|
Тема втраченого дитинства у сучасній прозі для дітей та юнацтва (на матеріалі автобіографічної прози Володимира Рутківського) Тематика сучасної літератури для дітей та юнацтва – цікавий предмет літературознавчих студій. Цілісне уявлення про нього може сформуватися тільки на основі ґрунтовного аналізу пласту літератури початку ХХІ століття. Завдання ускладнюється не тільки через відсутність наукових праць теоретичного характеру, які б пропонували методи, прийоми та підходи до аналізу літератури для дітей як специфічної галузі, а й тому, що йдеться про тексти, які не пройшли апробації часом, не отримали належної критичної рецепції та літературознавчої оцінки. Актуальність різноаспектного вивчення кожної теми, прописаної у різножанрових текстах письменників, очевидна і продиктована як потребою оновлення методології аналізу творів для дітей, так і необхідністю їх літературознавчого осмислення. Сучасна література для дітей та юнацтва як специфічний феномен, своєрідний метатекст, презентує широке коло тем і проблем, що утворюють тематичну парадигму, центральним компонентом якої є тема дитинства. Прозаїки обирають різні ракурси її осмислення та художньої репрезентації у тексті, актуалізуючи при цьому певні моделі дитинства. Гармонійне, нещасливе, безтурботне, втрачене дитинство; дитинство автора, відомої людини чи історичної особи. Поняття «втрачене дитинство» вживається у контексті розмови про події та обставини (сирітство, побутові негаразди, війна, суспільні катаклізми, проблеми соціального плану, психологічні страхи тощо), які мають місце в житті дитини і змушують її передчасно подорослішати, перейматися недитячими проблемами чи жити дорослим життям. Література, яка пропонує образ дитини у сучасних їй реаліях, показує приклади втрати дитинства через сирітство та соціальну незахищеність («Злочинці з паралельного світу» Галини Малик, «Миколчині історії» Марини Павленко); вплив поганої компанії, вживання алкоголю, аморальну поведінку, відсутність батьківського виховання та родинних традицій (книга сучасної української прози «Мама по скапу»); заради майбутніх успіхів та слави у спорті, шоубізнесі, кіно, літературі (цикл оповідань Степана Процюка про Ніку Турбіну «Недитяче дитинство») тощо. Тема втраченого дитинства побудована й на основі художнього розгортання проблеми «діти і війна». Такий досвід сучасними письменниками репрезентовано, як правило, у автобіографічних текстах або у контексті висвітлення історичних подій. І в цьому випадку у понятті «втрачене дитинство» асоціативно відлунює експлікація терміна «втрачене покоління»: «умовна назва генерації західноєвропейських письменників, які особисто пережили трагедію Першої світової війни, а тому підтримували антивоєнні настрої, що позначилися на їх творчості, загострено сприймали тенденції дегуманізації суспільства, абсурду буття, в якому немає місця повноцінній людині..» [8, 205]. Володимир Рутківський відносить себе до того покоління, яке прийнято називати дітьми війни. «Дві обставини наклали свій глибокий відбиток на дитинство Володимира Рутківського: війна, а точніше — окупаційні лихі й голодні часи, перенесені на селі, та українська історія. Обидві дали поштовх для створення головних творів життя. У першому випадку – щемливої біографічної повісті «Потерчата», у другому – історичної трилогії про джур-характерників», – пише О. Гаврош [5] . У автобіографічному творі Володимира Рутківського на прикладі головного героя і оповідача Володка показано втрачене дитинство цілого покоління дітей, на долю яких випало жити у воєнний час, зазнати поневірянь, пізнати голод і людську жорстокість, пережити страх, йдучи по лезу між життям і смертю. Проблема «діти і війна» не нова в українській художній літературі. Її порушили у прозових творах Віктор Близнець («Ойойкове гніздечечко», «Паруси над степом», «Землянка», «Мовчун»), Микола Вінграновський («Первінка»), Всеволод Нестайко («Це було в Києві»), Григір Тютюнник («Климко», «Вогник далеко в степу»), Галина Пагутяк («Діти») та інші. Спробу порівняння заходимо у міркуваннях О. Гавроша: «Тільки якщо «Климко» розповідає про невмолимий трагізм війни, то в «Потерчатах», попри весь воєнний драматизм, Рутківському вдалося знайти свою особливу інтонацію – світлого суму, а почасти навіть гумору. Адже війна війною, а дитинство бере своє. Діти все-одно граються, навіть якщо поруч хтось іде в атаку» [5]. Наталя Марченко зауважує, що «його (В.