Наукові дослідження




Розмірковуючи над українським літературним процесом ХХ ст., Г. Грабович акцентував увагу на понад 70-літній радянський тоталітарний експеримент, пов'язаний з відсутністю в суспільстві політичної свободи. На думку дослідника, цей факт свідчить про розвиток літератури не «під опікою совєтської влади», не завдяки їй, а попри неї або всупереч їй. Тоталітарна влада, на думку дослідника, за своєю суттю не може мати позитивного стосунку до вільної творчості й вільної уяви: «партія не веде на подвиги народ і тим паче вона не веде творців». Усе, що розвивалося під її покровом, було посередністю або попросту поганою літературою. «То один із найстрашніших аспектів цієї такої довготривалої кризи – примусове співіснування якісного з поганим, правдивого з фальшивим» [4:44]. Очевидним наразі постає зміщення кризи в літературі цього періоду з виміру свободи на вимір якості.

Означені вище тенденції, на глибоке переконання, стосуються як загального літературного потоку, так і сегменту української літератури для дітей та юнацтва, котра в радянський період зазнала найбільш потужної опіки провладних інституцій. У 30-ті роки її було офіційно проголошено могутньою зброєю соціалістичного виховання. «Дитяча книга має бути по-більшовицьки бадьорою, такою, що закликає на боротьбу й перемогу. У яскравих образних формах дитяча книжка має показувати соціалістичну переробку країни й людей та виховувати дітей в дусі пролетарського інтернаціоналізму», – йшлося в одній із постанов 30-х років. [10:157]. Наслідком цього став ретельний вибір (відбір) пріоритетних (актуальних, злободенних) тем у літературі. Якщо в дорослій «офіційно заохочуваними й нав’язуваними пріоритетами одержавленого літпроцесу» (В. Дончик) стали «колгоспна проза», «робітнича тема», «ділова людина», то в літературі для юного читача цим пріоритетом стала т. зв. шкільна проза – штучне жанрове утворення, що акумулювало в собі комплекс тем, так чи інакше прив’язаних до топосу школи: стосунки дітей у колективі, з учителями, з батьками, вибір майбутньої професії, пригоди на канікулах тощо. Теоретико- й історико-літературні студії (О. Будугай, С. Іванюк, Н. Резніченко, Р. Стаднійчук, Н. Сидоренко) наголошують на факті зародження й становлення шкільної прози як такої, що мала б обслуговувати більшовицький режим і настанови комуністичної партії, на перші пореволюційні десятиліття (див. про це: [7:421]), утім тему школи вкупі з освітніми питаннями зачіпали І. Франко, М. Коцюбинський, Б. Грінченко, тему вибору професії порушував свого часу ще Г. Сковорода. Т. Шевченко й П. Куліш працювали над створенням підручників для недільних шкіл («Буквар південноруський», «Граматка»). В аспекті винесеної в назву статті проблеми у ній йтиметься про художнє наповнення текстів ХХ ст. для і про дітей, що були створені в радянську добу й репрезентували шкільний дискурс.

Біографічне письмо, зокрема й адресоване юному читачеві, прямо пов’язане з панівними умонастроями епохи. Періоди активних змін у проблемно-тематичному дискурсі біографіки зазвичай чергуються із часами формотворчих пошуків, народженням чи запозиченням нових стратегій біографічного письма. Визначаються ці зміни, як правило, незворотними зрушеннями у бутті спільнот, коли кардинальні зміни пріоритетів, цілепокладань і етичних уявлень призводять до перегляду (чи й деструкції) усталених пантеонів і, як наслідок, появи нового біографічного дискурсу, зазвичай романтизованого чи ідеологізованого. А що подібна переміна потребує з часом усе ретельнішого та глибшого потрактування все нових і нових персонажів та історичних сюжетів, біографіка починає напрацьовувати нові стратегії біографічного письма, запозичуючи їх із досвіду інших біографік світу чи породжуючи у ході власного розвитку.

Переломні для самоусвідомлення та самоідентифікації українського суспільства події 2014 р. створили принципово інший, порівняно з попереднім, вітчизняний біографічний дискурс і кардинально змінили форми та способи біографічного письма. Значну роль в цьому процесі відіграло поряд із іншим постмодерне мислення, для якого визначальним є імператив реінтерпретації. Відтак, переосмислення зазнали як пантеон та особистість персоналій, так і сам алгоритм пошуку та представлення біографічного знання. Все це яскраво виявилося у книзі, орієнтованій на читача-дитину.

