Ми знаємо, що соціалізація дітей відбувається, зокрема, через культурний продукт, який та споживає: кіно, телевізійні програми, журнали та, звісно ж, книжки. Про вплив останніх на дітей американська дослідниця Марша Ліберман свого часу зазначила: можливо, сугестивна сила літератури зростає пропорційно до її здатності захоплювати[1]. Тож, що кращою є дитяча книжка, то небезпечнішою вона може бути. З розвитком теорій постколоніалізму, феміністичної, марксистської критики, екокритики та інших студій дитяча література завдяки своїй сугестивний силі опинилася в центрі уваги як джерело засвоєння дітьми різноманітних стереотипів, поведінкових зразків, систем цінностей. Сучасна українська дитяча література в цьому контексті є напрочуд цікавим об’єктом для дослідження. Адже, з одного боку, вона поступово адаптується до глобалізаційних і полікультурних вимог, а з іншого – свідомо плекає деякі рудиментарні погляди та стереотипи.
У даній статті я хочу окреслити цю специфічну бінарність в “імагологічному” контексті. Імагологія, нагадаю, це сфера досліджень у різних гуманітарних дисциплінах, що займається вивченням образу “чужого” в суспільній, культурній та літературній свідомості тої чи тої країни та епохи[6]. Мені йтиметься про національні стереотипи в сучасній українській дитячій літературі, образи інших народів та проблему рецепції Чужого. Український ринок досі не може похвалитися широким діапазоном сучасних творів для дітей, в яких пишеться про інші нації, країни та міжкультурну взаємодію. Однак аналіз навіть тієї незначної кількості таких текстів дозволяє зробити доволі цікаві висновки.

Друзі, вороги, чужинці

Теоретики імагології М.-Ф. Гійяр та Д.-А.Пажо погоджуються, що питання правдивості дискурсу про чужу країну не коректне, тож не має бути метою літературознавчого дослідження. Мова повинна йти про закони побудови цього дискурсу, про принципи та прийоми конструювання образу Чужого та роль стереотипів у цьому процесі[2]. Пропоную поглянути, як українські автори у своїх дитячих книжках конструюють образ Чужого.
Перед тим, маю зазначити, що використовую категорію Чужий в тому сенсі, в якому її вживають у феноменології Чужого. Зокрема, аксіоматичним для неї є розрізнення Чужого та Іншого. Ці поняття не тотожні, оскільки Інше – це розрізнення на підставі сутності: так яблуко щодо груші є Іншим, тоді як Чуже – це розрізнення на підставі модусу буття: два яблука за сутністю однакові, але одне належить мені, інше – моєму сусідові, отже, воно Чуже. Чуже/ Своє – це два топоси, а не два терміни. “Чуже не перебуває просто деінде, воно як сон від неспання, здоров’я від хвороби, старість від молодості, відокремлене порогом від відповідного Свого” [4;16]. Зокрема, чужість людини виявляється модусом буття особистості: полюсом, протилежним до полюсу індивідуальності. „Чужинець живе в нас: він – прихований лик нашої ідентичності” [4;7], – зазначає Юлія Крістева.
В історичній трилогії Володимира Рутківського “Джури” зміна статусу з Чужого на Свого й навпаки, та пов’язана з цим інтрига часто є головними рушіями сюжету. Події трилогії розпочинаються 1487 року. Українські землі у складі Великого князівства Литовського потерпають від набігів татар. У “диких степах” біля Дніпра починають формуватися угрупування вояків, що звуть себе козаками. Головні герої книжки – хлопчики Санько та Грицик – стають спершу свідками, а тоді безпосередніми учасниками формування нової сили та боротьби проти нападів на українців. У таких умовах постійної загрози кожен чужак може виявитися ворогом. Але так само може виявитися й другом. Наприклад, Козак Швайка, джурами якого стають Санько та Грицик, є шпигуном та вивідувачем у степу, що нерідко ходить у подобі татарина. Перевдягаючись, він дізнається про плани ворожих набігів та попереджає мирний люд. У другій частині трилогії Швайка під іменем татарина Карачобана впевнено маскується в Криму, готуючи повстання полонених українців-урусів. Та й самі Санько з Грициком не раз перевдягаються на татарчат, а згодом – на юних татарських воїнів чи навіть на татарського ворожбита (Санько), переслідуючи свої цілі. Поетика маски та мотив невпізнавання створюють в романах неабияку інтригу.