Рутківського –К. Т.) «війна» виявилася трагікомічною, значно абсурднішою і трагічнішою водночас, ніж у старших на кілька років чи десятиліть товаришів, а повість, що визрівала в творчій уяві письменника упродовж років […], привнесла у традицію мистецького осягнення феномену дитинства новітні художні й етично-філософські домінанти». Дослідниця переконана, що «саме «родові міфи», а не історично-документальна правда буття родини, згодом лягли у засновок автобіографічної повісті «Потерчата» (2008). Власне, твір тим і вирізняється на тлі собі подібних в українській літературі, що відверто демонструє болючий (інколи нестерпно жорстокий!) процес деміфологізації власної життєвої історії автором шляхом «переповідання» винесених із дитинства сюжетів і символів на основі здобутих у дорослому бутті контекстів» [10]. В.Базилевський, А. Біла, І. Бойцун, А.Гурбанська, Н. Резніченко та інші дослідники творчості названих письменників акцентують на особливостях творів про війну та повоєння, в яких показано образи дітей. Проблемі дискурсу дитини у творчості Гр. Тютюнника, В. Близнеця та Є. Гуцала присвячено дисертаційне дослідження Олени Чепурної [12]. Їх науковий досвід враховуємо у статті, мета якої – висвітлити художні особливості реалізації теми втраченого дитинства Володимиром Рутківським. При цьому актуальними будуть насамперед два ракурси інтерпретації: з точки зору поетики тексту та з позицій художнього сприймання (рецептивно-естетичної точки зору). Саме тому опиратимемось на теоретичні положення праць О.Бандури, П.Волошина, О. Галича, Г. Клочека, Ю. Коваліва, М.Моклиці, В.Пахаренка, Г. Поспєлова, Б.Томашевського (які розглядали тему як елемент змістової організації літературно-художнього твору) та наукових студій В.Ізера та Г. Р. Яусса, У. Еко, М. Зубрицької, Д. Наливайка, присвячених питанням рецептивної естетики. Зміст теми «втрачене дитинство» закладено як на сюжетному рівні, так і в образах головного й другорядних героїв, жанровій природі й наративній канві тексту. В образно-символічній формі відчитуємо його у символічній назві твору «Потерчата». Вже з цього моменту уява реципієнта починає активно працювати. І залежно від естетичного досвіду читача, зринають запитання та міркування: Хто такі потерчата? Чому потерчата? З такою ж назвою вже є твір Василя Короліва-Старого. У процесі художнього сприймання тексту читач не тільки отримує відповіді, а й розуміє глибину смислу його назви. Потерчата – образ-символ. «Потерчата – це такі маленькі дітки, які померли нехрещеними, або загубилися в лісі і їх розірвали хижі звірі, або втонули у болоті» [11,158], – пояснює головний герой. Оповідач співставляє образи дітей свого покоління із роєм комашок, зоряними вихриками, яких теж називають потерчатами. У складні моменти життя, у снах і мареннях він завжди уявляє себе одним із них, бо йому теж судилось «втрачене дитинство» і розбиті мрії. У рої «маленьких створіннячок, що перелякано кидалися туди-сюди і дзвеніли так, що їхній багатоголосий стогін зливався у одне розпачливе волання» він бачив і себе. У їх дзижчанні хлопчик вчував плач немовлят, голосіння і запитував: Чому вони плачуть? «Може, кожна з цих крихітних, напівпрозорих створіннячок вигукує до світу щось своє? Може, розповідає про свою пропащу долю, про мрії, що так і залишились нездійсненими, про любов, якої так ніколи й не звідали…[…] Вони не від цього світу. Цей світ їх не