Регулярне зацікавлення в Україні дитячою книгою як об’єктом критичного аналізу розпочалося лише наприкінці 70-х рр. ХХ ст., зі створення  щорічного збірника літературно-критичних статей про дитячу літературу „Література. Діти. Час”, що видавався  видавництвом „Веселка”  (1979 – 1990 рр). Загальний пафос розмови про дитячу літературу (як і самої літератури), зрозуміло, відповідав духові часу, а всебічний аналіз розмаїтого літературного буття часто підмінювався оцінкою на відповідність панівним ідеологічним і дидактичним канонам. Рідко  мовилося про  дитячу книгу як видавничий феномен.
Літературно-критичні публікації, присвячені творам  українських дитячих письменників, спорадично з’являлися на сторінках спеціальної  «дорослої»   періодики, зокрема «Літературної України», однак  „владні стереотипи повсякденного мислення (дитяча – недитяча – несерйозна, минуща, недосконала)...,  відсутність силового поля фахових дискусій” [1; 8],  невиробленість в оновлених  наукових, культурологічних та естетичних  парадигмах метамови дискурсу довкола дитячої книги спричинили майже повне його згасання.
Спроби відновити практику публічного осмислення літературно-видавничих  процесів  в царині нової української дитячої книги розпочалося лише наприкінці 90-х років з поодиноких коротких рецензій  у нових часописах видавничо-книгарської тематики –„Книжник-ревю” (згодом тут було запроваджено  спеціальну рубрику „Книжка року. Номінація „Дитяче свято”), „Книжковий огляд”, „Книжковий клуб+”. „Друкарство”, „Палітра друку” тощо. Рецензії на дитячі видання  трапляються  й в Інтернеті, на сайтах Інтернет-книгарень і відповідних мереж,  в електронних версіях та на сайтах видавничих часописів, однак здебільшого це електронні  дублі (або версії) опублікованих у пресі матеріалів.
Оскільки критика дитячої книги [1a] є складовою загальнолітературно-критичного  дискурсу, однією з можливих дискурсивних практик,  ми вважаємо за потрібне оцінювати її  в контексті тих змін,  які зазнає сьогодні  української критична думка загалом. Основний  зміст цих змін  такий:  еволюція художньої літератури, самої природи художнього  тексту, що розпочалася у добу модерну і постмодерну, спричинила зміну  “прескриптивного” типу критики (С.Павличко) та її спадкоємиці -  „критики нагляду”  (Ю.Шевельов) новим типом – креативно-провокативним (Г.Степикіна), або   „критикою вгляду” (Ю.Шевельов).
На противагу  “критиці нагляду”, що, орієнтуючись  на сталі зразки і вимоги,  „не вчувається ні в літературний процес, ні в душу автора” і „виконує відповідно до своїх поглядів ... своєрідну поліційно-критичну функцію”, критика вгляду,  „ намагаючися схопити невідтворну сутність твору і принцип взаємопов’язаності його складників, ... хоче цим допомогти авторові усвідомити себе, а читачеві – зрозуміти автора. Це не літературна поліція, а радше літературна консультація... І коли критика вгляду в своєму намаганні показати, як і для чого зроблений той чи той літературний твір, наближається до науки, то в цій витонченій і наскрізь умовній грі у відсутність-присутність особи критика вона стає твором мистецтва, особливим його жанром” [2; 13-14].
Одночасно літературно-критична думка останнього десятиліття  виявилася „ураженою” й деякими хворобами. До найважчих Т.Степикіна слушно відносить  – марґіналізацію художнього і духовно-моральнісного вимірів і критеріїв оцінки літератури, апологізацію усякої антитрадиційності  і  так званий  „ескапізм щодо фундаментальних проблем -  світоглядних, моральнісних, особистісних і власне естетичних у серйозному сенсі цього слова”. На її думку, цей шлях зводить „критику на рівень кололітературної гри, балачок з приводу чогось тощо” і виявляється „досить спокусливим для критиків усіх поколінь” [3]. Створені в цьому „жанрі” тексти являють  „потік якихось банальних асоціацій усього з усім, і автор чомусь вважає, що все це гідне того, аби бути записаним і прочитаним іншими. Цей жанр “го-гай-го” [3а] (нехай так це буде називатися) стає все більш вагомим у критиці. Що він означає? Він означає ситуацію втрати будь-яких смислових оперть мислення і світовідчуття, гру в цінності, зникнення естетичної і моральнісної відповідальності перед Словом і людьми. Це гра в критику (виокремлення наше – Е.О.), яка стає звичкою” [4].