Важливіше інше. У степу, де кожна зустріч є потенційно небезпечною, статус чужинця, чужого, стає, по-суті, статусом “за замовчуванням” кожного подорожнього щодо інших. Його зустрічають з настороженістю й готовністю в разі чого дати відсіч. Чужак втрачає свою виняткову природу. Степ, як територія невизначеності, кожного разу вимагає від нього іншої відповіді: друг чи ворог? Друзями протагоністів у трилогії Рутківського виявляються люди незалежно від етносу, які налаштовані на діалог та мирні стосунки. Ворогами – ті, хто несе загрозу. До “друзів” належать не тільки мирні пересічні українці, але й такі самі мирні татари, з якими українці ведуть торгівлю чи просто сусідять. Санько й Грицик два літа проводять у татарській родині, Грицько закохується в татарську дівчину, а її брат – його вірний друг. Є в трилогії і позитивний образ міжетнічного шлюбу татарина з українкою Оксаною-ханум. Водночас “ворогами” в романі зображені не тільки войовничі нападники зі степу та Криму, але й місцеві українські пани, які обкладають українських селян надмірними податками, застосовують фізичні покарання та грабують козаків.
Світ головного героя повісті Олекси Білоброва “На межі можливого”, афганського підлітка Хаміда, так само поділений на ворогів і друзів. Батько Хаміда – українець, колишній радянський полонений, який залишився в Афганістані й зробив військову кар’єру. Хамід виріс в умовах постійної війни, тож знається на зброї та виживанні незгірше за солдатів НАТО. Коли кишлак, де мешкала родина Хаміда, оточили таліби, батько наказує юнакові мчати на німецьку військову базу по допомогу. Так починається історія довгих і захопливих пригод, втеч та поневірянь, кровної помсти, переслідувань та кохання, яка, зрештою, приводить юнака на батьківщину тата – в Україну. Серед ворогів Хаміда на його шляху – не тільки таліби та афганські терористи, а й турецькі та польські бандити і навіть корумповані правоохоронні органи кількох країн.
Тему Чужого в повісті Білоброва розкрито досить детально. Якщо у “Джурах” чужинець – це кожен подорожній, то у світі Хаміда чужинець – насамперед він сам. Сирота, мусульманин та ще й родом з Афганістану – країни, позначеної в свідомості рядового європейця численними негативними конотаціями, – Хамід, потрапивши до Німеччини, відчуває свою чужість дуже гостро. Юнак майже не йде на контакт з іншими в дитбудинку сімейного типу, в якому живе, тримаючись осторонь, хоча його прийомних батьків описано як цілковито приємних та доброзичливих людей. Він також не приймає “європейських” молодіжних розваг, як то дискотеки, чи правил спортивних клубів. Спільну мову Хамід знаходить лише з такими ж чужинцями, як він сам, – ліванцем Антуаном та українською емігранткою Настею. “Друзями чужинця, окрім добрих душ, які відчувають себе зобов’язаними творити добро, можуть бути лише ті, що самі почуваються чужими” [4;33]. Власне, упереджене ставлення щодо себе Хамід відчуває лише в двох випадках. Спершу – в аеропорту: знайомство юнака з Німеччиною починається з принизливої перевірки з порушенням людських прав та гідності. Удруге – в сутичці з турецькими злочинцями, які називають афганського підлітка “чорнопиким”. Що ж до іншого, то головним конструктором відчуженості виступає сам Хамід. “Жити в ненависті”: чужинець незрідка саме так формулює своє існування…”, – зазначає Юлія Крістева [4;21]. Середовище, яке прийняло чужинця, той вважає “трохи обмеженим і сліпим”. “Бо його гордовиті господарі не мають тієї відстані, яку має він, аби бачити і себе і їх. Чужинець укріплюється в цьому проміжку, який відділяє його і від інших, і від нього самого, і дає йому почуття зверхності…” [4;14].
