Виховна сила поезії Павла Тичини
30 січня 2012, 12:59   Автор: Марина Павленко

“...А я у гай ходила...”, “Ми дзвіночки, лісові дзвіночки...”. Хіба не з цього починається любов до життя, любов до рідної землі, до поезії в наших маленьких синів і дочок, у наших дошкільнят-онуків?” — риторично запитував свого часу письменник-учитель Ю.Збанацький [8, 117].
Справді, своїм віршем “А я у гай ходила...” (1917) Тичина мовби дбайливо й лагідно вводить дитину в світ природи. Захопившись зайчиком та зозулею, вона й не помічає, що заодно потрапила ще й у світ народної потішки, колискової (“...а там дерева люлі...”), зрештою — у світ Української Душі, м’якої, доброї, кордоцентричної. Дитина сприймає це все як щось природне, рідне, таке, що виходить не ззовні, а зсередини. Адже це навіть не Поет, а вона сама каже — по-своєму, по-дитячому:
А я у гай ходила
по квітку ось яку... [10, 65].

О, дівчинка обов’язково спіймала б зайчика, якби не капосна зозуля! Але і в тому, що не спіймала, — скільки радості!..
Вірш “Хор Лісових Дзвіночків”— це вже мовби наступний крок. Автор увілляв у твір ще більше сонця й музики, і дитина мимоволі, разом із Лісовими Дзвіночками, освідчується в любові рідному краєві:
Любим сонце,
Небосхил і сонце,
Світлу тінь,
Сни розкішні,
Все гаї затишні... [10, 39].