Фахівці слушно стверджують, що такий характер сучасної критики почасти зумовлюється характером її об’єкта – літератури, народженої в 90-ті роки, адже разом вони утворюють єдину біологічну систему. За  оцінкою Л.Талалая: „Відсутність високих духовних орієнтирів доводить до того, що наївний критицизм нетерпеливого авангардиста перетворюється на догматизм, анітрохи не кращий від соцреалізму. Не утверджуючи ніяких високих ідеалів чи духовних цінностей, більше того, глузуючи з них, подолати кризу неможливо. Це буде лише бунт раба, рецидив хворої рабської психіки… Цей напрямок в літературі я назвав би сальєризмом. З його появою з’явилася і своєрідна графоманія порожнього інтелектуалізму, яку постачають люди ерудовані, котрі все знають, розуміють, перечитали і Фуко, і Барта, і Дельоза…” [5; 135 – 137].
Цілком закономірно, що „цій літературі штучних спецефектів, безвідповідальної гри, літературі без душі і духу, але з великими претензіями відповідає і певний тип критики, який можна охарактеризувати таким же чином” [6].  Г.Штонь, скажімо,  визначає її як  „тусовочну”, „епатажну”; критику, „де на тлі суцільної лайки не йдеться про етичний чи навіть культурний рівень розмови про літературу – це рівень взагалі позакультурний... Канали впливу й методі маніпулювання читацькими смаками (сказав би, навіть уявленнями про літературу) у нас сьогодні навіть більш розвинуті за саму літературу” [7; ІІІ].
Попри доволі крайню суворість, такі оцінки доволі точно характеризують загальну тональність сучасного українського літературно-критичного дискурсу, а  також дискурсу видавничо-критичного. Цей тип критики  у нас лише формується.  До того ж,  її часто – зумисне чи незумисне - плутають з рекламою або піаром.
Однак при повному теоретичному усвідомленні усіх відмінностей  на практиці часто об’єктивну оцінку того чи  іншого видавничого проекту підміняють його рекламуванням (прихованою рекламою), або  комплементарним відгуком, або „рецензією з люб’язності”.  „Коли видавці кажуть, що в  нас немає критиків, можливо вони мають на увазі брак мужності в багатьох наших колег?” – припускає К.Родик. Йому як головному редактору часопису,  покликаного організовувати і підтримувати видавничо-критичний дискурс довкола української книжки, це добре відомо. Тому він і годиться з  одним  з найвідоміших у світі книжкових журналістів М.Райх-Раніцьким, що казав: „Професія критика вимагає мужності...мир і дружба між автором і критиком можливі лише тоді, коли критик ніколи не писатиме про книжки цього автора, а той назавжди змириться з цією обставиною” [8, І].  Ще радикальніше висловлюється А.Ульянов, що  вважає, що українській літературній журналістиці потрібні „агресори, монстри, від згадки про яких письменники скидатимуться серед  ночі, бо знатимуть: ті називатимуть речі своїми іменами і не толеруватимуть халтури” [9, С.У].
Отак непросто, та усе ж по-драматичному цікаво, існує  сьогодні   критична „іносфера” (А.Ульянов) „дорослої” літератури. Сфера критики дитячої книги, безперечно, реагує на усе позитивне і негативне, що відбувається в українському загальнокритичному дискурсі, однак з деяким запізненням  і по-особливому.
