|
|
Любові Забашті — 95!
5 лютого 2013, 15:34 Автор: Наталя Марченко
|
|
 Ім’я Любові Забашти зазвичай спливає в пам’яті поряд із ім’ям Андрія Малишка. Ці двоє, зустрівшись серед бурхливих життєвих перегонів цілком сформованими особистостями і митцями, знайшли одне в одному те «друге крило», що тільки й дає душі сили для високого лету. Можливо, саме тому в обох багато поезій тих років стали піснями, що й досі звучать відлунням їхніх почуттів…
Поетеса вирізнялася не лише мистецьким обдаруванням, а й вродою. «Вона була такою гарною, що на неї не можна було не дивитись: чорна бостонова юбка, біленька батистова блузка з дрібненькими, вишитими червоним, квітками, дбайливо укладені коси, — просто величної краси українка!» 1 — такою запам’яталася Любов Забашта 1964 р. на відпочинку в Пущі-Водиці, де була з А. Малишком.
Митці прожили разом майже 14 років. Про свою дружину поет писав:
Ти прийшла у дні погожі,
Хай без цвіту й солов’я.
Стала в серця на сторожі,
Як провісниця моя.
Освітила кожен кутик,
Кожну рисочку чола,
Медяного хмелю жмуток
Біля серця заплела.
Син Любові Василівни — Ігор Валентинович Забашта пригадує: «Коли наприкінці 1956 року з’явився у маминому житті Андрій Малишко — два поети, дві особистості пов’язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.
Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка «Бояном України», «жайворонком», «козаченьком», «сурмаченьком». До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка — Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником» 2.
Саме «Малишків дух» як природній стан народності художнього мислення та ще теплий щемкий настрій непідробного родинного щастя склали основу поетичної гармонії у творах Любові Забашти для дітей.
Це не надто чисельний, але напрочуд цілісний доробок. На відміну від «дорослих» текстів, віршам для дітей Любові Василівни не притаманне розмаїття тем, художніх засобів і жанрів (здебільшого, писала про природу і світ дитинства), хоча вони так само відзначаються «різноманітністю й широтою обріїв, постійною змінністю й шуканнями — при збереженні художницької і емоційної індивідуальності» 3.
Поетеса була щедро наділена одним із найбільших людських талантів — здатністю щиро й беззастережно ЛЮБИТИ — ближніх, живий світ довкола і життя загалом. Відтак, її вірші напоєні непідробною чулістю та сердечністю чуття, воістину шевченківською прозорістю емоції та образу. Поетика Любові Забашти не «поринає у фольклорну традицію» і не «закорінена у народнопісенні пласти». Вона — жива плоть від плоті народного мелосу та естетики, етичного і ментального самовизначення українства. У її віршах для дітей немає нічого надуманого чи штучного. Це жива течія життя, де чиста емоція вихлюпується у прозорі, близькі дитячому світосприйняттю образи:
Жив собі журавель
Та журавочка,
Що ходила по городу,
Ніби павочка.
Не копала, не садила
І городу не ростила,
Конопельки щипала,
Своїх діток годувала.
Он як!
(«Про журавликів»)
 Любов Забашта широко використовує класичні народнопісенні зразки, органічно вплітаючи у традиційні поетичні схеми нові, свіжі образи, заставляючи по-новому відлунювати в душі дитини знайомі з народження мелодії. Так, заголовний вірш збірки «Сівачі» — типова щедрівка й, водночас, квінтесенція щирого, на всі часи, материнського бажання благополуччя та щасливої долі дітям:
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
Хай в нашій хаті
Пахне хлібами.
Пахне хлібами
Ще й пирогами.
Щоб виростали
Діти-орлята,
Вчилися праці
В мами і в тата.
Сійся, родися,
Жито, пшениця,
Жито, пшениця,
Всяка пашниця.
(«Сіячі»).
Вражає органічність і природність із якою поетеса обіграла фольклорний мотив, непідробна народність звучання її тексту. А ще варто згадати, що в часи, коли писалася ця поезія, традиція коляди та щедрування жодним чином не підтримувалася офіційно на українських землях…
У кращих традиціях народнопісенного жанру написана також «Колискова», де мама просить котика ходити тихіше, аби не збудити Оксанки, і весь світ — нічка, зорі та місяць — переймаються тим, чи спить її дитинонька. На глибинних фольклорних засновках тримається образний ряд віршика «Яблунька», у якому доля дівчинки має паралель із ростом посадженого нею деревця, та чудова мініатюра «Жито-житечко», в якій людина і земля нерозривно поєднані вічною таїною зростання:
Ой у полі жито,
Жито-житечко
Поливає дощик
Через ситечко.
А малий хлопчина
Під дощем
Мріє швидше стати
Сівачем…
Авторка тонко передає природну «дитинність» стихії («дощик» грається — поливає поле «через ситечко») і «дорослість» дитини («хлопчина» поспішає стати «сівачем»), створюючи тим самим у читача відчуття значимості описуваного, його небуденності. Світ належить людині, навіть якщо вона ще маленька. Людина відповідає за доручений їй великий світ і тому він — завжди «дитина» людства… Й водночас ця лірична мініатюра — прекрасна акварельна замальовка літнього дощу в полі.
Головним завданням Любові Забашти як дитячої поетеси мені бачиться бажання відкрити малюкам поезію життя шляхом проявлення у слові краси та гармонії  світу. Разом із дитиною поетеса роззирається довкола і замість сірої пелени буденності, бачить неповторні чарівні картини життя:
Іде весна, іде красна,
І сонечко всміхається,
І перші квіти-проліски
Крізь листя пробиваються.
Пливе весна на човнику,
На човнику сріблястому,
А ми її стрічаємо
Веснянкою і рястом.
(«Веснянка»).
За простими, легко відтворюваними рядками, постає цілісна, повна і зрозуміла малечі картина настання весни — теплішає сонце, розквітають проліски та ряст, пробиваються трави, течуть струмки, діти співають веснянку. Водночас, сам вірш і є цією веснянкою, прадавній стрій і настрій якої тонко збережено та відтворено поетесою.
