Як казала героїня відомого роману С. Моема «Театр»: «У людей настільки різні смаки… Комусь смакує котлета, а комусь  — біфштекс»… Так ось. Комусь «смакують» лише тексти автора, а мені не вистачає розмови з ним. А чого варте очікування того, що під час спілкування розкриється душа  — наче барвиста квітка  — і матимеш змогу милуватися її яскравою, блискучою мінливістю?

От і зараз. Ніби немає «інформаційного приводу». Але то суха журналістика, коли потрібен «привід». Впевнена: з розумною людиною завжди є, про що погомоніти. А вже розмовляти з письменником  — суцільне задоволення. Бо й нового дізнаєшся, і чогось навчишся. Та й ділиться зі світом митець щиро, а жаринки його таланту і живлять, і надихають…

Мій подвійний колега  — освітянин і письменник Роман Росіцький  — саме така людина: творчо обдарований і щедрий на добре слово.

Роман Петрович Росіцький автор книг: «Прудкі вітерці» (2008 р., АВІАЗ), «Місія» (2010 р. «Богдан»), «Мешканці Старого Двору» (2012 р. АВІАЗ), «Лук Нічної Громовиці» (2015 р., ВСЛ), «Киця-мандрівниця зі Старого Двору» (2015 р., АВІАЗ), «Королівство рафінованого сміху» (2016 р., Віват), «Пір’їнка Птаха-мрії» (2017 р., АВІАЗ).

У співавторстві з дружиною, Іриною Росіцькою, видав кілька збірників сценаріїв шкільних свят і веселих сценок для шкільних театрів мініатюр («Сьогодні свято», «На шкільних меридіанах», «Гумор та приколи сучасної школи», «Гумор та приколи сучасної школи  — 2», «Шкільні свята і будні»).

Працював у школах Зборівського району. З 1993-го  — вчитель ЗОШ № 1 Зборова.

 — Часто-густо автори розказують, що письменниками мріяли стати з дитинства. Але більшістю  — то дівчата. (Ага, нариваюсь... Зараз мене звинуватять, що гендерної рівності не дотримуюсь). Скажи, ким ти мріяв стати в дитинстві?

 — Хіба у мене був вибір? Зрозуміло ж, що космонавтом! Та оскільки підсліпуватих космонавтів не існувало в природі, довелося відкоригувати свої мрії. А от підсліпуваті астрономи траплялися. Більше того, їхні очі були озброєні телескопами! Але в селі обсерваторій не будують, тож довелося братися за ручку і писати фантастику.

 — Та де там! Мій вчитель-характерник  — Ютуб Інтернетенко. А починав я свою шабельну історію зі святкування 360-ліття Зборівської битви у 2009-му. Тоді у Зборові було класно: приїхали клуби історичної реконструкції з Києва, Кам’янця-Подільського, а ще заграничні гості  — з Польщі, Білорусі. Кіностудія Довженка позичила вози. Уявити собі таку картину: трейлер привіз фіри  — красота! Заготували п’ять центнерів пороху. Ох і настрілялися люди тоді! А мені шаблю дали з інвентарним номером і лахи татарські. Щоправда, ординцем я був бідним  — пішим.

А за рік почалися військово-патріотичні ігри «Сокіл» і «Джура». В Тернопільській області принаймні, бо Всеукраїнські вперше провели якраз у річницю битви піл Зборовом. Отоді довелося освоювати шаблю, палицю, булаву. Ціпом, правда, я раніше орудувати навчився. На снопах тренувався. Тепер так не вміють.

Навчив трохи шкільних дітей. Ті повиростали вже, але науку не забули. Свіжі на підході.

 — А як вчитель-предметник чому вчиш? Не тільки ж бо за програмою викладаєш?

 — Вчу малювати і розуміти мистецтво. Але головне заняття в школі  — організовувати всілякі бешкети: новорічні святкування, дзвоники, зустрічі, гуморини і ярмарки.

 — То що для тебе письменство: хобі, покликання, можливість заробити чи висловити особисту думку?