По-перше, у неї свої закони внутрішнього розвитку, особлива соціальна комунікативно-регулятивна спрямованість. По-друге,  дитячій книзі, незважаючи на давно доведений факт її існування•, і далі відмовляється  в праві перебувати в полі зору серйозної науки, літературної та видавничої критики. Тому тим, хто займається її проблемами, спершу доводиться попросту долати  поширений у суспільній  свідомості  стереотип естетичної  „недорозвинутості”  об’єкта своїх досліджень що в теоретичній, що в практичній сферах.  По-третє, треба визнати, що в царині дитячої літератури, з її змістовим, жанрово-тематичним „консерватизмом”, константністю репертуару (тут дуже високою залишається частка перевидань), справжні літературні і видавничі події трапляються таки нечасто, а тому „не треба на дзеркало нарікати...” Мовляв, який об’єкт, така і критика. Ось коли завдяки  Морозову-Малковичу  з’явилася українська «потерріана» -  хіба  ледачий не висловився критично на  адресу „саги”,  з приводу Поттера було влаштовано справжні змагання з гострослів’я (С.Грабовський „...Плюс загальна магізація країни?”,  Я.Стріха, „Про канонічну і неканонічну поттеріану”,  Н.Богуславська   „Один із нас” і „Перехідний” Гаррі” та ін.) [10].
Наявні у критиці дитячих видань оцінні підходи зумовлюються  сучасними способами  наукового осмислення феномену  дитячої книги, а відтак  її  семантичного означення. Серед них увиразнюються   дидактичний,, психологічний, філологічний.  Значно менше публікацій, в яких дитяча книга  аналізується з видавничо-мистецького та комерційного поглядів (кількавекторна квалілогічна оцінка дитячої книжки - як духовної субстанції, як матеріальної форми, як способу інтерпретація дитячого твору засобами сучасної графіки і видавничого дизайну, як об’єкта ринку).
Аналізований критичний дискурс у жанровому плані не є  оригінальним. Улюблений аналітичний  жанр критиків – рецензія (анотаційна, аналітична, відкритий лист) на другому місці – огляд, ще рідше трапляються проблемні статті. Серед інформаційних жанрів найбільш поширені  інтерв’ю, на певні події у книжковому світі журналісти традиційно реагують  замітками, репортажами.
Особливістю усього дискусійного процесу довкола дитячої книги як літературно-видавничого явища є те, що в ньому беруть участь лише дорослі комуніканти, причому в ролі що адресантів, що адресатів (тоді як дорослі автори пишуть усе ж для юних читачів).  Серед аналізованих публікацій нам трапився  чи не єдиний випадок, коли автором рецензії у жанрі листа до редакції  виступала юна особа - Набока Марічка (Новий підручник з драконознавства (на книжку „Гарри Поттер. Драконология”).
Незвичність такої комунікативної конфігурації породжує  дивну тональність, властиву  багатьом критичним відзивам на дитячі тексти: або дидактично наснажену (одвічна проблема й самої дитячої лектури), або  замилувано-розчулену, або напівсерйозну. Навіть І.Бондар-Терещенко, один з „найкритичніших  критиків”, розгублено зізнається: „Загалом писати про дитячі книжки буває важко: надто великий ризик впасти в дешеву сентиментальність або набрати зверхньо-іронічного тону”, щоправда,  одразу ж виправдовується:  „якого більшість з них таки заслуговує” [11 22].
Комунікативна парадоксальність зумовлює також й невизначену функціональну ефективність критичних публікації з приводу дитячих видань: виходить, що вони адресуються виключно дорослим і,  насамперед,... колегам по цеху. Більшість з них не може слугувати для дітей дороговказом у книжковому світі, бо юні реципієнти (переконана, що й чимало пересічних батьків)  мало що розуміють з екзистенційних екзерсисів „просунутих” („продвинутих”) дорослих критиків, що, відчуваючи в собі „особливий природній хист” розуміти дітей і говорити від їхнього імені, розмірковують (часто з висоти віку та ерудиції) над тим чи іншим текстом.