Художній час є предметом дослідження багатьох українських та зарубіжних науковців, зокрема М. Бахтіна, Н. Копистянської, Д. Лихачова, І. Роднянської, С. Скварчинської, З. Тураєвої. Оскільки для автора художній час - це “частина створеного ним художнього світу, менша чи більша адекватність його реальному часу, що залежить від епохи, естетики мистецького напряму, жанру, індивідуальності автора” [3, 41], то й для літературознавця такий спектр досліджень природний і ефективний. Важливим є з’ясування в художньому творі таких аспектів: як відображено автором соціально-історичний час, минуле, сучасне, майбутнє у жанрово-стильовому контексті. Час розглядають одночасно з поняттям художнього простору, що згодом трансформувалося у термін “хронотоп” (М. Бахтіна). Більшість дослідників трактує часопростір як змістовий, філософський та жанрово-структурний чинник творення художнього тексту. У фантастичних творах часопростір є визначальним в окресленні теми, змісту, розвитку сюжету та формуванні композиції.

Пам'ять – категорія багатолика, оскільки розглядається науковцями як міждисциплінарне поняття. У контексті літературознавства прийнято говорити про культурну пам'ять, яка формується завдяки неперервності культурних та літературних традицій народу, нації і пов’язує його минуле й сучасне для забезпечення відчуття єдності та формування ідентичності. Художній твір є медіумом культурної пам’яті і забезпечує її неперервність .

 Сучасні українські письменники дедалі частіше звертаються до власного минулого, художньо осмислюючи його на тлі історичних подій, учасниками яких довелося бути. Індивідуальна пам’ять – це носій (схованка) того, що відбулося. Проте тільки спогад, тобто згадування, проговорювання, розповідь матеріалізує у слові, зокрема художньому творі, пережите. Таким чином письменник через художній текст актуалізує індивідуальну пам'ять й робить її набутком колективної і культурної пам’яті.

Повість Олени Захарченко адресована дітям шкільного середнього віку і має ознаки казково-реалістичної прози. Проте в тексті описано реальні події недавнього минулого, а також репрезентовано давню й недавню історію одного з куточків Волинської землі, конкретно означених у творі. Це село Тайкури та хутір поблизу села, містечко Здолбунів. Така конкретика споріднює повість з історичним жанром. Одночасно у сюжет майстерно інкрустовано місцеві легенди, перекази, бувальщини про міфічно-казкову Волинь з її Лісовиками, Лісовими Царівнами, Мавками, Русалками та з легендарною княгинею Мильською, її спадкоємницями Князівнами, які мають містичний зв'язок зі світом природи та потойбіччям. 

Жанрові модифікації у сучасній пригодницькій прозі для дітей
15 листопада 2020, 10:28   Автор: Лілія Овдійчук

Сучасна пригодницька проза для дітей за часовими рамками – це 90-ті роки XX та початок XXI ст., тобто період незалежності України. Вікова категорія, про яку йдеться, учні 5-8 класів. В означений період з’явилося ціле гроно письменників, чия творчість адресована підліткам: Леся Воронина, Олександр Гаврош, Сергій Гридін, Олександр Дерманський, Марина та Сергій Дяченки, Андрій Кокотюха, Галина Малик, Зірка Мензатюк, Марина Павленко, Ігор Січовик, та ін. Переважна більшість пише повісті та романи пригодницького характеру. У межах цього жанру дослідники дитячої літератури виокремлюють багато різновидів: краєзнавчий детектив, пригодницька повість, історико-пригодницький роман, пригодницько-фантастична повість, фентезі тощо. Різноманітність тематики, жанрових різновидів, модифікацій потребує теоретичного аналізу, осмислення й узагальнень, що певною мірою відображено у щорічних випусках вісника Центру дослідження літератури для дітей та юнацтва «Література. Діти. Час» [1]. Мета цієї розвідки – окреслити сучасну пригодницьку прозу для дітей як метажанр, визначивши основні жанрові модифікації творів.

Пригодницька проза, зокрема, пригодницький роман – це «метажанр, художні твори про подорожі, відкриття, сміливі наукові експерименти, авантюрні або героїчні вчинки, які характеризуються гострою інтригою, заплутаними сюжетними лініями, фантастич­ними колізіями та напруженою фабулою. Такі твори близькі до авантюрного роману та детективу, пов'я­зані з науковою фантастикою.