 — Більшою мірою  — неспокій. А хобі  — це пестлива форма слова «хобіт»? Про заробітки у нашій книжковоярмарковонедорозвинутій країні говорити смішно. Видавці хіба часом якийсь аванс заплатять, або рукопис куплять, але переважно тішиш себе мріями про те роялті благословенне (хай не пропаде воно повік віку).

З особистою думкою взагалі катастрофа. Мудрий чоловік Платон казав колись, що ідеї в повітрі крутяться, а як зловиш, то і буде твоя. Так і ловлю той секонд-хенд.

 — Перша книга вийшла друком, коли ти вже був дорослою людиною, з досвідом. Якою була твоя перша реакція, коли взяв у руки свого «первістка»?

 — Перша реакція майже нічим не відрізнялася від всіх подальших  — є то й є, файно.

 — Ти пишеш і прозу, і поезію. Віддаєш перевагу тій чи іншій? Чи це залежить від теми, сюжету?..

 — Поезія замолоду вражає довершеністю, афористичністю, яскравими образами. І вона ж стає першим кроком на важкій прозовій дорозі. Версифікувати доводиться і сьогодні, але не можна конструювання віршів на потребу називати Поезією. Так от за повагу до неї вона до мене часами приходить, коли доводиться писати вірші для сценаріїв шкільних свят і благословляє окремі рядки. За що їй дяка незамінима. А проза зрідні селянській праці  — вимагає терпіння і спокою.

 — Як це прозаїкові натхнення не треба? Протестую! Ще й як треба! Ну, а працелюбність  — зворотна сторона прокрастинації. Добре, що є гарне слово для означення ліні. Зі старанністю у мене проблеми. Не скажу, що її нема взагалі, але прогалини трапляються. Факти вивіряю, як і годиться. От тільки не завжди факти фактами є насправді. Отут проблема.

 — Наскільки я бачу, шкільних сюжетів у тебе немає. Що, достатньо того, що відбувається у житті?

 — А «Громовиця»? Там стільки школи і всіх до неї причетних, що аж фантастика губиться! Та й вона лише перша в серії. Коли продовження вдасться надрукувати  — одному Богу відомо. Не шанують видавці серій, бо в сучасних умовах непродавабельніL. А взагалі про школу міг би написати товстелезну книжку. Таку трагікомічну.

 — Є старезний анекдот про чукчу, який «не читач, а письменник». Яке твоє ставлення до книг? До читання?

 — Читання у різному віці має різні завдання. В дитинстві ми накопичуємо інформацію про світ, часто не звертаючи уваги на якість літературного продукту. В молодості  — систематизуємо, заповнюємо інформаційні проріхи, паралельно відкриваючи світи письменницьких особистостей. А в зрілому віці вже насолоджуємося авторським стилем і тупо шліфуємо грані світоглядної картини. Гурманимо, одним словом. То і я з огляду на вік вже читаю тільки те, що подобається.

 — Нещодавно побачила один пост, де жінка докоряла письменниці, що задля того, щоб видати її книги, спиляли багато дерев. А яка твоя думка? І взагалі, можливо, вважаєш, що треба переходити на електронні? Ти  — вчитель, тобі має бути відома й думка учнів стосовно цього.

 — Жінка докоряюча  — якась занадто емоційна. Ресурсів на цій планеті достатньо. Треба тільки проявити гнучкість. Не обов’язково рубати дерева. Єгиптяни ж папірус не з дерева робили, а з якогось там єгипетського очерету. Наші умільці ще й не таке вміють. Тим більше, що сировини в Україні вистачає. Чув десь, що один молодий чоловік розробив технологію виготовлення паперу з опалого листя. І це ще я мовчу про льон і коноплі. А учні люблять паперові книжки. Бо кілька таких у тебе вдома  — і ти вже поважний власник хоч і маленької, але бібліотеки.

Що ж стосується книг електронних, то вони завжди будуть вторинними. Один потужний спалах на Сонці  — і шукайте тоді свої електронні книги в ефірах космічних, а от паперові електромагнітних сплесків не бояться. Звичайно, у нашому ґаджетизованому світі електронна книжка виконує благородну місію полегшувача відпочивальницької валізки J.