Тичининські “Гаї шумлять...” (1913) — це музика рідної землі, “Квітчастий луг...” (1915) — це зорове і... смакове (!) сприйняття краси рідної природи (“А в далині, мов акварелі, — Примружились гаї, замислились оселі... Ах, серце, пий! Повітря — мов прив’ялий трунок.”). “Енгармонійне” (1918) і “Пастелі” (1917) — це, по суті, мандрівка, ні, не в далекі країни, а — за свій поріг! Спочатку — в подвір’я, потім — “співучою” стежкою, — на город, у луг, туди, де зайчик “ромашкам очі розтулює”...
Далі — вже “відверто” патріотичні поезії: “Блакить мою душу обвіяла...” (1907), “Україно моя, моя люба Вкраїно...” (1909), “Ах, не смійтеся ви наді мною...” (1911), “Дума про трьох Вітрів” (1917) тощо.
Що ж до тичининської формули: “Забудеш рідний край — тобі твій корінь всохне. Вселюдське замовчиш — обчухраним зростеш” (1942 /176, 242/) — то вона мовби варіює знамените шевченківське “І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь”.
На щастя, нинішній учитель, не скований радянськими регламентами і приписами і позбавлений бачення Тичини як тільки номенклатурного поета й автора злощасного «Партія веде», може вдало і плідно використовувати в навчальному та виховному процесі поетів доробок. Наразі йдеться насамперед про вчителя початкових класів, адже чим з молодшого віку пройметься дитина світом поезії, тим більшого розвитку її творчих здібностей і духовності можна сподіватись.
Звичайно, розпочати доречно хоча б із короткого ознайомлення з біографією автора, і тут в пригоді стане книга з серії «Життя видатних дітей» видавництва «Грані-Т» [9].
На уроках читання ефективним буде цикл тичининських поетичних хвилинок. Окремим учням учитель пропонує підготувати ту чи ту поезію Тичини, а ще — з допомогою заздалегідь визначених запитань — написати своєрідний відгук на неї чи казку-продовження її. Тичининські образи дуже близькі й зрозумілі дітям, а вірші, як мало чиї, дають безмежний простір для дитячої фантазії. Тому діти 6-9 років залюбки не тільки декламують поезії Тичини та створюють власне продовження, але й малюють ілюстрації. Поетичні хвилинки — один із тих засобів розвитку зв’язного мовлення дитини, до яких початкова школа вдається чи не найрідше. Можливо, це тому, що вони, як на перший погляд, надто незвичні, і не завжди зрозуміло, коли краще ними скористатися. А в них же — цілий світ, необмежені можливості, безконечне поле діяльності, несподіваних знахідок та виявів дитячої фантазії!..
Окремі вчителі проводять, так би мовити, “сезонні” зустрічі з поезією, заздалегідь готуючи з дітьми вірші про ту чи ту пору року. Такий підхід не позбавлений сенсу, проте хотілось би запропонувати підхід дещо інакший, пов’язаний з нашими найвидатнішими поетами. Скажімо, в лютому ці поетичні хвилинки приурочуються дню народження Лесі Українки, у березні — Тарасові Шевченку і т. д. Таким чином у дітей не тільки пробуджується любов до художнього слова, але й розширюється коло їхніх інтересів, збагачуються їхні знання про творчість і життя конкретного автора, так ненав’язливо відбувається знайомство з цілими літературними епохами.
Січень — місяць народження Павла Тичини, цього, за визначенням Сергія Єфремова, “замисленого мрійника з м’якою, чулою душею” [3, 618] та “очима дитини і розумом філософа” [3, 620]. Природно, що й тичининські поетичні хвилинки найкраще проводити теж у січні, починаючи іще з першого класу. Але чи не зарано? Чи не занадто складна для першокласників тичининська поезія? “Цікавий парадокс, — зауважує Юрій Лавріненко, — що діти сприймають напам’ять такі символістично-безособові поезії Тичини, хоч, звичайно, не всеосяжність їх символу й музики. Секрет, мабуть, у тому, що на сходах до найглибшого і найтруднішого символу Тичина майстерно будує перші ступені начебто за принципом білої несписаної картки душі дитини — в кількох словах дає дію казки, загадки чи загадковости” [5, 37].
Діти справді вбирають тичининське слово як щось своє, близьке та властиве їм самим. До того ж, вони готові це слово “продовжити”, трактувати його по-своєму, брати за основу для своїх фантазій.
Учитель наперед дає на картці однакове для декількох учнів завдання з трьох-чотирьох запитань, розміщених поруч з видрукуваним авторським текстом. Завдяки запитанням дитина глибше проникне в суть поетичних рядків і водночас отримає напрямок для самостійної творчості, бо ж одним із пунктів має бути обов’язкове: “напиши продовження” або “що, на твою думку, могло б статися далі?”
Так, до вірша Павла Тичини “Коливалося флейтами…” із циклу “Пастелі” ми пропонували учням І–ІVкласів відповісти:
1. Як, на твою думку, вечір засвічує зорі?
2. Як вечір стелить тумани?
3. З чого вони зіткані? Де вечір ліг спати?
4. Опиши й навіть намалюй вечір, яким він уявляється з вірша.
Свою роботу у формі казочки чи оповідання учень записує на окремому, дбайливо оформленому аркуші, у такий спосіб не лише прилучаючись до прекрасного, але й пробуючи його творити самому. І, безперечно, вірш, над яким дитина, окрім неодмінного вивчення напам’ять, ще й творчо попрацює, стане їй і близьким, і дорогим.
Ось як вірш “Коливалося флейтами…” “продовжила” учениця Олеся П.:
“Зорі дуже ясні. Сивий вечір їх ловить і протирає, щоб вони стали ще яскравішими. А з рукавів у нього висипається волохатий туман, зітканий з краплинок води: нею вмивається травичка.
А коли настає ніч, вечір лягає спати у свою колиску на Місяці.”