приймає. Вони – нізвідки, як душі немовлят, зароджених в нелюбові і позбавлених материнського лона» [11, 94]. Письменник у філософських відступах-роздумах торкається болючих і актуальних проблем сучасного суспільства. Потерчата опинилися між двома світами: «земля їх не приймає. І небо теж. Отак і никають віки вічні між небом і землею» [11, 160]. Вони невинні, як і діти, на долю яких випали випробування війною, складним часом, коли людство зневажило християнські цінності та віками закладені національні традиції, «замість того, щоб жити в мирі і злагоді, воно заходилось вивищувати себе над тим, що було запорукою тієї злагоди» [11, 116]. У розгортанні образу-символу потерчат відкриваються читачеві кілька смислів. Опираючись власне на символічний ряд прочитання образу потерчат, інтерпретує твір В. Рутківського Наталя Марченко [Див. 10]. Володко – головний герой твору і оповідач – належить до покоління дітей війни. Не випадково хронотоп твору позначений чіткими рамками. Йдеться про сконденсований художній час і простір, координати якого означені образно – «між життям і смертю», «між небом і землею». Досліджуючи форми хронотопу, М. Бахтін писав: «Час тут згущується, ущільнюється, стає художньо-зримим; простір ж інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії» [3, 247]. Хронотоп у творі В. Рутківського виконує характерологічну функцію, творить емоційне тло. Зовнішній хронотоп несе в собі інформацію про місце подій у творі (дія відбувається у Пирогах, Богодухівці), тоді як внутрішній – охоплює душевний світ головного героя-дитини і позначений простором його думок, уявлень, сновидінь. У сповіді письменник вдається не тільки до саморозкриття, зізнається у своїх дитячих переживаннях, думках, висвітлює емоції та описує побутові подробиці, а надзвичайно відверто говорить про речі, акцентує на деталях. У світлі дитячого бачення та характеристики постають інші персонажі твору: мати, батько, баба Настя, дідусь і бабуся, сестри Радзієвські, завгосп, поліцай, німецький вартовий, діти. Відтак у читача формуються виразні образні уявлення, забезпечуючи повноцінне сприймання твору. Реалістичний метод зображення художнього світу через призму дитячого, невинного і наївного бачення цілком виправданий у реалізації теми втраченого дитинства. Глибокий психологізм дитячого образу розкривається завдяки таким епізодам, в яких дитяча щирість і безпосередність ставлення до себе і до того, що діється навколо, просто вражає. «Мабуть відтепер мама вже ніколи не любитиме мене, як любила до війни, і що тепер ніколи вони з Вікториком не вибачать мені таких слів. І буду я завжди сам на всьому світі. Аж поки не повернеться з війни татко…» [11, 49]. У хлопчика постійно присутній страх перед самотністю і покинутістю. Довоєнне дитинство було щасливим: з татом, з мамою, а потім – голод, холод, страх, беззахисність, самотність. Дихотомія щасливе/нещасливе ще більше увиразнює центральну тему твору. Про це письменник згадує у спогадах: «Ще з учора я чотирирічний, був татковим та мамциним мазунчиком, до мене ставилися з уклінною посмішкою: аякже, — син директора школи! (Тоді це було зовсім не те, що сьогодні!). І одразу став ізгоєм. Війна викинула нас на вулицю без хати над головою (бо ж шкільна квартира — це не своя хата з городом). Як мати виходила нас з меншим братом — навіть уявити важко. Я й зараз не можу спокійно пройти повз пасльони, калачики, бузину та квітки акації. Іншими словами, опинилися на самому дні окупаційного суспільства. Тоді й пізнав ставлення тих людей, що ще вчора улесливо посміхалися. А от ті, яким діла не було до освіти, хто копирсався лише в землі, — ті поставилися, як до своїх. Із тих перипетій вийшов із однією думкою — людина мусить покладатися лише на себе» [Цит. за 10]. Чистота дитячої душі на тлі жорстокої дійсності воєнного часу неодноразово підкреслюється письменником. Володко надзвичайно вразливий, добрий, чуйний