Про Лесю Українку для дітей і підлітків написано досить мало. Першою розповіддю для підлітків про письменницю людини «її кола» стала повість доктора мистецтвознавства та філології киянина, чия родина близько зналася з Косачами, Олександра Дейча «Ломикамень : повесть о Лесе Украинке», видрукувана російською мовою у видавництві «Детская литература» (Москва, 1962). Автором передмови та редактором видання був гімназійний друг О. Дейча Максим Рильський. У 1963 р. реабілітований 1955 р. письменник і літературознавець Анатоль Костенко видає першу підліткову науково-популярна книжку про Лесю «Співачка досвітніх вогнів» (Київ, Дитвидав). До 100-ття від дня народження письменниці у 1970 р. «Веселка» видає повість «Леся» Миколи Олійника, в адаптованій редакції для читання підлітками та відповідними ілюстраціями В. Журавля (згодом виходить повна версія дилогії — «Дочка Прометея» (Київ, 1977), та 1971 р. — збірочку для підлітків «Гостини в матері» журналіста-волинянина Петра Маха.

З настанням Незалежності виходить перша документальна збірка творів, документів і спогадів, розрахована на підлітків «Леся Українка. Мрії зламане крило», упорядкована та прокоментована Віктором Костюченком (Київ: Веселка, 1993). По тому — перша біографічна оповідь про письменницю, адресована молодшим школярам, — «історична казка» «Лесина пісня» зі збірочки Євгена Білоусова «Славетні імена України» (Київ: Веселка, 2005), оповідання «Хто не жив посеред бурі, той ціни не знає силі…». Дитинство Лесі Українки» Олеся Ільченка у книжці «Олесь Ільченко про Леонардо да Вінчі, Карла Ліннея, Жюля Верна, Джона Рокфеллера, Лесю Українку, Вінстона Черчілля» (Київ : Грані-Т, 2007) першої вітчизняної біографічної серії для дітей «Життя видатних дітей», книжка Марини Горянич «Леся Українка і я» (Київ : Гамазин, 2009) із серії «12 балів», науково-популярна розповідь для дітей «Жила колись на світі Леся…» Дарії Іваницької в книжці-альбомі «Леся Українка — дітям» (Львів : Апріорі, 2009) із серії «Апріорі — дітям» і гендерно маркована оповідь «Леся Українка» Тамари Гундорової в проєкті «Це зробила вона» (Київ : Видавництво, 2018, с. 28–29)[1].

Та лише з нагоди 150-річчя від дня народження Лесі Українки київське видавництво «Портал» випустило перше насправді концептуально нове — і формою, і змістом — біографічне науково-популярне видання для підлітків «Леся. Мандрівний клубочок» (Київ, 2021), текст до якого створила Наталка Малетич, а ілюстрації — Марічка Фоя. Друковану книжку супроводжують детальний бекґраунд за QR-кодом та ігрова закладка, що допомагає дорослим глибше зрозуміти контекст і «знайти правильні слова» для обговорення якогось питання чи гри з дитиною.

Уже сама назва «обнулює» створені за радянських часів усі «різновекторні кліше» про письменницю: тут немає не тільки заскорузлих «Дочки Прометея» чи «Ломикаменя», а й «Українки», а є лише інтимно наближене до дитячого читача ніжне слово — «Леся». А ще тут чи не вперше Ларисі Косач-Квітці дали те символічне означення, котрим вона САМА себе іменувала — «boule vagabonde» («мандрівний клубочок»). І в цій повазі до особистості та факту її буття, а не потреб інтерпретації чи ідеологічної доцільності — та велика зміна, що відбулася нарешті в біографістиці для дітей в Україні.

У її осерді повсякчас жива людина, а не офіційний портрет.

Ким саме постає Леся Українка зі сторінок книжки, чітко означила авторка тексту Наталка Малетич: «Для мене Леся — українська інтелектуалка, феміністка, поліглотка, дуже добра, співчутлива людина, елегантна і ніжна жінка, водночас тендітна і витривала, незалежна і горда — словом, дуже сильна і цілісна особистість»[2].

Книжку слід сприймати у єдності тексту, ілюстрації та видавничого оформлення, котрі творять єдиний зміст. Теплі леткі малюнки та художні «репліки» на відомі портрети відомих осіб Марічки Фої не підміняють, а гармонійно доповнюють світлини, вміщені у виданні поряд зі зразками почерку, уривками з листів Лесі та її близьких, іншими документальними свідченнями епохи.

Авторка оперує лише фактами, не намагаючись емоційно нав’язати своє чи будь-чиє ставлення до Лесі Українки. Читач поринає у доказово-документальне чтиво, зорганізоване за певними тематичними кластерами, що розгортаються, по змозі дотримуючись хронології життя письменниці. Цікавинки сусідять із важливою біографічною інформацією, а назви розділів сформульовані як типові запитання дитини щодо незнайомої, але цікавої їй людини («Як Лесина мама познайомилася з її татом?», «Що любила маленька й доросла Леся?», «Чого Леся не любила?» «Чи була Леся стильною?» тощо), або так, щоб здивувати («Мишолосіє і негри-тигри, або хто сховавася за прізвисками») чи, навпаки, чітко означити тему («Лесині листи», «Лесина освіта, або хоумскулінг кінця XIX ст.», «Лесині подруги» та ін.).

Розділ «Зеїчок на лікарняній постелі», де досить фактологічно й достовірно йдеться про її хворобу, вміщено наприкінці тексту. А по тому — лише розповідь «Як писала Леся?» та чудовий розділ «Леся-мандрівниця, або boule vagabonde», що розкриває подорожі письменниці та містить карту «Лесині міста на мапі світу». Ось так – тактовно і напрочуд інклюзивно (бо яка ще біографія відомої людини в Україні є наскільки інклюзивною в своїй суті!) вирішує авторка болюче питання «Вічної хворої», котре направду століттями переслідувало Лесю, а в дитячому дискурсі набувало ледь не агіографічного піднесення.

Видання втілює собою новітню біографічну модель дитячої книги, розрахованої на розвиток критичного мислення у юні, покликане давати їй науково достовірний багатоаспектний фактологічний матеріал щодо особистості, а не «єдиноправильну» взірцеву форму для наслідування. Вперше в дитячому виданні втілено концепт культурологічного багатошарового й полісемантичного метатексту поетеси та зроблено нарешті повне переакцентування на інтелектуалізм та розмаїття культурних контекстів.

Дай Боже, у наших дітей з'являтимуться такого рівня книжки і про інших "запорошених" шкільною крейдою та непродувним пилом традиціного погляду видатних українців.

Наталя МАРЧЕНКО.