“...Начебто непомітною чарівною паличкою, — по-своєму трактує Оленка С., — вечір засвічує на небі зорі”. “Засвітив він зорі для того, щоб матінка-Ніч не заблукала, коли йтиме до синочка-Ранка”, — ніби продовжує Настуся З. “Тоді почав він тумани стелити, і все на світі ними крити. З кишені він їх діставав і навколо розпускав”, — пробує віршувати Толик Г. “Якийсь невидимий чарівник закотив оранжеве коло сонечка за обрій і тихенькими кроками став підходити все ближче і ближче...” — так бачить загадкового вечора Сашко М. Сашко закінчує свою казочку щирим: “...сказавши рідному краєві “На добраніч!”, вечір ліг спочивати. Так, цей чарівник — вечір! Він кожного разу такий красивий та неповторний!..”.
Інший вірш із циклу “Пастелі” — “Укрийте мене, укрийте…” — є готовою “канвою” для нової дитячої фантазії. Кожна фраза в ньому настільки українська, настільки рідна, що не може бути несприйнятою. “Рядок “покладіть отут м’яти” — повний, як інтонаційна реченнєва одиниця, як гожий і природній зворот. Могла промовити стара селянка. “Кобзар” рясніє реченнями, складеними так само” [1, 36]. Казки учнів про тичининську ніч теж характеризуються простотою та схожістю з українським фольклором.
“Маленьким зірочкам, онучкам старої Ночі, стало шкода хворої бабусі, і вони пішли до дядечка Місяця — лікаря. Місяць погодився вилікувати бабусю Ніч, і згодом старенька почувалась уже краще. Вона стала ясною та місячною, а зірочки з радості влаштували маленьке свято” (Оля К.).
“Удень Ніч відпочила і взялася до роботи: засвітила зіроньки, місяць, збудила сову. Та й зазирає в кожне віконце: чи сплять у домівках дітки? Якщо трапляться неслухи, Ніч укриває їх своєю накидкою, і сняться їм нічні страхи. А слухняні діти у снах бачать тільки приємне. На світанні, втомившись, Ніч іде до себе і теж лягає спати. Ще й промовляє собі під ніс: “На добридень!” (Настуся Б.).
“Зірки вийшли на небо, ніби на сцену. Квіти — глядачі, які задоволені чудовим виступом” (Маринка П.).
“Ніч — хороша, лагідна бабуся. Все життя її проходить на шляхах-дорогах. Якщо вона не відпочине, то помре, і на світі залишиться тільки білий день” (Маринка Ш.).
“Ніч колись була людиною, але злий дух перетворив її на велику пітьму” (Євген Т.).
“Ніч схожа на стареньку вироблену бабусю. Зірочки, які вогниками світилися на її одязі, свідчили про добрий характер” (Віталій М.).
Так само й перший вірш циклу “Пастелі” — “Пробіг зайчик” — сприймається учнями чудово, даючи щедру поживу вже для їхньої творчості.
Юрій Меженко (Іванов) ще 1919 року висловився про цей вірш так: “П. Тичина підходить до того явища, що дає імпульс творчості, одразу, зі всіх боків, він його разом і роздивляється, і нюхає, і слухає, і дотикається до нього…” [6, 133]. Ю. Меженко пропонує цікаву розкладку вірша [6, 128]:
/рух/ Пробіг зайчик.
/зоровий/ Дивиться —
Світанок!
/рух/ Сидить, грається,
Ромашкам очі розтулює.
/нюховий/ А на сході небо пахне.
Півні чорний плащ ночі
Вогняними нитками сточують.
/зоровий/ — Сонце —
/рух/ Пробіг зайчик.
Школярчата й собі відштовхуються від цього “всебічного сприйняття”, відповідаючи на такі вчительські запитання:
1. Який зайчик у вірші?
(“Сірий, бо світанок сірий!” — Настуня Ш., “Сонячний, сонячний зайчик!” — Олеся П., “Маленький, сіренький, пухкенький, з хитренькими оченятами. Він, як і всі маленькі дітки любить гратися на сонечку стрибати, веселитись. Найбільшою його подругою є красива і пишна ромашка. Щодня він раненько встає і біжить на побачення з нею”. — Оля Г.).
2. Як саме зайчик ромашкам очі розтулює?
(“Розтулив ромашкам очі, а одна з них і каже: ”Візьми роси за твою доброту, вмийся нею!” — Олеся Р., “Він розтуляє ромашці очі, розкриває одну за другою білі пелюсточки. І вчиться по них рахувати: один, два, три... Порахувавши до десяти, зайченя радіє, що стає дорослим.” — Оля Г.).
3. Що зайчик робитиме далі?
(“Сонечко піднімалося все вище і сонячний зайчик перестрибував з ромашки на ромашку.“— Оля З., “…І побіг зайчик по білому світу людей будити. У нього є ще й старші братики: один скликає всіх на обід, а другий, зайчик-вечір, дає людям вечеряти. До кого він торкнеться пухнастою лапкою, той засинає. А ранковий зайчик знов людей будить.”— Володя Б.)
“На побачення з ромашкою”... Який тонкий і патріотичний перегук із тичининським “Ромашка? Здрастуй!”
За віршем Павла Тичини “Ми кажемо: сходить сонце…” Володя Б. пропонує свій варіант продовження:
“У лісі-небі зустріла дівчинка-Сонце білочку-зірочку. Та розповіла їй, що ведмідь-Місяць знає коротший шлях до хатинки бабусі-Ночі. Але по дорозі зустрівся вовк-Блискавиця, який хотів з’їсти Сонце-Червону Шапочку. Та білочка-Зірочка покликала мисливців-вітрів, і вовк-Блискавиця зразу втік. Сонце-Червона Шапочка разом із ведмедем-Місяцем з гостинцями-промінцями щасливо дійшли до коханої бабусі. Бабуся-Ніч пригостила всіх цукровою хмарою та сріблястим туманом”.
Даринка Б.: “Від погляду дівчинки-Сонця все засіяло, повнилося співом, щебетом, веселощами...”
Віта С.: “Іде, розкидає в кожну хатинку ласкаві промінчики”. [Цей образ — ніби передчуття Ласкавого Легота-Теплокрила з Тичининої “Думи про Трьох Вітрів”, який “До всіх із ласкою та по-рідному промовляє, Жодного села, хатинки не минає...” — М.П.]
Алла Б.: “Сонце-червона шапочка боролася й перемагала, хоч і не завжди це вдавалось. І на землі у відповідь розквітали дерева й квіти, і весело сміялись люди.”
Захоплення викликав у дітей вірш “Джміль”, до якого ставилися такі запитання:
Чому джміль “по-зимньому” вдягнений?
Чим підкріпився джміль?
Як це — “басюгою гуде”?
Куди джміль полетів далі?