Звертається Любов Забашта і до казкових образів і прийомів (зокрема, сталих епітетів, повторів тощо), увиразнюючи вірші знайомими читачам змалку персонажами. Так, насправді казковим дійством постає у віршику «Пташиний млин» народження хліба та паляниць:
Я попрошу синицю,
Хай принесе пшеницю,
А та ворона чорна
Нехай покрутить жорна.
А славний хлопчик горобець
Нехай спече для нас хлібець.
Сороки ж мандрівниці
Спечуть хай паляниці.
 Водночас, чимало поезій Л. Забашти поетично та напрочуд людяно відтворюють спостереження авторки за буденним життям природи («Бобри-будівники», «Зубри й олень» тощо), а найбільше — розмаїтого птаства. Про кого тільки не оповідає вона своїм читачам! Жайворонки («Жайвір») і сойки («Сойчині комори»), шишкарі («Шишкарі») та лебеді («Лебеділи лебідоньки»), лелеки («Лелеки») і гуси («Гуси»), і навіть малий чижик («Чижик») відкривають малюкам свої великі таємниці. І чи не найбільшою з них є щира родинність, дивовижа появи на світ пташенят, любов і взаємна підтримка, так явно видна поетесі у стрімкій течії непомітних пташиних буднів. Тому її герої захоплено й водночас делікатно спостерігають, як «крила підіймають / Малі лелеченята», як годує діток шишкар, а із зеленавих яєчок диких гусей прокльовуються «золоті пушки». Тому малюк, якому брат подарував чижика, не лише уважно доглядає пташку, а й мріє весною випустити її, адже «немає кращого / Для пташок від волі».
Чомусь подумалося, що пташині образи, можливо, тому такі значимі в поезії Любові Забашти для дітей, що на той час це був чи не єдиний спосіб відкрито поетизувати «волю-вільну» — у творчості, в любові, у буднях людського неповторного життя… Певно, поетесі підсвідомо хотілося донести дітям ідеал «пташиного щастя» — лету, родинності та відкритого безмежного світу.
Окремою темою у ліриці для дітей авторки можна вважати також численні, засновані на народнопісенній традиції мініатюри, присвячені рослинам («Колосок»,  «Волошки», «Кленове листя» та ін.). Так, молода берізка для поетеси — «мавка лісова», дівчатко з «кісками» на білих «нозях». Тому, природно, що не можна точити з неї сік, а слід посадити поряд «сестричку» та змайструвати шпаківню, щоб мала доброго друга-птаха («Берізонька»). «Малою сестричкою» видається поетесі й вербичка, що виросла та «силу взяла» з пагона, принесеного з рідного лугу («Вербичка»). А образ красеня-дуба мимоволі викликає в уяві читача спогад про «справжнього чоловіка» — опору й надію люблячої родини:
Мій велетень, червоний дуб,
Що нелинем зоветься,
Не губить листя на вітрах
І від вітрів не гнеться.
Як полум’я поміж ялин,
Поміж берез вродливих,
Стоїть у лісі він один,
Моє осіннє диво.
(«Осінній дуб»).
Поетеса розповідає про силу духу й краси, про велич звичного довколишнього світу, його гармонійність і природну доброту. Її світ — світ птахів і дерев, світ гармонії, де людина бачить зразки любові та відданості, родинності та красивого життя у найглибшому, вічному значенні цього слова. Тому не відсторонено змальовує природу ніби звіддаля, а говорить з нею як із рівнею: майже всі вірші — пряме звертання до квітки, пташки, дерева («Моя мала сестричко, / Зеленая вербичко…»; «Дубочку, мій дубочку…»; «Лелеченько, лелеко,..» тощо). Саме так розмовляли зі світом наші пращурі, таким — простим, багатобарвним і відкритим — постає Божий світ перед дитячими очима. І поетеса вміє піймати і зберегти у своїй творчості цей не замутнений дріб’язком чистий погляд на життя:
 Сіє дощик голубий,
Поховались голуби,
Чижики й горобчики,
І дівчата, й хлопчики…
(«Дощик і веселка»).
Є серед дитячих поезії Любові Василівни й «обов’язкові» вірші, написані до свят, загадки, примовки тощо. Зокрема, хочу привернути увагу до простої для декламування та інсценізації поезії «Снігуронька», яка і сьогодні може стати окрасою будь-якого дитячого ранку, оскільки це наповнений персонажами та дією, емоційно виразний вірш-монолог.
Але визначають поезію Любові Забашти для дітей все ж вишукані, засновані на народнопісенних образах і мелосі твори, що вражають глибиною передачі славнозвісної української чулості та чистоти природної краси Рідного Слова:
Лебеділи лебідоньки,
Літечком літаючи,
Лопотіли крилечками,
Літепло стрічаючи.
Лебеділи лебеді,
Леле моя, леле, —
Літо пухом біло-білим
Дороженьку стеле.
(«Лебеділи лебідоньки»)
Хочеться вірити, що з роками ніжне сяяння цієї світлої зорі української поезії не згасне в нашій пам’яті, а пробуджуватиме для Людських почувань все нові й нові покоління українців.
1. Ткаченко Н. У Прилуках пам’ятають та шанують Любов Забашту / Н. Ткаченко // Літ. Україна. – 2003. – 20 лют. – С. 4.
2. Дубовик О. Біла лілея української поезії : Ігор Валентинович Забашта спеціально для «Столиці» розповідає про свою маму / Ольга Дубовик, Ігор Валентинович Забашта // Столиця. – 2004. – № 36 (539). – 3-9 вересня. – Режим доступу : http://pryluky.osp-ua.info/ch-5_fl-Zabashta.html.
3. Забашта, І. «Залишу вам, як сповідь серця, слово…» : (поетесі, прозаїку, драматургу Любові Забашті виповнилося б 85) / Забашта Ігор // Молодь України. – 2003. – 20 лют. – с. 4.