хлопчик. Незважаючи на думки про смерть брата, які зринули унаслідок щирого дитячого егоїстичного бажання бути в матері єдиним і улюбленим сином, він не плекає жорстокості чи ненависті, не озлоблюється на інших. Він вміє співчувати і любити, його мучать докори сумління за найменшу шкоду, яку завжди гіперболізує до глобальних масштабів: чи тоді, коли з’їдає братикову кашку, чи коли розчаровує маму своєю поведінкою, чи думає, що через нього помер голова сільської ради. Протилежними за своєю суттю є образи жорстоких хлопців-поліцаїв, шкільного завгоспа, німецьких окупантів, деяких представників радянської влади. Використання композиційно-стилістичного прийому контрасту тільки посилює смислове навантаження тексту, згущує барви у зображенні тла – подій, які відбуваються у суспільстві. Функціональність такого прийому виявляється й у впливі на читача, формуванні у нього емоційного та естетичного досвіду. Проблемно-тематична основа твору «вимагає жанрового оформлення, конкретної композиції й архітектоніки, об’єднуючи складники твору в цілісну структуру» [9, 472]. Тема втраченого дитинства реалізується через драматично-трагічний пафос. Оптимально підібрано й жанрову форму твору. «Потерчата» – чудовий зразок автобіографічної прози, який продовжує літературну традицію цього жанру, реалізовану Василем Стефаником у повісті «Моє слово», Богданом Лепким у «Казці про моє життя», Михайлом Стельмахом у творах «Щедрий вечір» та «Гуси-лебеді летять», Григором Тютюнником у повістях «Климко» та «Вогник далеко в степу», Олександром Довженком у «Зачарованій Десні». «…Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся у себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, сивих вже потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу між смертю і життям, любов'ю і ненавистю, вірою і безнадією» [11, 188], – зізнається письменник. У цьому позафабульному елементі твору читач відчуває емоційний настрій автора, розуміє його біль і сум за втраченим дитинством цілого покоління, а разом з тим вловлює вітаїстичні імпульси. Дуже влучно у контексті аналізу творів Віктора Близнеця пише Володимир Базилевський: війна була «страшною руйнівною силою, що смерчем увірвалася в людські долі. Але в сліпоті своїй висвітлила живі душі до денця. Так завжди буває на грані життя і смерті. Пройти повз подібний матеріал письменник не може. Народжувалася література покоління, що з крутогір’я літ озиралося на себе» [1, 12]. Авторський жанровий підзаголовок – «Дитяча сповідь для дорослих, які так нічого й не навчилися» налаштовує читача на художній світ, побачений дитиною, дитяче трактування того, що відбувається. Однак у окремих епізодах виразно відчуваємо власне авторський голос, висловлювання письменника – дорослої людини. Образ оповідача у тексті від «я» (за М.Бахтіним), образ головного героя сповіді – «зображені образи, які мають свого автора, носія чисто зображуваного начала» [2, 418]. Письменник, будучи прототипом героя сповіді, долучає своє бачення власної долі та відображення довкілля, соціального контексту. Адже «виразити самого себе – це означає зробити себе об’єктом для іншого і для себе самого» [2, 419]. Цей твір про дитинство адресований читачам із спонуканням осмислити трагічний і драматичний життєвий досвід малого хлопчика, винести урок людяності, проаналізувавши події того часу, зробити певні висновки. Б. Мейлах у праці «Художественное восприятие как научная проблема» писав: «Письменник, живописець, режисер орієнтуються на певну модель сприймання». В. Рутківський, закладаючи у текст експліцитний та імпліцитний змістові пласти, врахував специфіку художнього сприйняття читачів різних вікових категорій. Однак, зважаючи на той же авторський підзаголовок із зазначеним «для дорослих», можемо припустити, що дитина не може бути «ідеальним читачем» (за У. Еко), бо тільки читач зі знаннями контексту та певним життєвим досвідом зможе повноцінно декодувати «Потерчат». Дитяча рецепція ж грунтуватиметься на усвідомленні тих подій, які відбуваються з головним героєм і навколо нього; переживанні емоцій, властивих їх ровеснику. У творі паралельно розгорнуто дві візії світу: дитяча і доросла. Зворушлива дитяча оповідь про їжачка, бабусині пиріжечки, домашній затишок, тепло песика (який врятував герою життя і якому автор присвятив цю книжку) переплітається із самосмисленням та роздумами про ставлення людей один до одного. Дитина-оповідач, крізь призму своїх емоцій, дитячих страхів (а вони прописані дуже виразно) розповідає про себе і те, що діється навколо. Читача проймає жаль і біль за долю хлопчика. Трагічний пафос посилюється акцентами на дитячих стражданнях і переживаннях, натуралістичних зображеннях дійсності. В епізоді, де показано, як Володик повертається з матір’ю до села, буквально сконденсоване дитяче страждання. Через хвору ногу він вже не може йти, намагається повзти рачки, обдираючи коліна, хоче заснути і не чути більше болю. Він надіється, що мати теж візьме його на руки, як і молодшого братика, запитує себе, чому ніхто «навіть за руку не візьме, ніхто не пожаліє мою поколоту ніжку» [11, 45]. Дитина по-дитячому трактує те, що відбувається; думає, що мати його не любить і готова віддати поліцейському. Саме тому малий Володик бачить страшні сни, в яких мати сміється «нелюдською вже посмішкою». Це віддаляє їх у реальному житті. Насправді він так прагнув любові й тепла, хотів, щоб мати обняла і пригорнула, як колись. Юні читачі, яким близька і знайома проблема самотності, браку батьківського тепла, можуть ототожнювати себе з головним героєм, асоціювати пережитий психологічний досвід із описаним у книзі. Дорослі читачі в цьому епізоді відчитуватимуть відбиток тогочасних подій на психіці дитини, відтворюючи причиново-наслідкові зв’язки. І якщо дитина концентрує свою увагу на образі хлопчика і є на його боці, то дорослий читач оцінює ситуацію ще й з точки зору матері, тобто неоднозначно. Страх перед багнетом поліцейського, перед смертю був настільки сильним, що через нього хлопчик на деякий час втратив мову. Але навіть у своєму віці він намагається дати оцінку діям німців і представникам радянської влади, задумується, хто ж кращий. Запитує про це діда. Письменник тільки штрихами висвітлює позицію українських селян, натякає на неоднозначне ставлення як до окупантів, так і до влади та тих, що відстоювали національні інтереси. Такий прийомом наштовхує дорослого читача на роздуми і формулювання власних оціночних суджень щодо поведінки дійових осіб, що є типовими представниками тогочасного суспільства. Дитина ж осмислюватиме жахіття Другої світової війни, читаючи книги, які здатні «показувати зсередини та викривати тоталітаризм через дитяче сприйняття. Такий досвід дитячого читання має усвідомлюватися в нашому суспільстві як необхідний превентивний метод», – пише Валентина Вздульська. Книга В. Рутківського є прикладом того, «як можна вдало, без спрощення та водночас доступно й не травматично для дітей писати про складні та філософські питання, як-то природа зла, ідеологія, тоталітарні системи, війна, смерть, ворожість, страх, несвідоме, віра, сенс життя тощо» [4]. «Потерчата» – це роздуми дорослого письменника про себе і той час, про людство, частинкою якого є він сам, про світовий устрій і глобальні проблеми самознищення. Дорослі нічому не навчилися, бо не вміють цінувати життя, бути гідними людьми. Письменник з болем переживає людську жорстокість, байдужість, зрадництво, агресію і цей біль вчувається в кожному слові, вловлюється у кожній думці хлопчика-героя, роздумах автора. Так, опритомнівши після операції, уже дорослий оповідач усвідомлює, що не на небесах, що «боги покинули» його, «трапилася катастрофа»: «І тоді я зрозумів, що мені й надалі судилося бути там, де я був до того – в цьому сірому, наскрізь просякнутому болем і байдужістю світі, де почуваєшся нікому