На відміну від книжки про баскетбол, розповідь про легку атлетику, написана Олександром Міщенком, – справжня художня проза для дітей. Кожне його оповідання, попри документальність і фактографічність, торкається душі читача, дає змогу прожити частинку життя разом із героєм, поборотися за зрозумілі й важливі для нього речі.

Навіть коли б це не були розповіді про знаних у світі спортсменів, оповідання Міщенка було б цікаво читати. Бо він не переповідає маловідомі факти з життя видатних людей, а змальовує живу дитячу душу на тлі часу, відшукуючи в ній той стрижневий момент, котрий, зрештою, дав змогу саме цій дитині вирізнитися із загалу, досягти всесвітніх висот і визнання. І робить це психологічно тонко й вмотивовано.

Так, в оповіданні «Діжка й лижа» йдеться про сільського хлопчика на прізвисько Пухтя, над яким потішаються, бо він не годен довго висидіти в діжці з водою й тому служить «конякою» ледь не всій школі, возячи на міцній спині більш витривалих товаришів. Автор зосереджується на переживаннях дитини, на її сумирній незлостивості й впертому прагненні знову й знову брати участь у змаганні, з якого щоразу виходиш переможеним. Між іншим сказано тут і про страшні голодні роки, й про злиденне життя тогочасного села, й про родину майбутнього чемпіона Володимира Куца. Але головне – дитина, котра перед очима читача крок за кроком наполегливо йде до своєї мети. І не важливо, що та мета – лише нескориме бажання стати врівень з усіма в «діжковому» змаганні.

Зрештою, хлопчик знаходить зламану лижу, майструє другу з дошки від діжки й так само вперто й послідовно, не зважаючи на кпини й глузування, вчиться кататися. І перемагає –долає відстань до школи за 30 хв., коли інші йдуть цілу годину чи й довше! Тоді ж бере участь в змаганні лижників. І проходить на своїх саморобних лижах усі 20 км! Нехай останнім, але проходить до кінця, не відступивши. Згодом скоряється впертому Пухті й набридла діжка…

Власне, крізь збільшуване скло невеличкого психологічного оповідання ми бачимо осердя характеру майбутнього переможця – його внутрішню витривалість, терплячість і наполегливість. А це цікаво й повчально не лише з погляду легкої атлетики…

Те саме можна сказати й про оповідання «Таємниця за парканом», що розповідає, як малий зірвиголова Юрко «переріс» власну свободу заради своєї СПРАВИ. Цікавою знахідкою автора видається співіснування в тексті дорослого Юрія Сєдих – нашого сучасника, емігранта, та «справжнього босяка» з Кубані Юрка. О. Міщенко не мусує гарних слів про «почуття Батьківщини», але наскрізне протистояння в думках героя майже фізично відчутного «шовкового» Марсового поля в Парижі та «твердої і гострої» стерні його дитинства, звиклих до комфорту ніг зрілого переможця та «сяючих голих п’ят» малого «Капітана Зірвиголови» говорять самі за себе…

Зовсім осібно стоїть напрочуд живо й мудро виписане дещо навіть притчове оповідання «Заради десяти секунд» про Валерія Борзова. В ньому закостенілий, вивірений світ дорослих протиставлений нуртуючому, невгамовному світові дітей, а герой виявляється справжнім, бо спроможний щиро визнати, що найбільші свої перемоги здобув упродовж десяти років звичайного життя, а не за десять секунд найголовнішого в житті старту. Борзов на зустрічі зі школярами виявляється на боці дітей, а не функціонерів від освіти, бо світ дитинства, з його відкритістю, незгасимою спроможністю й вірою, залишився для олімпійця єдино вартим уваги. А ще це оповідання підкуповує своїм живим не надуманим гумором і якоюсь по-справжньому дитинною щирістю.

«3,60» – розповідь про дитинство Сергія Бубки – теж напружене драматичне оповідання про боротьбу дитини з «непокірною» висотою. Дещо більше публіцистичне на початку, воно зрештою захоплює читача пристрасним бажанням героя здолати нездоланне. Здолати навіть після важкої травми. Здолати, коли вже втратив віру в можливість подолання… Саме в цьому оповіданні чи не вперше докладно й цікаво змальовано образ тренера не як обов’язкового «додатку» до спортивної кар’єри вихованця, а насправді мудрого й визначального для долі дитини дорослого. Тренера як людини, котра взяла на себе відповідальність і спроможна впоратися там, де інші не мають ради.
Заключне оповідання книжки «Форма і мрія» про дитинство Наталі Добринської найбільше розповідне й найменше психологічне. Можливо тому, що авторові-чоловікові було важко відчути психологію дівчинки, нехай і спортсменки. Але й поза тим, О. Міщенко не збивається на просте переказування фактів, а намагається знайти якусь «зачіпку», стрижневий образ, навколо якого розгортаються внутрішні й зовнішні події. В даному разі ним стає красива спортивна форма. Дівчинка вглядається в переможницю на п’єдесталі з таким же захопленням, як тисячі її ровесниць – в «Королеву краси» на подіумі. Ось її мрія! Чудова, зрозуміла кожному, видима на кожному екрані... Та потрапивши на великі змагання й отримавши заповітну «справжню» форму, Наталя раптом зрозуміла, що хоче не просто мати право її носити, а прагне ПЕРЕМОГИ! І це, виявляється, зовсім інша мета…

Загалом, оповідання Олександра Міщенка справляють дуже гарне враження. Їх хочеться перечитувати й переповідати друзям. Над ними є про що подумати і про що посперечатися. З його героями хочеться себе ідентифікувати, бо автор дає читачеві змогу зрозуміти й полюбити своїх героїв, а не лише дізнатися про них чи віддати їм шану.
Гадаю, саме такими й мають бути художні біографії для дітей.