Два «КЛЮЧові» питання
14 квітня 2011, 16:15   Автор: Марина Павленко

Марина ПавленкоВідповідь на два означені «КЛЮЧові» питання, на мій погляд, значною мірою лежить у проблемі «Відсутність культури читання в дітей».
Від багатьох письменників, бібліотекарів, учителів (мовчу вже про «звичайних» людей!) доводилось чути: «А моя дитина читати не любить». Причому, вимовлялося це мало не з гордістю: от, мовляв, яка вишукана, яка перебірлива й оригінальна у смаках моя дитина! А про те, що насправді це звучить не ліпше, ніж «А моя дитина вітатися до людей не любить» чи «А моя дитина зубів не чистить», — геть і думки нема! Як і про те, що це ж ми, письменники, батьки, вчителі якраз і не привчили дитини до читання, користаючись із того, що її перебування «в телевізорі» чи «в комп’ютері» насправді дуже зручне, адже дозволяє спокійно займатися своїми справами. Прилучення ж до книжки, звісно, вимагає великої повсякденної праці, винахідливості та любові.
Я й сама кілька років тому відчула, що пропустила щось суттєве у вихованні своєї молодшої 7-літньої доньки (старша, якій уже майже 17, у своєму дитинстві не мала комп’ютера і цілодобових телеканалів із мультиками, то там у нас із читанням не було жодних проблем): коли помітила, що донька охочіше бігла до телевізора, ніж до книжки. Але вмить «взяла ініціативу у свої руки» й узялась до роботи.
Спершу було важко, аби зацікавити, з читання доводилося робити мало не шоу. Нерідко натрапляли ми й на відверту нудну чи неграмотну книжку. І тоді ми так само відверто з донечкою її обговорювали, критикували. Ба, навіть ставили собі жартівливі завдання: ану ж, чи й далі герой поводитиметься так само штучно? Чи й далі так само шаблонно повторюватимуться пригоди? Чи зрушиться нарешті цей затягнутий опис на якусь пригоду? Про те, що якісь свої «нагальні» (хоч що може бути нагальніше, ніж виховання дитини?!) справи мені довелося відсунути, нічого й казати.

Але результати не забарилися. Насамперед, у донечки просто-таки неймовірно та моментально зріс словниковий запас і виточилося почуття гумору. Її мова стала барвистішою, образнішою та навіть поетичною. По-друге, вона вловила смак книжки, отже, полюбила відчувати історії «на слух», домальовуючи уявою все необхідне та милуючись Словом. Нарешті, вона сама полюбила читати: спочатку вголос, тепер і «про себе». Тож нині вже не дивина застати її заглибленою у читання.

Паралельно я стимулюю цю любов похвалами, «листами-завданнями» (коли дитина знаходить десь у квартирі конвертика з ніжними звертаннями та переліком необхідних справ, серед яких обов’язково прочитати скількись сторінок із такої-то книжки), проханням щось намалювати до прочитаного. Всі прочитані книги донька з інтересом занотовує у спеціального блокнотика, і ми з задоволенням по-хазяйськи обдивляємося свою домашню бібліотеку та визначаємо чергову книжку, адже кожна — «має працювати». Приємно, що й зі шкільної бібліотеки донька ледь не щодня тягне, як равлик, разом із підручниками та спортивною формою, ще й чергову книженцію. Це вже — винятково її власна ініціатива.
Само собою, що і наші «спільні» читання вголос нікуди не поділися, це не лише стало гарною традицією, а й прекрасним незабутнім проведенням часу, спілкуванням, глибшим пізнанням одне одного, єднанням душ, насолодою від гарної книжки, «поділеної» на двох».

Марина ПАВЛЕНКО,

дитяча письменниця,
кандидат педагогічних наук,
доцент Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

 Із матеріалів круглого столу «КЛЮЧові питання дитячої літераутри України»

 


Коментарі до статті