Говорячи про різні покоління дитячих письменників, ми зазвичай маємо на увазі “чисту” літературу в її діахронічному розвитку, але я переконана, що треба говорити про це значно ширше: зокрема, про культури всередині культури і різність ідеологій, ба навіть “культурних свідомостей”.

На рівні “тут-і-тепер” література для дітей, навіть через призму персоналій, зазвичай мислиться зовсім інакше, аніж література для дорослих, при цьому більшість маркерів, якими окреслюються “дорослі літературні покоління”, у цьому випадку виявляються непридатними.

Суттєву роль відіграють, зокрема, цілком звичне — і водночас абсолютно парадоксальне поєднання у дитячому читанні архаїчності й сучасності, а також докорінно інший, аніж у літературі для дорослих, підхід до фабули, до “знаків часу”, до віку, до біографії як такої.

Таким же “іншим, ніж у літературі для дорослих” є у дитячій літературі підхід до життєпису. Біографія видатної людини (у тому числі — життєпис письменника) традиційно мислилася дещо міфологізовано (згадаймо тих же Шевченка, Франка, Стуса, Костенко — і те, як про них писалося у форматі для дітей”), та й самі діти завжди зовсім по-своєму визначали “старих”, “не старих” і “ще молодих” письменників. Але, у зв’язку з тотальними трансформаціями в сучасному інформаційному просторі, навіть оці “уявленнєві” матриці почали зазнавати докорінних змін. Наприклад, біографія у сприйнятті дитини стала набувати ознак квесту — або почала зводитися до “повідомлення” (а не до оповідання, тобто розповіді, тобто історії, як це було раніше).

Що ж, віднедавна діти будують свій світ як хочуть, — хоча ще чверть століття тому Петр Вайль та Олександр Геніс в книзі “60-ті. Світ радянської людини” писали: “Дорослі будують світ дітей як хочуть” (Вайль П. 60-е. Мир советского человека / Петр Вайль, Александр Генис. // М.: Новое литературное обозрение. — 2001. — С. 115—116.). І справді, раніше, а надто за радянської влади читання було неодмінним фактором засвоєння ідеологій та соціальних моделей. Що саме змінилося?

Дитяча книжка (точніше, стан читання) упродовж приблизно двохсот років залишалася для дитини важливою складовою самопізнання. Певною мірою читання (як процес і як сума знань) визначало спосіб буття і у внутрішньому, і в зовнішньому світі. І зараз це все іще майже так і є, але нині уся словесність, будучи складовою культури, а відтак і література для дітей зазнають докорінних змін на глибокому структурному рівні. І попри “владу дорослих”, питання про те, що хочуть, що можуть і що повинні читати діти, вже не можна вирішити самими лише традиційними способами організації процесу читання. Діти отримали деякі нові засоби (“знаряддя інформації”) і здобули деякі нові навички, недоступні (або не до кінця доступні) поколінню їхніх батьків. Відповідно, вони отримали змогу самостійно будувати (або принаймні симулювати) світ (чи навіть кілька різних “паралельних” світів). Приблизно про це — книга російськомовної письменниці з Єревана Маріам Петросян “Дім, у якому…”, і це романне письмо абсолютно нового типу. Авторка опанувала особливий спосіб творення дійсності – власне як відображення відображення відображень (чого зовсім немає, скажімо, у Маркеса, який помножує все ж “справжні” романні присутності, а не їх симулякри). Пам’ять, уява, воля, уявлення про істинність/неістинність тощо — хочемо ми того чи ні — поступово видозмінюються і зазнають структурних метаморфоз, так що витворюється зовсім нове “зображення”; образно кажучи, фотографія стає голограмою, і при цих майже зовсім нових навичках сприйняття реальності уже неможливо писати так, як писали до того.