Наталя Марченко
|
Додаткова інформація
 Українська поетеса, драматург, прозаїк Любов Василівна Забашта народилася 3 лютого 1918 р. у місті Прилуках. Навчаючись у четвертому класі Прилуцької школи № 4, почала писати поезію. У 1935 р. її вірші вперше були надруковані в газеті «Правда Прилуччини», а на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові її творчість відзначив Павло Тичина.
У 1940 р. Любов Василівна закінчила Одеський водний інститут і разом із чоловіком Валентином Федоровичем Забаштою одержала призначення інженера-кораблебудівника на Рибинську судоверф ім. Володарського. З початком війни разом із підприємством була евакуйована до Красноярська на Єнисеї. Чоловік пішов на фронт, де він загинув у боях під Новоросійськом у квітні 1942 р.
Після війни, залишившись удовою з сином на руках, прийшла на київський завод «Ленінська кузня», де очолювала багатотиражку. «Без відриву» від виробництва закінчила мовно-літературний факультет педінституту імені Горького (нині — НПУ імені М. Драгоманова), завідувала відділом поезії журналу «Дніпро».
Член спілки письменників СРСР і на творчій роботі з 1950 р.
У грудні 1956 р. Любов Забашта вдруге вийшла заміж за Андрія Малишка. На цей час припадає розквіт пісенної лірики поета (написані такі перлини, як: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» та ін.).
Мешкала родина у Києві у будинку письменників «Роліті», на фасаді якого 12 березня 2003 р. Любові Забашті встановлено бронзову пам’ятну дошку (скульптор М. І. Білик).
Двадцять останніх років свого життя Любов Василівна присвятила увічненню пам’яті та творчої спадщини видатного українського поета, свого чоловіка, Андрія Малишка.
Нагороджена медалями як учасник війни та почесною грамотою і медаллю Президії Верховної Ради Української РСР (1988).
Померла 21 липня 1990 р. під час лікування у Хмільнику (не витримало серце). Похована у Києві на Байковому кладовищі поруч із Андрієм Малишком.
Про світлу пам’ять поетеси дбає її родина. За матеріальної підтримки сина Ігоря Валентиновича встановлена меморіальна дошка на вул. Богдана Хмельницького, 68. Онука Олеся Забашта, солістка Київського театру оперети, співає пісні на вірші бабусі. Підростає маленький правнук Єгор, прізвище «Забашта» носять правнучки Катерина і Тамара.
Пам’ятають поетесу й рідні Прилуки. Її іменем названо Прилуцьку районну бібліотеку, де є кімната-музей поетеси. Щороку кращим митцям Прилук вручають  Літературно-мистецьку премію імені Любові Забашти «Квіт папороті». У місті встановлено пам’ятник поетесі (скульптори Володимир і Олексій Чепелики).
Любов Забашта — авторка поетичних збірок: «Нові береги» (1950), «Щоб мовчали гармати» (1952), «Калиновий кетяг» (1956), «Квіт папороті» (1960), «Пісня і хліб» (1961), «Скрипка Страдіваріуса» (1964), «Незабудки» (1966), «Земля Антеїв» (1971), «Срібная креш» (1973), «Берег надії» (1974), «Вибране» (1977), «Київська гора» (1982), «Вибране» (1987), «Устами неможними» (2003), «Дзвонкова криниця : вокальні твори на слова Любові Забашти» (2006); драматичних і ліро-епічних поем: «Маруся Чурай» (1968); «Роксолана» (1971); «Леся Українка» (1973); «Софія Київська» (1982), «Тернова доля»; п’єс «Весілля в Тернах» і «Троянди на камені» (обидві — 1963); повісті «Крила Арсена Дороша» (1968); роману «Там, за рікою, — молодість» (1970); художньо-документальної повісті «Будинок мого дитинства» (1983). Понад 50 її віршів, покладених композиторами на музику, стали популярними піснями.
Для дітей поетеса написала поетичні книжечки: «Паляниця-білолиця» (1963), «Коли я виросту» (1976), «По грибы» (1979), «Дощик і веселка» (1982), «Пісня зеленого лісу» (1983), «Сівачі» (1984).
***
Долі, обпалені війною1
«Коли б можна було на одній сторінці розповісти про те, що йшло за мною, все моє життя, що стало моїм диханням, безсонням, кровною справою, зброєю боротьби, насущним хлібом і покликанням», — так лаконічно скаже поетеса Любов Забашта. І як тут не згадати могутній Дніпро, легенди Карпат, їх романтичні пісні… Назви її збірок, як символи: «Нові береги», «Щоб мовчали гармати», «Калиновий кетяг», «Квіт папороті», «Пісня і хліб» — їх близько двадцяти. Останніми з-під пера письменниці вийшло дві книжки прози «Будинок мого дитинства» («Молодь»), а ще раніше — «Спалення мадонни» («Радянський письменник»).
Перша повість присвячена дитячому будинку № 5, що містився на вулиці Білицькій (м. Київ), де жили діти партизанів та загиблих воїнів Радянської Армії. Змальовано тут героїзм жінок — виховательок, яким пощастило врятувати від смерті більше ста підлітків.
Цікаві постаті Юри Буткевича й Ілька Марич із Закарпаття (йому пощастило перейти лінію фронту і стати сином полку, а після визволення в‘їхати до рідного міста на танку, побувати в дитбудинку).
Нелегка доля і хлопчика Гени, який виліз із страхітливого пекла Бабиного Яру і біг по трупах, вже закиданих землею… Переховувалася в дитбудинку (серед величезних корзин із білизною або на горищі) і Діна Буйко, племінниця професора Буйка, страченого гітлерівцями.
Ця повість написана з розповідей колишніх вихованців, яким пощастило вижити у тій страшній війні…
Твір «Спалення мадонни» показує жахливу картину жіночого концтабору Равенсбрюк, куди потрапили радянські дівчатка. Зворушливі образи Рози та Ірми Тельман…
Обидва твори Любові Забашти — гнівний протест проти насилля.