Образ Німеччини, що його конструює автор “На межі можливого”, створено з позиції такої зверхності. Що далі, то більше Білобров загострює контраст між образом “прогресивної” європейської країни та звичаями, що в ній панують. Хамідові часом відведено роль “наївного глядача”, який з огидою спостерігає за розбещеністю німецької молоді та жадібністю дорослих. Німецька поліція та ЗМІ виявляються корумпованими, а реальна влада в Берліні належить турецькому кримінальному кланові. Тож ситуація здається Хамідові не набагато кращою, ніж в охопленому війною Афганістані. І навіть природа країни, звичайний ранок дивує героя тим, що виявляється “гарним, як на Німеччину”. Та ще не приїхавши до Німеччини, хлопець уже сповнений щодо неї упереджень: “Німці взагалі вояки нікчемні! – вибухнув Хамід. – ….А жінки їхні – страшніші за шайтана… – сердився хлопець” [3;10]. І справді, з трьох німкень, що їх описує автор, одна – “безбарвна студентка”, інша – боягузлива й товста подруга наркодилера, і лише третя, Гелена, – хоробра красуня, але насправді вона виявляється зовсім не німкенею, а росіянкою з Уралу з німецьким корінням. Єдиною дівчиною, яка викликала в Хаміда в Німеччині симпатію, була українка Настя – хоробра й тендітна красуня, з якою можна і у вогонь, і у воду. “І тільки завдяки сонячному темпераментові Насті, її веселій вдачі, усмішкам і жартам… Антуан (друг Хаміда. – В.В.) потроху почав одужувати” [3;108]. Героїчна й винахідлива, Настя допомагає юнакові боротися з ворогами.
Образ Польщі, через яку герої прямують в Україну, виявляється суттєво кращим завдяки одній обставині – Хамідові й Насті рятують життя лемки дід Олекса й баба Орися, колись примусово виселені з України. Дід Олекса свого часу був причетний до підпілля УПА.
Ставлення до чужинців у третьому романі, до якого я звернуся, можна назвати “мультикультуралізмом без потайних думок”. Йдеться про “Друзів за листуванням” Оксани Лущевської. Головна героїня книжки, школярка Ксеня з провінції, виграє олімпіаду з англійської мови, а призом має стати подорож у літній табір в США. Тут дівчинка зустрічається та заводить дружбу з представницями багатьох країн світу – від США до Австралії, які теж приїхали до дівчачого табору. Прикметним для нас є розділ книжки “Родинне вогнище”: якось вожаті загону запропонували дівчаткам зібратися на вечірні посиденьки, щоб поділитися один з одним розповідями про власну культуру та звичаї. Тож гості слухають легенди Південної Африки, рецепти мексиканської кухні, грецькі казки, українські пісні, ірландські повір’я, дізнаються про австралійську природу та обмінюються сувенірами. Діти демонструють виняткову й часом неймовірну готовність та відкритість для комунікації та порозуміння, усвідомлення багатогранності світових культур та майже ідеалізовану свободу від упереджень. Головним “чужинцем” для героїні Ксені виявляються не люди, а англійська мова, в “боротьбу” з якою дівчинка вступає на початку книжки та, зрештою, посилено навчаючись, перемагає, позбавляючи ту статусу “чужої”. Еволюцію ж образу Ксені можна описати як рух від географічної та мовної ізольованості до відкритості та активної комунікації в контексті глобалізації.
Ю. Крістева, розглядаючи проблему чужинця в сучасному суспільстві, зазначає, що питання зводиться не до поглинання чужості, її розчинення, а до “співжиття чужинців, якими, як визнаємо, є ми всі” [4;9]. Формат спілкування дітей з різних країн і культур у літньому таборі в романі Оксани Лущевської дає модель такого співжиття. Зрештою, сама назва книжки – “Друзі за листуванням” – відображає настанову на порозуміння.

