«Окрім чесної передачі фактичного й емоційного досвіду, для мене важило уникнути ретравмування читачів. Щоб, з одного боку, вивільнити й проговорити закапсульований досвід початку повномасштабного вторгнення, а з іншого — дати сили, а не забрати їх, адже ми не знаємо, що нас чекає попереду, і скільки нам іще знадобиться витримки».

«Людина та її біль для мене важливіші, ніж історія».

Катерина ЄГОРУШКІНА

Книжки-щоденники, у яких події описуються не просто від імені головного героя, а є, власне, його «особистими» записами, досить поширений прийом зокрема і в літературі для дітей (для прикладу можете почитати невеличкий огяд «щоденників» Маленького Вовчика, Малого Ніколя, Славка Хоробрика, Уди Андреа Стокґейм, Ґреґа Гефлі та Адріана Моула від Христі Нечитайко[1]). Читач таким чином максимально наближається до героя оповіді (по суті, йому дають дозвіл прочитати найпотаємніше, дуже особистісне – щоденник!) й довіра між ним і автором зростає. Водночас, саме дитячі щоденники стали одним із найяскравіших і відвертих свідчень про трагедію Другої світової (пригадаймо «Щоденник Анни Франк» чи юної киянки Ніни Герасимової (https://www.radiosvoboda.org/a/ninas-war-diary/29510966.html). Тому закономірно, що драму перших місяців повномасштабного вторгнення Росії в Україну українські письменники спробували передати саме крізь призму дитячого сприйняття. А що йдеться про книжки для дітей, то ця довірлива максимально відверта й чесна інтонація дала змогу буквально «проговорити» з юним читачем його власні страхи, болі й «питання без відповіді».

«Мої вимушені канікули» знаної української дитячої письменниці та казкотерапевтки Катерини Єгорушкіної, на мій розсуд, нині – найкращий зразок такого роду видання. В основу оповіді поряд із глибокими знаннями в галузі дитячої літератури та дитячої психології авторка поклала власний драматичний досвід перших днів війни, коли разом із дітьми була вимушена покинути рідний дім. Ця справжність пережитого, материнські почуття та спостереження надали текстові тієї неповторної атмосфери, тих дрібних деталей і натяків, які невловимо але чітко означують усе прочитане як «реальність». Саме тому книжка «чіпляє». Їй довіряєш. З нею можеш вести діалог про найскладніші, найпотаємніші речі.

Головна героїня, авторка щоденника Віра – молодший підліток. Її життя було наповнене родинним теплом і успіхом. На початку прості коротенькі записи дівчинки фіксують першу усмішку маленького братика, гру на фортепіано й уже готове до концерту плаття. Але неждано цей гармонійний світ руйнує війна. Тато іде боронити свій дім і родину. Мама з дітьми вимушені жити у підвалі разом із іншими мало знайомими людьми.

Але зовнішні біди зовсім не обов’язково мають руйнувати наш внутрішній світ. Світло та Любов у людях можуть бути значно сильнішими за «непереборні обставини» навколо. Та часом навіть дорослим людям потрібна допомога, аби привести до ладу розбурхані думки й почуття і вивести на поверхню самоусвідомлення ті добрі непереможні сили, котрі є в кожному з нас.

Катерина Єгорушкіна своєю книжкою дає змогу маленьким (і великим теж!) читачам переосмислити драматичні події, що відбуваються навколо, й зосередитися саме на тому світлому й доброму (а не на трагедії чи безвиході), що вони прояснили у людях. Як зауважує Валя Вздульська: “Підвал, у якому проводить вимушені «канікули» Віра, її рідні та сусіди, обертається на місце людського зближення, взаємодопомоги, осмислення цінностей, долання страху, дорослішання, мрій, самоідентифікації. Він дає відчуття безпеки та захищеності не лише завдяки бетонним перекриттям. Читач поринає в цю парадоксально живильну атмосферу разом із персонажами»[2]. 

Зі сторінок книжки постають звичайні «незламні» українці. Найперше це сама Віра, дівчинка, котрій вистачає духу проживати складні події, рефлексувати й активно включатися у взаємодопомогу, що формується навколо. Вона дуже сильна та надійна, хоча й не помічає цього. Так само гідно поводяться її мама й тато, вагітна художниця Нія, котрій вистачає сили наповнювати красою життя дітей у бомбосховищі, тітка Таня, котра плете сітки й пече хліб, друзі Віри, котрі, єднаючись хоча б віртуально, завзято «відбудовують Україну», нехай поки ще в межах комп’ютерної гри. До речі, цей щемкий епізод письменниця не вигадала, а за власним зізнанням взяла із життя: «Я бачила, як моя донька з друзями збираються онлайн і відбудовують наші зруйновані міста… Днями Даринка почала будувати український Маріуполь зі школою, лікарнею і «Азовсталлю». 

Загалом у невеличкий текст Катерині Єгорушкіній вдалося вмістити більшість актуальних меседжів, які звучать навколо. Але вони вплетені, сказати б, у канву майбутнього. Її героїня Віра (символічність імені дівчинки відразу прочитується) весь час думає саме про нього: коли грається й «відбудовує» міста, в спільній молитві й малюючи ангелів, ставлячи собі завдання знати англійську та історію, аби розповісти світові про вкрадену в України минувшину тощо. Авторці вдалося дуже гармонійно поєднати щирі дитячі інтонації та спостереження з вихопленими з почутого «дорослими» фразами, як от: «Тато сказав, що … діти не повинні рости в підвалах. Бо ж ми не гриби» та ін. Завдяки цьому в оповіді розгортається два пласти: дорослого «узагальнюючого» сприйняття та дитячого, зосередженого на деталях і відчуттях. Вони гармонізують один одного й тим дають маленькому читачеві змогу як відчути емоції героїні-ровесниці, так і осмислити їх крізь відлуння розважливого дорослого сприйняття.

Окремо варто спинитися на ілюстраціях Соні Авдєєвої, що теж поєднали в спільному просторі живописні динамічні картини й «дитячі» малюнки, поробки, написи. А ще ілюстраторці вдалося знайти дуже відповідну текстові колористику: чіткий насичений, холодний в основі малюнок буквально заливає світло й тепло. Загалом видання створює враження «домашнього вогнища», коли скрізь дуже багато тіней, кольори інколи стають аж до темного насиченими, але то все – лише виднокіл золотавого надійного вогню, що збирає всіх довкола, аби обігріти.

Книжка відразу була затребувана за межами України. Ще до публікації у Німеччині волонтери зачитували переклад «Моїх вимушених канікулів» між композиціями симфонічного оркестру, збираючи кошти на підтримку України. У Франкфурті права на «Мої вимушені канікули» придбали Швеція, Данія, Грузія та інші країни.

Сподіваюся, що і в Україні цю розважливу сердечну історію про світлих людей у темні часи чекає довге життя та вдячні читачі!

Наталя МАРЧЕНКО.