Олексій К., виконавши, до речі, ще й аплікацію джмеля — зі справжньої волохатої тканини, розповів: “Лапки у джмеля пухнасті, спинка вкрита кожушком, ніби надумав зиму зустріти. Опустить у квітку хоботок, висмокче духмяний прозорий сік і до іншої квітки летить, свою улюблену пісеньку співаючи: “Дж-ж-ж!” Зібрав мед, відніс у гніздо. Ото вже буде чим гостей пригощати!”

Віталик Г.: “…Поворушив джміль рудими вусиками і полетів на клумбу. Загув над квітками. Прокинувся Мурашик: “Ти чого розшумівся?” — “Їсти хочу!” Так джміль своїм басом побудив навесні всіх комах.”
“Відкрив джміль скриню, — звертається до давньої народної атрибутики Євгенко Т., — дістав свого найкращого кожушка — волохатого, в смужку, вбрався по-святковому і полетів”.
“І хоча шубка не дуже пасувала до теплого весняного дня, джмелик її дуже любив.” — це пояснення Андрійка Л. “Він так захопився квітами, що навіть забув зняти свій зимовий пухнастий кожушок.” — вважає Наталя В. А Сашко Ч. переконаний, що “джміль так одягнений, бо летів через довгу зиму”.
“Квітонька пригостила джмеля солодким мелком. Він задоволено загудів і знову полетів шукати щедру квіточку.”— жартує Мар’янка П.
“Треба, джмелику, дякувати квітам за смачний обід!” — повчає Іринка Б.
“От джміль почав сердито гудіти через непогоду, ніби старий дід.” — це вже Руслан Т.
До чудового фрагмента з Павла Тичини “Співає стежка на город” запитання формулювались такі:
Як це — “співає стежка”?
Чому гарбуз “під парасольками”? Чому він думає про сонце?
Про що ще думає гарбуз?
Сашко М., відштовхуючись від тичининського “співає стежка”, вимальовує такий собі нотний стан, де стежка, “ніби пісенька, дереться то високо, то опускається на низькі тони”. А Олеся П., після виразного декламування, зачарувала однокласників таким своїм продовженням:
“Співає стежка на городі і кричить всім: ”Спати годі!” Пробудилась Капустинка, мов малесенька дитинка.
Добрий день тобі, Горох! Ти зелений, не посох?
Дядьку Соняшник, біда: обпадає голова!
Чом ви, дядечку Буряк, червонієте, як рак?
Так сміється з них щодня дивна стежка чарівна.
Спить Гарбуз у листі, як у колисці. Живота прикрив він сіном, а голову — парасольками з кропу. І раптом — сонечко! Підставив Гарбуз боки, перевертається і радіє, що буде колись найсмачнішою кашею…”
Давня українська традиція поклоніння сонцю проглядає у версії Тетянки Ч.: “Гарбуз думає, як би йому самому стати таким, як сонце: і жовтим, і великим, і ніжним”.
Любов і до сонця, і до барвистого літечка — у продовженні вірша Тичини “Ластовенятко”, складеному Володею Б.: “Сонечко щодня дарувало хлопчику нове ластовиння і нові чудові квіти-ласкавці в їхній садок”.
Учні початкових класів фантазують, що вітер (з поезії Тичини “Листя падає”), виявляється, “вчить маленьку осінь танцювати під дощиком” (Олеся П.), “він скаче по доріжці, гуляє вершечками дерев, зазирає у порожні пташині гнізда...” (Даринка Б.), “як повіє вітер на дуба — так і шле той нам листи” (Наталя М.), “від подиху вітру дубові синочки — жолуді — дзвінко гупають об землю” (Оля Р.). Настуся З., можливо, навіть не усвідомлюючи свого патріотизму, складає цілу казочку, де осінній листочок потрапивши в далекі теплі краї, де він буде вічнозеленим, все ж “сумує за краєм, де додолу падають листочки восени”. “Я сплету собі вінок із золотих сліз осені і весело пострибаю разом із вітром!” — так виказує милування красою Катруся Ш. На екскурсії в природу діти, не змовляючись продовжують сказане вчителем: “Листя падає!”… рядками Тичини:
…осінь листопадує.
По доріжці на ’дній ніжці
вітер…

