Книги, як люди. Деякі «проживають» яскраве життя, перечитані багатьма поколіннями читачів, стають вічними, вважаються класикою; інші, як правило, не розрекламовані і не помічені критикою, забуваються, так і не дійшовши до широкого кола читачів. Така доля чекає книги, видані невеликим тиражем і розповсюджені на місцевому рівні, хоч серед них багато справді вартісних, високохудожніх.

У пошуках нових книг для дітей та юнацтва, виданих на Прикарпатті впродовж 2012 року, завдяки голові Івано-Франківської організації Національної спілки письменників України Євгену Барану, натрапила на чудову книжку «Той, що хмари молотить» Богдана Радиша-Маринюка, презентовану видавництвом «Писаний Камінь», що у Косові.

Радиш-Маринюк Богдан. Той, що хмари молотить. Повість у новелах / Б. Радиш-Маринюк – Косів: Писаний Камінь, 2012. – 184 с.

«Той що хмари молотить» – повість у новелах, яка варта не тільки уваги читачів, критиків та літературознавців, а й права зайняти свою нішу у розвитку традиції як літератури для дітей та юнацтва, так і автобіографічної прози.

Богдан Радиш-Маринюк – автор 26 книг, лауреат кількох літературних премій, член Національної Спілки письменників України, досі відомий як поет, написав прозовий твір на основі спогадів про своє дитинство. Дуже влучно про це сказала письменникові Марія Равшер: «Поезія і далі вабить Вас, то феєрією казок, то сонетами, то рубаями, то сипне жменю притч та приказок і заставить подарувати їх світові.
А тут несподівано вернула Вас на першу дитячу доріжку від Маринюкової хати в співочому лузі і вже плаєм прози поманила-повела на нову вершину та ще й по новій (як для зрілого і відомого в Україні поета) дорозі.
Бачу, що й цю вершину успішно здолає Ваш творчий дар.
Як завжди, Ви вибрали досить крутий підйом: надто ж бо тонка грань між життєписом і художнім твором. Ви гідно втримали ту межу».

Книга спогадів, як і будь-який автобіографічний твір, мабуть, найближчий письменнику. Це не тільки пережитий досвід, це біль, радість, перемоги і поразки. Можливо, це те, про що раніше автор ніколи і ні з ким не говорив. Спогади з дитинства – дитячий світ, сповнений особливих переживань, вражень, почуттів, думок, тривоги і сподівань.

«Повість «Той, що хмари молотить» – це розповідь про тих кількох тисяч і тисяч, котрих тепер називають дітьми війни. Обкрадене дитинство, жахіття війни, голод, непосильна повоєнна праця, безправне і убоге життя, війна – по війні – все це на сторінках книги», – читаємо у анотації.

Я – дитина війни.
Я – дитина живих і убитих.
І оплаканих я,
Й неоплаканих – сиве дитя…
Я – дитина і тих,
Що не встигли дійти, долюбити..
Я – дитина і тих,
Що моє врятували життя….

… От стою перед світом,
Перед вітром стою, як стеблина
І нема куди дітись
Від жахіть, що приходять ще в сни…
Всі багатства мої – на могилі у мами калина,
І літа – дикі гуси,
Що летять крізь туман сивини…(5)

Вірш автора «Я – дитина війни» не випадково став епіграфом до видання. Думки, сконденсовані у кількох строфах і передані поетичною мовою, розгортаються на сторінках книги палітрою спогадів, оживають в образах головних героїв, відлунюють у кожному слові галицького діалекту.

Вражає вміння майстра передати психологію малої дитини, не просто подивитись на світ її очима, а насправді бути тією дитиною, наївною, невинною, чистою, доброю і світлою душею. Тільки таке дитя так трепетно, із вдячністю і любов’ю, може ставитись до своєї матері: «Мати… Матінка, ненька, як прийнято було в нас у селі називати матір… Це вона, ненька моя, привела мені за дитячу ручку колись цей світ дивний. Привела й поклала переді мною ці луги і гори, що, мов сиві воли, й тепер, бредуть густими травами влітку, а взимку – снігами довкола нашого села… Це вона, ненька моя, що тепер дивиться на мене з небес, привела мені малому того жайвора, що від ранньої весни й до осені тримає на своїх крихітних крильцях велике, голубе небо над нашою хатою.. Це вона, ненька моя, водила мене малого попід китицями запашних вечірніх зірок, що звисали над головою весною та ще водила під рясними китицями калинового цвіту…»(6)

Текст Богдана Радиша хочеться цитувати і перечитувати. Це те слово, яке пахне травою, землею, річкою, хлібом… яке живе, яке тріпоче….

Маленький Богдан, найстарший серед дітей у сім’ї, надзвичайно любив маму і був її першим помічником. І тоді, коли батька забрали німці, і тоді, коли вона хвора лежала з братиком у лікарні, і щодень, щогодини. Вона була неписьменна, але знала безліч казок, повір'їв і приказок, які понині пам'ятає автор.