Конструювання образу України

У “Джурах” В. Рутківський ефектно експлуатує романтичний міф України, створюючи образ волелюбного й хороброго народу, близького до природи та такого, що володіє певним містичним знанням. Свого часу основні константи цього міфу вдало описала польська дослідниця Данута Сосновська, яка займається, зокрема, проблемою культурного діалогу поміж польською та українською культурами. Описуючи стереотипи України та українця в польській літературі, Сосновська зазначає: “У період раннього романтизму… виник міт України в його двох версіях – світлій і темній. Перша презентувала козацьку Україну, мешканці якої відзначалися майже фанатичною любов’ю до свободи і відданістю в боротьбі за неї. Підкреслювалися також естетичні риси “буйної й зеленої” країни, однак, чарівність сільського життя поступалася перед блиском героїчності: для романтиків найбільшою екзотикою цієї землі були козаки… Увагу письменників доби романтизму привертали також гарні дівчата – живцем узяті з українських дум “чорнобриві” – з їх гарячою кров’ю і меланхолійною тугою за своїми коханими”. Темна версія міфу, за словами дослідниці, представляла “країну вічного бунту”, “похмурий і дикий” край, українців як “плем’я вовків” [10].
Україна в “Джурах” – це край буйної, часом первозданної природи, яка не тільки щедро обдаровує селян, мисливців і рибалок, але й виступає союзницею українців у боротьбі з нападниками. Вовки, лелеки й навіть “володар Дніпра” гігантський сом, немов утілюючи три стихії – землю, воду й повітря, усіляко допомагають головним героям. Четверта стихія – вогонь – рятує козаків від турецької галери, що вирішила піднятися по Дніпру. Вовки, що їх спеціально тренують для служби козакам, наділені в “Джурах” неабиякою кмітливістю, викликають у ворогів забобонний страх та спричиняються до того, що вороги вважають козаків перевертнями-вовкулаками. Однак є в романі й справжня містика, адже козакам допомагають справжні ворожбити, які провіщають майбутнє, відчувають небезпеку, навіюють думки та розмовляють з тваринами. Таким ворожбитом виявляється і протагоніст Санько. Щобільше, Грицик, вірний Саньків друг, пройшовши своєрідну ініціацію, стає характерником. Не забуто в “Джурах” і про “гарячу кров” українських дівчат та жінок. Вони на рівні б’ються з ворогом та не поступаються силою чоловікам, як матір Санька, не терплять над собою свавілля, як Ждана, наречена Демка Манюні, та верховодять над чоловіками, як звільнені бранки на козацькому острові.
Негативні конотації “темної” версії польського міфу України були ідеологічно зумовленими й виникли з невдоволення сепаратистськими настроями українців щодо Польщі. “Дикий”, “хтонічний” степ Рутківського не менш ідеологічно навантажений, але це, що цілком передбачувано й логічно, ідеологія вже цілковито проукраїнська. Степ спершу мислиться як своєрідна “буферна зона”, що відділяє українські поселення від татар, чи, символічно, християнський і мусульманський світи, попри те, що увесь час цей його статус порушується через набіги з Півдня. Українці, які дедалі частіше йдуть на промисли в Причорноморські степи (Рутківський дотримується найбільш популярної “уходницької” теорії походження козацтва), поступово обживають береги й острови Дніпра та шляхом військового зміцнення роблять степ територією свого впливу. Сутички козаків з татарами все частіше мають не захисний, а, власне, загарбницький характер. Такий розвиток подій тлумачиться в трилогії як винятково позитивний, адже призводить до формування козацтва та окреслює майбутні (сучасні) межі держави України. Український читач “Джур” з патріотичних, слід вважати, міркувань відчуває цілковиту солідарність із цим сценарієм. “Вияв солідарности з групою – акт політичний, а не моральний”, – нагадує Цвєтан Тодоров і додає: “Солідарність одних може означати смерть для інших” [11]. Насправді описана в першому розділі тактика українців щодо Інших на відносно “нейтральній” території степу виявляється псевдотолерантною.
Україна очима іноземців в повісті “На межі можливого” – країна майже ефемерна. А ще – недоречна й така, що викликає здивування згадкою про себе. Саме такий образ України постає з діалогу німецьких вояків в Афганістані:
– Фріце, що він там верзе? – поцікавився той самий грубий голос. – Ти ж їхні мови в університеті вчив, перекладеш?