Пишучи для дітей, дорослий автор  насправді часто про них… забуває, бо найчастіше він має на увазі своє бачення того, що саме діти повинні вчити та якими вони повинні бути. Часто про них забувають й  художники, які ілюструють дитячу книгу: „Я переконана, що ці книжки (йдеться про видання Малковича – Е.О.) розраховані на сприйняття та смаки дорослих, а не дітей. Бо в оригінальних ілюстраціях до класичних текстів „Снігової королеви” та „Аліси в країні чудес” можна побачити, як вдало і вміло можна переробити „в картинку” найуживаніші образи поп-кіно. Цей майстерній постмодерністський кунштюк дійсно вражає „інтелігентного батька” (а не його дитину – Е.О): він, залюблений в крижаний образ Шарон Стоун в „Основному інстинкті”... інстинктивно потягнеться до обкладинки „Снігової королеви” [12].
Оцінюючи твори, написані для дітей, дорослий критик чинить так само, хоч і намагається при цьому, як окреслюють цей феномен  дослідники, актуалізувати у собі „дитяче” (так званий дитячий код). Декому це й вдається, та „доросле” все одно бере гору і випирає звідусіль. Наведемо приклади.
Під дорослою промовистою назвою „Ностальгійна приємність для дорослих” „по-дорослому” (читай – епатажно) вирішила відгукнутися на перевидання  мілнівського  твору про улюбленця усіх дітей Вінні-Пуха  М. Криштопа [13]. Задля чого критик (не новачок у  „дитячій” темі) на 80% тексту демонструє обізнаність, апелюючи до праць відомих своїми нетрадиційним потрактуванням творчості Мілна дослідників Ф.Круза, Б.Гоффа, В.Руднєва,  шокуючи вирваними з контексту скандально відомими цитатами останнього на кшталт „поросятко вирішує подарувати повітряну кульку – пружній символ вагітності”, „Іа знаходить вихід у символічній мастурбації”, не зрозуміло. Невже лише для того, щоб  у решті  20 %  тексту відгуку  закликати  „серйозно” замислитися над тим, а чи „варто дозволяти читати дітлахам таку книжку... „кому ж потрібне ведмежа-зануда, яке стоїть на обліку в стількох психіатрів світу”. А, може, для того, щоб наприкінці рецензії на конкретний видавничий проект мимохідь констатувати:  „махаонівське” видання „Вінні-Пух” доволі скромне”.
Інша критик Ю.Василенко доволі довго, як на короткий текст рецензії [14] намагається вразити читача (і точно – не дитину)  вмінням гарно і метафорично згадувати власне дитинство. Насолодившись вдосталь словесними „па”, побавившись такими іронічними оцінками, як, скажімо,  „Казка про козака Мамаригу” – солодкаве асорті римованих міні-історій про котиків, гусачків та бичків, до смаку приправлене екзотично-естетичним та колоритно-простакуватими неослівцями лілеї-дрімолеї, дощик-срібнопад на прізвисько ляпі-льоп” або „Любити халяву, будучи пофігістом, і за це ще й чарку пити може хіба що наш Мамарига”, рецензент ніби прокидається й визнає, що   „усе вище просмаковане – насправді для тих малят, кому далеко за 2 і незадовго 102. Для усієї решти „Казка...” (тобто для дітей (виокремлення наше – Е.О.) – просто гарна книжка”.  Фінал, мабуть, так само для них, для дітей, бо тут вже писано зрозумілою для них мовою про „дивні сюжети, що потішать вроджених фантазерів і мрійників... І якщо вам раптом насниться, що сімейство не квап-непоквап (себто ведмедів), весело чимчикує зиму зимувати у гай до вашої бабусі, знайте, ви на горіховому небі”.
Усе це видається нам яскравими прикладами згадуваної вище  „гри в критику”, коли „критик стає все більш зосередженим не на творі, а на самому собі, сприймаючи твір, насамперед, як зручний привід для саморефлексії... як “пересипання сенсу” (Р.Семків), причому майже нормою є ситуація, коли вже немає чого “пересипати”. Звичайно, є окремі спроби протистояння цій основній тенденції, але вони ще не “роблять погоди”.
Як і в „дорослій” критиці, у  критичних текстах з приводу сучасної дитячої літератури багато іронії, щоправда, не такої  їдкою. Іронія, як відомо, сильна зброя критика, однак за умови  вправного нею користування, аби із засобу висловлюватися  вона не перетворилися  на самоціль, аби не надто вже „не гірчило”.
