Слухати

Закохана ворона

Наш цуцик, тобто Данилко, хоче, щоб я бігав за круглою іграшкою. Вона стрибає — це цікаво, я ганяю її лапами, штовхаю носом, але навіщо мені брати її до рота?

— Принеси м’ячика, дай м’ячик, лови м’ячика! — гукає малий.

Навіщо мені його ловити? Він же несмачний! Це ж не помідор, не горішок, не ягідка!

Данилко кидає той м’ячик, щоб він стрибав, і вимагає, щоб я його приносив.

— Це-Все-Він, ця штука не жива і не їстівна, — я лизькаю м’яча і кривлюся, щоб людське дитинча мене зрозуміло.

— Дурненький, це не їдять, цим граються, — цуцик присідає і чеше мені за вушком. Оце приємно!

— Наш Лео не вміє гратися м’ячем, — жаліється за вечерею Мелася, а я лежу під столом і все чую. — Та й взагалі він нічого не вміє.

«Оце було образливо!» — дивлюся на неї з докором, але мала мене не помічає. Образа зароджується десь у глибині мого живота і...

— Вміє тільки пукати! — раптом верещить Вона-Перша-Почала і затуляє носа серветкою.

— Лео, фу! Геть із кухні! — кричить її брат.

— Уф-ф, відчиніть вікно! — просить Ма-Ну-Ма. — Може, час вийти з ним на вулицю?

Я чесно ходжу на вулицю пісяти й какати двічі, а інколи й тричі на день. А от людиська, які весь час мені торочать, що «свої справи треба робити надворі», ще ні разу не присіли під жодне деревце! Вони замикаються вдома у білій кімнатці і думають, що я нічого не чую вухами і носом! Словом, скрізь обман!

Ще й ця ворона! Вона мене переслідує! От уявіть. Я стою, милуюся кульбабкою, яка от-от розлетиться ніжним білим пухом, а ця ворона підкрадається до мене ззаду і дзьобає просто в дульку від хвостика.

— Нахаба! — я женуся за нею, збиваю кульбабку, але ж ворона летить. І так мало не щодня. Я йду у своїх справах біля моєї зграї, а вона крокує поруч. Варто мені сісти чи зупинитися — вона одразу починає підкрадатися, щоб дзьобнути.

— У нашого Лео закохалася ворона! — розповідає усім Ма-Ну-Ма.

— Хіба ж це кохання? Коли люблять, то гладять, чешуть животик, облизують вушка. Ма-Ну-Ма, ти ж маєш це розуміти. А це просто летюча бешкетниця! — я стаю на задні лапи і намагаюся пояснити Коханій, як вона помиляється. Але людські вуха вловлюють тільки: «Рох, хр-р, пиш-рох!».

— Лео, я теж тебе люблю! — усміхається вона і гладить мою спинку.

— Авжеж, ти мене любиш! А не та летюча вишкварка!

Джерела: Захабура В. Закохана ворона / В. Захабура // Лео-Фу, або Я народився собакою : повість / В. Захабура. — Львів : Видавництво Старого Лева, 2023. — С. 14-17.