– Марить хлопчик, – відповів невидимий Фріц. – Згадує батька, і чомусь говорить про Україну… – з подивом повідомив товаришам.
– Точно не виживе! – зареготав окупантський екіпаж [3;19–20].
“Недоречність” України з погляду західних європейців підкреслено в повісті ще раз. Коли Хамід із Настею намагаються перетнути польсько-український кордон, байкери з ЕС та України проводять на таможні флешмоб – протест проти обмежень українців на пересування Європою. Цей яскраво описаний епізод – один із вирішальних у сюжеті.
Протагоніст Хамід і сам небагато знає про батьківщину свого тата. Попри цю обставину цей персонаж наділений надпотужним маркером ідентичності – він чудово володіє українською мовою, яку його батько іменує класичним кліше “солов’їна”. І хоч підліток окрім місцевих афганських мов володіє ще й англійською, німецькою та російською, саме знання української не раз стає йому в пригоді, допомагає знайти друзів та навіть рятує життя. В іншому Україна залишається для Хаміда скоріше ідеєю, далеким туманним образом. Афганістан після еміграції до Німеччини більше не є його країною, а Україна ще нею не стала. З одного боку, він “гордо чіпляється за те, чого йому бракує, за відсутність, за якийсь символ” [4;11], з іншого – мріє про нову батьківщину Україну, яка стає для нього символом налагодженого й безпечного життя поруч із рідними. Зусилля підлітка направлені на пошук цього українського Грааля, задля якого не шкода накласти головою. “Прикутий до цього деінде, настільки ж певного, наскільки й недосяжного, чужинець готовий до втечі. Жодна перепона не спиняє його, всі страждання, образи й неприйняття байдужі йому, коли він шукає ту невидиму й обіцяну територію, той неіснуючий край, який він виношує у своїх мріях і який слід назвати потойбіччям” [4; 12]. Тож не дивно, що Хамід слабко реагує на зіткнення з реальною Україною, коли наприкінці повісті все ж потрапляє на заповідану батьком “землю обітовану”. Крізь гарячкові плани втечі слабко пробивається заувага про розбиті дороги та корумповану міліцію. Ще раніше подруга Настя розповідає йому про долю заробітчан. Але ці факти, що могли б стати рисами “негативного”, “темного” образу України, у повісті не акцентовано як суттєві – це лише тимчасові перешкоди. А після романтизованої зустрічі з батьковою сестрою та її родиною вони й зовсім відходять на задній план. Возз’єднання з рідними відбувається в підкреслено зеленому й чистому містечку біля столиці не інакше як у канонічних вишиванках, з хлібом-сіллю та щедрим столом, що доповнює образ України такими стереотипами як єдність з природою, народність, гостинність і щедрість.
Важливою рисою як у повісті Олекси Білоброва, так і в романах Володимира Рутківського є те, що релігія – християнство, чи ще вужче, православ’я – перестають бути маркерами української ідентичності. Хамід – мусульманин, тож він має деякі побоювання щодо життя в християнській Україні, але батько розвіює його сумніви: “Мусульмани в Україні теж живуть, ніхто їх не чіпає” [3;11]. Ліванець Антуан та українка Настя – християни, проте ця різниця не заважає першому подружитися з Хамідом, а другій – закохатися в нього. Хоча, перш ніж звиклий до більш цнотливих звичаїв Хамід адаптується до розкутішого Заходу, мине якийсь час. Так само різниця у віросповіданні не заважає й героям “Джур”, які дружать з мусульманами чи закохуються в татарських дівчат.
