«…вважаю, що той не прозаїк, хто не написав бодай одного вірша. Адже поезія – це не лише рима чи розмір, це передусім стан душі. Власне, поезія є тим чарівним пензликом, з допомогою якого будь-яке пересічне явище можна перетворити на свято. Особливо це стосується дитячої літератури. Добрий дитячий прозаїк – це завжди гарний поет. Навіть коли він про це не знає.

Що думаєте з приводу української дитячої літератури в світовому контексті?

Та про який контекст може йти мова, коли українську дитячу літературу нищать всі, кому не лінь! Ліквідована комісія з дитячої літератури при Національній Спілці письменників України, анульована відповідна номінація в Комітеті з Шевченківських премій, от-от дитячу книжку знову обкладуть податком. Про критиків я навіть не кажу: вони, схоже, взагалі наклали табу на таке поняття, як дитяча література. І в той же час „дорослим” письменникам вистачає нахабства кричати: нас не люблять, нас не читають! Та хто ж вас читатиме, коли ви не виховуєте читача змалку! Адже дорослий читач виростає саме з дитячої літератури.

Невже все так безнадійно?

Ні, не дивлячись ні на що, українська дитяча література якось умудряється виживати. І не лише виживати. Все ще дивує своєю працездатністю і потугою чи не останній з її могіканів Анатолій Качан, з кожною книжкою набирають сили Зірка Мензатюк, Леся Воронина, Галина Малик, Марина Павленко, Олександр Дерманський, Олександр Гаврош. Обнадіює те, що в останні роки все більше уваги приділяють дитячій літературі такі авторитетні критики, як професори Володимир Панченко, Григорій Клочек, Віталій Карпенко, Михайло Наєнко. І найобнадійливіший факт: коли в радянські часи у нас існувало лише одне дитяче видавництво, то тепер є і „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”, і „Махаон” і „Теза”, і „Видавництво старого лева”, і „Ярославів вал”. А відтак - чому ж ми, українські дитячі письменники, котрі виросли на найкращих у світі піснях та казках – чому ми з таким багажем та маємо плентатися десь у хвості світового літературного процесу? Ні, такого не може бути. Навіть коли є – все одно не може.

Чого нам ще не вистачає?

Віри в свою потрібність. Ми, дитячі письменники, мов ті домовики чи русалки: існуємо доти, доки в нас вірять. А ще нам усім потрібна любов до свого фаху. На жаль те, що нині пишеться, здебільшого є відвертою халтурою, а галас, який навколо цього піднімається – лише дезорієнтує недосвідчених авторів. Всі зараз люблять не літературу, а себе в ній. Та головне – нам не вистачає відчуття того, що крім нас в світовій дитячій літературі є Толкін, Мілн, Ролінг, Ліндгрен, Янсен – і ми, як гідні представники України, повинні на друзки розбитися, але не соромитися перед ними. По своєму досвіду знаю, що ніщо так не мобілізує, як це відчуття.

Оскільки ви згадали про свою творчу кухню, то поділіться бодай з одним її рецептом…
Як і на кожній кухні головне – виробити свій смак. Він виробляється лише читанням тих авторів, кого ти вибрав у свої духовні поводирі. А коли ти твердо вирішиш, що для тебе добре чи погано, що кисле, а що гірке – можна переходити до виготовлення страви, себто до власне творчості. Причому треба затямити, що перша думка – завжди хибна, бо вона приходить в голови одразу 90 відсоткам людей. Треба починати з другої, а ще краще – з третьої думки.

Ваші плюси і мінуси?

Занадто вже люблю копирсатися в щойно написаному. Мабуть, тому, що для мене слово – та довершеність, до якої мені ще тягнутися й тягнутися. Люблю граничну простоту та доступність викладу, люблю закладати в текст друге чи третє дно і понад усе боюся розлогих відступів. А найбільше ненавиджу нашу плаксивість. Я за мужність, за оптимізм навіть в безвихідних ситуаціях. Плюси це чи мінуси – судити не збираюся.