Валентина КОРЕЦЬКА, 1990 р.
Некролог2
На сімдесят третьому році життя перестало битися серце відомої української радянської поетеси Забашти Любові Василівни.
Любов Василівна Забашта народилася третього лютого 1918 року в місті Прилуках на Чернігівщині в родині службовця. В 1941 році закінчила Одеський водний інститут. Під час Великої Вітчизняної війни працювала інженером по ремонту суден на верфях Волги і Дніпра. По закінченні війни навчалася на літературному факультеті Київського педагогічного інституту, завідувала відділом поезії журналу «Дніпро». Згодом перейшла на творчу роботу.
Любов Василівна Забашта невтомно й талановито працювала в українській літературі. Перші вірші з’явилися в республіканській пресі, коли авторці було сімнадцять років. Поезії одразу привернули увагу читачів свіжістю й неповторністю образного мислення, яскравістю й світлістю чистого голосу.
Широко відомі її поетичні книжки «Нові береги», «Щоб мовчали гармати», «Калиновий кетяг», «Квіт папороті», «Пісня і хліб», «Вірю людині», «Скрипка Страдіварі», «Земля Антеїв», «Вересневі світанки», «Київська гора», «Сівачі», «Відлуння тривожних доріг». З-під пера Любові Василівни Забашти вийшли також книги для дітей «Паляниця білолиця», «Коли я виросту», повість «Крила Арсена Дороша», роман «Там за рікою — молодість», інші твори.
Любов Василівна Забашта нагороджена медаллю «За трудову доблесть» в роки Великої Вітчизняної війни. За плідну літературну працю була удостоєна почесної грамоти Президії Верховної Ради Української РСР.
Світла пам‘ять про Любов Василівну Забашту — талановиту яскраву поетесу, людину чуйної, щедрої і доброї вдачі, назавжди залишиться в серцях тих, що йшли поруч з нею у житті.
Правління СПУ, Правління Київської організації СПУ, 1990 р.
***
Біла лілея української поезії 3.
Ти проснися, моя націє, проснися,
І пізнай в мені свою дочку...
Любов Забашта
Минуло 14 літ, як полинула до кращих світів душа неповторної поетеси — Любові Забашти. На тижні, що минув, друзі, шанувальники, земляки в тісному, але щирому колі згадали непересічну жінку-творця.
Віхи
Поблизу річки Удай у Прилуках на Чернігівщині 3 лютого 1918 року прийшла у світ дівчинка Любов.
Вірші писати почала у четвертому класі Прилуцької школи № 4. 1935 року на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові її поезію почув і похвалив Павло Тичина. П’ять років обдарована красуня вчилася на кораблебудівника в Одеському інституті інженерів водного транспорту. Там зустріла своє перше велике кохання — Валентина Федоровича Забашту. Під час війни працювала інженером-конструктором на Рибнінській судноверфі. Після війни, залишившись удовою з сином на руках, прийшла на київський завод «Ленінська кузня». «Без відриву» закінчила мовно-літературний факультет педінституту ім. Горького (нині Національний педагогічний університет імені М. Драгоманова). Далі — завідування відділом поезії журналу «Дніпро», вихід у світ першої збірки поезій «Нові береги», членство у Спілці письменників Союзу, стрімкий творчий злет.
У грудні 1956 року два чудові українські поети — Любов Забашта й Андрій Малишко — поєдналися в одну родину. Прожили разом майже 14 років, доки Андрія Самійловича не вирвали зі світу хвороби.
Одна за одною білими лелеками вилітали у світ збірки поезії та прози Любові Забашти. У її творчому доробку — близько трьох десятків поетичних та прозових книг. З-поміж них — збірки поезій «Квіт папороті», «Гніздо голубки», «Пісня і хліб», п’єси «Весілля в Тернах», «Кам’яні потоки», драматичні поеми «Тернова доля», «Дівчина з легенди», «Роксолана», роман «Крилаті мої кораблі», повість «Будинок мого дитинства», збірка вокальних творів на слова поетеси «Вербиченька», повість «Спалення мадонни», книги для дітей «Паляниця білолиця», «Коли я виросту», «Дощик і веселка», «Пісня зеленого лісу». Російською мовою виходили збірки «Слово имеет женщина», «Дружба», «Мальвы на камне», «Дерево моих надежд», «Земля Антеев», «Есть вечная любов».
21 липня 1990 року під час лікування у Хмільнику не витримало серце поетеси. Любов Василівна полинула за обрій. Лише встигла написати єдиному сину Ігореві записку-заповіт...
Остання збірка йшла до читача 13 років.
Поетеса почала готувати до друку збірку «Устами неможними» ще в часи перебудови, коли, як пише її редактор Володимир Міщенко, «з’явилася надія опублікувати твори "із шухляди", без остраху вихлюпнути на папір усе, що народжувалося в муках». Ось, приміром, такі строфи:
***
О, той Жовтневий палац
на горі!
Звучить Косинки крик
мені у ньому,
Коли, буває, я іду додому
Із СПУ о пізній вже порі.
* * *
Соловецькі дальнії причали,
Курбасові ночі навісні.
Мури від обурення кричали,
Україна марилась у сні.
* * *
Агей, професоре!
Лишились тільки мари!
Потрапив ти, як лев в капкан.
І тільки тінь лишилась
від Драй-Хмари,
Коли прибув нарешті в Ортукан...
