Автор цієї збірки — член Національної спілки письменників України, лауреат обласної журналістської премії імені Ю. Яновського — Анатолій Романович Куйбіда, який ще за часів радянських реалій обрав собі промовистий псевдонім Загравенко.
Творчий авторський доробок представлений книгами поезій: «Іскрини дощу» (1990), «Спадок» (1997), «Дике поле» (1998), «Меди полинові» (1999), «Доля» (2000), «Сповідь» (2001), «Часослов» (2002), «Щастя» (2003), «Майдан» (2004), «Пошук» (2006), «Ностальгія» (2007).
В автобіографії поет згадує: «Народився я в смт. Новоархангельську на Кіровоградщині 7 квітня 1938 року в робітничій сім'ї. Глиняна хата моїх батьків містилася біля історичного Чорного шляху. Отож, з вікон батьківської хати досить виразно бачилася мені війна — наступ фашистських завойовників і відступ радянських військ, багатотисячні колони полонених червоноармійців, котрих гнали до Умані, в глинище, а через певний час наступ Радянської Армії і панічна втеча окупантів…» На долю випало дитинство, сповнене заграв війни і пекучих спогадів потому:
Між віт, за клаптиком сорочечки,
Безхмарна світиться блакить.
А Вовка ж мріяв стати льотчиком…
І Вовка вже не полетить…
Рябіє у стіні пробоїна…
Тин аж на вигоні торчма.
І ми — як на повірці воїни…
І вже товариша нема… ("Вибух").
Досить часто у поезіях А. Загравенка зустрічається слово Синюха — річка його дитинства, натхненниця роздумів і поетичних екскурсів в минуле:
Ріки дитинства кришталеве лоно,
мов друге небо, світиться між трав.
Була Синюха в давнину кордоном
двох дужих ворогуючих держав.
І пращур мій, тут змурувавши хату,
у плині звичних клопотів і справ
тримав пістоля й шаблю на підхваті,
а в час тривожний у жупані й спав… («Колишній кордон»).
За плечима поета — Літературний інститут ім. О. М. Горького, пошуки себе у журналістській та редакторській справі, і зрілий поетичний шлях у світ метафор і символів.
«Нікого не наслідує, а в усіх поезіях залишається самим собою. Немає випадкових творів. Усі вони написані рукою зрілого і вдумливого майстра, який віддзеркалює у красному слові свою чутливу душу і біль за долю України, негаразди сьогодення і зворушливо ліричні етюди та медитації», — влучно зауважував поет-бунтар В. Гончаренко, говорячи про стиль А. Загравенка.
В кожному вірші — захоплива гармонія звуків і образів, синівська тривожність чутливого серця:
В краю, де спрагло пахне деревій,
де наливає кетяги калина,
де хліб ростив чубатий прадід мій,
хмелію від імення Україна.
Та разом з тим терзає душу біль
за довгі бездержавності століття.
Пекуча в рани сипатися сіль
Ще довго буде нам і нашим дітям.
І внукам стачить вдосталь перешкод
Протистоянь, розброду й колотнечі,
Аж поки наш ошуканий народ
По-європейськи випростає плечі. («В краю, де пругко шелестять дуби…»).
На землі всім народам вистачає місця, волелюбні прагнення націй, самоповага і гідність — еталон всепланетної гармонії розуміння для поета:
Як Божий сад, цвіте уся планета.
Чим більш на ній дерев, тим веселіш.
Я зрозумію кожного поета,
якщо у нього про вітчизну вірш.
Я помолюсь за кожного повстанця,
щоб у бою найтяжчім переміг.
Бог наділив Британію британцям,
а мій мені не зганьблений поріг… («Інтернаціональний мотив»).
«Як письменник палко вірю у той час, коли імення "українець" звучатиме не нижче, а то й авторитетніше, ніж японець, німець, француз, британець, американець», — так А. Загравенко означає концептуальну ідею поетичних одкровень.
А етнокодів, які здатні зцементувати націю, у поетичних рядках автора знайдемо немало :
Хатини з глини аж надто білі.
Тополі в ряд .
Ще наша гнана співуча мова.
Дотепний жарт.
На щастя знайдена підкова.
Козацький гарт
І невичерпне пісенне море.
Вишневий цвіт.
І вишиванок чіткі узори.
І «Заповіт». («Єднання»).
То ж долучаймося до пошуку життєдайних основ разом з поетом відвертого і неспокійного серця А. Загравенком.
Рубленко Ганна Володимирівна,
завідуюча відділом бібліографії та краєзнавства
Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей ім. А. П. Гайдара (м. Кіровоград).
Коментарі до статті