона сама: думає, ще коли пише. Я був трохи здивований, коли вона захотіла видати свою казку для дорослих «Вір – не вір, але не кажи: брешеш!» (розставте в назві розділові знаки) саме в нашому «видавництві на дивані», як я це називаю. Бо в нас немає постійних працівників, команда збирається під кожну конкретну книжку, все робиться на сайті «Книгарня першодруків ім. Швайпольта Фіоля», там же спільнокоштом збираються гроші на її видання, і на виході – електронна книжка й паперова версія невеликим накладом у форматі покетбука, які там же на сайті й продаються і формують рейтинг по продажах, які вже є заробітком автора.
Тобто після 24 виданих книжок у пані Оксани залишився смак до експериментів з електронним книговиданням, і розібравшись, як працює система, вона так жваво заходилася свою книжку просувати, що негайно вийшла на 1 місце і підняла планку принаймні в 10 раз. 

До ювілею Тамари Коломієць

Найперше, звісно, про творчість. Початком моєї великої любові стало насамперед знайомство з чудовими читацькими відкриттями: книжкою-картинкою «Біб-бобище», віршованої казки «Недобрий чоловік Нехай» та віршованої збірочки «Хто розсипав роси» видавництва «Веселка», авторських творів у неймовірних хрестоматіях «Веселка», настільній книзі-календарі «Дванадцять місяців», де, на щастя дітвори, твори Тамари Опанасівни повсякчас були представлені. З нетерпінням очікували ми й на журнали «Соняшник», «Барвінок», «Малятко», збагачені творчістю улюбленої вже авторки.

Чому я пишу про це? Зважаючи на те, що в  сільську бібліотеку авторські книжечки надходили не надто щедро (хоча таки надходили!), а разом із тим доволі промовистим є факт у творчій біографії Тамари Опанасівни: 15 років письменницю не видавали! Виходили друком лишень окремі добірки в пресі.

Як відомо, на той час познайомитись із творчістю авторів можна було виключно через видану авторську книгу. Це зараз інтернет дає можливість ширшої промоції, хоча натомість втрачається ота глибинна трепетна любов до самої книжки. Помітила, що старше покоління найперше оцінює нову книжку візуально-дотиково, а відтак і за змістом. Це як перше очне знайомство з людиною: спочатку зовнішній вигляд, а далі вже – зміст.

Моє ближче знайомство з Тамарою Опанасівною відбулось у 2007 році. Саме тоді видавництво «Країна Мрій» взялось за підготовку нової святкової читанки для дітей.