Навіть побіжний аналіз останніх дитячих україномовних книг першого десятиліття нового століття доводить, що дитячий письменник поступово перестає бути “педагогом”, а стає “старшим другом”, чи навіть не завжди “старшим”, і ця особливість літератури для дітей, написаної останнім часом, стає важливим поколіннєвим маркером. Можливо, річ у тім, що впродовж кількох останніх десятиліть різко змінився статус дитинства, подолана межа між дорослим і дитячим — з одного боку, реальним та віртуальним — з другого, і навіть, у дечому, між центральним і маргінальним. Новий автор стає ніби трошечки кемеронівським аватаром і “міжцивілізаційним” посередником, пристосовуючись до нових соціальних і культурних умов розвитку взаємин між дитиною та світом, що її оточує, і одна з цих умов — максимальна свобода вибору дитиною книжки, яку вона хоче читати. І мова тут навіть не про те, що підлітки і навіть набагато молодші діти вже давно стали повноцінними споживачами на ринку дитячої книги; йдеться про те, що у книги в сучасному нам світі — дуже багато альтернатив.

Тут проявляється ще одна спільна риса молодих дитячих письменників, а також “молодих” дитячих письменників, які біографічно належать до старшого покоління. Вони мають принципово іншу, ніж “немолоді” автори, точку зору на статус дитячого читання в тому інформаційному суспільстві, яке склалося останнім часом у більшості розвинених країн світу. Дитина в такому суспільстві — це цілком нова реальність, і саме на це треба орієнтуватися, визначаючи життєво важливі стратегії покоління — цього разу підростаючого.

Письменники, які пишуть для дітей, поруч із батьками та педагогами, закладають етичний фундамент взаємодії людини з інформацією, базові навички сприйняття тексту — а також базові навички сприйняття інформації в її естетичному вимірі, формують уявлення про межі (наприклад, реальності) та про відповідальність суб’єкта, який виходить за межі. Саме тому українські письменники, які дебютували впродовж двох останніх десятиліть, і які біографічно належать до двох поколінь, змушені піддати ревізії практично всю українську дитячу літературу кількох попередніх епох як таку, що цілком або частково не відповідає викликам часу.

Фактично, розуміння історії і традиційної культури змінюється вже не на рівні концептів, а на парадигматичному рівні (кіно, залізниця, автомобіль не зачепили ключових загально-цивілізаційних уявлень про істинне-неістинне, зокрема “біографії” Штірліца і капітана Немо у сенсі істинності-неістинності — все ж таки великою мірою співвідносні, чого не скажеш про “життєписи”-симулякри), і завдання новітньої дитячої літератури — хоч трохи впорядкувати цей, по суті, хаос, що твориться міріадами реальних і віртуальних дзеркал — і який уже зовсім скоро може спровокувати тотальну втрату сенсу через знецінення історії (а точніше, історії на мікро- і макрорівні, як змісту, а не як інформації) у духовному житті людини. І якщо Антін Лотоцький майже рівно сто років тому проговорював історію козаччини — як того, що не може бути забуто, то для моїх ровесників у літературі одним із ключових викликів (як те, що не може бути забуто) стає “життя людини” (в цьому сенсі знаковою, на мій погляд, і абсолютно мейнстрімною є серія видавництва “Грані Т” про дитинство великих людей). Не хочу перебільшувати, але, здається, насамперед саме через дитячу лектуру, суб’єктивно освоєну і “перетравлену” дитиною, якраз і відбувається оновлення культури в цілому, а також закладаються основи, так би мовити, спадкоємності культур, а вужче — міжпоколіннєва взаємодія на різних рівнях. Відтак найважливішими в літературі для дітей стають не так однозначні відповіді на питання, що добре, а що погано, як діалог всередині культури і здатність подивитися на себе очима Іншого. Таким чином актуалізується поняття покоління авторів, котрі пишуть для дітей, як явища культури, що, з одного боку, творить систему відношень на рівні автор-читач, (на маргінесі маємо також відношення читач-читач, автор-автор, або автор-посередник (батьки, вихователі, вчителі тощо)-читач, а з іншого боку – трансформують систему, яка вже існує.