Новела «Коротка дорога до сльози» - дорога малого Богдана до Косова, до мами, яка лежала хвора на тифус у лікарні. Внутрішній монолог хлопчика відкриває перед читачем страшну картину тогочасного повоєнного побуту селян і родини Радишів: «За що така кара на нас упала: неня дуже слаба в шпитали, дєді нема, брат Василь, менший від мене, також слабий, там у шпиталю… Город гет заріс бурінами.. Не сапаний.. Їсти нема шьо…[…]. Але плакати не буду…» (133). Богдан рано подорослішав, але не розгубив дитячої щирості та віри. Так він хотів вірити, що матір привезуть живою, незважаючи на всі прикмети, що вказували на присутність смерті (сороки скреготали, запалена свічка на столі у дідовій хаті), незважаючи на слова сусідів. Його радості не було меж, коли він побачив легеньку посмішку неньки і торкнувся її руки: «Важко уявити, що коїлося в моїй дитячій душі в ті хвилини. Я стояв коло воза, обнявши обома руками теплу руку матері, що пахла різними лікарствами шпитальними. Обняв неньчину руку своїми руками й притулив собі, наче сонечко, до щоки… Але не розплакався… Від щастя, що ненька жива.» (142).

Деякі новели – замальовки з дитячого життя, сповнені кумедних ситуацій та гіркого досвіду. Герой розповідає про свої перші штани, які врятували його від падіння з високого дерева; дорогу до школи у перших постолах, гру з використаними патронами, перетягування снопів з колгоспного поля, «ходячі купи». У новелах «Повна яма крові», «Огузок ячменю», «Сизий», «Перші совіти», «Другі совіти», «Схована зброя», «Судний день», «Квасний малай», «Забрали» розповідається про події, які стались з родиною Маринюків, про дії тогочасної влади, знущання з людей, виселення у Сибір, примусові роботи у колгоспі, засудження за зібрані на полі колоски, «війну по війні» за національну ідею, за вільну державу.

Маленький Богдан вмів захоплюватися навколишнім світом, його потяг до краси пізніше приведе його до малювання, Косівського художнього училища. Він чудово малював писанки, любив слухати розповіді старших. Саме з цих розповідей і з’явиться образ Того, що хмари молотить, «нечистих духів вигонєє з горів та з лісів» (47). Але за експліцитним фольклорним змістом образу заховано набагато глибший смисл, пов’язаний із національною боротьбою та національними героями, яким був брат Богданового батька – Штефан, які «не вмирают… А, єк їх убивают, то в'ни воскресают…». Патріотичні та національні мотиви надзвичайно виразні у творі Б. Радиша.

Повість сповнена мініатюрних описів природи, яку читач пізнає через призму спостережень малого хлопця. Згадуючи свою першу любов до сліпої дівчинки Килинки, яка у своєму жовтому капелюшку так була схожа на фею-кульбабку, автор малює перед читачем дитяче захоплення світом, який починався за огорожею: «Була весна. А весною високе, дуже голубе небо над хатами здавалось мені розкритою голубою парасолею, що оперлась на невисокі довколишні гори. Горби, що оточували наше село, здавались тоді, весною, зеленими волами, що, один за одним обходять наше село» (43).

Богданко спостережливий і уважний до всього. У його уяві навіть побутові речі оживають і персоніфікуються, як, наприклад, це сталося із мітлою та кочергою, чи вогняним «джусом», який оживав у печі, «розпускав він тоді серед густого диму свої тоненькі, але вогнисті, вуса довкола дров» (20).

Особливої уваги автор приділяє образам землі і сонця: «А сонце наче зачепилося за найвищу галузу яблуні, стоїть на місці собі», «Сонце вечірнє вже сідало за голубувату гірську димку, наводячи тим якусь невимовну печаль і, чомусь навіть, якусь невимовну тривогу. Сонце прощалося з полем, з вербами в кіці поля, з нами малими» (163), «А сонце тоді, взимку, в сіро-рожевому туманці, здавалося маленьким, жовтим курчатком, що швидко ховається за гори, аби не змерзнути вночі. Звідкись насувалась білувата темрява, в тій темряві розпускала свої кучеряві коси зимова буря» (430).

Лейтмотивною деталлю розповіді, що наскрізно проходить через увесь твір, стає образ-символ жайвора, журавля. Богданко розмовляє з журавлем, який нагадує йому голодний повоєнний рік, коли «ходив по цьому полю журавлем-журавликом зі своїми меншими братиками-журавликами, збираючи колоски останні на високій, колючій стерні» (163). Він плаче за пташкою, яку знайшов неживою після мінометної стрільби, і поховав в кінці саду. «Вік у журавлів такий короткий, як і у людей», – афоризмом звучать слова письменника.

