Певно кожний юний (і не лише ) читач, захоплений «Джурами» Володимира Рутківського, хотів би з‘ясувати, наскільки точно відобразив письменник у творі історичне минуле України, які з описаних битв справді відбувалися та хто з героїв мав прототипів у дійсності.

Настя Павлюк із м. Костопіль на Рівненщині у межах роботи Малої академії наук здійснила таке дослідження та надала КЛЮЧеві його результати. Із вдячністю друкуємо уривки з роботи дівчини, котрі, сподіваємося, будуть цікавими широкому колу читачів.

В. Рутківський дотримується уходницької версії виникнення козацтва: «У Воронівці так повелося здавна: як тільки висівали в землю зерно, найметкіші хлопці збивалися у ватагу і йшли у дніпровські плавні полювати на звіра чи ловити рибу. Раніше це називалося здобичництвом. А тепер, хоча хлопці займаються все тим же, чомусь називається козакуванням». Вустами діда Кібчика пояснює: «По-татарському козак — це вільна людина, котрій і сам чорт не брат. Хоче — звіра полює, хоче — візьметься за шаблюку і йде на ногайця».

«Козакування — справа небезпечна», — стверджує письменник. І це цілком відповідає дійсності. Адже саме по собі життя та полювання у нетрях плавнів, де невелика ватага залишалася наодинці з могутністю природи, могли призвести до лиха. Якщо ж врахувати те, що під час татарського набігу, а такі траплялися часто, хлопці першими брали удар на себе і навіть могли потрапити у полон, розуміємо, наскільки раннє козацтво ризикувало своїм життям.

В. Рутківський змалював козацтво у розвитку. Із промислових ватаг хлопці-молодці поступово перетворюються на організоване, добре координоване військо, здатне гідно боронити тих, хто лишився у них за спиною... За сюжетом, першим ідею відбити полонених у татарського загону озвучує козак-початківець Левко Заярний — вигаданий персонаж. Тоді, аби збільшити свою чисельність, воронівський гурт здобичників збирає людей із сусідніх островів і звільняє «з десяток полонених», напавши на «невеликий татарський загін, що розташувався у видолинку». Такою само була тактика козаків і під час кульмінаційної битви у «Джурах козака Швайки»: коли розвідці не вдалося повідомити про рух татарських сил і ті напали на присульські села, уходники вирішили помститися загарбникам опісля й таки звільнили полонених, як слід відплативши орді Саїда-мурзи. Ця тактика — не вигадка В. Рутківського. Саме так часто чинили козаки, тому описи козацького «реваншу» у багатьох художніх творах дуже подібні. Наприклад, визволення полонених у повісті А. Чайковського «За сестрою».

Та повернімося до кульмінаційної битви у плавнях. Може виникнути логічне запитання: чи була це саме та битва, з якою пов’язують першу писемну згадку про козаків у «Хроніці» М. Бєльського, датовану 1489 р.? Певно, що ні, адже В. Рутківський нічого не згадує про польське військо, яке, за хроніками, уходники мали супроводжувати у бою з татарами. Та й сам автор «Джур» зізнається, що «...«Джури козака Швайки» закінчуються однією з численних сутичок у 1488 році, коли татари намагалися витіснити козаків із плавнів»[1].

Проте, ми бачимо, як змінюються козаки, як сильнішає їх організація. Зокрема в романі можна знайти зрозумілу і просту відповідь на питання: чому козаки осіли саме у пониззі Дніпра, за його порогами... Устами Пилипа Швайки, В. Рутківський означує головний мотив, що націлив козаків на таке рішення: «Найкраще зупинитися десь неподалік Перекопу. І тільки ординець висуне носа з Криму — ти його шилом у бік!». Спершу козаки спустилися вниз по Дніпру і зупинилися там, де до середини ХХ ст. було с. Переволочна та Переволочинський брід, — на горі Кам’яниця. Згодом з’являються думки оселитися за порогами, наприклад, на о. Хортиця. «Зробити засіки, отаборитися десь на острові — і добра січ була б! Тільки ж треба, аби народ туди пішов», — каже один із персонажів.

