«Як на мене, КЛЮЧова проблема в літературі для дітей — це велика кількість низькопробних книжечок — вульгарно проілюстрованих, із дуже слабким, часто явно графоманським текстом.
Не далі як цього літа в Італії через цю проблему я плакала ревними сльозами, і то не в переносному, а в прямому сенсі цих слів. Скрізь, де буваю, я обов’язково дивлюся на книжки. Так от, в Італії мене вразили не найчудовіші видання, — вони там є, але не гірші є і в нас. Зате чого там не знайшла (хоч шукала ретельно) — це дешевих книжечок-потвор, які в нас продаються ледь не на кожному кроці — на Петрівці, біля виходів із метро, у книгарнях, навіть на книжкових ярмарках-ВИСТАВКАХ! В Італії вони відсутні. Є дорожчі, є й дешевші, є більш ошатні, подарункові, а є простіші, скромні, але — все одно красиві, зроблені з великим смаком.
Італійцям важливо, щоб у їхніх дітей формувалися правильні вподобання, щоб діти виростали естетами. А нам — не важливо?
Адже дитина, на відміну від дорослих книголюбів, не має сформованих критеріїв, і коли її з юних літ «годують» потворним, вона починає сприймати його як норму.
Особливе питання — італійські ціни на книжки. На найпростіші «дорослі» видання ціни починаються приблизно з 20 євро, тоді як дитяча книжка — кольорова, з твердими палітурками — коштує вдвоє менше. Не знаю, як італійським видавцям таке вдається, думаю, що без державної опіки тут не обійшлося. Нам грішним з нашою тупенькою владою про таке годі мріяти. Але й миритися з вульгарністю у книговиданні для дітей теж не випадає.
Що робити? Писати про низькопробні книжки, називати видавців, які не гребують пускати у світ — дітям! — графоманію, якщо тільки графоман приніс гроші на видання. Можливо, на книжкових ярмарках нагороджувати не тільки найкращих, а й визначати найгірші книжки — хай народ знає своїх антигероїв!
Тепер про читання.
Це питання мені хотілося б розділити на два.
Перше — про популяризацію читання. До переліку тих, хто має взаємодіяти задля популяризації дитячого читання, насамперед хочу додати телебачення, хоч це в нас малореально.
Багато років беручи участь у журі конкурсу на найкращого читача, я періодично ознайомлююся з дитячими читацькими щоденниками. Так от, у них широко представлені книжки, що мають певну дотичність до екрана (за ними зняті фільми, про них говориться на телебаченні).
Чудове польське починання «Уся Польща читає дітям» також дуже тісно взаємодіє з телебаченням: там читання пропагують саме з телеекранів найвідоміші, найавторитетніші люди Польщі, роблячи читання модною справою, а ще було знято спеціальні кіноролики, які пояснюють, як читання об’єднує сім’ю.
У нас започаткована аналогічна програма, бібліотекарі роблять дуже багато задля її втілення, але їхня робота не має належного суспільного резонансу, — не з їхньої вини, а тому, що ЗМІ не цікавляться цією проблемою.
Діти читають, якщо до читання їх привчають батьки, — самі читають дітям, зацікавлюють книгами. Отже, щоб читали діти, треба залучати до вирішення цієї проблеми батьків. А пояснити батькам суть проблеми, показати переваги читання у розвитку дитини найлегше могли б саме ЗМІ. Бо бібліотеки, як, зрештою, і письменники, видавці, критики мають справу здебільшого з тими, хто вже читає.
Взагалі, дитяче читання — важлива суспільна справа, адже не читаюче суспільство — це не освічене, не ерудоване суспільство. Тому прикро, що читанням дитини у нас переймаються тільки ті, хто сам працює з книжкою — письменники, видавці, бібліотекарі.
Тепер друге — про річ, яка мене дуже обурює — списки позашкільного читання, які дають дітям у школі.
По-перше, дивує вибір рекомендованих творів. По суті, половину в ньому складають твори російської літератури. А що, російська література аж настільки багата, що становить половину світової? А якщо не становить, то навіщо представляти її настільки неадекватно?
По-друге, незрозумілий вибір вітчизняних авторів. Часом закрадається думка, що варто підкотитися до відповідного чиновника Міносвіти, щоб тебе внесли до списку, — і ти вже найбільш читаний автор в Україні! Тому що в списках один автор представлений із усім своїм доробком, а про другого (як, скажімо, про  Івана Світличного чи «Марусю» Марка Вовчка) — ані згадки.  Рекомендовані твори важко знайти у бібліотеці, бо вони всім потрібні в один і той же час. Часом це такі старі, зношені книжечки, що порохно з них сиплеться в прямому сенсі слова. З жовтим папером, бляклими малюнками епохи розвинутого соціалізму — коротше, щоб відвернути дитину від читання, важко знайти більш підходящий взірець.
Або й таке: початок літа, дитина втомилася  від школи. Їй би читати про мандри, далекі незнані світи, щось чарівне, пригодницьке, — а їй: «Вітя Малєєв у школі і дома»! Та побійтеся Бога з вашим Малєєвим! Дайте дитині хоч на місяць забути про школу!
Я вже мовчу про те, що діти — різні, й інтереси у них різні. Хлопчакам цікавіше б читати про спорт, про козацтво, про морських піратів, врешті-решт. У дівчаток — свої теми. Хтось захоче почитати про художників, бо сам малює. Інший — про музику, або про котів, або про вирощування квітів на підвіконні. Але на це немає часу! Бо рекомендовані списки такі, що не продихнеш!
А коли прочитати книжку, яку радить мама? Ту, що вона найдужче любила у дитинстві сама?
Влітку саме слушний час — разом із мамою перечитати її вголос. Потім, прийшовши до школи, малий читач розкаже про свої книжкові відкриття другові, і тому теж захочеться прочитати те, що сподобалося товаришеві. Ось і вийде пропаганда читання самим що не є найприроднішим способом!
Але ж ні, ми самі ставимо цьому загати — у вигляді довгих, нудних, невідомо ким складених, але обов’язкових для виконання списків позакласного читання. Так, ніби не достатньо однакового для всіх програмного — за підручниками — читання.
І ще про одну небезпеку списків хочеться сказати. Рано чи пізно (а точніше, з закінченням школи) списки закінчуються. Отже, припиниться й читання?!!
Воно не припиниться, якщо дитина, прийшовши до бібліотеки, копалася на книжкових полицях і раптом знаходила щось несподіване, неочікуване, але якраз те, що її цікавило — саме її, а не міністерського дядечка, який складає списки! Якщо вона приходила на книжковий ярмарок і довго вибирала, на що потратити власну двадцятку. Якщо вона читала улюблену мамину, бабусину, дідусеву, татову книжку, а потім обмінювалася з ними своїми враженнями. Але власне для цього списки якраз і непотрібні.
Мені можуть заперечити: списки — це для того, щоб зорієнтувати дитину, дати їй у руки хорошу, «правильну» літературу.
То я й на це скажу: невже для того, щоб зорієнтувати, не вистачає обов’язкової шкільної програми?!!
Якщо ми хочемо, щоб дитина ВИБИРАЛА читання серед різних розваг, то принаймні даймо їй РОБИТИ ВИБІР САМІЙ, тобто для початку вибирати, що читати.
Ні, в освітянських списках я не бачу турботи про дитину, а бачу старі совкові методи роботи, яким давно пора на смітник.

Зірка МЕНЗАТЮК,
дитяча письменниця.