Після цього для школярів природнім стає повторювати за декламатором і більш серйозні слова: “Ми Вітчизну Нашу любимо святу!” (“Підем, станем під тополі”), “Добридень тобі, Україно моя!” (“Блакить мою душу обвіяла”).
У першому класі (та й не тільки в першому) для якомога глибшого засвоєння поетичного тексту нерідко замало його одноразового звучання. Ось чому важливо, щоб поетичні хвилинки готували щоразу по декілька учнів. А далі можливі варіанти: або ж один і той самий вірш декламується і “захищається” різними дітьми на одному уроці, або ж виконується він на кількох уроках. У такому разі ті діти, що їм випала роль пасивних слухачів поетичних хвилинок, мимоволі також запам’ятовують вірш — якщо не повністю, то принаймні окремі його рядки. Через те, що тичининських дитячих поезій дуже багато саме на осінню тематику, їх можна ввести в ряд сезонних поетичних хвилинок і завершити уроком позакласного читання на тему “Осінь така мила”. Надзвичайний виховний вплив на школярів має театралізоване свято осені під цією ж назвою: те, що діти самі беруть участь і в підготовці інсценізації, і в оформленні приміщення, об’єднує і зміцнює їх почуття любові до рідного краю. В іншому ж разі ряд тичининських хвилинок вдало підсумує позакласне читання за творчістю Павла Тичини, проведене в січні – місяці народження поета. А коли вдається, як своєрідне узагальнення, провести ще й спеціальний урок, присвячений тому чи тому поетичному імені, то знайомі тексти сприймаються першокласниками особливо жваво та емоційно, і вже увесь клас стає активним творцем уроку, кожна дитина намагається на ньому запропонувати своє прочитання, своє бачення поезії, підібрати свій ключик до її розуміння.
Зайве нагадувати, що всі творчі роботи учнів, відгукуючись на прекрасну мову Павла Тичини, несуть і в собі, нехай на рівні підсвідомості, українські образи, ґрунтуються на українській ментальності — гармонії з навколишнім світом, проймаються добрим і світлим народним гумором.
Зрозуміло, що в підготовці поетичних хвилин допомагають дітям їхні батьки. І це теж дуже добре, бо й самі батьки таким чином мовби заново прилучаються до слова, самі мовби повертаються в дитинство. Діти ж, набуваючи певного досвіду в таких-от поетичних виступах, стають розкутішими, упевненішими в собі, привчаються любити поезію, а з нею — рідну природу, рідну Україну. Адже “чи дитина творить щось літературне, чи малює, чи ліпе, однаково повинна черпати свої образи з єдиного національного джерела, духовної спадщини свого рідного народу. Персонажі її оповіданнів будуть особи її оточення, речі — рідні їй. Мова дієвих осіб — рідна їй мова, одіж, поводження, переконання ідентичні її національності”, — так ще 1914 року писав освітянський журнал “Світло”/12, 39/.
Серія поетичних хвилинок за Павлом Тичиною, чиї “образи національні” [6, 134], а “громадське почуття стає на одну ступінь з індивідуалістичними емоціями” [6, 134], тільки сприятиме всебічному вихованню.
У першому класі для поетичних хвилинок найсприйнятливіші “А я у гай ходила …,” уривки з “Пастелей”, “Ми кажемо…”, “Ластовенятко” і т. д. В другому класі — “Слово”, “Осінь така мила”, “Квітчастий луг”, “Співає стежка” (диптих “У собор”), “Ніч зірки посвітила”, “Вечір” та ін. У третьому — “Гаї шумлять”, “Сонце і дим”, “Хор лісових дзвіночків”, “Світає”, “Де не глянь — колоски”, “Йде весна” та багато інших. Кожен з цих творів несе таке багатство фарб, звуків і запахів, так зримо передає красу рідної природи, що діти просто не можуть не глянути оновленими очима на навколишній світ. Україна — це “місце певної комбінації ліній, фарб, запахів, форм, кольорів…” [11, 737], а Тичина в своїх поезіях якраз “разом і роздивляється, і нюхає, і слухає, і дотикається“ [2, 133] до явищ. Саме десь тут бере початок любов до своєї малої Вітчизни у малолітніх школярів. Адже “істинний патріотизм — любов до великої Батьківщини — у людини невідривний від любові до своєї малої батьківщини з її калиновими кущами, вишневими садками…” — стверджує Ю. Канигін, — Ось де корені народної педагогіки, ось де фундамент школи патріотизму!” [4, 283].
Про деякі поезії слід сказати окремо. Це вірші “Осінь така мила” та “Горе матері”. За традицією знайомлять дітей лише з першою частиною “Осені…” Використання автором глибоконаціональних образів і пристосування їх для дитячого сприймання робить цей вірш улюбленим. Поет талановито “використав народні дитячі пісеньки, де здебільшого їжа називається зменшеним ім’ям” [2, 10]. Осмислюючи твір, який так органічно поєднує читача з українською минувшиною, учні мимоволі вбачають поряд із дівчинкою-Осінню й такі фольклорні образи як “сестриця-молодиця Сонечко”, “Місяць-братик”, “дядько Вітер” (Маринка П.) і визначають, хто ж може бути мамою для цієї милої осінньої дівчинки: може, це Зима (справді, “осінь рік годує”), можливо — щедра, виснажена під осінь Земля? “Її матуся-Природа захворіла, витративши всі сили на багатий урожай” — так вшановує багатство рідних полів Сашко М. Інші діти запевняють, що йдеться саме про матір-Україну, якій ми — її діти — мусимо допомогти вижити. Так, навіть описуючи зовнішній вигляд дівчинки-Осені, діти застосовують ряд традиційних українських порівнянь та епітетів: кароока, золотокоса, янтарне (або коралове) намисто, вишита сукня, червоні чобітки, вогнисті стрічки, а на додачу — ще й цілюща калина й пучечки лікарського зілля для хворої матусі.
В третьому (четвертому) класі доцільно прочитати вірш “Осінь така мила” повністю: коли на уроках вивчається тема голодомору в Україні. З цього приводу не можна обминути й болісно-гіркого, довго замовчуваного твору П.Тичини “Горе матері”. Враження дітей від трагічних доль братика й сестрички та їхньої матері переходять у співчуття, формують глибоке переконання в тому, що людина є найвищою життєвою цінністю.