Розповідає Ігор Забашта:
— Над останньою своєю книгою «Устами неможними» мама працювала до останнього подиху. Вона померла у фізіотерапевтичній лікарні міста Хмільника, куди поїхала на початку липня підлікувати хвору ногу. У неї був поліартрит, дуже страждала, нога боліла, важко було ходити. Ми з дружиною відмовляли від тієї поїздки, та й лікарі не давали їй курортної карточки, бо за рік до цього перенесла мікроінсульт. Як потім з'ясував, вона таки її дістала в нашій районній лікарні. Свідомо чи ні утаїла від лікаря, що перенесла мікроінсульт, після чого радонові ванни протипоказані. Мама мала такий характер, що коли щось вирішила — зробить неодмінно. Спочатку все було гаразд. Не раз телефонувала, радила, які фото годяться до цієї книжки, як зв'язатися з Володимиром Міщенком — редактором. Збиралася повернутись раніше строку. Навіть на 26 липня взяла квиток до Києва. А 21-го опівдні мами не стало. Разом з маминими речами лікар передала мені рукопис цієї книжки. І на аркушику зі шкільного зошита була написана непевною маминою рукою записка-заповіт.
Ми з Володимиром Івановичем доклали всіх зусиль, аби книга дійшла до читача. Її внесли до плану видавництва «Радянський письменник» на 91-й рік. На жаль, це був рік кризи, майже нічого не видавалось. А поезія — й поготів. Так книжка пролежала без руху до 2000 року. Я вийшов на пенсію, з'явилося більше часу, тож вирішив забрати рукопис.
Його ледве знайшли. А доти, упорядковуючи архів мами та й частину архіву Андрія Самійловича Малишка, натрапив на теку «Моя незраджена любов», де були в хронологічній послідовності складені вірші, присвячені моєму батькові та Андрію Самійловичу. Я зрозумів, що мама збиралася видати і цю книжку, але не встигла. Тому вирішив додати ці вірші до книги «Устами неможними», що є фактично останньою сповіддю мами. Так з'явилося ще два розділи: «Біля Вічного вогню» та «Моя незраджена любов». Отже, останні поезії Любові Забашти вийшли друком 2003 року, накладом в одну тисячу примірників.
«Не топчіте сей спів...»
На центральній алеї Байкового кладовища у Києві всяк помітить біломармурову постать Андрія Малишка (цей пам'ятник з'явився завдяки зусиллям Любові Василівни). А поруч знайшла вічний спочинок і сама Любов Забашта.
Про світлу пам'ять поетеси ревно дбає родина — її земне продовження. За матеріальної підтримки сина Ігоря Валентиновича встановлено меморіальну дошку на вул. Богдана Хмельницького, 68, де жила його прекрасна мати-берегиня. Онука Олеся Забашта, солістка Київського театру оперети, могутньо і чисто співає пісні на вірші бабусі. Маленький правнук Єгор ще росте. Дві правнучки — Катерина і Тамара — теж носять прізвище Забашта. А невістка стверджує, що Любов Забашта й досі реально живе у родині.
Плекає на ділі пам'ять про свою землячку і місто Прилуки. Там досі є батьківська хата, стіни якої пам'ятають дитячий голос Любові Гришко, та меморіальна кімната, куди син передав чимало маминих речей. Є бібліотека імені Любові Забашти. Поетесу в Прилуках не просто шанують — люблять і несуть її ім'я як прапор слави цього унікального міста на Чернігівщині…
Однак, подумалось: українська поетеса Любов Забашта, її поезія заслуговують, аби вечори пам'яті проходили велелюдно на державному рівні, як годиться. В Українському домі або в Палаці «Україна»… А чому б державцям не перевидати її чудові книги для дітей, поеми, драматичні твори? Все це — скарб української літератури, про яку сучасні перевертні воліють говорити як про неіснуючу. Вона жива. Вона — сокровенна. Вона — фенікс, який ще мільйони разів проросте крізь попіл бездуховності...
«Не даруй мені білі лілеї, вони пахнуть коханням всі ночі»
Два кохання, двоє чоловіків, два випробування почуттями випали на долю красуні Любові.
— Мій батько, Валентин Федорович Забашта, — розповідає Ігор Забашта, — навчався разом з мамою на кораблебудівному факультеті в Одесі. То була світла голова, чи не єдиний сталінський стипендіат усі п'ять років. Часом складав заліки за весь курс. Я навчався у тому ж інституті, викладачі якого пам'ятали мого батька. І коли відповідав на «четвірку», мені говорили: «Забашта, вам соромно знати на «четвірку». У вас був такий батько!». Чому мама обрала саме його? Бо він так кохав, так обійняв її своїм коханням, що вона не могла встояти. Ніжний був, допомагав у всьому.
У рік мого народження батько і мама захистили дипломи на «відмінно». Потім за призначенням поїхали до Рибнінська на судноверф. Холодно. Голодно. Я хворів, потребував нормального харчування. Мене забрала бабуся у Прилуки. Та невдовзі — війна. Батька мобілізували. 1942 року в квітні, як ми через багато років дізналися, помер від ран у медсанбаті. А спершу вважався безвісти зниклим. Де він похований — з'ясувати так і не вдалося.
Остання телеграма від нього надійшла з містечка Темрюк під Новоросійськом — поздоровлення з Новим 1942 роком. Мама часто їздила на Малу землю, шукала батькові сліди. Його здібності передалися мені, став інженером-конструктором. Маю півтора десятка винаходів, частина з яких — втілені...
А ось — рядки Любові Забашти:
Так, я вдова,
Але вдова без сліз,
Вдова щаслива і багата...
Який в нас син росте -
Прямий, відкритий, чесний,
Яке у нього серце золоте,
Немов би ти воскреснув.
Два поета — дві зорі
— Коли наприкінці 1956 року з'явився у маминому житті Андрій Малишко, — продовжує Ігор Валентинович, — два поети, дві особистості пов'язали долі, створивши своє голубине гніздо, де постійно бували творчі люди, де все дихало поезією. До всього, мама ще встигла й бути жінкою, смачно готувати, створювати затишок в оселі. Це теж було велике кохання. Вони прожили разом більше 13 років — до 17 лютого 1970-го, коли Андрія Самійловича не стало.