 І народ таки пішов. А незабаром відбулися переможні битви перших козаків, про які В. Рутківський оповідає у ІІ і ІІІ книгах досліджуваної трилогії. У ІІ томі «Великої історії України», виданої І. Тиктором[2], знаходимо: «З кінця ХV ст. (1492 р.) маємо, чи не першу взагалі, відомість про українських «козаків». В жалобі кримського хана литовському великому князеві названо так людей з Києва й Черкес, що при усті Дніпра, під Тягинею, розбили турецький корабель…». Саме ця битва біля гирла річки Тягинки і стала кульмінаційною у «Джурах-характерниках». Проте, оскільки точних історичних відомостей майже немає, В. Рутківський подав цей факт відповідно до стилю книги у власній художній інтерпретації. Козацька ватага на чолі з Вирвизубом (Федір Колотнеча, Марко Чорторий, Данько Горопаха, Ротько Беззубий, невгамовний Телесик зі своїми друзями та інші) палаючими копичками трави, відпущеними за течією Дніпра, проганяють турецьку галеру у море.

Про цю саму подію згадано у біографії Богдана Глинського: «1492 року Глинський здійснив похід на Тягиню, захопив кримсько-татарський корабель і визволив багато українців з полону. У зв’язку з цим хан Менглі І Герай надіслав скаргу великому князю Литовському Олексадру»[3]. Натомість у творі В. Рутківського Б. Глинський, принаймні у ІІ книзі трилогії, не діє. Його інтереси представляє сотник Федір Колотнеча. У ІІІ книзі «Джури і підводний човен» читаємо: «Князь [Глинський] аж застогнав у відчаї, коли пригадав, як напровесні минулого року Василь Леміш, староста переяславський, наполягав, що об’єднані черкаські й переяславські сили мав би повести на низ Дніпра саме князь Глинський… Але ж ні, послав замість себе Колотнечу…». Так само невідомо, чи Менглі-Гірей брав участь у битві, чи був присутнім на тому кораблі. Та й узагалі, В. Рутківський називає розбитий корабель турецькою галерою, а історичні джерела цього не вказують. Немає точних відомостей і стосовно того, як саме перемогли козаки. Але сам факт битви у гирлі річки Тягинка — історична павда. Це підтверджує також пам’ятник першому бою українського козацтва з турками у 1492 р., встановлений в однойменному з річкою селі.

На відміну від «Джур козака Швайки» та «Джур-характерників», «Джури і підводний човен» набагато більше опирається на історичні факти. Це, зокрема, підтверджує Н. Марченко: «Як і в попередніх книгах трилогії у «Джурах і підводному човні» цікаво та достовірно описане щоденне життя українців порубіжжя: полювання та тренування, застілля та військові операції, торги з сусідами і шлях через пороги… Заключна книжка трилогії вирізняється насамперед історичністю та значною кількістю детальних динамічних батальних сцен»[4].

Із перших сторінок третьої книги «Джур» автор знайомить читача з визначною історичною постаттю, князем Богданом Федоровичем Глинським і малює яскраву картину бою і перемоги козацької ватаги під його проводом над туменом кримського темника Бурумбея (згадки в історичних джерелах відсутні) у Терновій балці між річками Хорол і Комишня, ймовірно на тому місці, де нині смт Комишня Миргородського району Полтавської області.

Про цей бій в історичних джерелах не згадується. Утім наступні пригоди героїв «Джур» засновуються на реальних фактах.

Після перемоги в Терновій балці козаки вирушають на допомогу переяславцям, яких тумен мурзи Байдана взяв у облогу. Козаки так «засмикують» (нападають на невеликі ватаги, відволікають раптовими набігами на татарський табір) орду, що вищезгаданий очільник посилає гінця до Менглі-Гірея, чия ставка була під Києвом, із проханням дати дозвіл відступити. З історичних джерел відомо, що у 1492–1497 рр., уклавши союз із московським князем, кримський хан здійснив ряд спільних походів на Київщину, Поділля, Волинь і Чернігівщину. Описувані В.Рутківським події відбувалися взимку 1493–1494 рр. Тож цілком ймовірно, що подальша розповідь автора про облогу Києва близька до історичної правди: «Менглі-Гірей зі свистом втягнув повітря в себе. Тринадцять літ тому, коли він вперше привів свою орду під Київ, таких мурів не було…Тож їх [киян] вдалося схопити, мов голих пташенят у гнізді …А тепер , схоже, доведеться покласти чи не половину орди, доки перший нукер увірветься в Київ…І в усьому , здається, винен він сам. Треба, як було домовлено, таки дочекатися підходу московської орди і вже разом рушати на урусів».

