Оксана ДАВИДОВА — розважлива та вигадлива дитяча письменниця, казкарка, журналістка та драматургиня. Її оповідки завжди наповнені справжнім — знаннями, пригодами, відкриттями та переживаннями, а також живими та сьогоденними типажами, в яких легко впізнати себе чи товариша по парті. Пані Оксана — педагог за освітою та «дитячий» журналіст за покликанням: багато років вона працювала в періодиці для дітей, створюючи захопливі тексти, цікаві ігри та забавки, вистави та тематичні збірки. Саме їй випало підготувати найперші та й досі найвідоміші збірочки оповідань про війну, що прийшла в Україну, — «Героям — Слава! Розповіді для дітей про героїв фронту і тилу».

А ще пані Оксана — чудова фахова фотографиня, здатна ловити найчарівніші миті життя й відкривати їх людям.

КЛЮЧ попросив Оксану Давидову розповісти про найдивовижніше, що сталося з нею за час вторгнення ворога в Україну. І це виявилася перша у її житті письменницька резиденція! 

«Цього року мені вперше пощастило побувати в літературній резиденції.

Якби не широкомасштабне вторгнення ворога, я, можливо, й не наважилася б подати заявку. Навіщо? Моя мама живе в селі й радо міняється зі мною домівкою на тиждень-два. От і зміна локації, тиша, відрив від буденності та від спокус великого міста — всі умови для плідної письменницької праці.

Але широкомасштабна війна, як не дивно, відкрила нові можливості й спонукала до змін. І не лише мене. Багато українських письменниць, перекладачок, редакторок, журналісток і художниць виїхало за кордон, шукаючи там прихисток і спокій. А іноземні літературні резиденції почали більше поширювати інформацію про резиденції в українському сегменті інтернету, спонукати українок подавати заявки, та й самі при відборі резидентів частіше стали звертати увагу на українців, намагатися допомогти в такий спосіб, отримуючи навзамін проєкти, присвячені найактуальнішій темі в сучасному світі — масштабній війні в Європі.

#Письменницька_Мобілізація

Мудрий і ніжний український єврейський дитячий поет Григорій ФАЛЬКОВИЧ – улюблений автор кількох поколінь маленьких читайликів. Його бешкетні, сміхотливі, відчайдушно добрі вірші додають віри у себе та Божу облаштованість усього сущого. Він щедро ділиться любов’ю та вірою, котрі потрібні кожному з нас нині!

А ще пан Григорій – член Українського ПЕН і НСПУ, голова комітету з присудження премії імені Шолом-Алейхема та голова культурно-просвітницького товариства імені Шолом-Алейхема.

Лихоліття війни примусило митця покинути рідний київський дім і разом із найріднішими людьми шукати прихистку деінде. Але й у вимушеній евакуації він багато працює, зустрічається з читачами в Україні та поза її межами і готує нові книжки.

КЛЮЧ попросив Григорія Аврамовича розповісти про свій досвід проживання війни, творчі задуми та чарівні джерела, що додають йому сил і любові в цей складний час.  

«Для мене це вже друга евакуація. Сьогодні я дивлюся на світ з двох крайніх позицій – своєї та з позиції моєї правнучки, якій трохи більше року. За винятком віку, ми маємо дуже багато спільного. Моє та її дитинство починалися з війни. Мені був майже рік – і їй майже рік. І я, і вона змушені бути далеко від дому. Щоправда, тоді мене відвозили від смерті, яка йшла із Заходу, а тепер – навпаки: ми їдемо від смерті, що йде зі Сходу. Є ще чимало збігів. Лендліз тоді – і лендліз сьогодні; спроба «остаточного вирішення» єврейського питання та «остаточного вирішення» українського питання… Повторення історії… Що це – фарс чи катастрофа?

#Письменницька_Мобілізація

Яскрава дитяча письменниця та відомий бард, креативна бібліотекарка й організатор літературних студій для дітей і юнацтва, а також затята мандрівниця, котра однаково вільно почувається на байку в середмісті та під парусом в океані Валентина ЗАХАБУРА (справжнє ім'я Валентина Захарченко-Бурцева) у час війни залишилася у рідному Києві, долучившись до волонтерів та парамедиків. Водночас у її житті так само багато місця займає рідна Бібліотека № 9 для дітей ЦБС Шевченківського району м. Києва та письменницька праця.

КЛЮЧ попросив пані Валентину розповісти про проекти її нових книг, досвід буття в осерді війни та творчі задуми.

Воєнні будні вже виданих книжок

«Серія видавництва «Теза» «Ой лише,..» («Ойлише, або З чим їдять вундеркіндів» (2018), «Ой лише, або Як приборкати батьків» та «Ой, Лише, або Як потрапити в халепу» (2019), а також повість «Леприкони» (Львів : ВСЛ, 2019), як і низка збірок, куди увійшли мої тексти, нині подорожують Європою. Бо передала усі примірники, що мала, волонтерам, котрі створюють полички української літератури для наших дітей у Литві, Польщі та Німеччині.