Обоє гарно співали, знали багато українських пісень. На щастя, голоси Любові Забашти й Андрія Малишка є на магнітофонній плівці. Моя мама у віршах називала Андрія Малишка Бояном України, жайворонком, козаченьком, сурмаченьком. До речі, саме Андрій Самійлович допоміг мені стати свідомим українцем. У домі Малишка-Забашти ніхто не дозволяв собі розмовляти російською. Так почалося моє духовне виховання. І досі вважаю Андрія Самійловича своїм духовним наставником.
Ольга ДУБОВИК, 2004 р.
***
Пригорнись до мене, слово 4.
Поезія Любові Забашти — це не просто вірші. Це, достоту, сплав філософських розмислів із напругою почуттів, переданих у слові, в образному ладі. Її лірика завжди щемна й задумлива, з нотками смутку й поривання. Видатний літературознавець і критик Іван Дзюба по-своєму сприйняв творчий напрямок поетеси: «…світ постає перед очима й душею Любові Забашти не так потоком подій і калейдоскопом фактів, явищ конфліктів, як галереєю людських образів. Більшість її громадських медитацій розгортається, як звертання до постатей визначних людей сучасності, як співпереживання їхньої долі. Тут знов-таки епічне мало б поєднуватися із ліричним, об’єктивний життєпис — із особистими емоціями, справжня фабула — з вільним плином художньої думки». Звідси в неї ліро-епічне письмо, тяжіння до більших поетичних форм — драматичної поеми, легенди, балади, притчі. І скрізь поетеса прагне посіяти «зерно правди». Їй притаманна «щира лагідність, ліричність душ і їх вродливий сум»; вона, слідом за старшою посестрою Лесею Українкою, не легковажить літературною працею, бо це її крицева зброя:
Пригорнись до мене, слово,
Коли ти впадеш грозово,
І чиїсь запалиш груди,
І підеш гулять між люди.
Будь кресалом і оралом,
Проти ворога забралом,
Будь і сповіддю, й клятьбою,
Й просто долею людською.
Любов Забашта намагалась дотримуватися цього святого правила, й поезії майстрині не втратили своєї значущості й нині, у її 90-ліття. Вже сімнадцять років, як поетеса за межею вічності, а українське письменство не можна уявити без її талановитих віршів, драматичних поем, п’єс , повістей та романів — «Там, за рікою, — молодість», «Крилаті мої кораблі».
Зворушливі тексти Любові Забашти покладено на музику, й вони полетіли у світ народними піснями. Ще за життя її поетичні драми знайшли своє втілення на театральній сцені. Невибаглива, але правдиво-несхибна проза письменниці відтворила для історії народу неповторні картини суворих днів буряної доби.
І сьогодні Любов Забашта поруч із читачами. В поетичних книжках, злагоджених останнім часом її сином Ігорем. У публікаціях щойно прочитаних щоденників. В обнародуванні видобутих із хатнього архіву поетеси ще не знаних творів. У кам’яному меморіальному знакові у рідних Прилуках на стіні школи № 4. У наданні її імені, там же, міській центральній бібліотеці. Та, зрештою, в літературно-мистецькій премії «Квіт папороті», яку заснувала Прилуцька рада, на честь Любові Забашти, для тих, хто обрав собі шлях незабутньої землячки.
На відзначення ювілею матері Ігор Забашта підготував до друку невідомі досі поезії поетеси, що лишилися в рукописах. Серед них — легенди і притчі з чужорідного ґрунту. За радянського часу їх не було оприлюднено. Навіть натяками тоді в Україні заборонялося писати про перевертнів-манкуртів, про любов до батьківського краю; про безстрашних блазнів, яких карали за сміливе слово; про всесильне кохання простого пастуха Алі до князівської обраниці Даути, яких мала поєднати лише смерть… Ці твори живі у своїй романтичній правдивості й чарівливій невимушеності.
Микола ШУДРЯ, 2008 р.
***
Прилуки — рiдний край в життi й творчостi Любовi Забашти 5.
У житті кожної людини є таке місце на планеті Земля, яке прийнято називати малою Батьківщиною. Це те місце, де кожен із нас з'явився на світ, провів дитячі, а то й юнацькі роки, або й назавжди пов'язав своє життя з рідним краєм. Такою малою Батьківщиною для Любові Василівни Забашти (1918-1990) були і залишилися на все життя рідні Прилуки, в яких вона народилась і в яких пройшли її дитячі та юні роки.
Майбутня поетеса народилася 3 лютого 1918 року на околиці Прилук, Кустівцях, у родині Василя Григоровича і Єфросинії Семенівни Гришків. Батьки майбутньої поетеси вважалися службовцями. Василь Григорович був бухгалтером.
Спасибі тобі, мій батьку,
Мій мрійнику впертий,
Що ти научив мене
Мрію, як прапор, нести,
Що ти заповів мені
Боятися більше від смерті
Життя, що не має
Величної цілі й мети.
Мати поетеси Єфросинія Семенівна у 1903 році закінчила Крячковське початкове народне училище Пирятинського повіту. «Оскільки по своїй природі моя матуся мала жваву, товариську вдачу, — згадувала Любов Забашта, — її після революції обирають делегаткою від Кустівців, і вона із завзяттям поринає в громадську діяльність».
Дитинство Люби, її братів і сестер, як і багатьох дітей того часу, проходило в нестатках, у суворих умовах післяреволюційного часу — продрозверсток, колективізації, голодовок. Саме в юні роки Любі Гришко довелося пережити страхіття голоду, який забрав життя мільйонів українських людей.
До першого класу Прилуцької школи № 4 Люба Гришко пішла в 1925 році, уже уміючи трохи читати і рахувати. Цьому вона навчилась від старших сестри Віри і брата Шури, які вже ходили у ту саму школу. Довгий шлях до школи пролягав тихою Радянською (теперішньою, як колись, Соборною) вулицею, яка у всі пори року бувала мальовничою, а особливо навесні, коли природа оживала і все потопало у квітучій зелені. Цей шлях до школи, який давав можливість чимало часу спілкуватись із природою мрійливій дівчинці, безумовно відіграв неабияку роль у формуванні чутливої душі майбутньої поетеси.