Технології ж розвиватимуться і далі. Колись дійде і до книг, записаних на кристалах. Тоді про електронні ґаджети з кремнієвими мікросхемами будуть згадувати, як про кам’яні наконечники для стріл  — архаїка. А паперові завжди будуть сучасними.

 — Ти народився у мальовничій місцевості. Скажи, природа вплинула на тебе не як на письменника,  — як на людину? На склад характеру? І взагалі, чи можливе таке?

 — Важко відповісти. Може, це наш характер визначає майбутнє місце народження? А можливо, ландшафт шліфує вдачу? Хто може сказати напевне?

 — Описувати думки і почуття людини протилежної статі  — проблема ще та. Але мені ніколи не бракувало матеріалу для спостереження. А дехто з читачів дорікали, що головна героїня якась занадто нахабна, вихованішою потрібно бути. От тільки я її такою і задумував. Точніше, вона сама прийшла така і строго слідкувала, щоб я не відхилявся від магістрального напрямку. Та й досі слідкує. Я ж зараз пухну над п’ятою книжкою циклу.

 — Одна справа  — дізнатись думку критика, інша  — самого письменника. «Королівство рафінованого сміху» задумувалось як багатошарова сатира, як «стьоб», як... Як що? Бо книги в тебе дуже різні, як різні й сюжети...

 — Чесно зізнаюся: я ніколи нічого не задумую. Просто звідкись приходить команда писати і я пишу. А що в результаті вийде  — одному Богу відомо. В «Королівстві рафінованого сміху» є сатира. От закінчив писати  — і помітив її. Стьоб? Однозначно ні. Я не настільки молодий, щоб «стібатися». А щоб якось класифікувати текст, я його записав у розряд казок. Історія ж писання мала розгорнуту прелюдію і розложистий пролог. Написав зо два десятки сторінок і вперся в «стіну». Відклав. Повернувся за кілька років  — і це все несподівано вилилося в п’ятикнижжя, яке поки що існує у вигляді монобіблу. Треба шукати видавця, але на сьогодні в Україні таких камікадзе нема або я про їхнє існування не відаю.

 — Писав колись «на замовлення»? Є письменники, які вважають це «низьким рівнем» або говорять: «пишу за наявності натхнення». Твоя думка?

 — На замовлення не писав, а от на прохання  — так. Взагалі-то нічого в писанні на замовлення поганого нема, якщо при цьому не порушуються моральні норми. Це нормально. Є людина, якій є що розповісти, але оповідач з неї такий собі, то що ж добру пропадати?

 — Я не класик, тому ніяких рукописів дружині не показую. Захоче  — сама подивиться. А так, іноді можу сюжет переповісти, порадитися.

 — Ви й пишете разом із дружиною. А хто у цьому творчому тандемі ведучий?

 — Ми з дружиною пишемо разом тільки для школи. Там у нас чітко розподілені обов’язки: моя Іра у більшості випадків пропонує концепцію, а вже я прописую деталі. Іноді дружина приходить мені на допомогу, коли засипаюся, або дедлайни обступлять.

 — А яким ти бачиш себе в літературі? І літературу в собі?

 — В літературі так багато цікавих людей, що дивитися на себе  — гріх непростимий. Нарцисизм називається, якщо раптом хто забув. Скажу так: люблю перечитувати свої тексти, бо такі цікаві, гейби-то хтось інший писав. Чесно. От спитайте мене, про що та чи інша книжка з моїм прізвищем на обкладинці,  — і я не зможу відповісти притомно. І головне, що склерозу нема.

А література в мені, як я вже казав раніше, з’являється тільки за вказівкою зі сторони. Тоді й виникає бажання поглянути, що ж там далі буде.

І ще одне: у цьому світі всі речі робляться вчасно, тому ані поспішати, ані гальмувати нема сенсу.

 — Дякую за цікаве спілкування. Натхнення тобі та щедрих видавців!

 — Дякую. Щедрі видавці  — фантастика фантастична. Але будемо оптимістами. Все з часом змінюється.

Розмовляла Еліна ЗАРЖИЦЬКА.