Далі Менглі-Гірей згадує про хворобу воєводи Холмського, що «звалила його [воєводу] під Рильськом», і що «минуло кілька днів, доки великий московський князь наказав очолити рать такому собі Шереметьєву».

І справді, у біографіях Менглі І Герая (він же Менглі-Гірей) та Івана ІІІ Васильовича знаходимо рядки про спільний похід на Київ і Київщину 1493 р., тим же роком датується смерть князя Данила Дмитровича Холмського, «одного из самых выдающихся военачальников великого князя московского Ивана III Васильевича», як про нього написано у статті російської Вікіпедії.

Далі В. Рутківський розповідає про те, як Менглі-Гірей забрав обіцяні Іваном ІІІ скарби у воєводи Шереметьєва і таємно покинув Київщину, завершивши похід та не повідомивши про це союзників. Цілком імовірно, що саме так і було, адже в історичних джерелах нічого не сказано про результати спільного походу кримського хана і князя московського у 1493 р. Чому? Бо, якщо все було дійсно так, як зобразив В. Рутківський, могутнім правителям навряд чи хотілося б, аби про їх ганьбу під мурами Києва знали нащадки...

Водночас розбишацькі напади на козаків почала буджацька орда, а самі турки добудовували Очаківську фортецю. Богдан Глинський з побратимами вирішив спрямувати удар на саме Очаків. «Коли ж переможемо, то Менглі-Гірей з буджаками надовго підібгають хвости. Бо коли по шиї отримує хазяїн, то слуги його сидять тихо, аки миші». Долаючи труднощі, козаки нейтралізували ворожу галеру: підпалили вітрила, аби з неї не надійшла допомога коменданту фортеці, потім підкорили спершу неприступні мури і змусили коменданта Очакова, Ібрагім-бека, скласти зброю. За «Джурами» В. Рутківського, Богдан Глинський відпустив усіх полонених, взявши лише 13 000 алтинів викупу за Ібрагім-бека.

Що ж повідомляють історичні джерела?

Справді, у XV–XVIII ст. існувала Білгородська орда (або ж Орда малих ногаїв чи Буджацька та Добруджська орда). котра перебувала у васальній залежності від Кримського ханства і Туреччини. Значний прибуток буджакам давала торгівля бранцями, заради чого орда постійного здійснювала напади на Україну, Польщу та південь Росії.

Щодо Очакова, то цей районний центр Миколаївської області справді заснований у 1492 р. кримським ханом Менглі-Гіреєм на місці литовської фортеці Дашів. Згодом, на початку XVI ст., татари підпали під владу Османської імперії, а фортеця отримала турецьку назву Ачи-Кале. Та найголовніше, що у 1493 р. черкаські козаки під проводом князя Богдана Глинського справді захопили щойно збудоване укріплення. «Одинокий певний похід його [Б.Глинського] знаємо в 1493 р., коли віддячуючи ся за татарський наїзд, він разом «з царевичом Уздемиром» ходив походом на Низ, здобув і зруйнував новопоставлений Менглі-Гераєм «город» (Очаків), забрав в нім на «30 000 алтинів» грошей, і людей ханських частково побив, а по части забрав у неволю; тоді ж пограбовано московського посла Суботу, що їхав до Криму з Волощини» — знаходимо в «Історії України-Руси» М. Грушевського[5]. Отже, письменник описав історичний факт. Щоправда замовчавши про московського посла та висвітливши Глинського благороднішим, ніж на те вказують джерела. Не співпадають також суми, які взяв козацький ватажок.

Остання битва трилогії відбувається під стінами Синопа, де Грицик і Санько з товаришами наздоганяють галеру, відому читачеві ще з розділів про Очаків, аби звільнити друзів Хасана, Рената, Шакира і ще «якихось знайомих і незнайомих обідранців». Утім про цю подію в жоддних історичних джерелах не згадується (козаки стали ходити в Синоп значно пізніше). …

В. Рутківський не подає точних дат і документів. Хронологія подій будується за допомогою уривків фраз, на зразок «п’ять років тому», «минулого року» тощо. Часто письменник не розкриває всієї історичної правди до кінця. Водночас він залишається надзвичайно близьким до неї, «не лукавить» із читачем. Усе, про що пише В. Рутківський, сприймається так, наче читач сам — свідк тих подій.

Настя Павлюк (м. Костопіль Рівненська обл.)