Величезне значення у вихованні майбутньої поетеси відіграло також і те, що її мати, як мовиться, від Бога була обдарованою людиною, мала гарну пам'ять, багато читала і знала безліч пісень і казок. Саме народна пісня, почута від матері була для Люби Гришко першою її вчителькою, розкривала перед нею скарби людських душ. Пізніше Любов Забашта буде згадувати: «Звичайно, я не пам'ятаю, як мати співала мені колисанки, але запам'яталося, як вона співала їх над моїми молодшими братиком і сестричкою». Мине час і поетеса напише:
Спасибі тобі
Моя люба, старенька мамо,
Що ти непосиду таку
Колись народила на світ,
Що ти окриляла мене
Своїми думками-піснями,
Свою простоту і щирість
Дала ще з дитячих літ.
У своїх спогадах про місто над Удаєм, про свою родину, про ту духовну атмосферу, в якій пробуджувалися її власні почуття, поетеса з особливою теплотою згадує свої дитячі роки: «Мені пощастило — я вродилася над самим Удаєм, біля широких його заплав, і вулиця, на якій я жила в дитинстві, теж звалася Удайською... В дитинстві, вечорами, як тільки в небі засвічувалися зірки, коли сім'я повечеряє, починалися співи. Батько брав до рук бандуру, ми сідали на спориш і тягнули за старшими... Чомусь, коли батько лишався в хаті сам, він співав тужливу, повну нездійсненних надій пісню «Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...» Тоді ми юрмилися під дверима і не осмілювалися заходити до хати. Мама співала, коли білила хату, прала чи навіть робила щось у саду. Її улюбленими піснями були «Там, де Ятрань круто в'ється», «Ой у полі могила з вітром говорила», «Ой горе тій чайці...». Любила пісні сумовиті, ліричні...».
Розповідає Ігор Забашта: «Пристрасть до поезії, згадувала пізніше моя мама, пробудив дід по матері Семен Герасимович, який вчителював в селах Хаєнки та Вільшани Ічнянського району». У своїй автобіографії, зверненій до читачів, Любов Забашта згадувала: «По неділях він приїздив до нас, читав написані російською мовою «стихи», які ніде не друкувалися, але були для діда великою відрадою в житті». Сама ж Люба Гришко почала писати вірші ще в школі з 10 років.
«В подальшому, — продовжує Ігор Забашта, — потяг до поезії привів її до літературної студії, керівником якої був Микола Навроцький. Потім почала друкуватись у газеті «Правда Прилуччини». Саме у цей час закладався фундамент свідомості майбутньої поетеси, формувались її погляди та переконання і вона не раз зверталась у своїх поезіях до цього періоду життя, як до першоджерела».
Чарівна, замріяна краса рідного краю, картини життя — ось ті образи, що і пали в душу юної поетеси з дитячих літ, формували художнє почуття, романтичне сприйняття дійсності.
Зі своїми першими віршами Любов Гришко виступила на обласній нараді молодих літераторів у Чернігові 1935 року. Читала вірші про квіти і природу, про дівочі мрії. Павло Григорович Тичина, який був почесним гостем і активним учасником зльоту, похвалив молоду авторку: «І від квітів не треба відвертатися, і красу природи варто бачити!» Певно, це окрилило молоду поетесу.
У свої юні роки Любов Гришко захопилася творчістю Тараса Григоровича Шевченка. Його полум'яна поезія полонила молоду прилучанку. Одного разу, взявши до рук «Кобзар», вона не розлучалась з ним протягом усього свого життя. Саме у Прилуках бунтарська поезія Великого Кобзаря, неспокійна, гнівна і лагідна, промениста й лірична, пробудила в ній глибокі почуття любові до свого краю, до його історичного минулого і сучасних подій, пов'язаних з Прилуками. Це також знайшло своє відображення в її поетичному доробку.
Не оминула Любов Гришко своєю творчістю закінчення середньої школи № 4, присвятивши низку своїх поезій. Зокрема, вірш «Прощання зі школою», в якому відчувається і смуток, і сподівання на вибір майбутнього життєвого шляху:
Прощай, моя школо!
Прощай , альма-матер науки!
І дзвін малиновий найкращих років, прощавай!
Нам солодко й гірко у день цей останній розлуки,
Шляхи перед нами — найкращий із них вибирай.
У пам'яті залишилося також «напутнє слово учителя, строгість і ласка», а поряд з бажанням «сягнути в науці найглибших глибин» в її серці «лишиться і мамина пісня, і казка». Теплом віє у зазначеному вище вірші від рядків про дитинство і «вчительку рідну», з якою пов'язані спогади про шкільні роки і пізнання навколишнього світу.
У вірші «Рідній учительці» Любов Забашта запевняє, що ніколи не забудеться «світле дитинство, класи і зоряні дні»:
... Де б не були ми, прийдем до рідної школи
В очі поглянуть ніжні твої і ясні.
Візьмем з собою ми у дорогі далекі
Нашу любов до своєї святої землі ...
Після закінчення школи в 1935 році Люба Гришко, відчуваючи покликання до літератури, мріє продовжити освіту в якомусь гуманітарному вищому учбовому закладі. Але проти цього категорично виступає її батько, мотивуючи це тим, що в країні займатися літературою небезпечно для життя, зважаючи на переслідування і гоніння діячів культури. Зрештою вона підкоряється умовлянням батька, покидає рідні Прилуки і вступає до Одеського інституту інженерів водного транспорту. Так почалася нова сторінка в житті майбутньої поетеси Любові Забашти.
Закінчивши інститут в 1940 році разом із чоловіком Валентином Забаштою, одержала призначення на посаду інженера-кораблебудівника на Рибінську судноверф. З початком війни була евакуйована до Красноярська, а чоловіка призвали в армію і відправили на фронт, де він у квітні 1942 року загинув у боях під Новоросійськом. В силу обставин, які склались на той час, Любов Забашта змушена була маленького сина Ігоря залишити в Прилуках у бабусі, до якого змогла повернутися лише після звільнення міста від німецько-фашистських загарбників.
