Талалайко, Даринка, Кльоцник, немовля Ромчик та Шурхотунчик

у відлунні рідного дому:

повість-казка Тетяни Винник для тих, хто тільки вчиться читати

Письменницю Тетяну Винник знаю вже багато років. Спогадую її юною студенточкою на сходинах літоб’єднання “Радосинь”, коли вона читала тут свої перші поетичні спроби, а Дмитро Чередниченко намагався щось підказати, десь поправити... І її гру на фортепіано, доки, тоді ще молодюсінький поет Дмитро Чистяк підписував читачам свою першу книгу на  найпершій презентації. Знаю подальші, часом каркаломні зміни в її житті і те, як зачинався журнал для підлітків “Крилаті” і, вже знана письменниця, член НСПУ Тетяна Винник стала його редактором, а наша, теж радосинська письменниця й художниця Катерина Міщук її  “правою рукою” в журналі. Часом читаю в періодиці чи на фейсбуку поезії Винник. Постійно зустрічаюся із нею на літературних вечорах, фестивалях, а схвальні відгуки про “Литаври”, які постали на рідній для Тетяни Анатоліївни Чернігівщині за її ініціативи, безпосередньої участі й організаційної невсипущості не тільки читала у “Літературній Україні” і т. ін., але й чула від багатьох колег-письменників.

Та сьогодні йтиметься про інше. Адже я відкриватиму для себе зовсім іншу Тетяну Винник.  І, чесно скажу, ТАКА ТЕТЯНА мені сподобалась, мабуть, найбільше.

В моїх руках сонячно-тепла книжечка “Відлуння нашої хати”, на обкладинці якої примостилися головні герої — маленька школярочка Даринка та її несподіваний приятель Талалайко, казковий хлопчик з горища бабусиної хати.

Хто ж цей Талалайко, який так любить бити байдики й теревенити хтозна про що? Ось його портрет з оповідки “Не всі дома”: “Талалайко був схожий на кумедну ляльку: невеличкий зростом, опецькуватий, з великими зеленими очима, маленькими руками і ногами, довгою шиєю і рожевими щічками, одягнений у вишиванку, взутий у червоні черевики. Але найсмішнішою Даринці здавалася його зачіска, адже на голові у нього було десь із півсотні довгих заплетених косичок. Світло-русяве волосся на сонці мінилося зеленкуватими відтінками” (с. 17).

На горище до Талалайка Даринка залізла тоді, коли образилася на брата Ромчика, адже вона так довго чекала їх із мамою з лікарні, мріючи погратися з ним у піжмурки, піти у сад на прогулянку, а він постійно вередує, мама все возиться біля того малюка, і майже не зважає на дівчинку.

А цей хуліганистий Талалайко “з казки, яка життя” (с.14) відкриває їй цілий світ усіляких домовичків-пустунів. Цікаво, що мова Талалайка — барвиста, пересипана усілякими приказками, примовками, забавлянками, дивацькими пісеньками, як, наприклад, оця:

— Ой, лихо моє чубатеє,

ніхто мене не сватає!

А, коли чуєш це з вуст маленького казкового хлопчика, то такі тексти викликають, звісно ж, щиру, веселу усмішку. Немало тут і несподіваних, таких кумедних, як зазвичай у дитинстві, слів, де пиріжки називаються ласкавим слівцем “лабетики”.

Іноді зустрічаються парадоксальні вислови, від яких оповідь стає ще більш теплою й смішнючою. Якось Талалайко запитає в Даринки: “Правду брешеш?” (с.51). Реакція подружки була, безперечно, такою, як і мала б бути: “Я  чемна дівчинка і майже ніколи не брешу!”. І це такі моменти, як у “Шкідливих порадах” Григорія Остера, які вчені-педагоги вважають прекрасним психологічним прийомом для засвоєння, отож і балаканина Талалайка з Даринкою стає беззаперечним уроком, чітко закарбовуючи у свідомості дитини,  що насправді добре, а що погано.

Пригоди Даринки з друзями у книзі смішні й повчальні, іноді стає по-справжньому страшно, коли, наприклад, розповідається про те, як Даринка з Талалайком заблукали в лісі, де зустріли і вовка, й ведмедя, і ніченьку-чарівниченьку. Подібна реальна ситуація була колись у моєму житті, і бідна мама бігала бучанським лісом з немовлятком Сашком на руках, мене шукаючи, а я була ще такою малою, що й побачити мене здалеку було неможливо, й мені самій ніяк було гукнути, перекричавши гул вантажівок на дорозі, за яку я забрела, зустрічаючи татка з роботи, — ніхто б не почув...

Прочитавши цю книгу, ще більш пересвідчилась, що недарма письменниця Тетяна Винник була нагороджена Українсько-німецькою премією ім. Олеся Гончара, премією ім. Михайла Коцюбинського, що має вона диплом “Коронації слова” і відзнаку “Жінка року” за “Кращу жіночу ініціативу” (Ніжин, 2016 р.) та звання “Благодійник року” ім. Мецената Тарновського. Т. А. Винник —  волонтер, очільниця громадської організації “Центр новітніх ініціатив та комунікацій”, душа не тільки фестивалю інтеграції слова у сучасному арт-просторі “Литаври”, але й Фестивалю сучасних реабілітаційних мистецьких практик для дітей соціально уразливих категорій “Теплі долоні”.

“Теплі долоні” — такою могла б бути інша назва книги Тетяни Винник “Відлуння власної хати” (Чернівці: Букрек, 2015 р. – 72 с.: іл.). Книга видана з великою любов’ю — любов’ю автора,  любов’ю редактора (Миколи Максимця), коректора (Мирослави Бацай), дизайнера й автора верстки Ігоря Стусика. Але, мабуть, найбільше вразили мене ілюстрації. Якщо придивитися уважніше, то може здатися, що не всі вони повністю відповідають авторському тексту — косичок на картинках у Талалайка немає, і пиріжки-лабетики більше на вівсяне печиво схожі, і дім на одній зі сторінок не сільська хатка, а — скоріш —  Даринчин дім у місті, хоча й символізує хатинку бабусі Олі, але дамо художниці дозвіл на правдиве щастя свого прочитання цієї повісті-казки! Показово, що на останніх сторінках книжечки зображено героїв у якихось несподіваних і не описаних Тетяною Винник обставинах, коли читачі мають виконати певні завдання, щоб ще хоч трошки побути в компанії улюблених героїв. Художник книги Корнелія Коляджин. Думаю, це ім’я варто запам‘ятати! Цікаво, що аж у одному місці я знайшла певне невеличке “неузгодження” в тексті, коли бабуся питає дівчинку про те, чи хоче вона побачити новонародженого братика, одночасно з цим даючи онучці морозиво. І після слів автора про морозиво йде фраза “Ти ж хочеш його побачити?”(с. 3), що дещо спантеличує читача: братика чи морозиво? Але це така несуттєва дрібниця!

Книга написана для дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, а для авторки, мабуть, у першу чергу для свого Талалайчика, синочка Богдана на прізвище Талалай, паросточка двох самобутніх українських письменників світлої пам’яті Леоніда Талалая і Тетяни Винник.

Алла ГОЦИК (ДИБА),

письменниця, науковий співробітник

Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України

(Київ, 1 червня 2018 р.).