Можна було б сказати, що про Україну в романі “Друзі за листуванням” не сказано нічого особливого, нічого такого, що ставило б цю країну в опозицію до інших. Героїня Ксеня, розповідаючи в таборі про свою батьківщину, дарує листівки з пам’ятками Києва, на що друзі реагують, називаючи Україну красивою. Подрузі Лолі дівчинка дарує музичний альбом співачки Руслани “Дикі танці”, в якому так само експлуатується романтичний міф України. А на “родинному вогнищі” передає враження про Україну, одягаючи віночок та співаючи народну пісню про кохання. Ці епізоди актуалізують в романі образ України як країни красивої, з дикою енергією й запальними ритмами та тими самими “гарними дівчатами… з їх гарячою кров’ю і меланхолійною тугою за своїми коханими” [10]. Цю “своєрідність на вимогу” не доповнено в романі якимись іншими суттєвими деталями чи контрастами окрім об’єктивно зумовленої різниці в кліматі, флорі й фауні. Тож Україна постулюється як “одна з”, країна, що попри свою своєрідність-як-оздобу, є такою ж країною, як інші, нічим не гіршою й не кращою за батьківщини інших дітей з табору.

Деякі висновки

Безперечно, робити глобальні висновки, аналізуючи тексти всього лишень трьох авторів, щонайменше, непрофесійно. Я й не намагатимуся цього робити. Однак, гадаю, усі погодяться, що ринок дитячої літератури в Україні порівняно невеликий, і ще менше на ньому дитячої й підліткової прози, в якій головною темою була б міжкультурна взаємодія. Обрані автори й тексти на даному етапі, безперечно, найпомітніші. Тож даний аналіз, хоч і не спроможний через непоказовість вибірки окреслити тенденції розвитку загалом, дає чітке уявлення про певні вихідні позиції.
Як бачимо, і В.Рутківський, і Олекса Білобров відчувають потребу “літературного” ствердження України, але йдуть до цього різними шляхами. Рутківський – через експлуатацію романтичного міфу, в якому Україну наділено певним природним, надісторичним та навіть метафізичним пріоритетом. Олекса Білобров – через аргумент кровної спорідненості та протиставлення з іншими країнами, що нерідко необ’єктивне та будується на стереотипах. Третя авторка, О. Лущевська, свідомо дистанціюється від подібних протиставлень та ідеологічних оцінок. Її текст порівняно з іншими виглядає найбільш толерантним у полікультурному контексті.
Тема міжкультурної взаємодії в сучасній українській дитячій прозі потребує, звичайно, більш пильної уваги, теоретичного аналізу та критичних оцінок. Наша здатність відрефлектовувати даний аспект свідчитиме також про нашу готовність і бажання давати дітям полікультурну освіту та бачити їх вільними від національних стереотипів та упереджень.

Використана література

1. Marcia R. Lieberman. “Some Day My Prince Will Come”: Female Acculturation Through the Fairy Tale. College English, Vol. 34, No. 3 (Dec., 1972), pp. 383–395.
2. Pageaux D. – H. De l’imagerie culturelle à l’imaginaire // Précis de littérature comparée. P., 1989. Цит за : А. Р. Ощепков. Имагология // Знание. Понимание. Умение. – 2010. – №1. – С. 251–253.
3. Білобров О. На межі можливого : повість / О. Білобров. – К. : Грані-Т, 2011.
4. Крістева Ю. Самі собі чужі. / Ю Крістева. – К. : Основи, 2004.
5. Лущевська О. Друзі за листуванням / О. Лущевська. – Л. : Видавництво старого лева. – 2011.
6. Ощепков А. Р. Имагология / А. Ощепкова // Знание. Понимание. Умение. – 2010. – №1. – С.251-253.
7. Рутківський В. Джури і підводний човен / В. Рутківський. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2010.
8. Рутківський В. Джури козака Швайки / В. Рутківський. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2007.
9. Рутківський В. Джури-характерники / В. Рутківський. – К. : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2009.
10. Сосновська Д. Стереотип України та українця в польській літературі / Д. Сосновська // Часопис “Ї”. – 1997. – № 10.
11. Тодоров Ц. Обличчям до екстреми / Ц. Тодоров. – Л., 2000.

Джерело:
Великий їжак. – Режим доступу : http://jizhak.org.ua/index.php/publikatsiji/nashi-publikatsiji/mizhkulturna-vzajemodiya-yak-tema-v-suchasnij-ukrajinskij-dytyachij-prozi.html