Тетяна Пакалюк – дитяча письменниця, автор чотирьох десятків творів, які знають і люблять юні українські читачі. Педагог, який виховує дітей своїми книжками.

Разом з Чернігівською обласною бібліотекою для дітей започаткувала конкурс літературних талантів «Хай весь світ дивують нині діти неньки України», який вже вісім років поспіль виявляє молоді дарування.

В чому секрет успіху Тетяни Пакалюк? Про це – в інтерв’ю, яке вона дала «КЛЮЧу».

- Пані Тетяно, чому Ви обрали саме дитяче письменництво?

"Якщо коротко, діти – це незіпсовані душі. І треба за допомогою літератури допомогти їм не зіпсуватися".

 вздовж ріки». Ви пам’ятаєте свої відчуття, коли Ви перший свій новодрук – як першу дитину – взяли в руки?

"З одного боку, було шалене відчуття щастя, що вона є. З іншого – шалена образа на видавництво: я розраховувала на відповідну якість друку, але від того, що я побачила, була в шоці. По-перше, вона була не вичитана. А по-друге, ілюстрації, що готувалися не так, як зараз – на комп’ютері, а малювалися фарбами, вони були жахливого кольору. Тоді я сказала: «Я перевидам цю книгу!» І ця книга пережила вже три перевидання!

- У Вашому творчому доробку близько чотирьох десятків книг. Є серед них така, про яку, беручи в руки, Ви думаєте: «Невже це я написала?»

"Та в мене така ситуація з кожною книгою (сміється). Я й досі не можу повірити, що я пишу ці книжки".

- Ви народилися у Вінниці, але фактично все життя провели на Чернігівщині. Рідний край накладає відбиток на творчість?

"Природа! Дитинство моє пройшло в Носівці – невеличкому районному центрі. Річка, луки, сади… Весь час на природі, весь час по коліно ноги мокрі… Перші свої вірші я почала писати у 8-9 років. Я пам’ятаю, як сиділа на копиці трави біля річки і складала віршики. Тоді я навіть не усвідомлювала, що це таке – це була якась внутрішня потреба".

- Як народжується твір?

"Ви знаєте, в мене завжди твір виходить «більш дорослим», ніж той читач, на якого я попередньо орієнтуюсь…".

- Загадувати – марна справа?

"Я намагаюсь щось продумувати наперед, але в результаті все відмітається і виходить геть щось інше. Зберігається тільки ідея. Я зараз навіть не намагаюся чітко визначатися з сюжетом, бо знаю, вийде не так, як «Я» хочу,  а так, як «Воно» в мені хоче…".

- І читачеві це подобається! А наскільки для Вас важливі зустрічі з читачами?

"Для мене це навіть важливіше, ніж саме написання книжок. Написання книжок – це лише засіб, засіб донести до дитини речі, які ти вважаєш важливими. Я написала книгу і все – я до неї втратила інтерес. Але він з’являється знову, коли я цю книгу презентую. Причому аудиторія чим доросліша, тим цікавіша".

- Знання і вміння в педагогіці позначилися на роботі?

"Моя педагогічна освіта дає мені можливість «відчувати» дітей. Я в дитинстві уявляла себе тільки педагогом, захоплювалася шефством: у восьмому класі займалася з другокласниками – ставила з ними театральні постановки, готувала свята. Школа для мене – щось яскраве, кольорове, найкращі спогади і про вчителів, і про однокласників, з якими я й досі підтримую стосунки. Я уявляла себе тільки вчителем, але мені завжди було цікаво не навчати, а виховувати. Коли я прийшла працювати в школу (а я викладала хімію), мені не вистачало свободи і творчості, хоча вчителювала з задоволенням. В якійсь момент я відчула, що хочу відірватися від школи. Хочу займатися з дітьми, але більш творчо".

- І цим заняттям стали книги для дітей. Але дитяча книга – особлива, в ній надважливі ілюстрації. Буває, що автор бачить одне, а художник – інше. Тоді потрібен творчий тандем?

"Звичайно. Для мене завжди було важливо, щоб художник бачив моїх героїв моїми очима. Я починала з Оленою Єфіц (це тепер моя найближча подруга). Завдяки їй мої перші книжки були такими живими, адже малювала вона фарбами. Тепер доля подарувала мені художницю Марину Скоробагатько з Мени. От їй «дано» малювати, хоча вчилася вона цьому виключно в школі на уроках образотворчого мистецтва. Марина створювала книжки-саморобки для мами – виховательки, яка працювала в дитячому садку. Мені потрапила до рук одна з таких книжок. Я побачила її малюнки і зрозуміла – це «моя людина»! Рідкісний випадок, але ми дійсно все бачимо одними очима. Дуже рідко буває, що вона бачить щось по-іншому, але тоді те, що вона бачить, більш вдале, ніж я собі уявляла. Марина вже проілюструвала понад 30 моїх книг".

 

- Пані Тетяно, а «пером» заробити в Україні можна?

"Можна, і не тільки я тому приклад. В нас багато успішних письменників. Але для того, щоб бути успішним, мало бути просто письменником. Треба – і це найголовніше! – вміти спілкуватися з людьми. Це мій секрет успіху.

Я люблю знайомитися зі своїми читачами. На одному з книжкових форумів у Києві я познайомилася з жінкою, яка привела мене до школи, де навчається її дитина. Познайомилася з дітьми, вчителями. І почула: «Приходьте до нас ще!»

Я знайомлюся з бібліотекарями. Вони зараз просто шукають авторів, які хочуть і можуть спілкуватися з дітьми, тому що, на жаль, багато людей чудово пишуть, але абсолютно не вміють спілкуватися. Це велика проблема – не вміти з дітьми знайти спільну мову. Я думаю, моя педагогічна освіта дала мені дуже багато в плані вміння спілкуватися з дітьми, вміння тримати аудиторію. Я сама отримую від цього велике задоволення – мені завжди є про що поговорити з людьми будь-якого віку".

 

 

- Що зараз в роботі?

"Ілюструється моя книга «Самі вдома», яку я влітку написала. Готується третє видання «Комп’ютерного лиха» - тема для мене актуальна: гадаю, діти надто захоплені електронною технікою. І закінчую писати книгу «Як я перевиховав свою маму»".

 

- Про що вона?

"Дорослі критикують дітей – як завжди. Але ж і діти критикують дорослих не менше! Я дослухалась до сучасних діток. І, керуючись цим «дослідженням», почала писати «Як я перевиховав свою маму». В дітей дуже багато претензій до дорослих, які вони не завжди можуть висловити. А я хочу стати тією людиною, яка скаже своє слово за всіх «ображених дітей»".

- Успіху Вам в цій нелегкій справі!

 

Спілкувався Андрій ЯСНИЙ.