На уроках розвитку зв’язного мовлення поезії юного Тичини можна використати не лише як зачини до самостійних оповідань про красу довкілля. Вірш Тичини “Що місяцю зіроньки кажуть…” є готовою канвою для твору-роздуму про рідний край, бо ж побудований у формі запитань. Чи не вперше школярі пробують визначити в “розмові” зір, квітів, очерету і рідного струмочка, що ж таке Батьківщина для них самих (слід зазначити, пропонований варіант твору годиться і для учнів ІІ і ІІІ класів). Ось як поетично вони описують розмову ”ясненьких зіроньок”, квітів, вітру, туманів, струмочка, листячка і очерету:
“Починає природа свої нічні перемови. Вслухаюсь...” (Віта С.).
“Ясні квіти в мріях зацвіли. Для місяця найцінніший та найкрасивіший заквітчаний сад, чад рідного краю...” (Катя Р.).
“Квітки кажуть: хотілося, щоби нас ніхто не рвав!” (Ліля К.).
“Квітка коло річки каже: “Як би я попила цієї водички!..” (Антон Б.).
“Ромашка роздумалась про те, яка ж вона красива” (Оля Г.).
“Я чула шепотіння квітів до ріки: “Люби нас, ріко, як мати! Сонцю, не дай нікому нас зрадити! Ми ростемо для краси України!..” (Оля Р.).
“Вітри гай зелений цілують, бо люблять його” (Тоня С.).
“Вітер зітхає про те, що десь він зламав гіллячку” (Олеся Н.).
“Вітер зітхає за білою трояндою” (Віталик П.).
“Там вітер зітхає про горе і щастя. І я тут, і я тут, мій дорогий любий краю!” (Стасик С.).
“Листячко своїм шелестінням нагадує бабусину колискову” (Оля К.).
“Листочки пишаються своєю вродою і змагаються на спритність. Та переможе осінь...” (Віталик Г.).
“Тумани чують чудовий запах яблук, слив і груш...” (Світлана Я.).
“Струмок гомонить про те, як мирно йому жити. Ото тільки, що ловлять і нищать рибу!..” (Дмитро К.).
“...А струмочок у траві мріє, що колись він стане великою річкою, побіжить до моря, побачить світ. Тоді повернеться на луки, в садочок срібним дощиком і розповість квітам, травам, деревам, вітрові, місяцю та зорям, що найкраще живеться вдома. В Україні” (Даринка Б.).
“За те я й люблю рідний край, що в ньому є струмочок маленький, трава шовкова, ліс зелений, сонце ясне...” (Маринка П.).
“Я люблю свій струмочок тому, що він гарний...” (Святослав В.).
“У світі найкращі зірки на нашій Батьківщині” (Іринка С.).
“—Засвіти, батечку-місяцю, ми хочемо краще роздивитися наш рідний край! — кажуть зорі” (Юля Т.).
“Місяць тішиться, що він схожий на половинку сонця, а вітер затхає, бо замочив учора ніжки. Все це — мій рідний край” (Олеся П.).
“Я думаю, що зіроньки кажуть місяцеві про красу землі. [...] Квіточки балакають про красу сходу сонця... Вітер зітхає, бо знає, як бути добрим і лагідним. Тумани чують слова ласки й подяки за те, що пестять гай. Струмочок гомонить про літечко красне межи травою зеленою... Чого тільки немає в нашому краї!.. Дуже він красивий!..” (Богдан Ш.).
“А говорять зіроньки про те, коли ж люди краще жити почнуть? Коли ж природу берегтимуть і мову свою?!?” (Іван Г.).
Дитячі роздуми стають більш зрілими й чіткими, коли в другому класі на уроці мови пропонується зробити цілий опис української нічної природи за уривком “Ви знаєте, як сплять старі гаї?..” Скільки любові до Батьківщини в учнівських рядках!.. Ось Інна Ц.: “Гай лягає спати під спів свого братика солов’я”. Чи Руслан М.: “Вранці гай струшує сон зі своїх гялочок”. Або —Оленка Р.: “Вранці, коли гай прокинеться, він ще довго пам’ятатиме той казковий сон, який так ніжно і лагідно колисав його всю ніч”. “А в одному дубові білка спить” — вражає несподіваним спостереженням Богдан Р. “Старий дуб захріп і розбудив пташку” — усміхається Ніна К. “Осінній гай прокинувся — а він уже без листя!..” — зітхає Сергійко Д. “Одного разу гаєві снився поганий сон. Ось іде лісоруб, ось він скидає з плеча сокиру, ось замахується на дуба, ось... І гай прокидається. Світить сонце, співають пташки. Як добре. Що це все — лише сон!” — вносить нотку тривоги Ярослав З. “Навіть до такого старенького гаю будуть навідуватися діти, вони не забудуть його!” — ”запевняє Тетянка К. А це вже — Маринка П.: “Скриплять дерева, виє вітер. Дуже страшно розмовляють сови, погрожуючи мишкам. А нашому гаєві сняться добрі сни: про те, як він був молодим... Ох, як хочеться ще пожити, помилуватися красою рідної землі, послухати спів пташок...”.
Чевертокласники (третьокласники) охоче складають твір-опис за поезією Тичини “Сонце і дим”. Звичайно, перш за все вони описують свої зимові розваги, які для них поки що безпосередньо зв’язані з українською зимою. Але срізь присутнє замилування красою:
“З димарів іде дим і застигає в морозному повітрі” (Сашко Д.).
“Коли дим підіймається вгору, він схожий на хмаринку. Яка дуже скоро зникає” (Борис П.).
“Тане дим із чорного комина, падають на землю сніжинки-балеринки” (Богдана Ш.).
“Весело сніжинки закрутились у вальсі” (Люда І.).
“Ідеш парком, а сніг кружляє, під ногами тріщить мороз, ніби галузки дерев” (Юля Ф.).
“Глянеш на вікно, розмальоване морозом, і замилуєшся його красою та фантазією. [...] Бо люди в нашому зимовому селі добрі й хороші, як і саме село!” (Наталя М.).
Широке коло тем підказує творчість Павла Тичини для уроків художньої праці (образотворчого мистецтва). Графічно чи живописно змалювати красу пір року школярам допоможуть, тичининські вислови-“заголовки”: “Йде весна запашна”, “Осінь така мила”, “Сад увесь убрався в іній”, “А я у гай ходила”. Розмаїття своєї малої Вітчизни учні показують в акварелях “Співає стежка на город”, “Гарбуз під парасольками про сонце думає”, “Ми дзвіночки, лісові дзвіночки”, “Пробіг зайчик”, “Ніч зірки посвітила”, “Квітчастий луг;” графічних роботах (чорно-білим олівцем на тонованому картоні) “На квітці метелик, мов свічечка“, “Ромашко, здрастуй!”, “Заблищав літак на сонці” і т. д. Красу рідного краю допоможуть зобразити такі теми, як “Гей, простори які!”, “Де не глянь — колоски”, “Батьківщина — що миліше, як земля ота свята?” тощо.
Ефективним (і навіть обов’язковим!) є використання творчої спадщини Тичини і на уроках музики (Андрій Ніковський ще 1919 року писав про надзвичайну і музичну, і слухову емоційність його поезій /7, 39/), чи уроках ознайомлення з природою рідного краю, бо ж “про землю думає поет, в космічних просторах ширяючи” /1, 621/.