Свого часу взірці вбивчої, але водночас „доречної”, „вмотивованої” іронії в оцінці дитячих видань (коли кепкування над недолугим текстом чи  примітивною ілюстрацією не підміняє самого аналізу) демонстрували на шпальтах „Книжника-ревю” М. Бриних та  Т. Антипович, намагаючись піднімати при цьому ширші проблеми.
Так, аналізуючи  конкретне видання „Азбуку в загадках”, випущену  2000 р. „АСТ-ПРЕС-ДІК-СІ”, М. Бриних [15], підводив до засудження масового для сучасного вітчизняного дитячого книговидання явища: випуску   перекладів, не адаптованих до потреб української дитини, надто коли йдеться про книжки, покликані навчити дитину читанню. „Цілковитий конфуз чекає на нас на сторінці, присвяченій одразу двом літерам – „Г” і „Г”. Справа в тому, що з п’яти запропонованих для запам’ятовування слів жодне не починається на Г, не закінчується на Г і взагалі такої букви не містить. Такий „прокол” легко пояснити. Адже ця „українська” абетка недарма надрукована в Тулі. Очевидно, йдеться про незграбну ковер-версію... Таке собі адаптоване видання. Останні сумніви стосовно її етнічного походження руйнують насамперед ілюстрації. Наприклад, малюнок для літери „Ц” ідеально згодився б для оформлення п’єси Леся Подеревлянського „Кацапи” . Той-таки архетип мужика у косоворотці чеше бороду на сторінці, де літеру „О” озвучує слово „осел”...” Іронія не перешкоджає критику аргументовано переконати читача, чому аналізована  абетка здатна перетворити грайливе навчання на „карколомну і малозрозумілу екзекуцію”, чому від знайомства з нею можна серйозно „травмуватися” і, нарешті,  чому вона потрапила у рубрику „Нечитайкнижка”.
Рецензії на дитячі книжки  менш епатажні, ніж на „дорослі”,  проте деякі з них  усе ж рясніють сміливими стилістичними виразовими засобами: „Нова Аліса – це така собі віртуальна дівчинка у віртуальному світі, яка своєю мініатюрністю викликає відчуття відчайдушного замилування у дорослих кремезних педофілів” [16]; „Епоха „modernity” склалася під патронатом Вікторії та принци Альберта у той час, коли привід комунізму вже накульгував Європою... Міста були заповнені збомжилим пролетаріатом, вуркаганами, жебраками та шльондрами („Олівер Твіст” таки не з пальця висмоктаний), а інститут родини репався, немов перестиглий кавун” [17]; „Прикметно, що діти деяких наських патріотів принципово не читають російського Потттера, терпляче чекаючи на „рідного”, чи пак перекладного. І тому для Малковича (себто метикованого вітчизняного виробника) це гола маза, чистий фарт і круте перло [18]; „Виняток становить лише сторінка медичного трактату, де лисі чоловічі геніталії нагадують коров’яче вим’я  з однією дійкою, а сам їхній носій розкарячений у позі жаб’ячого стрибка [19].
І ще одне загальне місце. Більшість критиків слушно вважають:  для того, щоб оцінка  дитячої книги була завершеною, потрібні кілька фраз (інколи – слів)  з приводу ілюстрацій та дизайну (адже це зумовлено самою  природою дитячого видання). Однак почуття від побаченого передаються, зазвичай, доволі стандартно і банально. Скажімо так: ”традиційно чудові малюнки від пана Лавра, які так і кортить понюхати, помацати, погладити...” [20]. Або так:  „На окремі захоплені вигуки й заздрісні „ у нас такого не було” від старших заслуговує дизайн обох видань – оці милі малюночки, липучки та ґудзички, стрічечки та шнурочки, яким дитя принагідно навчиться давати раду” [21].
Для оцінки мистецтва дитячої книги існує значно ширша  палітра  виразових засобів (що термінних, що поняттєвих), ніж  заяложені, позбавлені реальної оцінної семантики   „охайна”, „ошатна”, „на сірому (чи на газетному – залежить від ситуації) папері”, „чудові ілюстрації” тощо. На жаль, серйозних, справді фахових критичних публікацій, присвячених дизайну і графіці тих чи інших дитячих  видань, вкрай мало [22].