Дитина, насамперед у віці 6-9 років, опиняється в епіцентрі таких взаємодій, бо, з одного боку, саме в цей час дитина народжується як читач — і відповідно потребує наставника (посередника?), а з іншого боку, — вчиться читати вже по-справжньому самостійно. І саме в цій площині лежить іще одна принципова відмінність найновітнішої української літератури для дітей від практично усього, що писалося раніше: дитина частково чи навіть повністю звільняється від дорослого, у тому числі — від “дорослого” автора. Такими є книги Лесі Вороніної, Галини Малик, Сашка Дерманського. Звичайно, у світовій дитячій літературі таких книг не бракує, можна назвати не лише “задзеркальну” Алісу Керрола, повісті Астрід Ліндгрен, Алана Мілна і безліч подібних книг, але в нас такої “вивільненої” дитячої літератури майже не було. Наслідок існування таких книжок — можливість і реальність діалогу, взаємодія дитини із автором книги, навіть якщо вона здійснюється через посередника, втрачає, так би мовити, утилітарну тоталітарність, стає формою волевиявлення.

Фактично, як уже говорилося вище, дитина-читач, хоча насамперед — читач-підліток, в останні десятиліття не тільки засвоює культурний досвід, а й активно його генерує. Добра сучасна книжка зазвичай є каталізатором цього процесу. Своєю чергою, дитячі журнали, бібліотека, школа повинні визначати статус тої чи іншої книги відносно читача, окреслюючи  відношення між ними та встановлюючи ієрархії, але водночас максимально забезпечуючи контакт і взаємодію дитини і книги, що, по суті, є формою репрезентацій культур. Я свідомо вживаю слово “культури” в множині, бо дитяча книга, дитяча словесність в цілому є певною мірою граничним, по-граничним явищем, що означає, з одного боку, надзвичайну еластичність дитячого читання (наприклад, де провести межу між дитиною, яка читає, — і дитиною, якій читають), а з іншого — дитячого сприйняття, а відтак — “формотворення” у-явленого.

До слова, про уяву і про уявлення. Як уже говорилося вище, останнім часом змінилося ставлення дитини до слова, її довіра до прочитаного у книзі стала набагато меншою. На місце старої доброї казки з її “справжніми” страховищами приходить віртуальна реальність — і письменники, що належать до різних поколінь, по-різному на це реагують.

Молоді, попри все, намагаються долати комунікаційний розрив між дорослими і дітьми -- навіть ціною присвоєння собі ролі “друга”, з яким  можна бути запанібрата. Фактично, вже зараз ці письменники (насамперед, Дерманський, Вороніна, Ільченко, інші) замислюються над створенням особливої пластичної “довколалітературної” інфраструктури, відкритої для віянь часу та інновацій, чого варті хоча б комікси, створені на основі шкільної “сірятинки” (адже Нечуй-Левицький, як не крути, а таки застарів). Це відбувається в першу чергу тому, що дитяче читання сьогодні визначається вже не тільки літературністю конкретних текстів.

Дитяче читання, і вужче — літературу, написану для дітей, настав час розглядати комплексно, поряд із суміжними соціологічними, публіцистичними, психологічними, філологічними (в широкому розумінні) дискурсивними явищами і відношеннями поза межами словесності, у контексті глибинних механізмів взаємодії літератури з реальністю, а також новітніх метаморфоз реальності і літератури. Своєю чергою, одним із найважливіших завдань сучасної літератури для дітей є об’єднання своїх певною мірою розрізнених досвідів і “територій” у єдиний контекст; в єдину, хоч і багаточарункову матрицю, щоби діти, підростаючи, могли радити собі із проблемами як на рівні самоідентифікації, так із пошуками свого власного місця в соціальній, світоглядній та інших реальностях.

Оригінал розташовано: сайт премії «Великий їжак». – Режим доступу : http://jizhak.org.ua