Після повернення на Україну Любов Василівна працювала кораблеконструктором на заводі «Ленінська кузня» у Києві. Без відриву від виробництва навчалась на мовно-літературному факультеті Київського педінституту. В 1949–1950 рр. завідувала відділом поезії журналу «Дніпро». Член спілки письменників СРСР і на творчій роботі з 1950 року.
В її багатогранному творчому доробку з'являються і нові поезії, які своїм змістом пов'язані з рідними Прилуками. Вона не пориває стосунків зі своїми земляками і кожного разу, з приїздом до Прилук, спілкується з ними, читає їм свої твори, ділиться планами на майбутнє. І, звичайно ж, відвідує свою рідну школу, де її радо вітає педагогічний і учнівський колектив, зустрічі з якими хвилюють спогадами про минулі шкільні роки, бентежну юність і надихають до написання нових поезій про школу, місто свого дитинства і юності, про своїх земляків. Так з'являється поезія «Біла хата мого дитинства», в якій звучать ностальгічні нотки спогадів про минуле.
Про свою нерозривну єдність з рідним краєм Любов Забашта наголошує також і у поезії «Моя отецькая земля»:
Моя чернігівська земля,
Моя отецькая земля,
Тобі і зблизька і здаля
Я говорю, що я твоя.
Не забули Прилуки, її «отецькая земля», і свою дочку-землячку — поетесу Любов Забашту. Рідне місто поетеси увіковічило пам'ять про неї меморіальними дошками на її рідній батьківській хаті по вулиці Удайській, а також на приміщенні середньої школи № 4, після закінчення якої вона пішла у світ широкий зі своїми думами і тривогами.
Її ім'я носить Прилуцька центральна міська бібліотека, у приміщенні якої вже традиційно відзначається День народження поетеси, відбуваються урочисті збори громадськості, присвячені підведенню результатів щорічного літературно-мистецького конкурсу з визначенням переможців і врученням премії імені Любові Забашти «Квіт папороті». Премія заснована Прилуцькою міською радою у 2005 році.
При бібліотеці створено також меморіальну кімнату, в якій зібрано твори поетеси різних років видання, окремі її особисті речі, фотографії, інша література і документи, пов'язані з її життям і творчістю.
Анатолій РИЖЕНКО, м. Прилуки.
***
«Схиляємо голови перед пам’яттю цієї світлої людини, адже відома поетеса, дружина Андрія Малишка, по-материнськи підтримувала творчу молодь, прищеплювала любов до українського слова не лише творами, а й кожним прожитим днем. вона спонукала берегти й відроджувати національні цінності, жити і творити в ім’я державної та духовної незалежності» 6.
Ніна ГНАТЮК, 2011 р.
1. Корецька, В. Долі, обпалені війною / Валентина Корецька // Друг читача. 1990. – № 18. – 4 трав. – С. 8.
2. Любов Забашта [Некролог] // Літ. Україна. – 1990. – 26 лип. – С. 8.
3. Дубовик, О. Біла лілея української поезії : Ігор Валентинович Забашта спеціально для «Столиці» розповідає про свою маму / Ольга Дубовик, Ігор Валентинович Забашта // Столиця. – 2004. – № 36 (539). – 3–9 вересня. – Режим доступу : http://pryluky.osp-ua.info/ch-5_fl-Zabashta.html.
4. Шудря, М. Пригорнись до мене, слово… / Микола Шудря // Літ. Україна. – 2008. – 31 січ. – С. 7.
5. Риженко, Анатолій. Прилуки — рiдний край в життi й творчостi Любовi Забашти / Анатолій Риженко // Прилуки-фортеця. – Письменники. – Режим доступу : http://www.pryluky.com/index.php/myttsi/pysmennyky/534--i-i-i-i-.html.
6. Гнатюк, Н. Берегиня рідного народу / Ніна Гнатюк // Літ. Україна. – 2011. – 29 верес. – С. 4.
Додатково читай:
1. Забашта, І. «А кохання моє налилось гіркотою калини...» [Текст] : зі щоденників Любові Забашти / Ігор Забашта // Київ. – 2007. – № 9. – С.153–154.
Спогади про творчий і життєвий шлях Любові Забашти та її стосунки з Андрієм Малишко.
2. Забашта, І. «Залишу вам, як сповідь серця, слово...» [Текст] : поетесі, прозаїку, драматургу Любові Забашті виповнилося б 85 р. / Ігор Забашта // Молодь України. – 2003. – 20 лют.
3. Забашта, Л. Розповіді про Андрія Малишка у записах Любові Забашти [Текст] / Любов Забашта // Київ. – 2003. – № 5. – С. 114–121.
4. Із щоденників Любові Забашти // Київ. – 2007. – № 9. – С.155–174. (Записи з 30 травня 1954 р. по 26 серпня 1971 р.)
5. Полив'яна, Н. Її вірші подобалися Павлу Тичині [Текст] / Н. Полив’яна // Тиждень. – 2004. – 8 верес. – С. 3.
6. Стуцьонова, Л. Провісниця поетова [Текст] : чернігівки в житті славетних / Л. Стуцьонова // Семья – семь я. – 1996. – 2 авг. – С. 3.
7. Ткаченко, Н. Устами неможними, або Монолог Берегині [Текст] : [про творче та особисте життя поетеси] / Н. Ткаченко // Гарт. – 2004. – 22 лип. – С. 7.
8. Як серця незрадливого луна... : до 90-річчя від дня народження Любові Забашти : метод.-бібліогр. матеріали / Черніг. ОУНБ ім. В.Г. Короленка, Прилуц. центр. міська б-ка ім. Л.В. Забашти . – 2008 . – 23 с.
|
|
Коментарі до статті