Обраний письменником жанр повісті у новелах дав можливість зібрати мозаїку спогадів у єдине унікальне панно. Структурними елементами, які надають тексту ще більшої експресії та увиразнюють інтонаційний малюнок розповіді, є авторські поетичні вкраплення. Читаючи твір, усвідомлюємо, що це тільки невеличкі фрагменти з дитинства головного героя, ті, які назавжди залишилися в його пам’яті і були найяскравішими, вразили в саме серце. Хронологічний принцип зображення суспільних подій, що виступають тлом, на основі якого розгортається життя «калинового роду», родини малого Богдана, відбувається «дорослішання» самого хлопця, забезпечує логічний і послідовний розвиток сюжетної лінії повісті. Кожна новела – яскравий спогад, колоритна картина з життя повоєнного гуцульського села Рожнева. Центральним же у повісті є образ дитини, її переживання, світосприйняття, світло дитячої душі.

Ця книга буде цікава не тільки читачам-ровесника головного героя, а й дорослим, оскільки в ній – правдивий життєвий досвід.

* * *

У 2012 році у видавництві «Писаний Камінь» побачила світ ще одна книга для дітей – «Всі ми любимо співати», збірка пісень, написана поетом Миколою Близнюком та композитором Ларисою Чупринчук.
                   
Близнюк М. І., Чупринчук Л. В. Всі ми любимо співати: Дитячий пісенник / Ред., авт. вступ. статті Аделя Григорук. – Косів: Писаний Камінь, 2012. – 40 с.

Микола Близнюк, автор книг «Окрилені гори», «Чугайстрова криниця», «Олекса Довбуш», «Чудасія», «Сонцевіри», «Художник Мурчик», «Весела калина», «Дятлику-ковалику», «Вухатий мандрівник», «Добрий чарівник», «Дві поеми».

У співпраці з композиторами народились пісні різноманітної тематики – свято Миколая, Новорічні, Різдвяні та Великодні свята, День матері. Перший збірник пісень «Срібний човен» був результатом творчої праці Миколи Близнюка та Петра Юсипчука (2006) і побачив світ у Луцьку. «Всі ми любимо співати» - другий збірник пісень у творчому доробку письменника.

Аделя Григорук у передмові «Піснею багатшає душа» зазначила: «Кожна з пісень відкриває для дітей якусь нову сторінку життя. Розгорнені, поширені персоніфікації вводять малят у казковий світ, сповнений яскравих барв. Музичний ряд пісень робить ці образи виразно відчутними».

Поетичне слово Миколи Близнюка вражає милозвучністю, ритмічністю, глибоким змістом. Кожен твір – сюжетний штрих, з акцентом на колоритному образі чи то Святого Миколая, чи жартівника Діда Мороза, чи мами Галі, чи маленького братика.

Кличуть у танок ритмічні й емоційні сюжетні вірші «Новорічний ранок», «Ялиночка». Фольклорними мотивами відлунюють поетичні тексти «Коляда», «Писанка моя»:

Глянь на писанок узори –
Неповторні, як і гори.
То бабусі тиха ласка,
Безконечна добра казка.
Промінцями до небес
Барви писанкові.
Чує світ: «Христос воскрес!»
Для добра й любові.

Пестливою мовою, діалогами, звуконаслідуванням, епітетами, порівняннями та оригінальними метафорами багаті вірші про світ природи. Захоплюють образи дятлика-ковалика, якого автор закликає підкувати «Говіркого Цвіркуна»; засоромленого хвалька-їжачка, якому співає пісеньку зайчик; старенького зубра, що плаче від зубного болю. Обігрування слів «Зубр» - зуб додають цій поезії ще й рис скоромовки й акцентують на особливостях словозміни та слововживання.
Живуть у піснях Миколи Близнюка й цікавий Носоріг, Цвіркун, що вчора ще «купав в росах ніжки босі», а тепер має радість: «Теплі в квітки пелюстки - / З них пошиті чобітки». Кличуть малят на забаву грайливі й вертляві білочки, неповороткий ведмідь, лисиця з кабаном:

Все сміється довкола –
Звірі в танці стали колом.
Рада ніченька чорнява,
Стріне сонечко забава.
(«Забава»).

Вражає поетичністю, мелодійністю, образністю та колористикою поезія «Білі бджоли». Ліричним персонажем твору виступає ведмідь, який спить у барлозі та смокче лапу, а уві сні

Бачить він верхи і  доли,
В щебеті ліси,
А над ними білі бджоли
Дивної краси.
Яскравим епітетом («Вже в передчутті морозів / Зорі мовчазні)» поет натякає на стан природи, але читач вловлює всі асоціації та натяки:
В сні кружляють білі бджоли,
Дивувався, як ніколи,
Бджілок полюбила лапа,
Білий мед, білий мед
В сні на лапу капав.
 
У поезіях Миколи Близнюка все оживає, танцює, співає, а дуже добрий Домовик «ледь чутно вголос Казочки тоді складає». Ці твори не тільки несуть малечі радість, розважають її, а й виконують основні функції, покладені на літературу для дітей: комунікативну, виховну, пізнавальну.

Пошуки книг для дітей та юнацтва, виданих на Прикарпатті за останні роки, тривають. Отож, далі буде…

Тетяна Качак,
м. Івано-Франківськ