Таким чином, сучасний  інститут критики феномену дитячої літератури і дитячої книжки лише постає. Практика 70-80-х років минулого століття демонструвала здебільшого формалістичних підхід, сьогоднішня часто є лише імітацією критики. Поки що бракує  належного корпусу текстів (навіть кількісно, не кажучи вже про якісні виміри), відповідних видань для фіксації критичних текстів,  помітних критиків (негусто навіть з просто бажаючими писати про „дитяче”), одним словом, усього того, що називається Школою критики -  книжкової і літературної. А ще – справжнього усвідомлення серйозності  обговорюваного об’єкта.

1. Папуша О. Наратив дитячої літератури: специфіка художнього дискурсу : автореф. дис. канд. філол., мистецтвознавцями тощо) змісту, соціально-комунікативних, жанрово-типологічних, графічно-мистецьких та поліграфічних характеристик конкретних видань дитячої літератури, що сприяє формуванню у потенційних уявлень про стан відповідного сегменту сучасного видавничого ринку, допомагає орієнтуватися при виборі конкретної лектури.
2. Шерех Ю. Два стилі літературної критики // Слово і Час. – 1992. - № 12. - С. 9-18.
3. Степикіна Т. // www.kollegiya.iatp.org.ua/text/kritik.htm.
3а. Пропонуємо під цим розуміти публічну практику оцінки фахівцями (літературознавцями, видавцями, мистецтвознавцями тощо) змісту, соціально-комунікативних, жанрово-типологічних, графічно-мистецьких та поліграфічних характеристик конкретних видань дитячої літератури, що сприяє формуванню у потенційних уявлень про стан відповідного сегменту сучасного видавничого ринку, допомагає орієнтуватися при виборі конкретної лектури.
4. Степикіна Т.  Літературна критика як наукотворення: досвід 90-х // www.kollegiya.iatp.org.ua/text/lit_kritik.htm.
5. Талалай Л. Останній романтик (Перечитуючи Бориса Олійника) // Дніпро. – 1999. - № 9-10. – С. 133 – 144.
6. Літературна  критика   як  самоорганізація   художньої   свідомості...
7. Штонь Г. Піаролітература  // Книжник-ревю. – 2004. –  № 24. –  С. І-VIII (вставка).
8. Родик К. Критика. PR. Реклама// Книжник-ревю. – 2004. –  № 24. –  С. І-VIII (вставка).
9. Ульянов А. В очікуванні на монстрів // Книжник-ревю. – 2004. –  № 24. –  С. І-VIII (вставка).
10. Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.
11.  Бондар-Терещенко І. Дитяча книжка для дорослих сердець // Книжник-ревю. – 2004. - №24. – С.22.
12. Костюк Д.  Живіть без Баби-Яги// КК+. – 2002- №1. –С.12-13.
13. Криштопа М. Ностальгійна приємність для дорослих //  Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.
14. Василенко Ю. „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА чапотить по чаполоті або колискова для няні”// Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.
15. Бриних М. Абеткові тортури// Книжник-ревю. – 2000. - №6. – С.12.
16. Костюк Д.  Живіть без баби-Яги...
17. Глібчук У. Чим далі з дитинства, тим більше гачечків і ґудзичків...// Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.
18. Бондар-Терещенко І. А баба - гола маза// Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.
19. Антипович Т.  Дурна спадковість тітки Люсі// Книжник-ревю. – 2000. -№9. – С.12.
20. Василенко Ю. „А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА чапотить по чаполоті або колискова для няні”…
21. Чекан О. „Сімейні тренажери”// Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.
22. Наприклад,  Мельникова У. Дитяча книга – серйозна гра для дорослих // КК+. -2003. -№12. –С.20-21; Лебедівна Л. Загадка Владислава Єрка // Мережева бібліотека рецензій про всі книжки і всіх письменників // www.review.kiev.ua.

Емілія ОГАР,
професор Української академії друкарства
член Міжнародного товариства дослідників дитячої літератури (IRSCL).

* Стаття друкувалася у виданні: «Книжник-ревю». - 2007. - № 5. – С. 18-20.