Література:
1. Барка В. Хліборобський Орфей, або клярнетизм / В. Барка // Мюнхен. – Нью-Йорк : б-ка «Сучасности», ч.2., 1961.
2. Бойко В. Фольклорні елементи у творчості П. Г. Тичини / В. Бойко // Укр. мова і літ. в шк. – 1963. — № 7. – С. 7–11.
3. Єфремов С. О. Історія українського письменства / С. О. Єфремов. – К. : Феміна, 1995.
4. Канигін Ю. М. Шлях аріїв : Україна в духовній історії людства / Ю. М. Канигін. – К. : Україна, 1997.
5. Лавріненко Ю. На шляхах синтези клярнетизму / Ю. Лавріненко. – Канада : Сучасність, 1977.
6. Меженко Ю. П. Тичина. “Сонячні кларнети” / Ю. Меженко // Музагет. – МСМХ1Х. – січень – лютий – березень. – С. 125–134.
7. Ніковський Андрій. VITA NOVA / Андрій Ніковський / Крити. нариси. – К. : Друкар, 1919.
8. Павленко М. Про Павла Тичину, Надію Суровцову, Василя Симоненка, Василя Стуса, Ірину Жиленко. – К. : Грані-Т, 2009.
9. Співець єдиної родини : статті, есе, спогади, худож. твори про Павла Тичину / упоряд. З. В. Гончарук. — К. : Рад. письменник, 1981.
10. Сріблянський М. Національність і мистецтво / М. Сріблянський // Укр. хата. – 1910. — № 12. – С. 732–741.
11. Тичина П. Г. Зібрання творів : у 12 т. / П. Г. Тичина. – Т. 1. – К. : Наук. думка, 1983.
12. Чепіга Я. Уява і мислительна та творча діяльність дитини / Я. Чепіга // Світло. – № 9, 1914.