Цитовано за: Рутківський В. «Москва друкувала ті мої твори, котрі забракували в Києві»: доросла розмова з дит. письменником / В. Рутківський; [інтерв’ю взяв]О Гаврош // Дзеркало тижня. – 2008 - № 35 (714) 20 — 26 верес. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dt.ua/3000/3760/64095/

«Ми втратили свого читача. Життєві реалії довели його до такого стану, що між книжкою і шматком ковбаси він змушений був вибирати ковбасу. І це стало звичкою. А звичка – то річ довготривала. Тож, аби знову повернути свого читача, треба не чекати владних постанов, а самим іти до школи. Нам усім – письменникам, видавцям, критикам. Чому саме до школи? Бо там наш останній рубіж. Наші вчителі-мовники навіть в найстрашніші для української книжки та мови часи безстрашно боролися за їхнє існування. І зараз вони готові підтримати письменника в будь-якій ситуації… Я вважаю, що коли дитині сподобалася книжка – він вже не обходитиме книжкову ятку. А відтак – кількість читачів почне знову зростати...

…В Одесі я надрукував свої перші вірші та дитячі оповідання, визначив життєві та творчі пріоритети, довідався про письменницьку дружбу і підлість. Москва ж привчила мене до більш-менш незалежного мислення, а головне – до думки, що який я не є, все ж працюю на тій царині, де працювали Шевченко, Шекспір, Толстой, тому повинен зі шкіри лізти, щоб не осоромитися перед ними. А ще там я оволодів низкою тонкощів літературної майстерності, бо ж ні для кого тоді не було секретом, що московські редактори – на порядок вище від наших. Бо розумілися ще й на світовій літературі, а не лише на заборонних заходах.

Що найважливіше для дитячого письменника?

Вміння повернутися в дитинство, навіть коли воно не твоє. Дехто вважає, що це „присідання” перед юним читачем, проте насправді все інакше. Дитячий письменник мусить дивитися на все очима дитини, себто так, ніби вперше все бачить. Для нього, як і для дитини, все має бути відкриттям. Природа, сонце, мати, дружба... Письменник же, який не вміє передати це з дитячою безпосередністю, не стане воістину дитячим письменником. Є література про дітей і є література для дітей. А це різні речі…

Ваш погляд на сьогоднішній стан української дитячої літератури. Назвіть найбільш знакові, на ваш погляд, імена.

Давайте домовимося так. Коли ви назвете імена, які б сьогодні бодай хоч трохи зрівнялися з іменами Миколи Вінграновського, Григора Тютюнника, Віктора Близнеця, Анатолія Костецького, Володимира Малика, Анатолія Качана, то я скажу, що українська дитяча література у нас таки є.

До речі, цікаво запитати, чому покінчили з життям Григір Тютюнник та Віктор Близнець – саме дитячі, а не якісь там дорослі письменники? Моє переконання – це трапилося тому, що вони писали для дітей, а їх за це заштовхували в треті лави нашої літератури. І тодішній погляд на роль і місце дитячого письменника з того часу мало змінилося. Що ж до імен, то вони, звісно, є. Це Галина Малик, Зірка Мензатюк, Марина Павленко, Сашко Дерманський, Леся Воронина. Проте, чи вдасться їм змінити ставлення до дитячої літератури, як другорядної – залежить від них самих.

Кожен, наділений даром слова, платить за це... Чим розплачуєтеся ви?

Розчаруванням. На моє переконання, література впливає не лише на читача. Вона чи не в більшій мірі впливає і на самого автора. То ж уявіть собі: письменник кілька років веде постійну, хоч і віртуальну, розмову, скажімо, з Іллею Муровцем, Володимиром Мономахом, великим литовським князем Ольгердом, Дмитром Боброком-Волинським. В цій розмові він приходить до розуміння таких понять, як звитяга, честь, державна мудрість, сенс людського життя... А тоді виходить на вулицю, чи вмикає телевізора – і що ж він бачить? Що його співвітчизники ладні продатися будь кому за кіло гречки чи посаду спікера? То ж подивиться він, подивиться – затим сплюне і знову всядеться біля комп’ютера...

Цитовано за:

Рутківський, Володимир. "Дитяча література немов попелюшка..." / В.Рутківський,; розмову записав П. Сорока // Літ. Україна. - 2008. - 12 черв. - С. 4.