«Хто, як не діти, можуть подивитися на минуле чи майбутнє свіжим поглядом?»
***
«Люди не змінюються. Їхні душі не змінюються! Змінюються ґаджети й антураж. Усе інше — вічне».
Ганна ОСАДКО
За словами письменниці головним поштовхом до написання цієї книги стала її мандрівка до місця поселення трипільців поблизу Чорткова на Тернопіллі: «Мене тоді супроводжував фаховий історик, тому збирання черепочків посуду, розбитого 6 тисяч років тому, перетворилося просто на магічний ритуал! Я майже фізично відчувала, як тисячоліття тому на цьому пагорбі над рікою жили невідомі мені люди, як жінки розпалювали печі й ліпили свій посуд, а потім розписували його незвичними візерунками, як їхні чоловіки ходили на полювання і поверталися до рідної домівки зі здобиччю, як їхні діти бавилися на площі побіля давнього храму… Тоді я засіла за книги і підручники, за рукописи і карти — і все це повторила словами «для дітей», перетворивши наукові факти на цікаву, динамічну та пригодницьку історію»[1].
Саме такою – яскравою, захопливою, наповненою Знанням і Любов’ю постала нова книжка Ганни Осадко «Чарівний глечик», ошатно та з великою повагою до маленького читача видана тернопільським видавництвом «Навчальна книга – Богдан».
Невелика пізнавальна оповідка гармонійно поєднує у собі популярні в літературі для молодших школярів моделі «туристичного» тексту «пригод і знахідок» та фентезійної «історії попаданців». А ще це напрочуд родинний текст, сповнений ненав’язливо дидактики, розважливий і ясний.
Оповідь складається з невеличких сюжетних картин, кожна з яких розгортає перед читачем все нові й нові відомості про цивілізацію трипільців, водночас знайомлячи дітей із головними героями твору Зорянкою та Яриком та їхніми рідними. Завдяки зручному великому шрифту та чарівним низочкам знаків, які живуть в українській культурі з трипільських часів, а в книжці слугують роздільниками (значення окремих із них у книжці розкрито), читач-початківець може легко дозувати читання, самостійно рухаючись текстом у приємному для нього темпі.
Дизайн книжки як і неймовірні ілюстрації Володимира Штанка варті окремої похвали! Зоровий ряд видання ніби казкові сонячні щільники приховує за яскравими картинами живий «мед» давнини: художник достовірно відтворює тогочасний одяг, будівлі та загальний обрис трипільського селища (чудові форзаци-«карти»), предмети побуту та піктограми тощо. Водночас герої оповіді, реалії сьогодення – сучасні, впізнавані та напрочуд симпатичні. Книжка буквально сочиться теплом і світлом!
Так само світлою та вітаїстичною є розповідь Зоряни, котрій на семиліття батьки подарували «Велику Мандрівку» – подорож із ночівлею до заповідника «Трипільська культура», що у селищі Легедзине на Черкащині. Внутрішній світ дівчинки, її віра у власні сили та доброзичливість оточуючого світу, її допитливість і природня відкритість занурюють і малого читача в атмосферу гармонії та надійності. Тому його зустріч із дивами трипільської цивілізації відбувається невимушено і, сказати б, комфортно. Разом із Зоряною читач буквально «відкриває очі» безпосередньо в музеї просто серед веселої метушні фестивалю «Толока». Він дивується побаченому й відчутому: незвичайним будівлям, таким різним і яскравим людям, котрі тут зібралися власними руками збудувати ще один справжній трипільський дім!
Знайомство дівчинки з Ярком-Ярославом, котрого до музею «притягли батьки», але так і не змогли «відірвати» від «танчиків», дуже важливе. І не заради «дотримання ґендерного принципу в тексті» чи зауваги про шкоду надлишкового перебування у віртуальному світі! Малий читач бачить звичайність, допустимість і нормальність різної поведінки та ставлення до «важливих» із погляду дорослих речей. Залюблену в минувшину Зорянку не дратують Ярикові «танчики» (її тато давно здолав «непрохідний» для хлопчика рівень J), його мрія стати танкістом так само важлива й гідна, як її бути археологом і т. д. Діти різні. Але обом їм цікаво у музеї (хоча зображення протоміста схоже Ярку на «мішень у танку», а Зорянка не йме віри, що все було саме так, як оповідає екскурсовод). Як і малому читачеві, котрий, завдячуючи цій подвійній оптиці, роззирається під різними кутами та на різну глибину проникає у відомості про сам музей, трипільську цивілізацію, Вікентія Хвойку, таємниці розпису на глиняному посуді тощо.
Залюблено, зберігши радість і піднесення спільно прожитого цікавого дня, описує Ганна Осадко процес побудови трипільського дому, відчуття гурту, «свого кола», котре поступово народжується у дітях. Усе це, як і облаштування наметового містечка, спільна каша й вечірні розмови – цікаве насправді, прожите насправді, втілене у реальності, а тому беззаперечно «дає фори» «танчикам». І головну роль у формуванні таких світоглядних матриць у дітей відіграє їхня справжня причетність до позитивного досвіду дорослих, а не антураж музею чи спеціально влаштована для них гра.
Занурює уяву читача у глибини трипільської цивілізації також дивовижний сон Зоряни – мандрівка крізь віки у час, де все, побачене й почуте в музеї, – реальність, але «мама пахне мамою», Ярко схожий сам на себе, а тривога за татусів, котрі не повернулися з ловів геть по справжньому гнітить душу. Саме тут, у ожилому на місці нинішнього музею трипільському місті, розгортається справжня давня казка: Зоря та Ярко дотикаються до магії живої глини та знаків, ліплячи та розписуючи під керівництвом Лелеки-Матері чарівний глек, який і виводить їхніх батьків із небезпечного лісу додому.
Поєднавши в тексті два пласти реальності, письменниця не тільки створила цікавий сюжет, здатний доповнити й розширити знання дитини, а й продемонструвала маленькому читачеві, як саме працює уява, поділилася з ним досвідом «уявляння».
Варта уваги й мова твору. Ненав’язливо й цікаво авторка показує дітям різницю у вживанні фемінітивів (археолог/археологиня), розкриває прислів’їв і усталених висловів («не біжи поперед батька в пекло», «золотий вік» та ін.), вміло користується грою слів, скажімо, коли дорослі вживають слово у переносному значенні, а дитина розуміє у прямому (мама каже, що вони «їдуть у минуле!», а Зоряна пов’язує слово з назвами населених пунктів на шляху: «Фастів, біла Церква, Жашків, … а Минулого нема та й нема»).
На жаль, відсутність у шкільництві загалом (котре значною мірою визначає коло вимог до науково-популярної книжки) унормованості щодо використання арабських і римських цифр при відображенні літочислення (скажімо, поряд на сторінці «19 століття» та «III століття до нашої ери») та чітких меж вживання термінології (як ось, «неолітична доба», «амфора») позначилося на цьому виданні також. Але це недогляд чи байдужість швидше творців стандартів і програм.
Натомість книжка Ганни Осадко «Чарівний глечик», на моє щире переконання, стане окрасою кожної книгозбірні, принісши дітям світло та гармонію такою само щедрою мірою, як і перші знання про цивілізацію Трипілля, з котрої українці з гордістю виводять власне пракоріння.
Наталя МАРЧЕНКО
Коментарі до статті
Погортати книжку на сайті видавця: https://www.youtube.com/watch?v=KMmFARKK5Dg