непотрібним» [11, 220]. Світ реальної дійсності протиставлено уявному образу раю. У авторській сповіді можна відчитати дуже багато як явних, так і прихованих смислів, що свідчить про «самозабезпеченість твору енергією», адже «добре відомо, що художня цінність твору справедливо пов’язується з його здатністю відкрити читачеві «безодню смислу», спрямувати його думку «в безконечність» (за Г. Клочеком). Композиційно твір складається з окремих частин розділів, які ніби зринають у спогадах автора і є епізодами-кадрами стрічки його життя, дитинства, украденого війною. Серед цих ретроспективних кадрів зринають інші, зі сценами сучасного життя головного героя. Їх не так багато: фрагмент оповіді автора про батька перед смертю й епізод у лікарні перед операцією, марення під час анестезії. «та у будь-якому випадку і за будь-яких обставин, читач повинен пов’язувати різні фази тексту до купи, і тими фазами завжди будуть антиципація та ретроспекція, що приводить до утворення дійсного виміру, який перетворює текст у форму досвіду для читача» [6, 355]. Згаданий епізод із сучасного життя автора поданий не випадково, адже теж позначений перебуванням «між життям і смертю», «між небом і землею». Сакральний момент очищення душі і віри в те, що можна навіть будучи «потерчатком» потрапити на небеса, підкреслено словами молитви до Найвищого з Найвищих: «Господи, молюся я до нього, дякую Тобі, що ти мене, нехрещене потерчатко, взяв до Себе, що знову поєднав мене з моєю земною долею! І тепер святий Боже, я вірю, що долі поєднуються на небесах, що на все воля Твоя» [11, 219]. Філософія буття і віри відчитується у сповіді між рядками. Дуже часто при цьому автор вдається до постмодерних прийомів побудови тексту: фрагментарної оповіді, переповідання снів і марень, використання потоку свідомості як форми адекватного зображення внутрішнього світу людини, її міркувань. Фінал тексту оптимістичний – батько повернувся з війни і разом з матір’ю пішов миритися до діда. Так письменник матеріалізував тенденцію щасливого кінця, властиву більшості текстів для дітей. З іншого боку – це тільки певний етап життя автора, тому присутнє усвідомлення, що текст не може бути закінченим. Отже, тема втраченого дитинства у сучасній літературі для дітей та юнацтва постає як продовження літературних традицій висвітлення проблематики «діти і війна», а також розвитку автобіографічного жанру. Володимир Рутківський прописує цю тему у «Потерчатах». Читач розкриває її смисл, закладений у символічній назві твору, сюжетному розвитку подій та композиційній побудові тексту, проблематичному колі (проблеми дитячої самотності, страхів, стосунків з ровесниками, ставлення до батьків, сприймання навколишньої дійсності тощо), образі головного героя. Повноту та вичерпність художньої реалізації теми втраченого дитинства забезпечують жанрова форма, трагічно-драматичний пафос, сконденсований художній час і простір, наратив сповідальності, реалістичний метод зображення дійсності із використанням постмодерних практик письма (фрагментарності, потоку свідомості, елементів колажу снів та марень). Письменник, опирається на певну модель художнього сприйняття тексту реципієнтами. Відчитування експліцитного та імпліцитного змістових пластів тексту читачами особливе з огляду на їх життєвий і читацький досвід, усвідомлення історичного, культурного, філософського контексту часу та подій, про які йдеться у творі; ставлення до теми дитинства, презентованої автором через призму автобіографізму та виповідання власного життєвого досвіду.
Тетяна Качак, кандидат філологічних наук, доцент Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника.
Джерело: Качак Т. Тема втраченого дитинства у сучасній прозі для дітей та юнацтва (на матеріалі автобіографічної прози В. Рутківського) / Т. Качак // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. 2013 – 2014. – Вип. 40 – 41. – С. 113 – 119.
|
Коментарі до статті