Приємно отримувати отакі відгуки від мам, які опинилися за межами України: «Я закохалася у ваших "Лепреконів"!» Адже це означає, що книжка відволікла та розрадила. Еге ж?

Одеса має яскраву літературну спадщину, притаманний лише їй присмак вишуканого гумору, зітканий з багатоголосого говору містян. Тому і оселився тут літературний пегас, який живе донині.

Формування традицій, певно, почалося з самого заснування міста, а у 20 роках ХХ століття Одеса стала важливим культурним осередком. В нашому місті діяли різноманітні культурні товариства, об'єднання та літературні кафе. Одне з таких кафе носило назву "ХЛАМ", що має наступне тлумачення: Художники, Літератори, Артисти, Музиканти. Їх відвідували представники творчої інтелігенції, письменники та поети, які увіковічнили ім'я Одеси — І. Бабель, Є. Багрицький, Ю. Олеша, В. Катаєв. Під час одного зі своїх приїздів до Одеси, свої вірші читав там Володимир Маяковський.

До речі, сьогодні на вулиці Ланжеронівській, між Оперним театром та Літературним музеєм, створили “Алею Слави”, де увіковічнили імена культурних діячів Одеси, серед них є і письменники.

Співробітники Центральної дитячої бібліотеки КУ “ЦМБС для дітей” міста Одеси, що знаходиться за адресою Французький бульвар, 11-А, вирішили відродити колишні традиції нашого міста. 7 червня відбулось перше засідання бібліокафе з символічною назвою “ХЛАМ”.

Ідея створення належить Людмилі Волковій (завідуюча відділом обслуговування), дапомогав у розробці Олексій Надемлінськй (одеський дитячий письменник, бібліограф відділу довідково-бібліографічних та інформаційних послуг). Метою створення бібліокафе є збереження культурних традицій міста, знайомство читачів з видатними особистостями міського та загальноукраїнського рівня, залучення підростаючого покоління до саморозвитку та культурного зростання.

Першим видатним відвідувачем нашого “ХЛАМу” став Станіслав Савович Стриженюк — письменник, поет, журналіст, лауреат літературних премій імені К.Г. Паустовського, П.Г. Тичини, “Золоте перо”, “Культурна столиця -2019”. Наш почесний гість в березні цього року відзначив серйозний ювілей, як жартує сам письменник: “Мені залишилось десять років до ста”. Слухаючи Станіслава Савовича, хочеться його наслідувати: багато ходити пішки, декламувати вірші, творити чудові твори.

– Доброго дня, Еліно Іванівно! Сьогодні у нас із вами є чудова нагода поговорити про літературу, книжки, письменництво.

– Вітаю, пані Любочко! Чудово, поговорити з Вами ніколи не проти!

– Мене завжди цікавило, про що думає той чи інший письменник чи письменниця, коли розпочинає писати книжку. Свою емоцію я знаю. Чоловік, заходячи у кімнату, де пишу, безпомильно визначає цей процес. Каже, що в такі моменти я усміхаюся особливою усмішкою. Яка ваша емоція? Що рухає вами? Цікавість? Нетерплячка? Жадоба пригод? Бажання поділитися своїми знаннями чи спрага дізнатися про щось нове?

– Таки дійсно, що кожен письменник береться за справу по-своєму. Насправді ніяких усмішок – лише зосередженість і повне занурення. Я люблю писати вночі, коли точно ніхто не заважатиме. Іноді у мене складається враження, що перетворююсь на тих героїв, про яких пишу. Бо не бачу, яка у них зовнішність, а лише зсередини. Якщо почитати мої казки або повісті, то одразу впаде в око, що я практично ніколи не описую зовнішність персонажа – лише дії, розмови, роздуми.

Стосовно ж того, що рухає... (посміхається). Хм, цікаво. Ніяких нетерплячок, жадоби чи спраги. Це точно. Просто, коли приходить герой і починає про себе розповідати, не залишається нічого іншого, як починати записувати те, про що він розповідає. Іноді приходить лише одна-однісінька фраза: початок оповідання або фінал. Тоді треба подумати. Дії героїв та їхні характери розкриваються поступово. Спочатку незнайомці, а через деякий час починаєш розуміти, що знаєш про них дуже багато: як вони діють в тих чи інших обставинах, як спілкуються з друзями, зі знайомими, з батьками, як поводяться під час небезпеки абощо.

Часто-густо я пишу не про людей, а про тварин/ птахів/ риб/ комах отже, перед тим, як повністю поринути у творчій процес, багато читаю енциклопедій, довідників, шукаю цікавинки в інтернеті – адже конче треба розуміти не тільки характери, але й не помилитися в найдрібніших деталях, донести до маленьких читачів правдиву інформацію щодо живих істот, які мешкають і на теренах нашої країни, і світу.