Марина Павленко,
кандидат педагогічних наук,
доцент кафедри української літератури та українознавства
Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини


Коментарі до статті

Гр. Мустяця


Цікавий погляд на поезію Тичини через призму дитячого сприйняття. Назва статті швидше дезорієнтує, ніж настроює на цей кут зору. Чим відрізняються "сезонні" зустрічі з поезією від календарних "тичининських поетичних хвилинок"? І взагалі це щось нове: Тичину - за хвилину... Оскільки діти є авторами чи співавторами цієї статті, то слід подавати їхні прізвища, аби не виникало підозри, що все це - гра фантазії шановної М. Павленко.
Марина Павленко


Дякую за увагу й за поради, шановна(ий) п.Гр.Мустяця! Ні, це не гра фантазії, і всі прізвища хоч і зараз могла б відтворити (адже це мої "рідні" учні, в яких я була першою вчителькою), але врахую це на майбутнє.
"Тичину — за хвилину", — дотепно, браво! А взагалі-то, якщо в програмі фактично немає його творів, то це, по-моєму, не найгірший вихід...
Марина Варданян


стаття цікава і корисна. планую використати у навчальній роботі. дякую, автору. водночас хотіла б поділитися і своїми матеріалами з "дитячої" літератури. не знаю куди звернутися, аби викласти статті.
Igor


Марино, надсилайте на адресу електронної пошти, зазначену внизу сторінки (library@chl.kiev.ua) з темою листа "Для Ключа".
Якщо матеріали відповідатимуть тематиці ресурсу - із задоволенням опублікуємо.
Маша


Скажить будь ласка продовження нам задали написати продовження Микочені історії
Наталя Марченко


Авторка не писала продовження "Миколчиної історії". Але ж ти, Машенько, можеш вигадати її сама :)
Прочитай рецензії на цю книжку на нашому ресурсі (набери "Миколчині історії" у віконечку "Пошук"). Ще раз перечитай цю повість.
Подумай, яке диво може зробити життя Миколки щасливим? Можливо, його з його песиком-розумахою помітить найвеселіший клоун із заїжджого цирку й хлопчик стане артистом? А, можливо, якась бездітна родина захоче взяти його до себе й у нього почнеться інше життя? А, можливо, з далекого плавання повернеться старший брат його татка й нарешті дасть лад у родині Миколки, й усе піде на краще?
А, можливо, цей хлопчик приречений так ніколи нічого гарного в своєму житті не зазанати, бо всі люди довкола - байдужі й злі?